Романна Павлюк: «Лише від нас залежить, яким буде наше життя – дивовижно цікавим чи поглинутим буденністю»

Романна Павлюк – студентка 5 курсу медичного факультету. Приїхала навчатися до нашого університету зі столиці й жодного разу про це не пошкодувала. Каже, ТДМУ став для неї справжньою альма-матер, а Тернопіль ще одним рідним містом. Народилася та провела дитячі роки Романна у Львові, її юність минула в Києві, а професію вона здобуває у файному місті. Товариші довірили їй почесну місію членства в студентському парламенті, а вона запевняє, що не підведе.

– Романно, ваша громадська діяльність свідчить про те, що ви – цілеспрямована натура, з активною життєвою позицією, бажанням змінити цей світ та все, що вас оточує. Та й у ТДМУ є багато можливостей для самореалізації. Як виникло бажання стати лікарем?

– Моя родина мешкає в Києві, а школа, в якій я навчалася, неподалік того місця, де відбувалася Революція Гідності. Коли почалися події на Майдані, вирішила, що маю й свою часточку внести. Допомагала в шпиталі для поранених, спостерігаючи як самовіддано, злагоджено, ефективно надають медики оперативну допомогу постраждалим. Напевно, тоді й виникла думка про цю професію, а вже у березні я усвідомлено прийняла рішення: хочу стати лікарем. Хоча в дитинстві про які лише професії не мріяла, хотіла навіть стати ветеринаром, лікувати хворих тварин.

– Батьки ваші мають стосунок до медицини?

– Робота батьків не пов’язана зі сферою охорони здоров’я. Брат навчається у Львівській політехніці. Щоправда, на генетичному рівні я, очевидно, успадкувала цю схильність від моїх дідуся та прабабусі. Дідусь був завідувачем кафедри інфекційних хвороб у Львівському медуніверситеті – Леонід Юрійович Шевченко. В дитинстві я увесь вільний час проводила в нього на кафедрі, а коли пішла до школи, то й усі літні канікули. Не пригадую той випадок, але дідусь розповідав, як у дворічному віці я прийшла та попросила приготувати мені фонендоскоп, бо хочу бути лікарем. Усі мої родичі по маминій лінії – лікарі. Великий авторитет для мене прабабуся – професор-гематолог Ярослава Виговська. Вона допомагає людям з усієї України. Хоча їй уже за 80, але вона активна в науковому житті, практикує, освоїла комп’ютер, мандрує країнами.

– Чому для навчання обрали саме Тернопіль?

– Звісно, я пробувала власні сили й в інші університети, зокрема, подавала документи до медичних вишів у Києві, Вінниці та Львові. Але здобувати фах вирішила у Тернополі. Вже з перших днів навчання зрозуміла, що інтуїція не підвела. В ТДМУ надзвичайно доброзичливе ставлення викладачів до студентів, завжди можна підійти та отримати консультацію, тут створені гарні умови для навчання, відсутня корупція. Взагалі ж Тернопіль – це дуже затишне місто, можна сказати, неквапливе, немає такого шаленого ритму, як, скажімо, в Києві. Для мене відкрилося багато можливостей запровадити якісь нові власні проекти та привернути до них увагу студентського товариства. Мені віриться, що я зреалізую свої задуми в студентському парламенті, бо маю підтримку багатьох людей. У Тернополі невеликі відстані, не потрібно витрачати час на тривалі переїзди, а натомість можна встигнути набагато більше й використати його для добрих справ.

– Чим запам’яталося вам літо-2018? Які події літніх канікул були найвагомішими?

– Головна подія цьогорічного літа – це, звісно, виробнича практика, яку проходила в клініці університету Бахчешехір, що в Стамбулі. Наш університет уклав угоду про співпрацю з цим медичним закладом. Я надзвичайно рада, що мені випала нагода побувати в університеті Бахчешехір, який входить до топ-3 найкращих вищих навчальних закладів Туреччини. Загалом там навчаються понад 17 тисяч студентів і працюють понад 1000 викладачів на різних факультетах. Упродовж трьох тижнів ми працювали під керівництвом декана медичного факультету та лікаря-наставника з університетської клініки. Звісно, поки що відчутна значима різниця між українськими та іноземними лікувальними закладами і в організації лікувального процесу, і в забезпеченні новітньою апаратурою. Загалом ми були присутні на 26 оперативних втручаннях, переважна більшість яких були нейрохірургічними. Майже всі практикуючі лікарі в закладі є випускниками Гарвардського університету, вони доброзичливо ставилися до нас, намагалися все показати та пояснити. Там мені вперше дозволили асистувати під час операції з внутрішньочерепної аневризми, для мене це безцінний досвід.

– Пригадуєте ту мить, коли відчули причетність до великої медичної спільноти?

– У мене широке коло спілкування, зокрема, й серед студентів, які навчаються в інших вишах. Якось на третьому курсі мене попросили суто медичної поради, але, на жаль, я не змогла відповісти. Цієї миті мені стало соромно, що я – майбутній лікар, але не можу допомогти, бо чогось недовчила. Засіла за підручники, багато часу витратила, але відновила втрачені знання та знайшла відповідь. Адже коли вивчаєш на перших курсах теоретичні дисципліни, то не завжди замислюєшся, що саме вони є фундаментом для формування в майбутньому клінічного мислення. Нині на моєму робочому столі посібники з анатомії, фізіології, медичної біохімії, а настільна книга – це атлас з анатомії Неттера. Також багато потрібного матеріалу занесла в планшет, згрупувала матеріали підготовки з кожного предмету, починаючи з 2 курсу, в папки, і вони завжди у мене під рукою. Сучасні технічні засоби – це дуже зручна річ, не потрібно носити із собою важкі посібники чи довідники. Коли їду до лісу, в гори, перебуваю у літаку, маю можливість переглянути потрібну інформацію. Хоча найкращий ґаджет – звісно, знання, які можеш видати миттєво в лічені хвилини, він дуже вигідний, бо техніка іноді може підвести, поламатися, а те, що вивчив одного разу, вже залишиться на роки в пам’яті.

