Професор Ігор Мисула: «Найбільше ціную щирість людських стосунків»

Доля випускника Тернопільського державного медичного університету, а нині – доктора медичних наук, професора, завідувача кафедри медичної реабілітації ТДМУ ім. І.Я. Горбачевського Ігоря Мисули ось уже понад сорок років нерозривно пов’язана з альма-матер. У далекому вересні 1975 року студентом-першокурсником він уперше переступив поріг нашого вишу. Закінчивши університет з відзнакою, вступив до аспірантури, розпочав викладацьку й наукову діяльність. Минули роки. Нині професор Ігор Мисула – відомий вчений у галузі медицини, зокрема медичної реабілітації, автор і співавтор понад 400 наукових робіт, 18 патентів на винаходи, 11 раціоналізаторських пропозицій, двох підручників і восьми навчальних посібників. 2016 року Ігоря Романовича обрали головою науково-методичної комісії МОН України з охорони здоров’я та соціального забезпечення, до якої входять 11 підкомісій, у тому числі й з фізичної реабілітації.

«Батьки були для мене взірцем у поведінці, людських стосунках»

– Ігоре Романовичу, ваша діяльність – приклад того, як обдарована людина завдяки наполегливій праці та Божому благоволінню може зреалізувати свій потенціал і здобути заслужений авторитет і визнання. Розкажіть, будь ласка, що привабило вас у медицині та коли обрали свою дорогу в житті?

– Я народився в Тернополі в сім’ї службовців. Батько був помічником начальника залізничної станції Березовиця, пізніше керував залізничною дільницею бавовняно-прядильного комбінату. Мама з часу заснування в Тернополі медичного вишу, тобто з 1957 року, працювала тут друкаркою, потім завідувала канцелярією.

Мені дуже пощастило в житті з батьками, які були для мене взірцем у поведінці, людських стосунках. Ніколи вони не вдавалися до моралізаторства, не повчали, а виховували власним позитивним прикладом. Обоє все життя багато працювали, вселяючи і в мою свідомість думку, що лише сумлінною, чесною працею можна досягнути бажаного. А ще вони дуже любили одне одного і в нашій сім’ї завжди панувала атмосфера злагоди та родинного затишку. Цю філософію життя я перейняв від батьків, відтак найбільше ціную щирість і теплоту стосунків у власній родині й загалом ставлюся до людей так, як хочу, щоб ставилися до мене: з повагою, добротою, розумінням.

Перші побачення з майбутньою дружиною (1980 р.)

– Ви випускник…

– … Тернопільської спеціалізованої школи №3 з поглибленим вивченням англійської мови. Знання нам давали ґрунтовні й, закінчивши школу, я вільно говорив англійською. Любив також спорт і відвідував секції з вільної боротьби, боксу. Коли закінчував школу, постало питання: куди вступати? У мене були різні уподобання та не було готового рішення. Стоячи на роздоріжжі, задумався над тим, яке моє покликання, що ним Господь обдаровує кожну людину. І мабуть, не випадково, доля подарувала мені друга Ігоря, який привернув мою увагу до медицини. Ігор мріяв стати лікарем. Повертаючись додому після спортивних тренувань, ми з ним багато говорили про життя й про лікарську професію. Ця професія, невід’ємна складова якої – служити людям, суспільству, зацікавила мене по-справжньому і я вирішив вступати до ТДМУ (на той час – інституту). Подав документи, успішно склав іспити та став студентом.

Весілля Ірини та Ігоря МИСУЛІВ. Ліворуч – батьки молодого, праворуч – молодої (1982 р.)

«Роки навчання в альма-матер згадую як яскраві й незабутні»

– Вчитися було цікаво, адже читали лекції та проводили практичні заняття прекрасні фахівці. Зокрема, латинську мову викладав доцент Мирослав Миколайович Закалюжний, високоосвічена людина та чудовий педагог. Пригадую, як на занятті він розповідав про особливості відмінювання іменників і про те, які вони мають закінчення в першій, другій, третій особі. Але як їх запам’ятати? «Та це аж ніяк не складно, просто треба танцювати й повторювати», – порадив студентам Мирослав Миколайович. І станцював вальс в аудиторії, наспівуючи в такт мелодії латинські закінчення іменників. На аудиторію це справило неабияке враження. Авторитетний викладач настільки просто й доступно подав складну для сприйняття інформацію, що вона одразу запам’яталася, і я ще досі пам’ятаю ці закінчення.

