Професор Ярослав Боднар: «Дотримуюся принципу не відповідати злом за зло й допомагати, якщо можу»

Сьогодні гостем нашої рубрики «Вітальня» є чудовий лікар та авторитетний науковець, людина великої душі, завжди радий допомогти своїм учням і колегам, завідувач кафедри патологічної анатомії із секційним курсом та судової медицини, професор Ярослав Боднар. Автор і співавтор понад трьох сотень наукових публікацій, чотирьох підручників, семи навчальних посібників (з них один – електронний), двох монографій і фундаментального атласу «Патоморфологія та гістологія», Ярослав Ярославович має дев’ять патентів на винаходи і є лауреатом Всеукраїнської премії ім. С.Подолинського в галузі медицини (2006), кавалером ордена князя К. Острозького (2010). А ще професор прекрасно знається на літературі й образотворчому мистецтві, на історії рідного краю, в якій, мов у краплі води, віддзеркалена й історія його родини. Саме зі спогадів про минуле й почалася наша розмова з Ярославом Ярославовичем.

Ярослав Григорович і Ганна Федорівна БОДНАР із синами Генадієм й Олегом  (1940 р.)

«У батьківській хаті завжди панував лад і спокій»

– Я народився в селі Торгів Золочівського району Львівської області. Звідти походить мій рід. Батько був вправним ковалем. Свого часу він отримав освіту в народній школі в Торгові, а потім дід Григорій Васильович скерував його на науку до коваля до Зборова. Після завершення навчання тато склав іспити в ремісничій школі міста Тернополя, де йому присвоїли спеціальність коваля, що підтверджувалося грамотою (сертифікатом). У садку коло хати побудували кузню. Замовлень не бракувало. Селяни знали: якщо Ярослав Боднар зробить рало, то це – на віки. Мама також походила із селянської родини. Побралися вони 1932 року, коли батько повернувся з польського війська. Служив в Бродах уланом у кінноті. Через рік у молодого подружжя народився первісток, якого назвали Генадієм. Коли 1946-го я з’явися на світ, у мене вже було троє старших братів – Генадій, Олег та Ігор.

Тато й мама не цуралися важкої роботи, тож статки родини міцніли. А головне – вони дуже любили одне одного, тож у нашій хаті завжди панував лад і спокій.

«З радянськими військами прийшли карально-репресивні органи»

– 1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна і внаслідок таємних угод між гітлерівською Німеччиною та сталінським СРСР на Західну Україну прийшла радянська армія. В червні 1941 село окупували німці, а в квітні 1944-го, після відступу німецьких військ, повернулися радянські, а з ними й карально-репресивні органи. Радянська влада почала встановлювати порядки, які діяли на інших територіях Союзу й більшість сільської молоді пішла в підпілля. Там перебував і мій батько та троє його братів.

1945 року тато потрапив у засідку та його, пораненого, схопили. До суду утримували в тюрмі на вулиці Лонцького у Львові (нині тут Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів). Мама, вагітна мною, теж чекала арешту. Я народився 9 серпня 1946 року. Щоб тато мене побачив, мама пішки прийшла до львівської тюрми зі мною на руках.

Його судили за статтею 58.1 – зрада Батьківщині. Вирок: п’ять років таборів та довічне поселення в Магаданській області. Перед відправленням на каторгу тато з кольорових ниток зробив кутасик. Коли поїзд із засудженими минав Зарваницький переїзд, він прив’язав до кутасика записку та викинув з вагона. Записку знайшов колійний обхідник і передав мамі в село. Так вона дізналася, що тата вислали на копальні Магаданської області.

Ігор та Ярослав (праворуч) БОДНАР (с-ще Гастелло, 1955 р.)

А ще через якийсь час прийшли за нами. Оголосили рішення особливої наради при МДБ СРСР: маму, як «ворога народу, та її четверо неповнолітніх дітей» вислати на довічне спецпоселення в Кемеровську область. Дали півгодини, щоб зібратися. У селі Плугові містився збірний пункт. Звідти людей, звезених з навколишніх сіл, машинами доправили до залізничної станції в місті Золочів. На станції ми прожили тиждень – без харчів і під охороною. Потім всіх загнали в товарні вагони, що призначалися для перевезення худоби й були без вікон, дверей, туалету та опалення. Поїзд рушив на схід. Дорогою їсти не давали, лише вряди-годи на станціях у вагон кидали кільку та гнилі оселедці. Після таких харчів дуже хотілося пити. Від голоду й холоду люди хворіли та помирали. Тіла померлих просто викидали з вагону. Я під час дороги захворів на поліомієліт, дивом вижив.

