Професор Степан Запорожан: «Я звик багато та постійно працювати»

26 грудня виповнилося 60 років докторові медичних наук, професору, заслуженому працівнику охорони здоров’я України Степанові Йосиповичу Запорожану – хірургу вищої кваліфікації, авторитетному вченому та педагогу, проректору ТДМУ ім. І.Я. Горбачевського з науково-педагогічної та лікувальної роботи. Ювілейна дата – слушна нагода озирнутися на пройдений життєвий шлях, згадати найпам’ятніше, поділитися планами на майбутнє. Степан Йосипович – гість нашої рубрики «Вітальня».

«У родині всі з діда-прадіда – хлібороби»

– У кожного з нас – власні стежки-дороги в житті. Звідки бере початок ваша життєва стежина? Яким згадується вам дитинство? Юність? Які переломні моменти закарбувалися в пам’яті?

– Я народився в мальовничому селі Богданівка (нині – Синьків), розташованому на лівому березі Дністра, недалеко від райцентру Заліщики. В моїй родині всі з діда-прадіда – хлібороби, працьовиті й дбайливі господарі, які жили з власної мозольної праці. Нас, дітей, у батьків було двоє: старша сестра Марія та я. Звідки з’явилося моє захоплення медициною? Велику роль зіграв приклад фельдшерки тітки Люсі, яку в селі дуже шанували. Адже вона надавала медичну допомогу і дітям, і дорослим, і навіть пологи приймала, бо тоді функціонували так звані сільські пологові будинки. Пригадую, коли в першому класі вчителі запитували, «хто ким хоче стати» і всі хлопчики хотіли бути космонавтами, я сказав, що «буду вчитися на тьотю Люсю». А ще вплинули поїздки в районну поліклініку на медогляд, що його молодші школярі проходили наприкінці й на початку навчального року. Запам’ятався запах ліків, і те, як уважно дітей оглядали різні лікарі. Сестра Марія, старша від мене на 10 років, закінчила з відзнакою Кременецьке медичне училище та все життя пропрацювала за фахом: операційною медсестрою в лікарні, фельдшером на Тернопільському автопідприємстві. Приклад сестри, розумниці й дуже доброї, світлої людини, був перед очима та, безумовно, вплинув на мене.

(Зліва направо): дідусь – Василь Григорович, мама – Ганна Степанівна, Степан ЗАПОРОЖАН на руках у сестри Марії, батько – Йосип Васильович (1960 р.)

Вчився я в школі на «відмінно», але в 5 класі через хворобу пропустив навчальну чверть, що негативно позначилося на моїй успішності. Батьки порадилися з Марією й сестра забрала мене до себе в Тернопіль, де на той час проживала із сім’єю. Тож п’ятий клас закінчував вже в Тернополі. За мірками сільської школи я мав гарні знання, та до стандартів міської не дотягував і спочатку був найслабшим учнем у класі. Одначе швидко наздогнав однокласників і школу закінчив з оцінками «відмінно» й двома четвірками в атестаті (тоді застосовували п’ятибальну систему оцінювання). І в навчанні, і в організації різних культурних заходів був лідером. Відвідував театральний гурток під керівництвом Марії Василівни Козачок – прекрасної вчительки української мови та літератури, яка згодом перейшла на викладацьку роботу, стала відомим науковцем. Марія Василівна прищепила мені любов до літератури, віршованого слова. З її благословення я сам почав віршувати й навіть шкільні твори на вільну тему волів писати у поетичній формі. Відвідував засідання клубу творчої молоді «Сонячні кларнети», яким опікувався відомий український поет Борис Демків, там познайомився з іншими студійцями, і, зокрема, з Василем Ярмушем, Тетяною Савків, Володимиром Вихрущем – людьми небуденного таланту. Почав друкуватися в літературному альманаху.

«З великою вдячністю згадую своїх наставників»

– Хірургія – одна з найскладніших ділянок медицини, але ви обрали саме її. Чому?

Шкільний драматичний гурток. Вистава до Шевченківських днів, у ролі поміщика Онупрієнка – Степан ЗАПОРОЖАН (1976 р.)