Дух науки буквально витав на кафедрі анатомії з її анатомічним музеєм, куди я любив приходити. На 3 курсі почав працювати в студентському науковому гуртку на кафедрі патологічної фізіології. Дуже мене ця дисципліна зацікавила. Адже патофізіологія – теоретична основа медицини, що вивчає зміни функцій хворого організму, з’ясовує механізм патологічних процесів. Лише розуміючи механізм і чому виникають ті чи інші симптоми, можна правильно призначити лікування.

Перший виступ Ігоря МИСУЛИ на науковій конференції (1978 р.)

«Як науковець я сформувався на кафедрі патологічної фізіології»

– Пам’ятаю перше заняття гуртка під керівництвом професора, відомого вченого-патофізіолога Олени Олексіївни Маркової. Про її цікаві лекції студенти старших курсів розповідали із захопленням, а мені тоді вперше випало щастя з нею поспілкуватися. Я був вражений масштабом особистості Олени Олексіївни, її розумом, інтелігентністю. Вже на першому занятті гуртка Олена Олексіївна порадила мені, який напрям досліджень обрати. Фактично як науковець я сформувався на кафедрі патологічної фізіології, якою понад двадцять років керувала професор О.О. Маркова й де працювали також професори Василь Васильович Файфура, Юрій Іванович Бондаренко – порядні, інтелігентні, доброзичливі люди та прекрасні фахівці. Вони були моїми науковими наставниками і я вдячний їм за отримані знання й досвід. Особливо вдячний Василю Васильовичу, який багато часу проводив зі мною у співбесідах і науковій лабораторії. Пізніше, на старших курсах, мені легко давалися клінічні дисципліни, бо завдяки знанню патофізіології добре розумів механізм розвитку хвороби, появи симптомів. І коли, приміром, йшлося про больову реакцію при якомусь запальному процесі в тканинах, я знав, чому вона розвивається та що треба робити, щоб допомогти пацієнту.

Роки навчання в інституті були цікавими та плідними. З любов’ю згадую свою дружну студентську групу. Ми були мов одна команда, де всі підтримують одне одного. На дозвіллі багато спілкувалися, їздили разом на екскурсії, на дні народження. Я запрошував друзів до себе додому, вони мене до себе в гуртожиток. Дуже гарні були стосунки.

Коли завершував 6 курс медичного факультету, завідувач кафедри патофізіології, професор Олена Олексіївна Маркова запропонувала мені вступити до аспірантури. Я успішно склав іспити й був зарахований на навчання. Олена Олексіївна стала моїм науковим керівником і на все життя – щирим другом і порадником. Тема дисертації, яку вона мені запропонувала, була дуже актуальною, але я, тоді ще молодий науковець, не одразу збагнув її глибину. Йшлося про дослідження особливостей впливу адреналіну на осіб з різною природною стійкістю до гіпоксії. Мені ця наукова тема спершу здалася банальною. Але коли опублікував перші результати досліджень, з-за кордону почали безперервно надходити запити від науковців, які просили переслати їм ксерокопії моїх статей. В ті роки не так часто науковцям надходили подібні запити з країн по той бік «залізної завіси». Це переконало мене, що проблема стійкості до гіпоксії надзвичайно важлива, що це ключ до розуміння змін в організмі при хворобах, коли часто виникають гіпоксичні стани, що може спричинити смерть. Якщо навчитися керувати гіпоксичним станом, можна суттєво допомогти пацієнту.

Ігор МИСУЛА (крайній, праворуч) у складі студентського будівельного загону, який працював у Магадані (1976 р.)

