Світлана Глущук: «Що не пацієнт – то окрема історія»

Медсестра – це головний помічник лікаря, тому кінцевий результат лікування багато в чому залежить і від її дій. За даними соціологів, ця професія посідає третє місце серед усіх, кому люди довіряють найбільше. Цілодобово вони клопочуться біля ліжок хворих. Допомогти, порадити, підтримати – це не увесь перелік того, що медсестрам доводиться робити, крім звичних медичних процедур.

– Сталева витримка, співчутливість, доброта та надзвичайна уважність – без цих якостей працювати в медицині неможливо, – мовить палатна медсестра урологічного відділення Світлана Глущук. – Кожен недужий – окрема історія. Наше завдання, як медсестер, знайти підхід і зробити усе, щоб лікування було якомога ефективнішим.

– Світлано, що привело вас у медицину?

– Мабуть, дитяча мрія. Моя тітка – лікар-педіатр у Збаражі. В дитинстві я часто приходила до неї на роботу. Пригадую, як у неї під кабінетом завжди була вишикувана довга черга маленьких пацієнтів з мамами. Спостерігати за тим, як тітка проводить прийом, призначає лікування, було для мене справжньою насолодою, якимось дивним, незвичним таїнством. Завжди уявляла, що, коли виросту, обов’язково стану схожою на неї.

Дитяча мрія, гадаю, здійснилася. На роботі маю можливість приносити користь та допомагати іншим. Вчитися в університеті, щоб надалі опанувати лікарський фах, не захотіла. Однак продовжила заочно навчання в Тернопільському національному педагогічному університеті.

– Чи пригадуєте перший робочий день?

– Так склалося, що я одразу пішла на роботу в урологічне відділення. Перший день, звісно, пам’ятаю! Таке не забувається – страх, внутрішнє сум’яття, величезна підтримка від колег. Старша медсестра Людмила Григорівна не раз повторювала, що розпочинати працювати найкраще з непростого відділення, тоді легко призвичаїтися в будь-якому відділенні лікарні.

– Який випадок на роботі запам’ятався?

– Щойно прийшла на роботу, доправили до нас пацієнта з нирковою недостатністю. Його підлікували та відпустили додому. Десь за місяць він приходить до нас знову. Ввечері моя зміна, здавалося б нічого не віщувало біди, а вночі чую його крик. Прибігаю, а він почав синіти, я швидко викликала реанімаційну бригаду, вдалося врятувати. Лікарі казали, що ще кілька б хвилин і його не стало б.

Нещодавно в нас лежав чоловік, він був приречений, лікарі зробили все можливе і неможливе, але все марно. Делікатно пояснили рідним, що це кінець і щоб привели до нього священика посповідати. На щастя, вони мене послухали. До недужого прийшов священик, а опісля рідні забрали його додому. За годину телефонують, що помер. Дякують, що завдяки нам встигли виконати все по-християнськи.

– Кажуть, що коли довго працюєш в медицині, то стаєш товстошкірим, виробляється імунітет до чужого болю, інакше це загрожує емоційним вигоранням. А як у вас?

– Це, мабуть, не про мене. Не можу бути байдужою та залишатися осторонь чужого болю. За кожного пацієнта вболіваю, намагаюся зробити все від себе залежне, щоб їм покращало. Інколи можу навіть телефонувати до колег, запитувати, як почувається той чи інший хворий. Можливо, з часом це мине та я по-іншому ставитимуся, не братиму близько до серця кожен випадок, але наразі нічого зробити із собою не можу.

– З пацієнтами розробили власну стратегію поведінки?

– До кожного індивідуально, до когось слід сказати лагідне слово, з кимось, навпаки, суворо, а в когось вселити надію. Що не пацієнт – то окрема історія.

– За що вдячні своїй роботі?

– Навчилася більше цінувати життя та власне здоров’я. Допоки не почала працювати в лікарні, ніколи не здогадувалася, скільки недужих людей потребують допомоги. Тепер намагаються насолоджуватися кожною миттю та дякувати Господу за все.

– Що найважливіше в роботі медсестри?

– Бути уважним.

– З якими відчуттями щоразу повертаєтеся з роботи?

– Робота ніколи не виходить з голови, хоча знаю, що це неправильно, втім, пос-тійно прокручую в пам’яті робочий день, хвилююся, чи все правильно виконала.

– Маєте якесь захоплення?

– Колекціоную магнітики. Завжди з кожної мандрівки їх привожу, на згадку про чудесні миті. Інколи прошу друзів, щоб вони мені привезли магніт, якщо кудись їдуть. Вже чимала колекція назбиралася, весь холодильник вдома ними обвішаний. Зараз колекціонувати магніти доволі звично. Багато знаю людей, що таким захоплюються. Це насправді дуже цікаво, бо кожен магніт особливий не лише дизайном, а й своєрідною пам’яткою про місце, де ти побував.

Найціннішим серед усіх для мене, мабуть, магнітик, який привезла з Чехії. Навіть одразу й не скажу чому, може, ця подорож для мене найяскравіша була, про феєрверк емоцій нагадує маленьке зображення з найвидатнішою та найвідвідуванішою пам’яткою – Карловим мостом. Він є найстарішим мостом через річку Влатву в Празі і другим за давниною мостом у Чехії. За легендою король Карл IV перед його будівництвом звернувся до астрологів. Вони вирахували в який рік, день та о котрій годині потрібно закласти міст, аби він стояв вічно. Два попередні мости, які мешканці будували для з’єднання лівого й правого берега річки Влтава, були змиті повенями. Карл дочекався визначеного часу та поставив перший камінь 1357 року.

Уздовж мосту з обох боків встановлені 30 скульптур. Кажуть, що серед них є три фігури, які виконують бажання, щоб воно збулося, слід їх потерти. Скульптури легко знайти, бо місця, до яких треба торкнутися, туристи натерли до блиску. Я теж загадала бажання на Карловому мосту, перевірю чи здійсниться.

Узагалі ж мандрівки – це найкраще «перезавантаження», втеча від буднів. Додому повертаюся з феєрверком емоцій, а теплих спогадів залишається надовго.

– Чи вдавалося постажуватися за кордоном?

– На жаль, ні, але б дуже хотілося. Багато чула позитивних відгуків від знайомих, сподіваюся, колись випаде таки нагода попрацювати в іноземній клініці.

– Без чого вам найважче обійтися?

– Без рідних.

– Ваш найбільший страх?

– Коли ти людині не можеш нічим допомогти, коли пацієнт приречений.

– У критичній ситуації…

– … стараюся не панікувати, а зробити зі свого боку можливе.

– Ваша мрія?

– Попрацювати медсестрою за кордоном.

Мар’яна СУСІДКО,

Микола ВАСИЛЕЧКО (фото)

Поділитися...
Share on Facebook
Facebook
Share on Google+
Google+
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on LinkedIn
Linkedin