Професор Ігор Мисула: «Підготовка фахівців з фізичної терапії та ерготерапії відповідатиме європейським стандартам»

З торішнього 1 листопада набули чинності зміни до класифікатора професій, в якому змінилися також і медичні посади. Зазначені інновації були внесені відповідно до міжнародної класифікації та нормативів Європейського Союзу. Серед інших, введено нові професійні назви: лікар фізичної та реабілітаційної медицини, фізичний терапевт, ерготерапевт. Але якість навчальних програм з підготовки професіоналів реабілітації ще не цілком відповідає існуючим міжнародним стандартам, хоча підготовка їх здійснюється у вищих навчальних закладах III-IV рівнів акредитації. Відтак Міністерство охорони здоров‘я у співпраці із Міністерством освіти та науки виступило з ініціативою запровадження у вищих навчальних закладах реабілітаційних спеціальностей, що дасть змогу навчати студентів найсучаснішим освітнім та організаційним технологіям реабілітації, які застосовують у світі. Як відбуватиметься цей процес, з’ясовували в завідувача кафедри медичної реабілітації ТДМУ, голови науково-методичної комісії МОН України з охорони здоров’я та соціального забезпечення, професора Ігоря Мисули.

Ігор МИСУЛА – професор ТДМУ

– Ігоре Романовичу, нині ВНЗ України готують фахівців з фізичної та реабілітаційної медицини, і з кожним роком потреба у них зростає. Чи відповідають стандарти їх підготовки світовим і чи знаходять вони своє місце у вітчизняній системі охорони здоров’я?

– Хочу зазначити, що за останні двадцять років принципово змінилися уявлення про відновлення, корекцію та підтримку рухової діяльності людини у світовій медичній практиці. На жаль, ці зміни, що відбулися у світі та країнах Євросоюзу, не знайшли свого відображення на теренах України. Цей факт засвідчила й місія з питань реабілітації ВООЗ, яка працювала в нашій країні 2015 року й дійшла висновку, що наші фахівці на відновному етапі застосовують велику кількість медикаментів, які не мають ефективного реабілітаційного впливу. Крім того, в українській моделі реабілітації застосовують фізичні вправи, які не мають так званої кінцевої мети. Хворого передають з одного етапу реабілітації на інший, але ці етапи, по суті, дублюють один одного. Члени місії також відзначили, що в Україні реабілітаційні послуги надають загалом на курортах. Законодавство України фрагментоване та позбавлене координації між міністерствами, зокрема, відомо, що у нас питаннями реабілітації займається МОЗ та Міністерство соціальної політики, але узгодженої діяльності між цими двома відомствами не існує. Щодо кадрового забезпечення в Україні, то комісія зазначила, що воно не досягає світового та європейських стандартів, а також зауважила, що в нас значно різняться погляди на питання реабілітації та обмеження життєдіяльності пацієнтів. Фахівців з реабілітації, яких навчають у наших ВНЗ, готують у невідповідності до міжнародних стандартів, також місія вважає, що у нас немає єдиної системи реабілітації, є лише надання певних реабілітаційних послуг, отож цілісна система взагалі відсутня. Особливо наші колеги наголошували, що окремою складовою в системі реабілітації має стати надання таких послуг жертвам воєнних дій на сході Україні, адже відомо, що нині маємо майже 50 тисяч військових з розмаїтими пошкодженнями, серед яких 9 тисяч – поранених. 98 відсотків військових потребують психологічної допомоги, а ще й мирне населення, яке перебуває в зоні конфлікту, теж не можна залишити без психологічної допомоги та реабілітації. І от цей весь комплекс проблем, який у нас є і який окреслили спеціалісти місії ВООЗ, вияскравили всі недоліки нашого відновного лікування. Відтак назріло питання про зміну всієї системи вітчизняної реабілітації. Це важливо ще й тому, що лікування та реабілітація у нас не відповідають міжнародній класифікації функціонування. Скажімо, маємо хворого з травмою хребта, але ж у нього не лише ця одна проблема, але й багато інших – приміром, порушення координації рухів, діяльності шлунково-кишкового тракту, серцево-судинної, бронхо-легеневої та інших систем. Такому пацієнтові потрібно надати реабілітаційну допомогу не лише щодо порушень хребта, але й усіх інших «проблемних місць» в організмі. Тому й діє нині у світі міжнародна класифікація функціонування згідно з якою пацієнтові надається реабілітаційна допомога відповідно до його функціонального стану, а не діагнозу, який йому встановили. І це дуже важливо. Через те й роль медичної та фізичної реабілітації на вітчизняному медичному просторі зараз стала актуальною і є сподівання, що це питання вже найближчим часом буде вирішено позитивно.

– У світі готують широке розмаїття спеціалістів в галузі реабілітації? Чи планують це робити в нас і чи готові ми надати їм необхідні знання?