– На 2 курсі, коли розпочали вивчати клінічні дисципліни, хірургія найбільше припала до душі. Двічі на тиждень разом з хлопцями-однокурсниками приходив в першу міську лікарню, куди швидка привозила ургентних пацієнтів. Допомагали лікарям зупиняти кровотечі та накладати шви на рани, транспортували й доглядали хворих. Після 2 курсу пощастило потрапити на практику у відділ нейрохірургії до кандидата медичних наук, доцента, завідувача курсом нейрохірургії Анатолія Андрійовича Скляра. Щоразу, спостерігаючи, як Анатолій Андрійович робить спинномозкову пункцію, я захоплювався чіткою технікою виконання цієї процедури. Пункція була одним з методів діагностики, адже ні комп’ютерної томографії, ні МРТ тоді ще не застосовували. Я вивчив цю хірургічну маніпуляцію в найдрібніших деталях й одного разу попросив: «Довірте мені її зробити». Анатолій Андрійович довірив. Коли ліквор (спинномозкова рідина) почав скапувати в діагностичну пробірку, Анатолій Андрійович мене похвалив, погладив по голові й мовив: «З тебе буде лікар».

З великою вдячністю згадую нині й інших викладачів. Мені пощастило навчатися в професора Михайла Олександровича Ляпіса, світла йому пам’ять. Практичні заняття Михайло Олександрович зазвичай проводив у лікарні, біля ліжка хворого. Був вимогливим, жодних поблажок нікому не давав, з талантом справжнього педагога, заохочуючи студентів до навчання. Я брав активну участь у роботі студентського наукового гуртка при кафедрі загальної хірургії, яким керував професор Анатолій Антонович Герасименко. Не можу не поділитися спогадами також про одного з корифеїв хірургії, тодішнього завідувача кафедри шпитальної хірургії, професора Юрія Теофіловича Коморовського. Його цікаві лекції, мудрі висловлювання пам’ятають усі, хто знав Юрія Теофіловича. Своїм студентам професор Коморовський казав: «Не будьте в житті сліпими кротами, що залишають після себе купки сирої землі». Ці його напутні слова я сприйняв як заповідь і дотримуюся її.

Степан ЗАПОРОЖАН зі своєю сім’єю: дружиною Ларисою Петрівною, сином Юрієм (на руках), донькою Мирославою (1994 р.)

Згадуючи студентські роки, розповім про повчальний випадок, що став для мене уроком. На лекції з хірургії вивчали тему «рана та післяопераційні ускладнення» й після заняття в навчальній кімнаті студенти зібралися біля ліжка хворого. Пацієнта три доби тому прооперували з приводу ускладненого гострого апендициту. Операція пройшла успішно й хворий уже міг підніматися та вставати на ноги. І раптом, на наших очах, він посинів, заплющив очі та помер. Смерть настала від тромбоемболії легеневої артерії. Це мене дуже вразило. Вже працюючи в практичній медицині й знаючи про особливості лікування пацієнтів з ризиком тромбоемболії в післяопераційний період, завжди використовував усі сучасні методи профілактики тромбоемболічних ускладнень.

Студентами 6 курсі в субординатурі ми, по суті, жили в лікарні, маючи щотижня 2-3 чергування та присвячуючи багато часу виходжуванню хворих. Брали також участь в операціях. Одними з найчастіших були операції з приводу неускладненого гострого апендициту, планової герніотомії з герніопластикою.

«Вчилися ми цікавої пори»

23 студентська група з доцентом Б.Г. Бугаєм на території першої міської лікарні (1980 р.)

– Що ще запам’яталося з років навчання в Тернопільському медичному університеті (на той час – інституті)?

– Вчилися ми цікавої пори, коли «розвинений соціалізм» у країні вже ніби побудували, а обіцяний комунізм ще не настав, хоча нам казали, що ось-ось… І загалом була купа непотрібних, але обов’язкових дисциплін: історія КПРС, політекономія, науковий комунізм. Але я був зосереджений на медичних науках. У вихідні чергував в лікарні, здобуваючи практичні навички й запозичуючи досвід старших колег.

Загалом студентське життя було цікавим, насиченим. На другому році навчання зініціював поїздку до музею-садиби М.І. Пирогова у Вінниці. Та перша екскурсія справила на мене величезне враження й відтоді приїздив сюди не раз. 2010 року студенти ТДМУ, члени наукового гуртка з хірургії, яким я керував, посадили на території музею-садиби саджанець канадського золотолистого дуба, що стало подарунком музею з нагоди 200-річчя від дня народження М.І. Пирогова.

