Професор Юрій Бондаренко: «Патофізіологія відкрила мені шлях у захоплюючий світ наукового пошуку»

Професор ТДМУ Юрій Іванович Бондаренко за понад 50 років наукової діяльності зумів чимало цінного привнести у патологічну фізіологію – він є автором та співавтором понад 450 навчально-методичних і наукових публікацій, теоретичних розробок, одним із засновників тернопільської наукової школи патофізіологів. Він – завідувач кафедри патологічної фізіології нашого університету. Про головну справу його життя – патофізіологію, й не лише, повели розмову.

«Той куточок, де ти народився, дорогий особливо»

– Юрію Івановичу, знаю, що ви народилися в одному з наймальовничіших куточків України, який відтворив Олександр Довженко у своїй «Зачарованій Десні». Ваші дитячі спогади співзвучні з довженківськими?
– Моє дитинство минуло в чарівному, сповненому несподіванок та таємниць, світі. Це той клаптик рідної Чернігівщини у міжріччі Десни та Сейму, де споконвіку мешкала моя численна родина й крихітною частиною якої став я. Коловорот життя обертався навколо Батурина, який у ті часи був районним центром. А Сосниця Довженка – зовсім близько. Раніше люди більше ходили пішки, а тому в деталях знали, що діється на околицях, в дальніх сусідів. Пригадую, як п’ятирічним хлопчиськом чимчикував один до бабусі та тітки через пшеничне поле й ліс за дев’ять кілометрів. Уже в дорослому віці я кілька разів спробував перевірити на мапі відстань, яку долав, та марно – все так і було. Не дивно, що знав тоді всіх птахів, які водилися в наших краях, їхні гнізда, колір і величину яєць. Часом дорогою кортіло заглянути в сорочине гніздо – що там знайдеться, а воно ж на найвищій соснині. Знав назви всіх рослин, хоча ніхто спеціально цьому не вчив, був просто невід’ємною частиною природи. Нерукотворну красу нашого Деснянського краю неможливо передати словами, її потрібно побачити, відчути запах розімлілої на спекотному літньому сонці соснової хвої, п’янкого чистого повітря, що розривало груди. Олександр Довженко був неперевершеним майстром художнього слова, тож у нього ці описи вдавалися значно краще, хоча квітучі вишні, мамин город і огірки були такими ж. А чого вартував сінокіс червневої днини на заливному лузі, свіжоскошена трава та духмяний квітковий напій п’янили своїми ароматами. Втомившись від полуденного сонця, вечорами ми відпочивали на прив’ялій траві, вдивляючись у зоряне небо, та шукали на Чумацькому Шляху свою зірочку й свій шлях широкий. А після сновидінь у трав’яному шалаші, зрання, доки не спала роса та не почало припікати сонце, разом з косарями йшли знову косити. Діти, щоправда, перевертали сіно та складали його в копиці. Старшому з нас було дванадцять, а найменшому – ледь більше року.
З особливим щемом згадую моїх земляків – працьовитих і добрих душею людей, які створювали український колорит власного життя. Атрибутом щоденного одягу були вишиті кофтини у жінок, і не обов’язково з дорогої тканини. Розмовляли чистою українською мовою, на відміну від суржику нинішнього покоління. Звідки прибули ці люди в минулому? Можливо, є щось від козаків, бо Батурин, як відомо, був гетьманською столицею, але, на мій погляд, більшість – місцеві мешканці. За життя мені довелося побувати в різних куточках нашої чарівної країни, кожний з них своєрідний та неповторний, але той, де ти народився, дорогий особливо.