У своїх дослідженнях я використовував методику вченого-патофізіолога, професора медуніверситету імені О.О.Богомольця В. Я. Березовського, який вивчав реакцію на гіпоксію різних біологічних об’єктів. Зокрема, щурів поміщали в барокамеру, насосом відкачували з неї повітря до рівня, який є на висоті 12 тисяч метрів і, залежно від того, як швидко наступала агонія, визначали їхню стійкість до гіпоксії. Тварин не доводили до смерті, але стан агонії – доволі травматичний. В одних випадках вона виникала швидко, що свідчило про низьку стійкість організму до гіпоксії. В інших, навпаки, пізніше. Відомо, що стійкість до гіпоксії визначена генетично і залежить від активності низки ферментів. Заглибившись в фахову літературу, я з’ясував, які саме ферменти важливі в даному випадку й запропонував визначати стійкість до гіпоксії за активністю ферментів у крові. Олені Олексіївні моя ідея сподобалася. З отриманими результатами досліджень вона поїхала до Києва до професора Березовського, щоб почути його думку. Однак, на жаль, Вадим Якимович нову методику не підтримав.

– Але чому? Вивчати стійкість організму до гіпоксії за активністю ферментів набагато простіше, ніж з допомогою барокамери.

– Так, за моєю методикою достатньо було дослідити кров на активність ферментів, щоб отримати результат. Ця методика відкривала великі можливості для подальших експериментальних досліджень та практичної медицини. Однак, за порадою Олени Олексіївни надалі займатися цією розробкою я не став, обрав новий напрям досліджень і після успішного захисту кандидатської дисертації почав працювати над докторською.

«Тема докторської дисертації пов’язана з геронтологією»

Професори Ігор МИСУЛА та Степан ВАДЗЮК з професором О.О. Марковою (1998 р.)

– Тема докторської дисертації була пов’язана з геронтологією і мені знову пощастило, адже моїм консультантом при написанні докторської, крім професора Олени Олексіївни Маркової, був Володимир Веніамінович Фролькіс – віце-президент Академії медичних наук України, дослідник зі світовим ім’ям, людина рідкісного таланту й розуму. Згадую, з яким хвилюванням уперше переступив поріг кабінету Володимира Веніаміновича в Інституті геронтології в Києві, коли приїхав ознайомити його з результатами проведених досліджень. Що скаже мені академік? А Володимир Веніамінович, посміхнувшись, запитав: «Ігорю, ви вже снідали?». «Так, – кажу, – в поїзді». Але господар кабінету мені не повірив. «Знаю, що ні, бо не встигли. Сідайте. Спершу ми з вами поснідаємо, а потім поговоримо про дисертацію». Володимир Веніамінович зателефонував і попросив лаборантку: «Приготуй нам, будь ласка, чай». Коли принесли два горнятка з чаєм, відкрив свій дипломат і витягнув звідти канапку. Одну половинку дав мені, другу залишив собі. Ми пили чай, снідали й спілкувалися. Говорили не про роботу, а загалом про життя. Його слова, посмішка свідчили про симпатію, добре ставлення, я збагнув: зустрів дуже гарну, порядну людину. Пізніше, в процесі роботи над дисертацією, не раз переконувався, що моє перше враження було правильне. Великий вчений, добрий друг і наставник – таким Володимир Веніамінович залишився в моїй пам’яті і я завжди згадуватиму його з любов’ю та вдячністю.

Узагалі ж мені щастило на добрих людей. Донині підтримую теплі стосунки з відомим науковцем – директором «Українського науково-дослідного інституту медицини транспорту» МОЗ України, професором А. І. Гоженком, з яким познайомився, коли захищав докторську дисертацію. Анатолій Іванович теж один з учнів професора Маркової. Він багато допоміг мені під час підготовки до захисту дисертації та в подальших наукових дослідженнях. В Анатолія Івановича величезний професійний досвід і його поради дуже важливі для мене, як і наші гарні товариські стосунки.

Професор Ігор МИСУЛА з колективом кафедри (2017 р.)

Після захисту 1996 року докторської дисертації мав бажання повернутися до попередніх досліджень з визначення стійкості до гіпоксії за активністю ферментів. Зацікавився також проблемою впливу імпульсів світла на біоритмічну діяльність організму. Разом з доцентом ТДМУ Василем Васильовичем Дем’яненком (нині, на жаль, вже покійним) створили спеціальні окуляри з діодними лампочками, що блимали в одному ритмі з частотою серцевих скорочень, підсилюючи діяльність серця та біоритмічну діяльність усіх органів і систем. Дослідження показали, що вплив світлоімпульсних подразників підсилює біоритми організму й підвищує стійкість його до стресів і негативного впливу. Після опублікування результатів досліджень ними зацікавилося Міністерство оборони та провідний спортивний клуб м. Києва. Надійшли пропозиції про співпрацю й подальше фінансування цих розробок. Поряд з цими напрямками були й інші цікаві об’єкти наукових пошуків, нові ідеї, які хотілося зреалізувати.