– У країнах США та Євросоюзу – великий арсенал фахівців, які займаються реабілітацією, а в нас до останнього часу взагалі була відсутня така спеціальність, як медична реабілітація й лише, починаючи з 2016 року, ми почали створювати таку систему. Зокрема, питання гальмує на етапі наявності кадрів з медичної реабілітації. В Канаді, скажімо, на 35 мільйонів мешканців є 25 тисяч фізіотерапевтів і 9 тисяч ерготерапевтів, у нас же лише 160 фізіотерапевтів і два ерготерапевти на всю Україну. Проблема дуже серйозна, тому завдяки урядові, Президенту було прийнято багато постанов, наказів, рішень про впровадження нової системи реабілітації в Україні. Зокрема, першим серйозним кроком стало запровадження нових спеціальностей у галузі реабілітації. Відомо, що в серпні 2016 року в Національний класифікатор професій були занесені нові спеціальності – такі, як лікар фізичної та реабілітаційної медицини, фізичний терапевт та ерготерапевт. А в листопаді 2017 року вже затвердили кваліфікаційні характеристики цих фахівців. Крім того, МОЗ України видало наказ про те, аби внести таких фахівців у штатні розклади лікарень. І нині такі фахівці вже можуть працювати в лікувальних закладах, адже раніше в системі закладів охорони здоров’я були відсутні посади фахівців з фізичної реабілітації. Тому офіційної можливості приймати їх на роботу в медичні установи не було змоги, тож оформляли на посаду інструктора з лікувальної фізкультури чи медсестри з лікувальної фізкультури. Зрозуміло, що ці фахівці не могли й зреалізувати себе в повну силу, бо їм, по суті, не створили можливості ефективно працювати. Зараз активно реорганізовується ця чинна нормативна база. Крім того, МОЗ виступило з ініціативою впровадити міжнародну класифікацію функціонування, яка була створена 2001 року, хоча наразі користуємося міжнародною класифікацією хвороб, запровадженою 1989 року. Активно проводиться зараз переорієнтація закладів охорони здоров’я в реабілітаційні центри. Як бачимо, вже є перші реальні кроки щодо створення цілісної системи реабілітації. Необхідність комплексних змін украй важлива, починаючи з введення нових освітніх програм і навчального плану, створення міжнародно визнаних професійних стандартів і впровадження нових моделей реабілітаційних послуг.

– Як розв’язана проблема щодо підготовки кадрів з відновного лікування та які стандарти підготовки таких фахівців?

– Щодо підготовки кадрів, то в цьому напрямку наше профільне Міністерство створило свого часу робочі групи, завданням яких було розробити стандарти освіти з підготовки фахівців-реабілітологів для галузі охорони здоров’я. 2016 року МОН створило науково-методичні комісії, зокрема, науково-методичну комісію з охорони здоров’я та соціального забезпечення МОН України, до якої входять 11 підкомісій, у тому числі й з фізичної реабілітації. Завданням комісії було створити нові стандарти освіти для фахівців, яких готують у сучасних умовах надання медичної допомоги. Підкомісія з фізичної реабілітації вже підготувала проекти стандартів для освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавр-фахівець з фізичної реабілітації, магістр-фізичний терапевт, магістр-ерготерапевт та закінчує підготовку стандарту для доктора філософії за спеціальністю «Фізична терапія, ерготерапія». Розроблені стандарти вищої освіти України відповідають міжнародним вимогам і перші два вже пройшли громадське обговорення, а нині на процедурі затвердження у МОН України. Особливість цієї моделі в тому, що ми намагалися наблизити її до тих еталонів, які діють в європейських країнах, зокрема, підготовку магістра вже здійснюємо не за системою 4+1, тобто 4 роки бакалаврат і один рік – магістратура, а за схемою 4+2, тобто вже два роки магістратура, так як цього вимагає європейська практика. Вважається, для того, аби сформований фахівець з фізичної реабілітації був готовий до практичної діяльності, він повинен освоїти достатню кількість годин навчання. Крім того, ми збільшили значно кількість годин на практику студентів. Переорієнтовано систему навчання і як обов’язковий елемент введена фізична реабілітація при серцево-судинних захворюваннях, при захворюваннях нервової та дихальної систем. Це – органи та системи, які найчастіше вражаються у пацієнтів і є багато хворих з цими недугами. Щодо інших патологій, то кожен ВНЗ на власний розсуд може вирішувати, які предмети вводити відповідно до потреб певного регіону. Потрібно віддати належне Міністерству освіти й науки, яке підготовку фахівців з фізичної реабілітації передало з галузі знань «Освіта» до галузі знань «Охорона здоров’я». Є сподівання, що ці фахівці матимуть належні знання саме з медицини, специфіки захворювань, тобто, володітимуть знаннями, як можна проводити реабілітацію відповідно до певних патологій. До прикладу наші студенти вже зараз дуже багато часу проводять у лікарні, займаються з недужими та цілеспрямовано ми їх готуємо для роботи саме з пацієнтами медичних закладів. Найбільшою перевагою підготовки фахівців з фізичної реабілітації в медичних ВНЗ, на мій погляд, є те, що студент має можливість уже з першого курсу вести тісну «співпрацю» з хворими на наших клінічних базах. Важлива ніша навчального процесу – це робота зі стаціонарними хворими, коли виділені дні роботи в клініці. Наші студенти мають можливість не лише спостерігати за роботою фахівців у лікарнях і реабілітаційно-діагностичних центрах Тернопільської та інших областей, але й під керівництвом спеціалістів самостійно практикувати та здобувати певні навички. Варто зазначити, що в нас вже є велика потреба в цих фахівцях, але треба й час, щоб підготувати їх у навчальних закладах. Тому оцінювальна місія ВООЗ представила експрес-схему: скажімо, лікар з фізичної та реабілітаційної медицини повинен готуватися на післядипломному етапі в інтернатурі впродовж чотирьох років. Але позаяк вони нам уже потрібні, тому й запропонували провести перекваліфікацію лікарів-невропатологів, лікарів-травматологів у нову спеціальність – лікар з фізичної та реабілітаційної медицини. Для лікарів, які хочуть перекваліфікуватися, час практичної перепідготовки займе шість місяців і, можливо, рік чи два – це теоретична перепідготовка, залежно від кваліфікації та стажу роботи фахівця. Крім того, запропоновано перекваліфікувати лікарів-фізіотерапевтів, лікарів з лікувальної фізкультури на нові спеціальності.

