Професор ТДМУ, заслужений лікар України Віктор Шідловський: «У житті мені щастило на добрих людей»

На прохання наших читачів газета «Медична академія» відроджує давню рубрику «Вітальня» й запрошує авторитетних фахівців, які досягли вагомих здобутків на ниві наукової та практичної медицини, розповісти про свій життєвий шлях, поділитися професійним досвідом і людською мудрістю. Сьогодні нашим співрозмовником є відомий у країні хірург-ендокринолог Віктор Олександрович Шідловський – доктор медичних наук, професор кафедри хірургії №1 з урологією і малоінвазивною хірургією ім. професора Л.Я.Ковальчука, заслужений лікар України, лауреат Державної премії України в галузі науки та техніки.

У невеликому затишному кабінеті професора Віктора Олександровича багато наукових книг і журналів, вазонів з квітами, на столі під склом і на стіні – світлини дорогих його серцю людей. На чільному місці помічаю портретну фотографію першого ректора Тернопільського медінституту (нині – університету) Петра Огія. Господар кабінету перехопив мій погляд:

– Петро Омелянович був прекрасним фахівцем і гарною людиною. Я його останній аспірант. Вважаю його своїм вчителем у хірургії.

З цих слів і розпочалася наша розмова.

«Нас, дітей, у сім’ї було троє»

– Вікторе Олександровичу, ви закінчили ТДМУ ( на той час інститут)…

– … 1970-го року.

– Мріяли стати лікарем змалку?

– Ні, мрія ця прийшла значно пізніше. Та й звідки їй було взятися в сільського хлопчини, коли в нашій родині медиків не було. Мама працювала вчителькою молодших класів, батько – в колгоспі. Наша сім’я мешкала в селі Довгалівка Талалаївського району Чернігівської області. Пригадую, бабуся – батькова мама – часто хворіла й тоді до неї приходив фельдшер. Прізвище його було Лут. Спокійного, статечного «дохтора» в селі поважали. І коли в першому класі нас, дітвору, запитали: «Хто ким хоче бути?», я сказав: «Хочу бути Лутом».

– Кажуть, усе найкраще в душі людини – від мами, від рідної хати, від краю, де народився й виріс. Розкажіть, будь ласка, про своє дитинство.

– Нас, дітей, у сім’ї було троє: я, молодший брат Юрій та молодша сестра Лариса. Батько мами був неабияким господарем, як і мій прадідусь, який мав поле, худобу, леваду, де росли липи, пасіку, ставок. Але 1929 року, коли радянська влада розпочала колективізацію, забрали все, до останньої курки. Прадідусь це передбачив і сказав синові: «Вступай, Дем’яне, до колгоспу. Худобу заберуть, а ти будеш її в колгоспі доглядати». Пригадую його розповіді про страшний голодомор 1932-33 років. Коли розпочалась нова хвиля голоду – повоєнного – мені було чотири роки. Пам’ятаю, як ходили тоді опухлі від голоду люди. Вмирали і дорослі, і діти, але на нашому кутку села, де стояло до п’ятнадцяти хат, жодна дитина не померла. Їх врятувало молоко від дідової корови. Вона була одна-єдина на весь куток. Сусіди приносили корові хто що міг – сіно, траву, вона їла, а видоєне молоко давали дітям. Так і врятувалися.

Дід мій дуже любив працювати. А ще він був товариським, щедрим, безкорисливим. Казав: «Людям треба допомагати, а я не збіднію». Своє дитинство, яке припало на 50-ті роки, згадую як прекрасний час. Узимку, на храмовий празник, у діда збиралася вся наша родина, приїжджали родичі і з сусідніх сіл. І не на один, а на два-три дні. Дорослі брали ґринджоли, витягували їх на гору, і ми, дітвора, каталися. На Старий Новий рік, за традицією, ходив посівати. Дідова хата була за кілометр від нашої і я просив маму, щоб вона мене збудила о четвертій годині ранку. На вулиці було темно й холодно, десь валували собаки, але це мене не зупиняло. Вставав, одягався й поспішав до дідового обійстя, щоб першим прийти та засіяти. Мені, як першому посівальнику, дід давав 25 карбованців. А тітчиним синам – Михайлові та Івану, які жили в дідовій хаті та не любили рано вставати, – по п’ять.