Утім, той рай на землі, який так чудово описав Довженко, невдовзі змінився на пекло Другої світової. Її початок запам’ятався мені чорною димовою хмарою, яку звідкілясь занесло до нас після бомбових ударів по залізничних станціях, мостах. З того часу ми стали дітьми війни. Десь під осінь 1941 року почалися бойові дії в наших краях. Нам, дітям, страшно було дивитися, як спалахують оселі, гинуть люди, волає у палаючих хлівах худоба, і допомогти не було змоги. Запам’яталося, як одного разу, під час бою, бабуся не ховалася з нами під ліжка, а ходила від вікна до вікна й спостерігала за напрямком розповсюдження вогню. А цієї миті у кімнату влетіла куля, пролетіла над колискою, в якій лежав мій молодший брат, вдарилася об цегляну піч, але не спричинила, на щастя, нікому шкоди. Дивно, щоправда, але її вхідний отвір ми так і не знайшли. Потім були танки «Тигри» і ще якісь бронетранспортери, мотоцикли, з яких німці палили по всьому, що бачили. В очах і нині стоїть картина, як німці вдираються на подвір’я: кричать кури, летить пір’я, пищать поросята, а потім усе враз стихало, як після сильного буревію. Чинити всупереч – означало отримати кулю в голову. Таке пекло тривало чи не з рік. Тож у перший клас я пішов уже на звільненій території. Але настала нова біда – померла мама і ми, четверо малих дітлахів, залишилися наодинці. Старшому з нас було дванадцять років, а меншому – ледь більше року. Не можу словами передати ту глибоку вдячність моїй тітці, батьковій сестрі, яка взяла нас усіх на утримання, хоча й своїх мала двоє, а ще була на інвалідності через хворобу.
Після закінчення війни поверталися додому ті, кому вдалося вижити. Так сталося, що нашого батька залишили у щойно сформованому військовому підрозділі, основним завданням якого було відновлення вщент зруйнованого залізничного сполучення у Ковелі, що на Волині. Погодили з керівництвом наш приїзд, і ми з двома братами та ще однією батьковою сестрою на перше травня прибули до батька. Нас, звичайно, «поставили на довольствіє» й виділили місце для помешкання. На той час Ковель був увесь у руйнуваннях. Всі цегляні будівлі лежали грудами розбитого каміння, багато людей проживали в землянках, бараках. Мені пощастило закінчити спочатку третій клас, а згодом – і середню школу. Нам доводилося самим себе забезпечувати, бо жили лише з батьком, який допізна затримувався на роботі, але навчалися добре. У бібліотеках було багато цікавої художньої та навчальної літератури. Дуже популярними були заняття спортом. З повагою й заздрістю ставилися до тих, хто мав «накачані» мускули. У моді були також шахи. Грали не лише як любителі, а й вивчали теорію, але спорт – понад усе. Крутилися цілими днями на перекладині, удосконалювали вправи. Після того, як український гімнаст В.Чукарін став олімпійським чемпіоном, ми навіть втратили сон. До речі, ніхто нас до цього не змушував, наслідували старшокласників. Так у моє життя ввійшла синьоока Волинь. Її розкішна природа іноді повертала мене у дитячі спогади, але душа мужніла, попереду чекало самостійне життя й настав час самому вирішувати власну долю та майбутнє.