«400 грамів хліба мама ділила між дітьми»

– До Прокоп’євська Кемеровської області їхали два тижні. Там виснажених людей поселили в холодні та брудні бараки. Мама пішла працювати на вугільну шахту. Шахтарям видавали 400 грамів хліба на день, який мама ділила між нами, дітьми. Щоб нас прогодувати, міняла на харчі речі, які встигла забрати з хати, коли виселяли, – вишивки, рушники, обруси, сорочки…

Прокоп’євські шахти були малопотужні й багато сімей почали переселяти в колгоспи, що потребували робочих рук. Рятуючи нас від голоду, мама зважилася на переїзд.

Новим місцем проживання для нашої родини та ще кількох українських сімей стало село Коливон Іжморського району. Мама працювала чабаном. Старші брати Генадій та Олег наймалися за їжу на будь-яку роботу, переважно, різали та рубали дрова. Дехто з господарів за день роботи платив відром картоплі. Як згадував Генадій: «Сядемо ми всі разом біля пісної картоплі, з’їмо, а їсти знову хочеться». Так і перезимували.

Навесні почалися окоти овець, можна було надоїти трохи молока й приправити ним їжу з лободи. Як плату за роботу, мамі дали вівцю з ягнятком. А з картопляних лушпайок, вкинутих у землю, як згадувала мама, вона отримала найбагатший в її житті урожай картоплі.

До першого класу я пішов у Коливоні, де була середня школа. У березні 1953 року помер Сталін. Зайшовши в клас, про це повідомила вчителька. Гарна, струнка, з густою чорною косою, вона стояла, зігнувши голову та спершись руками об стіл. Обличчя наче застигло, жодних емоцій. Як потім дізнався, вчителька теж була з родини репресованих.

Магаданський період

– Тата звільнили з місця ув’язнення без права повернення на Батьківщину. Він влаштувався на роботу в центральні ремонтні майстерні селища Гастелло Магаданської області, купив половину помешкання в хаті, де жили отці-василіани, й почав клопотатися щодо возз’єднання сім’ї.

Улітку 1953 року під наглядом енкаведистів нас знову доправили на залізничну станцію. Поїздом ми доїхали до бухти Ваніно на західному березі Охотського моря, а звідти у трюмі суховантажного корабля – до бухти Нагаєво Магаданської області, де нас зустрів тато. Так почався новий – магаданський – період мого дитинства.

Нарешті, вся сім’я знову була разом. Тато працював ковалем біля мартенівських печей, брати Генадій та Олег – обкатниками бульдозерів, мама була домогосподаркою, Ігор і я навчалися в середній школі селища Омчак.

У селищах Гастелло, Омчак і сусідніх мешкало багато політв’язнів. Вони гуртувалися, підтримуючи одне одного, що допомагало вижити в нелюдських умовах. Ще до нашого переїзду тато взяв до себе жити малолітнього Петра Кузя, нашого краянина, засланого до Сибіру за те, що написав поему «Моя Теребовля». Знайшла притулок у моїх батьків й учасниця ОУН з Вінничини Тетяна Бідюк. Щонеділі в нашій хаті священики-василіяни отець Конюшко та отець Савчин проводили Богослужіння, підпільно хрестили дітей, вінчали подружжя. Зокрема, в отців-василіан, відбуваючи заслання, брали шлюб батьки Лесі Іванівни Романчук-Коковської, доцента кафедри акушерства та гінекології №1 ТДМУ, відомої письменниці. Пізніше ж у нашій хаті хрестили новонароджену Лесю.

Повернення додому

– Можливість покинути сибірську тундру з’явилася лише в часи «хрущовської відлиги». Після виходу постанови Ради Міністрів СРСР про реабілітацію незаконно репресованих осіб нашу родину звільнили зі спецпоселення з правом повернення на батьківщину. 24 серпня 1956 року ми повернулися в рідне село Торгів. Я продовжив навчання в середній школі, яка була в сусідньому селі Поморяни, за сім кілометрів від Торгова. 1964 року закінчив 11 клас зі срібною медаллю. Переваг вона не давала, але була показником реального рівня знань. До слова, у Поморянській школі на той час було два випускних класи, у кожному – по 25 учнів. А медалі – одну золоту та три срібні – отримали лише четверо.