Школу-семирічку я закінчив в Довгалівці. «Десятирічка» була в сусідньому селі Блотниці, куди ходили старшокласники з усіх навколишніх сіл. Від Довгалівки до Блотниці дорога неблизька – 7 кілометрів, але не було такого дня, щоб я пропустив чи запізнився на урок.

1960 року закінчив середню школу із золотою медаллю та поїхав до Києва вступати до політехнічного інституту. Адже в старших класах захопився фізикою, сам умів зробити радіоприймач. Тож, отримавши атестат про середню освіту, вирішив, що треба навчатися на радіофакультеті. Раніше випускники-медалісти вступали без екзаменів, але Микита Хрущов, тодішній радянський керівник, цю пільгу скасував, тож вступав на загальних підставах. Чотири іспити склав на «відмінно», п’ятий (з німецької мови) на «4». Був впевнений, що вступив. Повернувся додому, чекаю виклику на заняття, а його немає. Знову їду до Києва, в політехнічний інститут, і дізнаюся, що для вступу мені не вистачило одного бала. Засмутився страшенно. Поїздом повернувся додому, зачекав на залізничній станції доки стемніє й лише тоді подався додому. Розповів матері, що до інституту не вступив, але в селі не залишуся. Шукатиму роботу в Києві, а на другий рік знову подаватиму документи в політехнічний. Мама дала мені 400 карбованців і рано-вранці я знову був на залізничному вокзалі, сів у поїзд і поїхав. Тож у селі мене ніхто не бачив. У столиці купив газету «Вечірній Київ», читаю оголошення: «Київметробуд» запрошує на роботу столярів і слюсарів. Зі столярною справою я був знайомий завдяки урокам трудового навчання, але у відділі кадрів не повірили: «Хлопчику, який з тебе столяр?! Ти ж щойно школу закінчив». Словом, на роботу мене прийняли учнем слюсаря, а через три місяці я вже мав 3 кваліфікаційний розряд.

Понад рік працював у «Київметробуді», де моїм бригадиром був Михайло Тимофійович Кузнєцов – добра, чуйна та щира людина. До мене він ставився по-батьківськи, а я залюбки брався за найскладнішу роботу. Михайло Тимофійович це зауважив і порадив вступати до будівельного інституту: «Будеш нашим стипендіатом». Але мене, як і раніше, вабив радіотехнічний факультет.

Та одного дня на роботі сталася трагедія. Прохідницький комбайн, що працював на будівництві тунелю метро, натрапив на плавун, ринула вода. Все трапилося так швидко, що люди, які працювали поруч, не встигли втекти. Я допомагав медикам «швидкої» рятувати постраждалих. Одного робітника, на жаль, врятувати не вдалося, його травми були надто важкі, але, якби не лікарі, смертей було б більше. Ось тоді я й вирішив, що стану лікарем. Покинув підготовчі курси в політехнічному й почав самостійно готуватися до вступу до Київського медінституту, де конкурс був наджорстким. Іспити склав успішно, але знову не вистачило одного бала для зарахування.

«На перший курс медінституту зарахували слухачем»

– Але ви все ж стали студентом медичного вишу.

– Так. За допомогою Михайла Тимофійовича я звернувся в Міністерство охорони здоров’я, де мої вступні документи переглянули та скерували з рекомендацією прийняти на навчання в медичному виші в Чернівцях або до нещодавно заснованого медичного інституту в Тернополі, де прохідні бали для вступу були нижчими, ніж у столичному. Я подивився на карті: до Тернополя було ближче, ніж до Чернівців. І того ж дня вирушив у дорогу.

На перший курс Тернопільського медичного інституту, який згодом став університетом, мене зарахували слухачем. Жив спочатку на квартирі, потім хлопці вмовили коменданта поставити в кімнаті ще одне ліжко і я перебрався в гуртожиток. Одного разу приходжу із занять, а на мене чекає повідомлення про поштовий переказ на суму понад 500 карбованців. Це були величезні гроші. Я не вірив власним очам. Звідки вони взялися? А з’ясувалося, що, коли я звільнявся, розрахували мене неправильно. Бригадир це з’ясував, забрав гроші, які мені не додали, і надіслав.