Професор Юрій БОНДАРЕНКО з іноземними студентами третього курсу медичного факультету

«Подолавши конкурс в одинадцять осіб, влився у студентські лави»

– І ви обрали медицину…
– Незважаючи, що я випускник нашого вишу, але коли виникло питання вступу, в Тернополі в ті часи ще не було медичного інституту. Всі дороги, як мовиться, вели до столиці. Не можу сказати, що я чи не з народження полюбив білий халат і мріяв стати лікарем, бо це було б неправдою. Та й узагалі чи можна, не маючи жодної уяви про складність професії, її сутності, обирати фах, це може бути тільки неусвідомлена мрія. Ні серед знайомих, приятелів, далеких чи близьких родичів не було медичних працівників. До того ж більшість моїх однокласників, друзів негативно, навіть зневажливо, ставилися до цієї професії, бо боялися крові, гидували, а тому й я піддався цьому впливу. Пошаною користувалися технічні спеціальності, та й ми до цього були більш схильні. Самостійно майстрували детекторні приймачі, хтось займався планеризмом. Цьому була своя причина. На той час відновили заводи, підприємства, але кадрів не вистачало. Відтак я опинився, як кажуть, між двома переправами. Коли подавав документи до приймальної комісії, довелося добре поміркувати, зважував усі «за» й «проти» . Майже цілий день просидів на лавці у київському зоопарку – праворуч був медичний інститут, а навпроти – політехнічний. У кінцевому підсумку «переміг» медичний, незважаючи на те, що я усвідомлював, як важко виконати всі вимоги столичного ВНЗ. Пройти вступні випробування для мене, пересічного хлопчака, було непросто, але, подолавши конкурс в одинадцять осіб, влився в студентські лави. Мені здавалося, що цієї хвилини зникло земне тяжіння й я лечу кудись у безодню, перехоплювало подих і ніяк не міг збагнути, що мрія стала реальністю. Та з’явилися перші практичні заняття, які часто сприймав з подивом. Пригадую, як на занятті з неорганічної хімії доцент, до речі, пам’ятаю його прізвище досі, відразу ж дав контрольне завдання на окремих аркушах паперу. Потрібно було розписати хімічні реакції. Відразу зрозумів, що то були ті ж самі реакції, що й в екзаменаційних білетах на вступних іспитах. Всі швидко кинулися виконувати їх, бо було виділено декілька хвилин, і викладач одразу ж перевірив завдання та оголосив результати. Всі з подивом повернулися у мій бік, спочатку не зрозумів, у чому справа, з’ясувалося, що лише я один з групи написав без жодної помилки, за що отримав не вище «четвірки», а решта – тільки «двійки». Хочу зауважити, що рівень студентів був дуже високий, це були представники обласних центрів. Так я пройшов перше хрещення, яке вселяло впевненість у те, що можу долати навіть непередбачені ситуації. А ще приділяли значну увагу формуванню у студента спостережливості, що має велике значення у професійній діяльності лікаря. Пригадалося, як на занятті з латинської мови викладач раптово наказує встати студентові, не давши часу на роздуми, просить назвати кількість колон біля входу в навчальний корпус або щось на цей кшталт. Звичайно, осилити анатомію звичними навчальними прийомами було неможливо. Ми опинилися під навалою зовсім невідомого матеріалу з латинською термінологією. Використовували не лише підручники, атласи, але й музейний матеріал. Людські кістки можна було побачити не тільки в навчальних залах, але й в гуртожитку, але це нікого не дивувало. Не оминуло нас й трудове виховання. Через десяток днів після вступу ми були вже у Черкасах на консервному заводі з переробки томатів. Це дало можливість трохи відпочити після напруженої кампанії вступних іспитів та адаптації до навчального процесу, а також й згуртуватися колективу групи. Згодом студенти ще не раз допомагали у зборі врожаю. Одного разу навіть випала нагода побувати в Криму, раніше ніколи не доводилося там бути. Але найголовнішим у студентському житті було все ж таки навчання. Відпочивати не було часу, бо нас чекала зимова екзаменаційна сесія з державними іспитами з анатомії та фізіології. Кафедри цих предметів очолювали видатні вчені та принципові викладачі. Скласти «анатомію людини» професору М. С. Спірову, який досконало володів латиною, був людиною вишуканої інтелігентності, дуже любив свій предмет і навіть ображався, якщо студент щось не так сказав, було справою честі та доволі непросто. Міг отримати негативну оцінку лише за те, що не виправдав його сподівань на глибоші знання. Він не гримав, не повчав, а просив прийти ще раз. А те, що нормальну фізіологію буде приймати професор Г.В. Фольборт, учень І.П.Павлова, викликало теж чимало опасінь. Насправді, як з’ясувалося, то була також інтелігентна й доброзичлива людина. Згодом з’явилося оголошення про відкриття медичного інституту в місті Тернополі. Одного дня мене викликали у деканат і повідомили, що з наступного навчального року документи будуть надіслані в Тернопільський медичний інститут. Якісь відмови чи незгода не приймалися, бо відбирали студентів за територіальним принципом, а я ж вступав як волинянин, хоча з інших факультетів переводили студентів за їхнім бажанням. Потім стало відомо, що ректор Тернопільського медінституту попросив міністра скерувати кілька десятків осіб саме з лікувального факультету. Так я потрапив до Тернополя й продовжив навчання у новоствореному медичному інституті. Пригадую, як одного разу на лекції в обласній лікарні хтось відчинив двері та голосно викрикнув: «Запустили людину в космос». Усі студенти зіскочили зі своїх місць, висловлюючи захоплення першим космонавтом Юрієм Гагаріним. То було 12 квітня 1961 року. А згодом й ми стали першопрохідцями. 203 випускники першими отримали дипломи лікаря Тернопільського медичного інституту.