Професор Онисим ХАЗАНОВ, студент 3 курсу, гуртківець Ярослав БОДНАР, керівник анатомічного гуртка, доцент Лідія ДАВИДОВА (1960-і роки)

«Документи для вступу подав у Тернопільський медичний інститут»

– Що зіграло вирішальну роль у виборі професії?

– Мабуть, дитячі спогади. Коли жили в Магаданській області, тато повів мене до досвідченого лікаря-хірурга, який теж був з репресованих і відбував заслання. Після перенесеного поліомієліту мені важко було ходити. Лікар сказав, що мене прооперує і я знову стану на ноги. Але присутній в кабінеті кагебіст сказав: «Нет, мы детей врагов народа не лечим». Я дуже важко це пережив. Прооперували мене вже у Львові після нашого повернення.

У медичний виш приїхав вступати до Тернополя, бо тут на залізниці працювали два мої старші брати. Подав документи до приймальної комісії й повернувся додому. Дорогою зустрів шкільну вчительку німецької мови, запитала, куди вступаю. Почувши, що в медичний інститут, порадила не гаяти часу. «Хіба ти не знаєш який там конкурс? Ти не вступиш!». Коли розповів про це вдома, тато спокійно промовив: «Документи ти подав?. Подав. А далі хай діється воля Божа!».

Усі три іспити – українську мову, фізику та хімію – склав на «4», набрав необхідні для вступу 12 балів і був зарахований на перший курс медичного факультету. Студентський гуртожиток містився в корпусі, де нині розташований фармацевтичний факультет. Зі мною в кімнаті мешкали ще четверо студентів. Жили дружно, почергово готували їсти. Загалом студентське життя залишило незабутні спогади. З багатьма однокурсниками дотепер підтримую зв’язок, як, зокрема, зі старостою нашої групи Іваном Барабухом. Після закінчення альма-матер Іван багато років працював начальником медсанчастини Рівненської АЕС.

Ярослав БОДНАР – аспірант кафедри патологічної анатомії        (1971-72 рр.)

«Кандидатську дисертацію захищав у Донецьку, докторську – в Москві»

– Як розпочалася ваша наукова діяльність?

– Після закінчення вишу я був рекомендований на наукову роботу, потім отримав пропозицію вступити до аспірантури. Через два роки захистив кандидатську дисертацію на тему «Патологічна анатомія та деякі питання патогенезу хронічних неспецифічних бронхопневмоній». Моїм науковим керівником був професор, завідувач кафедри патологічної анатомії ТДМІ Онисим Тимофійович Хазанов. Захист відбувся в Донецьку. Об’єктом моїх подальших досліджень стали особливості морфологічних проявів ураження серця при порушенні водно-електролітного обміну організму. За результатами досліджень подав тези на міжнародну конференцію з патоморфології, що відбувалася в м. Москві, й отримав запрошення виступити з доповіддю на пленарному засіданні в Академії медичних наук. У залі був присутній директор Інституту морфології людини, академік Академії медичних наук СРСР Олександр Авцин. Після засідання Олександр Павлович запросив мене до свого кабінету, поцікавився іншими моїми дослідженнями, запитав, чи пишу докторську. Я відповів, що докторська майже готова. «Миколе Костянтиновичу, – звернувся господар кабінету до присутнього при розмові академіка АМН СРСР Миколи Перм’якова, – будеш науковим консультантом молодого колеги?». Коли наступного разу я приїхав до Москви, Микола Костянтинович переглянув мою роботу та оцінив її позитивно, зазначивши, що результати й висновки переконливі, та дав кілька слушних порад. Так розпочалася наша багатолітня наукова співпраця.

– Але про захист докторської дисертації довелося лише мріяти?

– Причина – моя біографія. Згідно з документами я народився й закінчив школу на Львівщині. Про те, що батьки були репресовані, там не вказувалося. Та коли в 70-х роках зміцнів дисидентський рух – розпочалися перевірки, що торкнулися, зокрема, й наукової інтелігенції. В автобіографії, яку мені запропонували написати, я виклав усе як було, додав документ про реабілітацію батьків. У підсумку почув: «Працювати – працюй, але про захист забудь, є більш гідні кандидати».

– Це якось вплинуло на вас?