Після першого семестру я успішно склав сесію й став студентом. Але з 2 курсу забрали в армію. Відслужив три роки солдатом у військах протиповітряної оборони.

– Де служили?

– У Марійській АРСР, місто Йошкар-Ола. Коли 1965 року повернувся, мої колишні одногрупники вже були на 5 курсі.

– Важко було в армії?

– Характер у мене вже був загартований. Нас, українців, в роті було дев’ятеро, командир теж був з України. Зібрав нас якось і каже: «Хлопці, цивільне життя має свої закони. Вважають, якщо людина не член партії, то вона якась неповноцінна. І роботу тоді важче знайти. Доки ви в армії, вам треба вступити в партію». Ми його послухали, всі дев’ятеро. Тож демобілізувався я вже з партійним квитком. В університеті обрали комсоргом курсу, членом парткому.

«Перший ректор був постаттю легендарною»

– Гріх не запитати у вас про першого ректора ТДМУ (тоді ще інституту) Петра Омеляновича Огія. Адже вам поталанило бути його учнем.

– Так, і я вдячний долі за це. Загалом на життєвій дорозі мені щастило на добрих людей, а Петро Омелянович для нас, студентів, був постаттю легендарною. В інституті, починаючи з 4 курсу, я ходив на ургентні чергування у відділення хірургії. На 6 курсі оперував грижі, апендицит. Це запам’ятав Петро Омелянович. Перед випуском усіх нас, претендентів на «червоний» диплом, ректор зібрав у кабінеті й запитав, хто ким хоче бути. Я сказав: «Викладачем кафедри хірургії. Але спочатку попрацюю хірургом у якійсь віддаленій лікарні, а через два роки приїду вступати в аспірантуру»

– Так у вашому житті з’явилося…

– … містечко Білогір’я, що на Хмельниччині. Головний лікар районної лікарні Борис Данилович Доброродній виявився прекрасною людиною, а з Петром Омеляновичем, як я пізніше довідався, вони були однокурсниками.

– Тобто вам знову поталанило.

– Так. Працюючи хірургом районної лікарні, я отримав безцінний досвід. І гарного наставника. Борис Данилович був висококваліфікованим фахівцем, цікавився новітніми напрацюваннями в галузі хірургії. Разом з ним ми вперше зробили операцію. В області та в Україні такої ще не робили. Йшлося про селективну проксимальну ваготомію – операцію при лікуванні виразкової хвороби. Я прочитав про цю методику в фаховому журналі, приніс його Борисові Даниловичу, він теж зацікавився. Звичайно, відпрацьовували операцію спочатку в патанатоміці, і тільки після цього успішно прооперували першого пацієнта з кровоточивою виразкою. За рік таких операцій виконали кілька. Всі – вдалі. Обласний хірург, прочитавши звіт про роботу відділення, напросився в гості, щоб побачити як ми оперуємо. Прилетів літаком. Я робив операцію, він мені допомагав. Коли вийшли з операційної, запитав: «Хочеш працювати в Хмельницькому, в обласній лікарні?». «Ні» – кажу. «Чому?». «Планую вступати в аспірантуру».

Повернувшись до Тернополя, прийшов на прийом до ректора. Петро Омелянович мене пам’ятав, сказав: «Подавай документи». Претендентів на навчання в аспірантурі було троє, а місце – одне. І його віддали мені. Невдовзі Петра Омеляновича запросили в Київ, де він очолив Інститут гематології і переливання крові. Сім’я його ще якийсь час залишалася в Тернополі й коли Петро Омелянович приїжджав додому, я приходив до нього – свого наукового керівника – зі звітом про виконану роботу. Згодом за його порадою написав заяву: «Прошу перевести мене в аспірантуру в Київський інститут гематології і переливання крові за спеціальністю «хірургія». І до арешту Петра Омеляновича працював під його керівництвом. 1975 року моя кандидатська дисертація, присвячена хірургії жовчних шляхів, пройшла апробацію, але захист довелося відкласти. Після розправи над Петром Омеляновичем його товариш – республіканський хірург Гнат Михайлович Матяшин – мене попередив: «Якщо зараз будеш захищатися – дисертацію «зарубають».