«Пропозиція обійняти посаду проректора була для мене повною несподіванкою»

– Ви планували займатися науковою діяльністю, але 1998 року погодилися посісти посаду проректора з навчальної роботи, а 2001-го стали першим проректором. Загалом – 16 років на адміністративній роботі, в якої, як відомо, своя специфіка.

Професор Ігор МИСУЛА на Говерлі (2009 р.)

– Пропозиція покійного ректора ТДМУ, професора Леоніда Якимовича Ковальчука обійняти посаду проректора була для мене повною несподіванкою. Спочатку відмовився, але Леонід Якимович моєї відмови не прийняв. Так почався адміністративний період моєї професійної діяльності. Завдання стояли сер-йозні і їх треба було виконувати якісно, в короткий термін. ТДМУ (на той час – академія) мав вийти на нові вершини, вдосконалити всі напрямки своєї діяльності та, зокрема, організацію навчального процесу з метою входження нашого навчального закладу в європейський освітній простір. І зроблено було, справді, багато. З’явилися нові підрозділи, зокрема, видавництво «Укрмедкнига» з власним поліграфічним комплексом, яке стало базовим для центрального методичного кабінету МОЗ України. Відкрили фармацевтичний та стоматологічний факультети, факультет іноземних студентів, дистанційну форму навчання для медичних сестер, що було новим для України. І на території колишнього СНД такої форми навчання в медичних вишах не було. Та навіть нині ТДМУ – єдиний в Україні, в якому здійснюють таку форму навчання. Коли ж її запроваджували, було чимало скептиків, які не вірили, що ідею вдасться втілити.

На те, щоб пройти всі інстанції та узгодити всі плани, спочатку на місцевому рівні, потім у Міністерстві охорони здоров’я та Міністерстві освіти і науки, знадобився рік. У міністерських кабінетах, де я пояснював переваги дистанційного навчання для медсестер – здобувачів кваліфікаційно-освітнього рівня бакалавра або магістра, розповідав про активну міжнародну співпрацю ТДМУ з університетами США, Канади з питань медсестринської освіти, мене не розуміли. Більше того, заступник міністра освіти сказав відверто: «Доки я на цій посаді – не буде в університеті такої форми навчання. Не допущу!» І в Міністерстві охорони здоров’я теж були ті, хто так, заявляв.

– І як ви пробили цю «стінку»?

– Своєю впертістю. Отримавши чергову відмову, повертався до Тернополя, складав нові обґрунтування освітнього проекту, знову їхав, знову стукав в ті ж самі двері. Переді мною їх зачиняли, я повертався знову до Тернополя, радився, як діяти надалі й їхав до Києва розв’язувати проблему. В результаті дистанційне навчання у нашому університеті запрацювало-таки, має попит й успішно розвивається дотепер. Крім дистанційної форми навчання, ТДМУ перший серед медичних вишів розпочав підготовку фахівців за напрямком «Біологія», «Здоров’я людини».

Професор Ігор МИСУЛА з дружиною та донькою в Карпатах (2012 р.)

– Але за величезної завантаженості на адміністративній посаді часу для наукової роботи, мабуть, не залишалося?

– На жаль. Коли в моєму графіку роботи в адміністрації з’являлося маленьке «віконечко», я йшов на кафедру, щоб провести заняття зі студентами. Знаючи англійську мову, читав лекції іноземним студентам. Це була ще одна можливість попрактикувати англійську, а, крім того, мені завжди подобалося працювати зі студентами. Але одного разу ректор Леонід Якимович Ковальчук зателефонував мені під час лекції: «Є питання, які треба вирішити, тож чекаю вас у кабінеті. І пам’ятайте, що ви на посаді проректора, а не завідувача кафедри». Тож від читання лекцій довелося відмовитися. Тому зараз намагаюся втілити бодай дещо, що не вдалося в минулому.