– Ні, я продовжував працювати над докторською, займатися викладацькою та науковою діяльністю. Роботи було багато, тож віддавав їй увесь час. Бо головне – це справа, а все решта…

Професор Ярослав БОДНАР з колективом кафедри

– 1992 року на засіданні спеціалізованої вченої ради Інституту морфології НАМН РФ ви успішно захистили докторську дисертацію та продовжили трудову діяльність у рідному університеті. 1993-1998 років працювали на посаді проректора з навчальної роботи, з 1994-го очолюєте кафедру патологічної анатомії із секційним курсом та судової медицини. На жаль, в одному інтерв’ю неможливо охопити всі грані життя, але не можу не запитати про вашу сім’ю.

– Моя дружина Людмила Петрівна, яка теж свого часу закінчила ТДМІ, кандидат медичних наук, доцент кафедри внутрішньої терапії №3. Донька і син – лікарі. Роксолана – кардіолог, захистила кандидатську дисертацію, доцент кафедри терапії №2. Петро – судинний хірург, кандидат медичних наук. Невістка Тетяна теж хірург, кандидат медичних наук. Маю трьох онуків. Святослав навчається на факультеті правничих наук Києво-Могилянської академії. Тарас – учень 6 класу, а наймолодший Ярослав відвідує недільну школу, майбутній першокласник. Моя родина – мій надійний тил, опора та підтримка.

«Медицина надихає на творчість»

– Розкажіть про свої захоплення.

– Люблю малювати, особливо природу. Коли малюю, відпочиваю, отримуючи задоволення від навколишньої краси.

Професор Ярослав БОДНАР зі студентами та колегами під час відкриття виставки власних художніх робіт (2017 р.)

– Не так давно відбулася виставка ваших картин, присвячена 60-річчю ТДМУ ім. І. Я. Горбачевського, й відвідувачі мали можливість милуватися чудовими пейзажами, написаними талановито і з любов’ю. З якого віку почали малювати?

– Коли навчався в сьомому класі. У нашого класного керівника – вчительки російської мови та літератури – був ювілей. Щоб зробити їй подарунок від класу, я склав аркуш паперу, на титульній сторінці написав вітання, а на інших двох намалював портрети Пушкіна та Лермонтова. Це була моя перша робота. 1961 року в Поморянській школі зорганізували конкурс малюнків, присвячений Тарасові Григоровичу Шевченку. На полотні, натягнутому на рамку, я намалював український краєвид і дівчинку, що тягнеться до колосків жита. Роботу відзначили й це стало поштовхом до появи нових картин. Хоча ні малюванню, ні художньому письму я не навчався. Коли став студентом ТДМІ, почав відвідувати ізостудію, художнім керівником якої був доцент кафедри патологічної анатомії Борис Іванович Дубчак. На заняттях малювали голову відомої скульптури Мікеланджело «Давид» та окремі її частини – око, ніс, губи, вуха. Для мене це були перші уроки образотворчого мистецтва. Борис Іванович подарував мені мольберт і я по-справжньому захопився живописом. Як виявилося – на все життя.

– Скільки робіт написали?

– Ніколи не рахував.

– Як часто стаєте до мольберта?

– Головним чином, під час відпустки. Або коли відчуваю внутрішню потребу висловити якісь емоції, хоча зараз це буває нечасто. Щоб малювати, крім натхнення, потрібен час. А вільного часу мало.

Люблю також історичну літературу. Серед нещодавно прочитаних – прекрасна книга про Галицько-Волинський край «Корона».

– Життєвий принцип, якого дотримуєтеся?

– Не відповідати злом за зло, допомагати, якщо можеш допомогти.

На стіні кабінету професора Ярослава Боднара – портрет першого ректора ТДМІ, професора Петра Омеляновича Огія. Поруч ще два – колишнього завідувача кафедри патологічної анатомії, професора Онисима Хазанова й наукового консультанта докторської дисертації, академіка Миколи Пермякова.

– Мої вчителі та наставники, – мовив Ярослав Ярославович. – Удячний долі, що зустрів їх на своєму життєвому шляху.

Нині шанобливим словом «Учитель» професора Ярослава Ярославовича Боднара називають його молоді колеги й студенти, з якими він щедро ділиться своїми знаннями та досвідом.

Лідія ХМІЛЯР

Поділитись:Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterShare on LinkedInEmail this to someonePrint this page