Під час проведення наукового дослідження. Професор Юрій БОНДАРЕНКО та старші викладачі Катерина ЮРІЇВ та Олена КУЛЯНДА

– З чого розпочалася ваша лікарська практика?
– Якось на лекції з організації охорони здоров’я завідувач кафедри, доцент К. Г. Горшукава демонструвала на таблицях потребу Тернопільщини в лікарях і я добре запам’ятав цифру – 2900 осіб. Тому під час розподілу вибрав Тернопільщину, на той час уже одружився й потрібно було зважити на сімейні обставини. Скерування отримав у Микулинецьку районну лікарню, де були лише основні спеціалісти – хірург, терапевт, педіатр, інфекціоніст, рентгенолог та кілька інших, загалом не більше десяти осіб, які обслуговували мешканців 27 сіл. Впоратися з таким обсягом роботи фахівцеві окремого профілю було просто неможливо. Вузькі спеціальності розподіляли серед «сумісників». Тернопільщину на той час вважали неблагополучним регіоном щодо туберкульозу, який залишився у спадок з Австро-Угорської імперії, бо сюди висилали засуджених. Мені доручили зорганізувати роботу саме у цій сфері, запровадили навіть державну програму боротьби з туберкульозом. Це імпонувало моїм професійним інтересам. Мав я ще багато інших завдань, але для мене це не було тягарем, бо дуже любив свою роботу й надавав допомогу усім, навіть непрофільним пацієнтам. Люди в невеличкому містечку один одного дуже добре знають і коли виконуєш свої професійні обов’язки сумлінно, то вони завжди це оцінять. Знаєте, як приємно, коли йдеш з лікарні чи на виклик до пацієнта, і раптом зупиняється авто й лунає: «Сідайте, пане докторе». Це свідчення того, що тобі довіряють та сподіваються на допомогу. Скільки було нічних чергувань, викликів у віддалені села, але нікому я жодного разу не відмовив у допомозі! Тоді не було такого надійного телефонного зв’язку, як тепер. Телефон знаходився лише у приміщенні сільської ради. Їхали на автомобілі чи просто йшли пішки, але так формувалася лікарська впевненість, сміливість і навіть інтуїція. Ніколи не викликав карету швидкої, коли хтось захворів у родинному колі, завжди знаходив самостійне рішення. Ті часи, мабуть, були найкращими в моєму житті, бо це – молодість, жага зробити якомога більше, а ще можливість розкрити власні здібності та здобути неоціненний досвід лікарської практики на майбутнє.

«Моїм науковим учителем і наставником був професор Е.Н. Бергер»