– Уже багато років у ТДМУ діє Центр незалежного оцінювання студентів. Вам яка форма більше до вподоби – усні іспити чи тести?

– Я не прихильниця винятково тестової системи, бо доволі часто це зводиться до механічного запам’ятовування. Хоча в медичній науці потрібно багато просто «зазубрювати». Я прихильниця тестів IFOM, які базуються на логічному мисленні, тобто, коли є не одна правильна відповідь, а кілька й студент обирає на власний погляд найправильнішу. Така система змушує мислити, заглиблюватися у суть справи. Якщо говорити образно, то тести – можна уявити у вигляді крапки, а усні іспити – це вже сніжинка, яка огортає цю крапку.

– Щоб порадили нинішнім першокурсникам уже з висоти власного п’ятирічного досвіду навчання в ТДМУ?

– Моя порада прозвучить з уст відомої людини, професора Богдана Гаврилишина: «Буйно мрійте!». Я також керуюся цією настановою, бо коли мріємо, ми справжні. Ніхто не може заборонити людині мріяти. Хоча важливо й те, а чи втілить вона свою мету, бо ж, як сказав хтось з великих, кожна людина народжується для якогось діла. Тому вона має реалізуватися, відчути свою потрібність. Коли втілюєш власні ідеї, наповнюєшся енергією творення, відчуваєш, що ти змогла. І не біда, коли щось не вдається, можна спробувати ще й ще раз, головне – знайти ідею та намагатися вдихнути у неї життя. На цьому шляху може трапитися щось інше, варте уваги чи цікавіше, але не треба сидіти на місці, бо рух – це завжди енергія та шлях до самовдосконалення. І не нарікайте на когось, бо лише від нас залежить, яким буде наше життя – дивовижно цікавим чи поглинутим буденністю. Також мені здається, що молоді люди мають спробувати заробити самостійно власні кошти, аби відчути свою самодостатність, економічну незалежність від батьків. Окрім того, зароблене власноруч дозволить відчути себе вільним.

– Які ваші улюблені дисципліни? Чи вже визначилися з вибором спеціалізації?

– Усі дисципліни, які вивчала, цікаві та важливі, але психіатрія – особливо. Вже четвертий рік я відвідую гурток за напрямком «психіатрія» під керівництвом асистента кафедри психіатрії, наркології та медичної психології Володимира Сергійовича Білоуса в нашому університеті. Цей предмет дав мені вміння працювати з пацієнтами й розуміти людей довкола мене, можливість аналізувати та поводитися відповідно до ситуації, підняв рівень мого емоційного інтелекту. Зараз я староста цього гуртка й любов до вивчення психіатрії в мені лише збільшується.

– Чим захоплюєтеся поза навчанням?

– Люблю читати, слухати гарну добірну музику, я навчалася гри на скрипці. Серед моїх улюблених письменницьких творів – «Атлант розправив плечі» та «Джерело» Айн Ренд, «1984» Джорджа Оруелла. Ці книги читаються повільно, не залпом, а з відчуттям насолоди та смакування кожним словом, думкою. Вони змушують замислитися та подивитися на себе ніби збоку, як сторонній споглядач оцінити власне життя. Хоча багатьом з моїх знайомих такі твори не до вподоби, вони їх просто не сприймають. До слова, навіть на титульній сторінці однієї з цих книг написано: «Якщо ви прочитали перші 70 сторінок, і вам не сподобалося, то відкладіть, бо Айн Ред не хоче з вами говорити». Це я до того, що потрібно знайти свого автора. Також люблю психологічні романи, де можна проаналізувати людські стосунки, порозмірковувати над життєвими ситуаціями. Захоплююся ще мандрами, побувала в багатьох країнах, подорожую автостопом.

– Що вважаєте головним у діяльності вищого навчального закладу? Що потрібно сучасному студенту, на ваш погляд?

– Вважаю, що для кожної молодої людини, яка прагне здобути медичний фах, важливо розвивати у собі й особистісні якості – лідерство, відчуття впевненості у власних силах, самодостатність. Це те, що допомагатиме їй самореалізуватися в майбутній професії. Великою поміччю у цьому вимірі є діяльність студентського парламенту, де ми вирішуємо широке коло питань. Ясна річ, що без підтримки керівництва університету нам важко було б впоратися. У нас є багато ідей, пропозицій щодо нових проектів, які знайшли схвальну оцінку в ректораті, нам надають фінансову підтримку і це ще більше надихає. За час роботи в студентському парламенті я відчула, що нашими проблемами переймаються, вони знаходять відгук, це найголовніше – коли тебе чують.

– Ваші плани на майбутнє?

– Хочу успішно закінчити університет, стати гарним лікарем, фахівцем високої кваліфікації. Вірю, що нинішній команді МОЗ вдасться зреалізувати реформи в охороні здоров’я. Я ж працюватиму на благо своїх співвітчизників та процвітання української медицини.

Лариса ЛУКАЩУК