Професор Євген Стародуб: «У медицину треба йти за покликом серця»

До когорти перших випускників нашого вишу, а нині – авторитетних фахівців, які зробили вагомий внесок у розвиток медичної науки і практичної медицини та здобули щиру повагу й заслужене визнання колег і всієї громадськості, належить доктор медичних наук, професор кафедри первинної медико-санітарної допомоги та загальної практики-сімейної медицини ТДМУ Євген Михайлович Стародуб. Сьогодні шановний Євген Михайлович – гість нашої рубрики «Вітальня». Готуючись до інтерв’ю, сподівалася на цікаве спілкування й не помилилася. Євген Михайлович щиро розповів про пам’ятні події власного життя, улюблену роботу, про те, що вкладає в поняття «відпочинок» і за що вдячний долі.

«Вчився на «відмінно», отримував підвищену стипендію»

– Євгене Михайловичу, в медицині ви вже понад півстоліття. Як усе починалося? Чому вирішили стати лікарем?

– Я народився 1938 року в селі Іванківці Дунаєвецького району на Хмельниччині. Під час німецької окупації 1942 року мама захворіла на висипний тиф і була на волосину від смерті. Мені, малому, запам’яталися слова сільського фельдшера, який лікував маму: «Гані або пощастить вижити, або ні». Я дуже боявся, що мама помре, але, Богу дякувати, вона здолала хворобу. Мабуть, ті дитячі спогади підсвідомо вплинули на мій вибір майбутньої професії. А ще – розповіді маминого двоюрідного брата, фронтовика, який після закінчення війни вступив до Станіславського (нині Івано-Франківського) медінституту. Студентом він приїжджав до нас на канікули й так гарно змальовував свою майбутню професію, що я теж вирішив стати лікарем.

1955 року з відмінними оцінками закінчив середню школу в селищі міського типу Дунаївці, куди переїхали мої батьки, і вирішив подавати документи до Вінницького медичного інституту.

Чотирирічний Євгенко СТАРОДУБ з двоюрідною сестрою Ніною (1942 р.)

– Ваші батьки теж були медиками?

– Ні. Тато працював водієм, мама господарювала вдома, бо хоч і стала на ноги після тифу, але часто хворіла. У школі я дуже любив хімію, фізику й сам майстрував моделі вітрячків, радіоприймачі… Але захоплення медициною переважило. У черзі до приймальної комісії Вінницького медичного інституту познайомився з хлопцем з Дніпропетровщини. Він запропонував їхати до Києва й там подати документи до медичного ВНЗ, бо Вінниця, мовляв, периферія. Ідея мені сподобалася, дарма що раніше далі Хмельницького я не бував, а тим більше – у Києві.

Секретар приймальної комісії медінституту (нині – Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця) порадив вступати не на медичний, а на педіатричний факультет, де менший конкурс, а відтак більше шансів вступити. Але я не погодився, бо, як більшість хлопців-абітурієнтів, бачив себе хірургом. Якщо не поталанить вступити, міркував, піду в армію, відслужу й знову подаватиму документи.

Євген СТАРОДУБ з дружиною Марією та старшою донькою Лілею (1970-і роки)

Щоб стати студентом, треба було скласти чотири іспити: український твір, російський диктант, хімію та фізику. Побоювався, що в творі від хвилювання зроблю якусь помилку. Коли ж отримав «чотири», зітхнув з полегшенням. Інші іспити склав на «відмінно». З 20 балів (максимум) набрав 19. Телеграмою повідомив батькам, що вступив до Київського вишу, і вдома зчинився переполох. «Чому Київ? Їхав у Вінницю, а як в Києві опинився?», – губилися в здогадах мама з татом.

– Отже, ви стали студентом медінституту в столиці України. Як же у ваше життя ввійшов Тернопільський державний медичний інститут (нині – університет)?

– Неочікувано. Медицина мене цікавила, вчився я на «відмінно», отримуючи підвищену стипендію, був старостою групи. Про те, що в Тернополі засновують медичний інститут і туди переведуть частину студентів 2-3 курсів, почув на зборах факультету, а я саме закінчив два курси і в Тернопіль переїхав на третій. Подумав: в Києві живу на квартирі, бо місця в гуртожитку не знайшлося, батьки допомагають як можуть, а від Дунаєвець до Тернополя ближче. Тож написав заяву про переведення на навчання до новоствореного вишу. Так з 1957 року розпочався новий період мого життя.

