Про науковця, вчителя і просто чарівну жінку Олену Маркову

«Не падай духом. Ніколи не падай духом.

Секрет мого успіху в тому, що я ніколи

не падаю духом. Особливо на людях».

Ернест Гемінгуей

Минуло 20 років, як відійшла в інші світи Олена Олексіївна Маркова. Але в душі кожного з нас, її учнів, зокрема, в мене особисто є місце, де ця особистість присутня. Може, це називається пам’яттю, а може, якось інакше. Бо спілкування з Оленою Олексіївною мене точно змінило. Я захоплювалася її манерою розмовляти з різними людьми, її спокійним гортанним оксамитовим голосом, упевненими чіткими акуратними рухами при проведенні експерименту. Мені подобалося, як вона одягалася, як вона готувала й вживала їжу…

На ІХ Міжнародному конгресі геронтологів у Києві. (Зліва направо): професори В.В. ФРОЛЬКІС, О.О. МАРКОВА, акад. АМН СРСР М.О. ФЕДОРОВ (липень 1972 р.)

Ще студенткою я була вражена лекціями тоді ще молодої 40-річної професорки. Молодої, адже в ті часи стати професором у 40 років – це було рідкістю, особливо жінці. Олена Олексіївна спілкувалася й співпрацювала на наукових теренах з такими шановними та поважними вченими радянського простору, як проф. Ф.З. Меерсон, член-кор. РАМН Л.Д. Лукьянова, акад. М.М. Сиротинін, акад. В. В. Фролькіс, акад. О.О. Шалімов, заслужений діяч науки і техніки В.Я. Березовський… Вона в ті складні 1990-і роки їздила на конференції та виступала з доповідями в Києві, Москві, Ташкенті, Слівені (Болгарія), Лодзі (Польща). Незважаючи на свій науковий статус, Олена Олексіївна була дуже доступною й простою у спілкуванні зі студентами. Була поборником здорового способу життя: обов’язково провітрювала аудиторію на перерві під час лекцій; «боролася» з гіподинамією, виділяючи хвилинки для фізичних вправ разом зі студентами; була противником «вуглеводних оргій», пропонуючи збалансоване харчування. Розуміла інтереси й проблеми студентів. Зустрівши третьокурсника в коридорі, який прогуляв її заняття, заради зустрічі з легендарним Миколою Амосовим, який завітав в інститут з лекцією до старшокурсників, Олена Олексіївна сприйняла це схвально. Розпитувала про враження. Обійшлося навіть без «нб». Сама ж читала лекції як дихала: просто, чітко, зрозуміло про складні патофізіологічні процеси. Тому я й записалася у студентський науковий гурток на кафедру, яку очолювала професорка Олена Олексіївна Маркова. Наполегливість, працьовитість, не байдужість до людей, своїх вчителів, гуманне ставлення до тварин – гарна наукова школа! Студентський науковий гурток справді гуртував навколо Олени Олексіївни та її аспірантів прогресивну працьовиту молодь різних курсів: Марія Хома (Лемке), Володя Коптюх, Людмила Зоря, Володя Карпюк, Василь Пикалюк, Ігор Попович, Віктор Ганзюк… Наукова робота кипіла. Колективно обговорювалися результати досліджень… Друкувалися колективно статті… Перша моя поїздка (вперше літаком до Москви) на студентську наукову конференцію в Ярославський медичний інститут… Перший публічний виступ!