Степан ЗАПОРОЖАН з професором Ніною ТОМАШОВОЮ (1981 р)

Популярними в роки моєї студентської юності були інститутські вечори відпочинку. Щоб отримати дозвіл на проведення такого заходу, слід було написати сценарій та затвердити його в усіх інстанціях. Насамперед сценарій мав сподобатися куратору або так званому партзакріпленому, потім його розглядало партійне бюро на курсі, а останнє слово було за парткомом інституту. І аж тоді дозволяли збиратися. Як правило, збиралися ми приміщенні спорткомплексу або в їдальні. Вона була на першому поверсі та займала ліву частину холу нинішнього адміністративного корпусу. Вечори зорганізовували не лише ідейно-тематичні, а й літературні, присвячені дню народження того чи іншого відомого письменника, художника, композитора. Запрошували цікавих і відомих в області людей, гостей з інших інститутів Тернополя, обласного музичного училища, студентів-іноземців, які навчалися на підготовчих відділеннях Львівського медінституту та університету ім. І.Франка. Традиційно була й друга частина – танці.

Щоб мати можливість частіше комунікувати зі студентами-іноземцями, створили клуб інтернаціональної дружби «Горизонт». Без куратора від парткому, знову ж таки, не обійшлося, але як людина поміркована й розсудлива, він не заважав нам збиратися, щоб слухали пісні знаменитих «Бітлз» чи популярних вокально-інструментальних ансамблів. Згодом нам виділили приміщення в студентській їдальні, ми власноруч у позаурочний час звели перегородки, вставили вікна, двері й облаштувати студентський клуб. Студентом я об’їздив багато міст тодішнього Радянського Союзу. Побував, зокрема, в Каунасі, що в Литві, у столицях Латвії – Ризі, Естонії – Талліні. В Україні не раз відвідував Вінницю, Чернівці, їздив до Києва на науково-практичні конференції.

Професійне становлення

Степан ЗАПОРОЖАН під час проходження інтернатури у Чортківській ЦРЛ з лікарями-хірургами (1984 р.)

– Де після закінчення медінституту розпочали свою трудову діяльність?

– Отримав скерування на роботу лікарем-інтерном в хірургічному відділенні Чортківської центральної районної лікарні.

– Свою першу операцію пригадуєте?

– Так, оперував військового, в якого діагностували пахову килу. Звернувся він за допомогою вчасно, під час хірургічного втручання жодних ускладнень не виникло й пацієнт швидко одужав. Розповім про складніший випадок. Це була операція з приводу кишкової непрохідності на ґрунті раку симбовидної кишки. Оперував тоді ще обласний хірург, кандидат медичних наук, доцент Л.Я. Ковальчук, я асистував. Виходжуючи пацієнтку, щодня телефонував Леонідові Якимовичу, інформуючи його про перебіг післяопераційного періоду.

Після інтернатури 1984 року я прийшов на роботу в Шумську районну лікарню, де хірургічним відділенням завідував нині, на жаль, вже покійний Антон Михайлович Горбоніс. Досвідчений фахівець, він став моїм добрим другом і наставником. На той час нова, збудована за всіма вимогами асептики й антисептики Шумська районна лікарні була, мабуть, найкращою в області. Тут надавали ургентну та планову хірургічну допомогу. Оперували дорослих і дітей, починаючи з дворічного віку. Для планових хірургічних втручань малюків до двох років скеровували в обласну дитячу лікарню, а ургентні операції виконували за участі дитячого хірурга з Тернополя, якого до Шумська доправляли санавіацією. Головним лікарем був Володимир Сергійович Стасишин. Людина великої душі й доброго серця, він доклав максимум зусиль, щоб Шумськ отримав нову лікарню. Нас, хірургів, працювало троє: уролог і двоє ортопедів-травматологів. В особливо важких випадках на допомогу районному хірургу викликали колег з області, які, як правило, були працівниками Тернопільського медінституту.

Степан ЗАПОРОЖАН з колегою – урологом В.Й. Вітруком під час роботи у Шумській ЦРЛ (1986 р.)

У Шумській районній лікарні я пропрацював три плідні роки. З колективом пощастило. Старші колеги, прекрасні фахівці та порядні, інтелігентні, високоосвічені люди, сприяли моєму професійному зростанню.

– Відтоді минуло чимало часу, але колишні пацієнти, мешканці Шумська, вас пам’ятають й почасти звертаються до вас за фаховою порадою.