Рідний університет нині динамічно розвивається, зростає його матеріально-технічна база, популярність, авторитет не лише в Україні, але й за кордоном. Маємо понад 6000 студентів і кількість охочих навчатися в ТДМУ зростає. Останні три роки наш університет посідає перші місця в галузевому рейтингу серед всіх медичних ЗВО України. І це, вважаю, вагомий показник руху вперед. Немає в Україні іншого вишу з таким швидким темпом розвитку. Переконаний, що динамічний розвиток обумовлений тим, що ректор, професор Михайло Михайлович Корда, як відомо, теж випускник ТДМУ, вміло керує нашим університетом.

«Реабілітаційна медицина в Україні нині активно розвивається»

– 2002 року ви очолили кафедру медичної реабілітації. Розкажіть, будь ласка, про наукові здобутки в цій галузі.

– Реабілітаційна медицина в Україні – це новий напрямок, дуже актуальний, що нині активно розвивається. На жаль, багато людей потребують реабілітації – медичної, фізичної, психологічної – через війну на сході України, що все ще триває. Це і військові, які зазнали поранення, і цивільні, які постраждали. Всім потрібна реабілітація. Щонайменше – психологічна. Тому потреба у фахівцях з реабілітаційної медицини зростає. Міністерство охорони здоров‘я у співпраці з Міністерством освіти та науки виступило з ініціативою запровадження у закладах вищої освіти реабілітаційних спеціальностей, аби навчати студентів найсучаснішим технологіям реабілітації, які застосовують у світі. Наше профільне Міністерство створило робочу групу, яку я очолив, із завданням розробити стандарти освіти з підготовки фахівців-реабілітологів для галузі охорони здоров’я. На Всеукраїнському конкурсі мене обрали головою науково-методичної комісії з охорони здоров’я та соціального забезпечення МОН України. До її складу входять 11 підкомісій, у тому числі й з фізичної реабілітації.

Відпочинок із сім’єю в м. Кам’янці-Подільському (2013 р.)

Йдеться про освітні стандарти підготовки фахівців з 11 спеціальностей, що стосуються галузі охорони здоров’я та соціального забезпечення, які б відповідали міжнародним вимогам і за якими навчатимуть майбутніх фахівців, у тому числі реабілітологів. Зараз ця робота практично завершена. Крім того, активно співпрацюємо з громадськими організаціями фізіотерапевтів, реабілітологів, розробляємо разом з ними напрямки розвитку реабілітації в Україні.

«Моя сім’я – найкращий подарунок долі»

– Що додає натхнення та сил у роботі?

– Моя сім’я, це найкращий подарунок долі. З майбутньою дружиною познайомився, коли обоє були студентами. Вона вступила до ТДМУ на два роки пізніше, ніж я. Коли побачив Ірину вперше, був зачарований її вродою й не одразу наважився підійти, щоб познайомитися. Одружилися ми 1982 року. Ірина – лікар-гістолог, працює в бюро судово-медичної експертизи завідувачем відділення гістології. Син Юрій та донька Наталя – кандидати медичних наук. Юрій викладає на кафедрі психіатрії, наркології та медичної психології, Наталя – викладач кафедри дитячої стоматології. Підростають онуки. Елінці – 12 років, Софійці – 8. Обоє здобувають знання в Тернопільській спеціалізованій школі №3, де й я свого часу навчався та мої діти.

– Яким справам віддаєте перевагу у вільний час?

– Вільного часу практично немає. Але якщо випадає можливість, то віддаю перевагу активному відпочинку. Люблю плавати, на велосипеді кататися, взимку – на лижах, ковзанах. За нагоди вирушаємо з родиною в Карпати. Туристичний похід з рюкзаками та наметами – чудовий спосіб відпочити. Подобається сплавлятися вздовж гірських річок на плотах. Або на байдарках порогами Черемошу. Люблю читати, особливо книги з психології, історії, культури. Загалом є багато речей, що тішать і надихають.

Загалом вважаю себе щасливою людиною.

Лідія ХМІЛЯР