– Яким вбачаєте майбутнє сучасної системи надання реабілітаційної допомоги?

– Вважаю, що наша нова система підготовки фахівців з фізичної та медичної реабілітації відповідає міжнародним стандартам. Гадаю, що через кілька років і в нас будуть хороші фахівці. В університеті все робимо для цього – в ТДМУ нині приїздить багато фахівців з-за кордону, які читають лекції, проводять майстер-класи для студентів і наших викладачів. Делегації з нашого вишу відвідали закордонні навчальні заклади, там познайомилися із системою реабілітації. Все, що побачили, впроваджуємо у себе. Тому вважаю, що ми готуємо майбутніх фахівців відповідно до європейських стандартів.

З цією метою ми уклали нещодавно угоду з приватною клінікою професора В.І. Казявкіна в Трускавці щодо проходження виробничої практики наших студентів на їхніх клінічних базах. Там вони освоюватимуть організацію служби реабілітації, вивчатимуть нові технології відновного лікування. Будуть виділені окремі дні, транспорт. Маємо домовленості із санаторієм «Молдова», що наші студенти у цьому закладі проходитимуть практичні вишколи. Вже кілька років у нас діє угода щодо проходження виробничої практики в Більче-Золотецькій обласній фізіотерапевтичній лікарні, де студенти освоюють більш пізні етапи відновного лікування. Зараз там створені палати для учасників АТО і вони мають змогу проводити реабілітаційні заходи, складати реабілітаційні програми індивідуально для кожного пацієнта залежно від захворювань і, таким чином, оволодівати практичними навиками в повноцінному реабілітаційному процесі.

Ясна річ, маємо потребу в поліпшенні матеріально-технічного забезпечення клінічних баз, на яких проходять навчання наші студенти, зокрема, варто, щоб фізіотерапевтичні кабінети чи зали лікувальної фізкультури лікувальних закладів були оснащені сучасними засобами реабілітації. Щоб студенти могли ознайомитися та випробувати у практичних діях такі ж тренажери, апаратуру, яку зараз застосовують у зарубіжних центрах. У нашому університеті в цьому напрямку проводиться певна робота, студенти їздять на стажування до Польщі, де мають можливість ознайомитися із сучасним високотехнологічним рівнем забезпечення реабілітаційних послуг. Гадаю, що потрібно розширювати географію наших стосунків.

Щодо освоєння практичних навичок у закладах вітчизняного медичного простору, то, якщо порівняти їх із закордонними можливостями, то вони, звісно, кардинально різняться. В нас ці питання потребують негайного вирішення. Звісно, було б добре створити державну програму щодо забезпечення реабілітаційних відділень чи лікарень відновного лікування сучасною фізіотерапевтичною апаратурою, тренажерами. Це була б обопільна вигода і для реабілітації пацієнтів, і підготовки студентів. І тоді б їхній теоретичний рівень цілком відповідав би практичним знанням, а так виходить, що практичні навички «накульгують». Враховуючи всі ці особливості, вважаю, що тоді рівень підготовки студентів відповідатиме європейським. Отож про підготовку фахівців, які в майбутньому будуть конкурентноспроможними на вітчизняному та міжнародному ринках надання реабілітаційних послуг, повинна піклуватися держава та суспільство загалом.

Лариса ЛУКАЩУК

Поділитися...
Share on Facebook
Facebook
Share on Google+
Google+
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on LinkedIn
Linkedin