– Так. Я лікар і зобов’язаний допомагати всім, хто цього потребує. 1987 року мене запросили працювати хірургом Тернопільської центральної районної лікарні. Після курсів підвищення кваліфікації отримав другу кваліфікаційну категорію і 1989 року за результатами конкурсу був зарахований до спеціальної клінічної ординатури при кафедрі хірургії педіатричного факультету НМУ ім. О. Богомольця, яку очолював видатний хірург, вчений, академік Василь Дмитрович Братусь. Підготовка спецклінординаторів проводилася згідно з програмою курсу клінічної ординатури за відповідною спеціальністю та з вивченням іноземної мови. Тож французьку опановував разом з іншими курсантами. Навчання поєднував з роботою в центрі надання допомоги хворим з шлунково-кишковими кровотечами Київської клінічної лікарні №12. Спеціалізувався на ускладнених і неускладнених формах виразкової хвороби шлунка та дванадцятипалої кишки, тобто абдомінальній хірургії. Через два роки Василь Дмитрович Братусь запропонував мені вступити до аспірантури. Аспірантом заочної форми навчання розпочав роботу над кандидатською дисертацією під науковим керівництвом академіка Петра Дмитровича Фоміна. Знання, отримані в клінічній ординатурі, успішно застосовував, працюючи хірургом Тернопільської центральної районної лікарні.

«Операцію завершив при світлі ліхтаря»

У гостях в академіка Василя Дмитровича Братуся з гуртківцями (2005 р.)

– Розкажіть про особливо пам’ятні випадки зі своєї хірургічної практики.

– Їх багато. Розповім про ситуацію, що трапилася в центральній районній лікарні. Привезли пацієнта з гострим деструктивним холециститом. Оперувати чоловіка слід було негайно. Та щойно я завершив найскладнішу частину оперативного втручання з видалення жовчного міхура, в операційній зникло світло. Акумулятор теж не працював. Що робити? Анестезіолог перейшов на ручне керування диханням. На щастя, через дорогу від лікарні жив лікар-рентгенолог. Послали до нього санітарку, а лікар вже поспішає їй назустріч з ліхтарем в руці. З вікна своєї квартири він бачив, що в операційній світло горіло й раптом зникло, тож збагнув, що потрібна допомога. Тож операцію я завершив при світлі ліхтаря. Для пацієнта все закінчилося добре, а в мене після пережитого з’явилася не одна сива волосина.

1995 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Діагностика та лікування рецидивних виразок після органозберігаючих операцій», а ще через шість років мене прийняли на посаду асистента кафедри загальної хірургії ТДМУ (на той час – Тернопільської медичної академії), яку очолював професор Михайло Олександрович Ляпіс. 2011 року відбувся захист моєї докторської дисертації на тему «Оптимізація лікувальної тактики у хворих з виразковими гастродуоденальними кровотечами на різних рівнях надання медичної допомоги». Науковим керівником був академік Петро Дмитрович Фомін, якого називають маршалом хірургії. Петро Дмитрович завжди ставився до мене по-батьківськи. Мій рідний батько рано пішов із життя й Петро Дмитрович став для мене тією людиною, з якою я міг порадитися, обговорити важливі професійні та життєві питання. Вважаю його своїм вчителем. Унікального таланту хірург, відомий і в Україні, і в світі, академік Національної академії медичних наук і Національної академії наук України, Петро Дмитрович нині завідує кафедрою хірургії №3 Національного медичного університету ім. О. Богомольця й ми підтримуємо дружні, плідні стосунки.

– Кажуть, хірургом треба народитися. Проте досягти професійних висот можна лише в результаті наполегливої, просто шаленої праці.

Степан ЗАПОРОЖАН – проректор ТДМУ, професор біля дубка, який 2010 року посадили студенти нашого університету на території Національного музею-садиби М.І. Пирогова (2018 р.)

– Я звик багато й постійно працювати. Опанувавши абдомінальну хірургію, закінчив курси зі спеціалізації «дитяча хірургія» в Києві, сучасним лапароскопічним методам хірургії навчався в одного з провідних дитячих лапароскопічних хірургів, завідувача Житомирської філії кафедри дитячої хірургії НМАПО ім. П.Л. Шупика, професора Петра Степановича Русака.

– Ви захистили докторську дисертацію та наступного року стали професором кафедри загальної хірургії ТДМУ. 2014-го очолили кафедру травматології з комбустіологією. З 2015 року обіймаєте посаду проректора ТДМУ з науково-педагогічної та лікувальної роботи. І, як завжди, консультуєте хворих, оперуєте.

– Виконую планові операційні втручання в Тернопільській міській комунальній лікарні швидкої допомоги, де головним лікарем є Ярослав Федорович Чайківський, а Дмитро Васильович Осадчук очолює хірургічне відділення. Прекрасні фахівці! Користуючись нагодою, хочу також висловити свою повагу й удячність за всебічну підтримку завідувачу кафедри загальної хірургії ТДМУ, професору Ігорю Миколайовичу Дейкалу, професору Вікторові Олександровичу Шідловському, професору Петрові Олександровичу Герасимчуку та всім працівникам кафедри.