Євген СТАРОДУБ з доньками Світланою та Лілею (1990-і роки)

Тернопіль і медінститут мені полюбилися одразу. Тут я зустрів прекрасних викладачів, зокрема, на 3 курсі деякі заняття з хірургії провадив перший ректор ТДМІ, доцент Петро Омелянович Огій. Я був старанним студентом і всі роки навчання отримував підвищену стипендію. Відвідував студентський науковий гурток з терапії, на п’ятому курсі написав наукову роботу з гастроентерології, за яку отримав похвальну грамоту на Всесоюзному конкурсі студентських робіт.

Мешкав у студентському гуртожитку, розташованому на одній з центральних вулиць Тернополя (тепер – корпус фармацевтичного факультету). Добрі умови проживання – це теж було дуже важливо. Нині, озираючись назад, з теплотою згадую ті роки.

«Мріяв продовжити навчання в аспірантурі, але спочатку отримав скерування на роботу»

Після закінчення ТДМІ 1961 року отримав диплом з відзнакою. Мріяв продовжити навчання в аспірантурі, але в ті часи існував так званий державний розподіл: випускників вишів скеровували на роботу. В комісії, яка вирішувала куди кому їхати, була представник обкому компартії. Коли дійшла черга до мене – висловилася категорично: «На Донбасс его!». «Ви ж мене не спитали», – промовив я ошелешено. Бо, отримавши, як тоді казали, червоний диплом, мав право першочергового вибору місця роботи. «Нет, на Донбасс!», – не вгамовувалася другий секретар обкому. Її зупинив ректор Петро Омелянович Огій та спокійно поцікавився, чи згоден я попрацювати лікарем в селі Сущин Теребовлянського району на Тернопільщині. Я відповів ствердно й питання мого працевлаштування вирішилося.

Але життя динамічне. Згодом з’явилася можливість попрацювати рентгенологом і за сумісництвом – терапевтом у Скалатській районній лікарні. Я подав відповідну заяву в облздороввідділ і отримав скерування на роботу. Через рік мені запропонували переїхати до Кременця – місцевому медучилищу потрібні були штатні викладачі. Охоче погодився. Викладацька та наукова діяльність – це те, що цікавило мене найбільше. 1964 року з оголошення в газеті довідався про відкриття аспірантури на кафедрі факультетської терапії ТДМІ, подав документи для участі в конкурсі й успішно склав іспити. За роки навчання в аспірантурі на кафедрі терапії написав кандидатську дисертацію на тему «Осмотична резистентність тромбоцитів і резистентність капілярів при деяких захворюваннях органів травлення». Моїм науковим керівником під час роботи над кандидатською був перший завідувач кафедри пропедевтики внутрішньої медицини, а згодом завідувач кафедри факультетської терапії, професор Михайло Григорович Масик – чудова людина та авторитетний вчений.

Професор Євген СТАРОДУБ з колективом кафедри первинної медико-санітарної допомоги та загальної практики-сімейної медицини

Захистивши в Києві кандидатську дисертацію, повернувся в альма-матер кандидатом наук. Працював асистентом кафедри факультетської терапії, а з 1981 до 1988 року – доцентом кафедри терапії новоствореного факультету вдосконалення лікарів Тернопільського медичного інституту. Продовжував наукові дослідження, що стосувалися мого улюбленого підрозділу медицини – гастроентерології. Науково обґрунтовані результати досліджень стали підмурівком для написання докторської дисертації на тему «Нові підходи до етіології, патогенезу та терапії виразкової хвороби». Поїхав захищатися в другий Московський медінститут ім. Пирогова, але з’ясувалося, що на захист там треба чекати 3-5 років. «Черга», – пояснили, почувши, що я з України.