…Дуже швидко минули студентські роки. Вир життя закрутив мою життєву спіраль: заміжжя, народження дітей, робота лікарем швидкої допомоги. Але жага наукової роботи залишалася. І мене знову потягнуло на кафедру. Після нічних чергувань я занурювалася в чарівну атмосферу наукових досліджень, які створювала Олена Олексіївна зі свіжою плеядою науковців: Степаном Вадзюком, Ігорем Мисулою, Марією Харою, Ольгою Денефіль, Тамарою Дацко…

У вечірні години кафедра після гомінкого студентського дня перетворювалася в поважний науковий центр патофізіологічних досліджень з попискуванням тварин, гулом апаратів, що працювали, стукотом друкарської машинки, певних реплік молодих науковців: студентів, аспірантів та обов’язковою присутністю наукового керівника. Часом робилися перерви на чай з канапками, з тим, «хто що спік», приготував…і починалося неформальне спілкування. Крім розмов про патофізіологію, точилися дискусії про новинки, і не тільки, в галузі мистецтва (театр, кіно, картини). Обговорювалися творчі доробки Дейла Карнегі, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Володимира Тендрякова, Олеся Гончара й, звичайно ж, улюбленого письменника Олени Олексіївни – Ернеста Гемінгуея. Про Романа Кацева, людину-легенду французького письменника єврейського походження, літературного містифікатора, кінорежисера, військового, дипломата, двічі лауреата Гонкурівської премії (1956 року під ім’ям Ромена Гарі та 1975-го під ім’ям Еміля Ажара) ми також почули від нашої улюбленої професорки. Часом наші наукові та високоінтелектуальні бесіди навіть завершувалися танцями у коридорі кафедри. А якщо ще згадати, що кафедра патофізіології розміщувалися на поверсі, де зараз ректорат… Приємні спогади.

Під час написання дисертації у вихідні бувала в Олени Олексіївни вдома – правила текст, робила зауваження. В квартирі – порядок, спокій, на стінах картини, на столі квіти, сувеніри з подорожей. Працювали у великій кухні під світлом затишного абажура. Олена Олексіївна любила пригощати борщем з пампушками. Останні десять років вона жила сама, втративши коханого чоловіка через підступну хворобу. Олена Олексіївна важко переживала цю втрату, навіть дещо змінилася зовні, мабуть, багато плакала, але ми ніколи цього не бачили. Завжди спокійна, добра й вимоглива водночас. Якось мала честь бути запрошеною на день народження до Олени Олексіївни, також додому. Гості читали вірші. Обговорювали творчість Вінсента ван Гога, Пікасо, Сальвадора Далі. Олена Олексіївна згадувала про поїздку на Кубу, про дисидентів, про захоплюючий науково-фантастичний пригодницький художній фільм «Земля Санникова». І тут Людмила Миколаївна (поважна працівниця інституту) своїм низьким чарівним голосом почала співати:

«Призрачно все в этом мире бушующем.

Есть только миг, за него и держись!

Есть только миг между прошлым и будущим,

Именно он называется жизнь».

Пісню підхопили всі присутні. Атмосфера була незабутня.

2019 року Нобелівської премії в галузі фізіології та медицини були удостоєні американці Вільям Келін і Грегг Семенза, а також британець Пітер Реткліфф за дослідження молекулярних і клітинних механізмів адаптації організму до гіпоксії. Відправним пунктом цих досліджень можна вважати період кінця 60-х років XX століття, коли фізіологи взялися до уважного вивчення реакцій організму людини та тварини на підйом в гори або анемічні стани.

В останньому десятилітті минулого століття ці дослідження у повному розпалі проходили й у лабораторії кафедри патофізіології. В цей період кафедра інтенсивно займається вивченням ролі вегетативної нервової системи у механізмах уродженої резистентності тварин до гіпоксії. З результатами багаторічних досліджень науковців кафедри професорка О.О. Маркова виступила з доповіддю на першому російському конгресі з патофізіології з міжнародною участю 1996 року. Зі слів Олени Олексіївни, біля її стенду зібралися вчені з різних країн, жваво цікавлячись результатами досліджень.

… Вважаю, що певним внеском у здобутті цьогорічної Нобелівської премії закордонними вченими стали результати й наших скромних досліджень під керівництвом заслуженого діяча науки і техніки, докторки медичних наук, професорки, завідувачки кафедри патологічної фізіології тодішньої Тернопільської державної медичної академії, справжнього Вчителя з великої літери незабутньої Олени Олексіївни Маркової.

Антоніна ПРИШЛЯК,

професорка ТНМУ