– Як наука ввійшла у ваше життя?
– На мій погляд, наука – це особливий стан душі людини. Це не жінка, з якою ви одного разу познайомилися й уже назавжди поєднали власну долю. Тут усе набагато складніше, хоча для когось може бути й так. Я знав багато науковців, які ставили за мету отримати науковий ступінь заради задоволення власних амбіцій. Небезпечно, коли такі люди стають прикладом для наслідування. Тоді у суспільстві утворюється прошарок нездар з неусвідомлено високою самооцінкою. Тому з боку громадськості, держави потрібний дуже дієвий контроль. Розмови про те, щоб надати більше автономних прав на присвоєння наукових ступенів – це шлях у безвихідь, бо ми ще не досягли такого високого рівня самосвідомості. Моя ж дорога в науку відбулася не заради наукового звання, я, навпаки, вважав, що це неприпустимо. Під час практичної роботи, коли почали з’являтися більш тяжкі випадки хвороб, щоб надавати ефективну допомогу, я став детальніше вникати у глибинну сутність патологічного процесу, шукав трактування проблем у періодичних виданнях, науковій літературі. Тоді й відкрився переді мною новий захоплюючий світ медицини в дещо іншому вимірі, бо я не відчував цього після закінчення інституту. Так для мене відбулося злиття практики та медичної науки. Відпрацювавши потрібний термін, вступив до аспірантури на кафедру патологічної фізіології нашого інституту.
– Професор Еммануїл Наумович Бергер був легендарною особистістю, його пам’ятають, ним захоплюються й донині. Вам поталанило бути його учнем.
– І справді, моїм науковим учителем і наставником був Е.Н. Бергер. Ще зі студентських років ми сприймали його як вченого дуже високої ерудиції та грамотності, тоді про таких мовили: людина енциклопедичної компетенції, прекрасний лектор, харизматична особистість, вимогливий та справедливий викладач. Багатьом поколінням лікарів запам’яталися особливо вишукані лекції, які читав Еммануїл Наумович, але водночас вони були кожному зрозумілі. Я до останніх років його роботи в інституті щорічно їх відвідував. Його стиль подання матеріалу неможливо скопіювати, тільки він вмів так розставити акценти у певному місці, що слухачі завмирали від почутого, а в аудиторії наступала мертва тиша. Така атмосфера виникала й під час його виступів на наукових конференціях, зборах та інших заходах. Моя наукова робота стосувалася порушення обміну ацетилхоліну при розладах функцій наднирників. На той час у науці інтенсивно стали вивчати наднирникові залози завдяки дії їх гормонів, які виявилися дуже ефективними при запаленні та інших важливих процесах (шок, гіпоксія), але не знайшли своєї ніші у практичній охороні здоров’я. Як з’ясувалося, вони виконували роль важливих регуляторів багатьох обмінних і функціональних процесів, а також гормонів стресу. Коли ж мова зайшла про визначення холінергічного медіатора ацетилхоліну, я надзвичайно подивувався, бо подумав, що його неможливо визначити, адже він виділяється квантами при передачі нервового імпульсу. Цей момент помітив Еммануїл Наумович і заспокоїв мене, мовляв, не святі горшки ліплять. Декілька місяців опановував методику його визначення, нарешті, досягнув результатів і розпочав виконання завдання. Еммануїл Наумович пильно слідкував за кожним кроком, тому що від цього залежало виконання подальших етапів наукового напрямку кафедри. Врешті-решт, кандидатську дисертацію своєчасно виконав і захистив на засіданні спецради Івано-Франківського медичного інституту.

(Зліва направо): професори ТДМУ Юрій БОНДАРЕНКО, Костянтин ВОЛКОВ, Михайло ГНАТЮК

«Більше третини дисертаційних робіт в університеті виконують на патофізіологічну тематику»