Закінчивши навчання в аспірантурі, повернувся в альма-матер асистентом кафедри госпітальної хірургії. На захист кандидатської в Київ, в Національний медичний університет ім. Богомольця поїхав 1979-го.

«Я люблю медицину як науку й хірургію зокрема»

– З гордістю та особливим трепетом душі згадую своїх вчителів в альма-матер. Які це були вчені, педагоги, щирі, добрі й вимогливі наставники! Це: Семен Михайлович Шамраєвський, Іван Іванович Яременко, Зента Жанівна Гуде, Костянтин Васильович Кованов, Емануїл Наумович Бергер, Олена Олексіївна Маркова, Анатолій Антонович Герасименко, Володимир Петрович Захаров, Борис Петрович Ширай, Юрій Теофілович Коморовський, Марія Василівна Кропельницька, Михайло Григорович Масик і багато інших. Усіх важко перерахувати. Скажу лише, що для мене музей інституту це святиня, де я з особливою шаною споглядаю на світлини своїх вчителів, подумки пригадую їхні лекції та настанови й ніби звітую перед ними, перед їхньою пам’яттю про зроблене мною.

Докторську, присвячену актуальним питанням хірургії виразкової хвороби шлунка, писав, працюючи на кафедрі факультетської хірургії, якою завідував професор Григорій Антонович Сардак, а потім – Юрій Михайлович Полоус. Після захисту дисертації 1989 року очолив кафедру загальної та оперативної хірургії з топографічною анатомією, пізніше – кафедру факультетської хірургії.

– Ви є співавтором низки монографій, кількох підручників «Факультетська хірургія» й двотомного підручника із загальної хірургії, за який вам присуджено Державну премію України в галузі науки і техніки. Згадайте історію їхнього написання.

– Спершу ми працювали з колегами над лекціями з факультетської хірургії. Відтак взялися за підручник. Працювали над ним два роки й видали 2002-го, до ХХ з’їзду хірургів України. Перший тираж розійшовся дуже швидко, потім був другий, третій. Двотомний же підручник «Хірургія» для студентів вищих медичних навчальних закладів – це спільна праця науковців ТДМУ, Дніпровського та Запорізького медуніверситетів. Перший том вийшов друком 2006-го, другий – 2008 року. Описова складова в книзі – мінімальна, зате подані чіткі алгоритми дій хірурга, прописано, що і як слід чинити в конкретному випадку. Скажімо, в томі «Загальна хірургія» подається визначення кожного захворювання, основні етапи лікування, алгоритми дій з профілактики та лікування гнійної інфекції, при переливанні крові, накладанні пов’язок. Тобто йдеться про базові вимоги й основні етапи дій та маніпуляцій, які повинен знати студент-медик.

– Кожен розділ у книгах, які ви підготували до друку, написаний цікаво й доступно. Як вам це вдається?

– Секрет простий: я люблю медицину як науку й хірургію зокрема.

– І щедро ділитеся власними знаннями та досвідом. Під вашим керівництвом захищено 10 кандидатських дисертацій та одна докторська. Ви також очолили колектив тернопільських науковців, які перші та поки що єдині в Україні розробили й успішно впровадили в практику методику ідентифікації нервів гортані під час операцій на щитоподібній залозі. Це новий крок в ендокринології. Розкажіть, будь ласка, про запропонований вами метод докладніше.

– Йдеться про метод електрофізіологічної ідентифікації нервів гортані серед тканини операційної рани. Під час операції складаються умови, за яких нерв неможливо побачити, а відтак є ризик його травмувати, бо розгалужується він різними шляхами, має різну топографію. По суті, хірург керується власною інтуїцією, визначаючи ділянку, де мав би проходити нерв. Більше тридцяти років я оперую пацієнтів, що страждають від захворювань щитоподібної залози, і метою моїх постійних наукових пошуків було знайти ефективний метод, який би зі стовідсотковою точністю вказував місцезнаходження нерва і той шлях, яким він пролягає.