Засмучений, повернувся до Києва й тут несподівано для себе отримав підтримку. Тодішній ректор Київського медичного інституту, професор Євген Гончарук, переглянувши мою роботу, сказав: «Здавай документи, восени будеш захищатися». Того ж таки 1988 року я отримав диплом доктора медичних наук та звання професора, очолив кафедру терапії та сімейної медицини ФПО.

Був за крок до Нобелівської премії

– Але ви не лише керували кафедрою терапії та сімейної медицини факультету післядипломної освіти ТДМУ, а й були деканом цього ж факультету?

– Так, понад двадцять років. З січня 2010 року працюю на посаді професора кафедри поліклінічної справи та сімейної медицини ТДМУ, яка тепер має назву кафедра первинної медико-санітарної допомоги та загальної практики-сімейної медицини. У нас чудовий колектив. Усі мої колеги – прекрасні фахівці, інтелігентні, позитивно налаштовані люди. Задоволений, що працюю поруч з ними. Загалом у житті мені таланило на добрих, надійних людей, для яких справа – головне. Мабуть, тому мені скрізь працювалося добре.

– Ваш загальний стаж роботи терапевтом налічує…

– … 57 років.

– І ви належите до людей, готових навчати й ділитися найціннішою інформацією та досвідом з молодими колегами. Під вашою редакцією 2000 року побачив світ навчальний посібник для студентів і лікарів-інтернів «Хвороби органів травлення. Діагностика і лікування». 2005 року – посібники «Алгоритми діагностики та лікування хронічних захворювань органів травлення», «Сімейна медицина», 2008-го – «Алгоритм діагностики і лікування невідкладних станів в терапевтичній практиці». Ви видали компакт-диск з питань гастроентерології. Серед ваших учнів – 10 кандидатів і один доктор медичних наук. А хто в професійному сенсі став Учителем з великої літери для вас?

Професор Євген СТАРОДУБ з лікарями-курсантами (1992 р.)

– Петро Якович Григор’єв – доктор медичних наук, професор, відомий терапевт-гастроентеролог, який розробляв методи діагностики та лікування захворювань шлунково-кишкового тракту. Рівних йому щодо професіоналізму в колишньому СРСР не було. Він прищепив мені любов до гастроентерології як науки. Дослідження, до яких долучав мене Петро Якович, викликали захоплення. Пригадую, в день, коли кафедра отримала перші ендоскопи, Петро Якович зібрав колектив: «Хто поїде на курси з ендоскопії в Москву?». Зголосився я. Повернувшись, започаткував ендоскопічні дослідження шлунково-кишкового тракту в Тернопільській обласній клінічній лікарні.

– 1980 року в статті, яку надрукували у співавторстві в журналі «Клиническая медицина», ви описали феномен «нестерильного шлунка», зазначивши, що «серед мікроворсинок, ентероцитів, розміщених в глибині крипт, при електронно-мікроскопічному дослідженні з великою ймовірністю знайдено мікробні тіла різних бактеріальних асоціацій». Хоча на той час вважалося, що шлунок стерильний, а до виразкової хвороби призводять не бактерії, а нездоровий спосіб життя та стреси. Тобто ви стояли на порозі відкриття бактеріальної природи гастриту, а також виразки шлунка й дванадцятипалої кишки. І за крок – до Нобелівської премії з фізіології та медицини. Розкажіть, будь ласка, про цей факт з вашого наукового життя.

– Коли під час ендоскопічного дослідження я побачив в мікроскоп щось схоже на мікроорганізми в тканинах шлунку, спершу подумав: «Може, ендоскоп забруднений? Але ні, я його ретельно стерилізував». Поділився отриманими даними з колегами – завідувачем кафедри оперативної хірургії та топографічної анатомії, доцентом Михайлом Терентійовичем Герасимцем, завідувачем кафедри гістології, професором Іваном Васильовичем Шустом, завідувачем кафедри мікробіології, професором Іваном Олександровичем Ситником. Подальші спільні дослідження з допомогою електронного мікроскопа підтвердили результати попередніх. Але виявлені бактерії необхідно було висіяти, отримати нові й таким чином підтвердити їх наявність. Висіяли, але живої культури бактерії не отримали. Не росла. І я відмовився від подальших спроб.

– Що ж, як згодом з’ясувалося, стало причиною невдачі?