– Що в переліку ваших пріоритетів на посаді проректора ТДМУ з науково-педагогічної та лікувальної роботи?

– За сприяння ректора ТДМУ, професора М.М. Корди, членів ректорату останнім часом значно поліпшені умови навчання студентів стоматологічного факультету, закуплено нове навчальне обладнання. Багато зроблено для зміцнення матеріальної бази університетської клініки, клінічних кафедр. 2017 року в університеті створили центр з вивчення Лайм-бореліозу та інших інфекцій, що передають кліщі, й розпочато масштабні дослідження. Великої уваги потребує також організація науково-практичних конференцій, майстер-класів із запрошенням іноземних партнерів. Наш університет втілює також низку доброчинних проектів, покликаних допомогти сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування, самотнім літнім людям з категорії соціально незахищених, і це теж один з пріоритетів.

«Сім’я була та є моїм надійним тилом»

– Чим любите займатися на дозвіллі? Як відпочиваєте?

У рідній оселі після освячення паски з батьками на Великдень (1998 р.)

– Пасивно відпочивати не вмію та не люблю. Коли є вільний час, їду на свою малу батьківщину, в село Синьків. Відчуваю духовну потребу помолитися на могилах своїх померлих родичів, поспілкуватися з людьми, яких знаю з дитинства. В рідному селі, де знайома кожна стежка, повертаєшся думками в минуле й наче переосмислюєш все своє життя від початку.

Люблю бувати в Закарпатті. Природа там унікальна. З дружиною, сином і донькою об’їздили весь Хустський, Тячівський райони, близьким серцю став Ужгород. Діти подорожували з нами змалечку. Зараз вони вже дорослі, мають свої сім’ї, тож тепер їздимо на Закарпаття великою родиною.

Охоче відвідую театр. На прем’єрах Тернопільського академічного обласного драматичного театру приємно бачити серед глядачів студентів ТДМУ. Завжди цікавлюся їх реакцією на ту чи іншу виставу, особливо, якщо це вистава за п’єсою класика. Серед улюблених також Львівський національний драматичний театр ім. М. Заньковецької, Національний театр ім. І. Франка. Сумую, що пішов з життя незабутній Богдан Сильвестрович Ступка. Вперше побачив його в фільмі «Білий птах з чорною ознакою» й був вражений до глибини душі. Геніальний актор, неперевершений! Пізніше на обговоренні вистави в Національному театрі ім. І. Франка я познайомився з Богданом Сильвестровичем особисто й відтоді ми не раз зустрічалися, спілкувалися. Видатний митець, видатна людина…

– І ще трохи, Степане Йосиповичу, якщо не заперечуєте, про особисте, про сім’ю. Ваша дружина теж лікар?

– Сім’я була й є моїм надійним тилом. Дружина Лариса свого часу закінчила Тернопільський національний економічний університет. У Східноєвропейському національному університеті ім. Лесі Українки здобула другу вищу освіту. Кандидат географічних наук, доцент кафедри управління персоналом і регіональної економіки ТНЕУ. Познайомилися ще студентами. І з 1982 року, відколи побралися, живемо в мирі й злагоді. Виростили двох дітей. Донька Мирослава – кандидат економічних наук, доцент Львівської академії друкарства ім. Федорова, мешкає із сім’єю у Львові. Підростає внучка Христинка, якій вже рік і 4 місяці. Син Юрій – випускник ТНЕУ, працює за фахом.

– Тобто ви в сім’ї – єдиний медик?

– Наразі так. Син у дитинстві тривалий час хотів бути лікарем. Йому пошили білий медичний халат, який він одягав, коли приходив до мене в лікарню. В Юрія дуже позитивна енергетика, він добрий, співчутливий і міг би стати гарним лікарем, але обрав іншу професію, яка йому подобається більше, і я поважаю вибір сина.

– Чи залишається у вашому житті місце для літературної творчості?

– Пишу коли є час і потреба вилити власні емоції, роздуми на папір.

– Ваше кредо?

– Воно просте: бути чесним, порядним, бути професіоналом своєї справи. Якщо ці три риси є в людини, тоді вона може залишити слід, а не послід після себе.

– Друзі й колеги, рідні і близькі вітають вас з днем народження. Ювілей – подія важлива, але це лише віха у вашій багатогранній діяльності лікаря, науковця, педагога. Здоров’я вам міцного, Степане Йосиповичу, наснаги й усіляких гараздів!

Лідія ХМІЛЯР