– Ваші пошуки дали чудовий результат.

– Так, нова технологія візуалізації та ідентифікації гортанних нервів дає змогу серед тканин операційної рани безпомилково ідентифікувати тканину нерва й не лише перевірити її цілісність, а й зберегти від травм. Цим наш метод відрізняється від інших поширених методів перевірки цілісності нервів гортані, які лише визначають: травмований нерв під час операції чи ні. Технічний бік проекту забезпечила група вчених – математиків, фізиків, спеціалістів з IP-технологій під керівництвом декана факультету комп’ютерних та інформаційних технологій, доктора технічних наук, професора Тернопільського національного економічного університету Миколи Дивака. Технологію і сам метод запатентовано.

– Серед настільних світлин на вашому столі бачу фотографію нині вже покійного Ігоря Васильовича Комісаренка – члена-кореспондента Національної академії медичних наук України, одного із засновників ендокринної хірургії в Україні.

– З Ігорем Васильовичем, сином славетного академіка Василя Павловича Комісаренка, нас пов’язувала багаторічна щира дружба й співпраця. Він очолював відділ хірургії ендокринних залоз Інституту ендокринології та обміну речовин. Часто згадую розмови з ним про проблеми ендокринної хірургії, цікаві випадки з медичної практики. Ігор Васильович не раз приїжджав в Тернопіль, оперував. Він був для мене не лише мудрим вчителем, а й надійним і щирим другом.

«Джерело моїх життєвих сил – родина»

– Як і де знаходить підживлення хірург після складних, багатогодинних операцій? Звідки черпаєте сили, натхнення?

– Джерело моїх життєвих сил – родина. Дружина Софія Федорівна завжди була моїм найкращим другом і помічником. Ми вчилися на одному курсі, потім – в одній групі. На 5 курсі одружилися. Софія – лікар-невропатолог вищої категорії. Коли я навчався в аспірантурі в Києві, дружина працювала невропатологом в одній зі столичних лікарень, з 1975 року – в Тернопільській обласній психоневрологічній лікарні. Кажуть, без надійного тилу навіть розумний чоловік ніколи не відбудеться. Без підтримки дружини я б не зміг досягнути в житті того, чого досягнув. Вона допомагала мені в усьому. Ніколи не було в нас суперечок, живемо у злагоді й любові, виховали двоє дітей. Син і донька теж закінчили ТДМУ. Олександр – хірург, захистив кандидатську дисертацію на тему судинної хірургії. Докторську присвятив проблемі підвищення безпечності операції на щитоподібній залозі й малоінвазивним методам її лікування. Донька Вікторія із сім’єю мешкає у Львові, працює лікарем-кардіологом в обласному кардіологічному центрі. Захистила кандидатську дисертацію з проблеми серцевих ускладнення тиретоксикозу.

– Успішні, розумні дітей – найбільше щастя для батьків. Онуками Бог теж благословив?

– Представників наймолодшого покоління в родині четверо. Валентина теж лікар, Катруся – студентка 2 курсу Львівського національного медичного університету. Владислава навчається на 1 курсі ТДМУ ім. І.Я.Горбачевського. А найменша Софійка – п’ятикласниця.

– Як проводите свій вільний час?

– Ми з дружиною збудували хату й всі вісім років, доки тривало будівництво, вільного часу майже не мали. Сад, який посадили, вже плодоносить. Невеликий сад, але все є: яблука – від ранніх і до найбільш пізніх, груші трьох сортів, сливи. Маємо чим друзів пригостити, яких у нас багато. У вільний час відвідуємо театр, філармонію. Та моїм головним захопленням була й залишається медична наука. Це той простір пошуків і відкриттів, в якому я жив все життя та який не втомлююся вивчати.

– Успіху вам у вашій праці, Вікторе Олександровичу, й доброго здоров’я!

Лідія ХМІЛЯР,

Микола ВАСИЛЕЧКО (фото)