– Відсутність спеціального живильного середовища. Через два роки світ облетіла звістка, що австралійські медики Баррі Маршалл і Робін Воррен виділили первинну культуру бактерії, яка викликає гастрит. 2005 року вони отримали за це Нобелівську премію з медицини. Я був на конгресі в німецькому місті Фрайбурзі, де Баррі Маршаллу та Робін Воррену її вручали.

Євген СТАРОДУБ з молодим науковцем проводять лабораторне дослідження (1980-і роки)

«Нічого ціннішого за родину немає»

– Не один десяток років ведете консультативний прийом пацієнтів гастроентерологічного відділення та денного стаціонару в Тернопільській міській лікарні №2, а також практичні заняття в поліклініці зі студентами 6 курсу нашого університету. Як розпоряджаєтеся вільним часом?

– Присвячую його улюбленій науці – медицині. Багато читаю. Зібрав багатющу бібліотеку медичної літератури. Телевізор майже не дивлюся. Щоб поспілкуватися з природою – їду на дачу. Там гарно. На подвір’ї ростуть груші та яблуні, які я свого часу посадив. Поруч ліс. Коли була жива дружина – вся дачна ділянка була засіяна квітами. Вона дуже любила землю, квіти. В злагоді й любові ми прожили з Марією 48 років, виховали двох доньок, дочекалися онуків. Вдячний Богу, що дав мені щастя зустріти її в цьому житті.

– Ваша покійна дружина теж була лікарем?

– Так. І теж закінчила наш ВНЗ, лише пізніше від мене. Коли ми познайомилися, я навчався в аспірантурі. Як нині пам’ятаю той сонячний весняний день. Виходжу з гуртожитку, де мешкав, а мені назустріч – вродлива дівчина. З першого погляду в душу мені запала. Познайомилися. З’ясувалося, що ми з Марією – земляки. Обоє родом з Хмельниччини, та й села наші по-сусідству. Почали зустрічатися, а через рік одружилися.

Багато років покійна дружина пропрацювала дільничним педіатром. Могла перейти на роботу в обласну дитячу лікарню, але відмовилася. Казала, що їй треба бачити маленьких пацієнтів у домашніх умовах. Була висококласним спеціалістом, чуйним і безвідмовним. Лікарем від Бога. Померла п’ять років тому. Ніби передчуваючи близьку розлуку, на своє 70-річчя зібрала разом усю родину, розчулено вдивлялася в рідні обличчя. А через місяць її не стало.

– Ваші доньки теж обрали лікарський фах?

– Так, обидві з відзнаками закінчили ТДМУ. Спеціальність Лілі – акушер-гінеколог, Світлана – терапевт, доцент факультету післядипломної освіти. Маю четверо онуків і маленьку правнучку Лілічку.

– Хтось з онуків теж одягнув білий лікарський халат?

– Інга – студентка 5 курсу ТДМУ. Тішуся, що вона вирішила стати лікарем і поважаю її вибір. Переконаний, що в медицину треба йти за покликом серця. Інакше фахівцем не стати. Душею, серцем маєш відчувати, що це твоє покликання. Знаю по собі.

– Ваші рідні – ваша опора?

– Так. Нічого ціннішого за родину немає. Діти мене люблять, я це відчуваю, і я їх люблю. На свята ми завжди разом. Коли була жива дружина – всі збиралися у нас вдома. Тепер на Новий рік, Різдво, Великдень я гостюю в дітей. Щонеділі вранці йду до церкви на перше Богослужіння. Для мене це важливо. Я людина віруюча й вважаю: якщо відданий Богу, то й веди себе, як годиться християнину.

Сьогодні в професора кафедри первинної медико-санітарної допомоги та загальної практики-сімейної медицини ТДМУ Євгена Михайловича Стародуба – ювілей. Редакція газети «Медична академія» щиро вітає шановного Євгена Михайловича з 80-річчям. Зичимо здоров’я, родинного затишку, енергії та наснаги на довгі роки, радості й достатку.

Лідія ХМІЛЯР

Поділитися...
Share on Facebook
Facebook
Share on Google+
Google+
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on LinkedIn
Linkedin