– Логічно постає питання про тернопільську наукову школу патофізіологів, до створення якої й ви доклали зусиль. Які її особливості та досягнення?
– Тернопільська наукова школа патофізіологів нині є найбільш потужною серед інших медичних навчальних закладів. На кафедрах нашого університету 17 докторів наук, які захистили дисертації з патологічної фізіології, а нині більшість з них очолюють інші кафедри. Більше, ніж третину дисертаційних робіт університету виконують на патофізіологічну тематику. Звичайно, цей підрозділ був заснований та створений цілим поколінням учених нашого навчального закладу. Патологічна фізіологія – це фундаментальна наука, основною суттю якої є вивчення глибинних патологічних, компенсаторно-пристосувальних, саногенетичних процесів, що виникають у хворому організмі, а тому зрозуміле прагнення науковців її розвивати.
– Тема серцевої патології традиційна для вашої кафедри. Над чим нині працюєте? Що у сфері ваших наукових інтересів і в чому їх актуальність?
– Основний стратегічний та науковий напрямок кафедри базується на основі патогенезу багатьох відомих захворювань. Серцева патологія з цих часів не лише не зменшилася, а навпаки, зросла й ця проблема загострилася. Побільшало у сучасному світі стресів, зросла ендокринна патологія, погіршала екологія, зокрема, забруднення навколишнього середовища, та й узагалі стиль життя багатьох людей змінився не на краще, тож ця нозологія стала домінуючою. Нині в університеті є можливість вивчати розвиток патологічних процесів як у серці, так і в інших органах на молекулярному рівні, вести пошук засобів їх запобігання, тому цей напрям ніколи не був другорядним. Водночас життя підказало, що в основі багатьох захворювань лежить або асоціюється з ними запальний процес – атеросклероз, ожиріння, цукровий діабет, пухлини, хвороба Альцґеймера, автоімунні захворювання та багато інших. Ми не стали осторонь пріоритетного напрямку патофізіології – вивчення запалення як типового патологічного процесу, але з урахуванням імунно-цитокінових механізмів, процесів некрозу, апоптозу та автофагії у клітинах, що зазнали впливу патогенних. Результати досліджень публікуємо у періодичних видання, особливо останнім часом в іноземних, вчені кафедри виступають з повідомленнями на наукових конференціях. Тобто наукову роботу науковці виконують у кількох напрямках, але пов’язаних однією ідеєю.
– У вас чималий науковий доробок. Чи впроваджуються наукові досягнення в практику охорони здоров’я, бо ж, як відомо, мрія кожного науковця – аби його висліди були затребувані в практиці.
– Основне завдання теоретичних розробок полягає в моделюванні патологічних процесів задля подальшого вивчення механізмів їх розвитку. Так патологічна фізіологія долучається до вивчення і розв’язання тих проблем, які виникають у клініці. Проблема в чому? Якщо дослідження проводять безпосередньо на клінічному матеріалі з дотриманням усіх законодавчих вимог, то результати їх аналізують і розглядають як елемент нового підходу до діагностики чи лікування. Що ж стосується досліджень на тваринах, то їх розглядають як доклінічні, отож ще потрібно пройти низку складних додаткових випробувань і лише після ретельної експертизи вони можуть бути допущені до клінічних випробувань. Нам більше доводиться впроваджувати наукові напрацювання в навчальний процес та інші форми практичної діяльності. Є, звичайно, кілька нововведень у практику.

«Я відчув свою причетність до підготовки трьох поколінь лікарів у нашому університеті»

– Для вчителя важливо, щоб його справа продовжилася в учнях.
– Науковий вимір, як і життєвий, не може зупинитися, справу кожного науковця повинні продовжити його учні. За останні роки мені вдалося підготувати трьох докторантів і сім кандидатів наук. Зараз готують до захисту ще дві докторські та дві кандидатські наукові праці під моїм керівництвом.
– Ваші діти стали медиками, чи, навпаки, обрали інші професії?
– Моя донька обрала медичну галузь, закінчила наш університет, а після практичної роботи закінчила аспірантуру, захистила кандидатську дисертацію й нині працює доцентом на терапевтичній кафедрі.
– Які моменти в житті принесли вам відчуття окриленості, внутрішнього комфорту та великого душевного піднесення?
– Такі відчуття в нашому повсякденному житті не так легко отримати. Я позитивно налаштована людина, тому насолоду від життя можу собі влаштовувати часто. Завершення будь-якої наукової роботи завжди приносить внутрішній комфорт і душевне задоволення. Інколи воно приходить цілком несподівано. Якось трапився під час іспитів такий випадок. Студентка, що відповідала на питання, які стосувалися серцевої недостатності, мабуть, відчула, що більше вже нічого додати. І раптом каже: «А у мене бабуся – терапевт». «Який стосунок це має до серцевої недостатності?» – запитую її. Вона з відчуттям гордості й каже: «Та ви ж її вчили». Такий поворот подій мене здивував, але й окрилив. Я відчув свою причетність до підготовки трьох поколінь лікарів у нашому університеті.

Лариса ЛУКАЩУК,
Микола ВАСИЛЕЧКО (фото)

Поділитися...
Share on Facebook
Facebook
Share on Google+
Google+
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on LinkedIn
Linkedin