Професор Геннадій МОРОЗ: «Інших захоплень, окрім медицини, в мене немає»

У відомого хірурга-онколога, доктора медичних наук, професора, першого завідувача кафедри онкології, променевої діагностики i терапії та радiацiйної медицини ТДМУ Геннадія Сергійовича Мороза – величезний досвід лікарської та викладацької роботи. Знаний фахівець, відомий науковець, шанований педагог і наставник, він щедро ділиться своїми знаннями та досвідом з молодими колегами. А ще всі, хто знає Геннадія Сергійовича, відзначають його прекрасні людські якості: інтелігентність, щирість, доброту, бажання допомогти.

«Три роки жили в партизанському загоні»

– Геннадію Сергійовичу, лікарем ви стали за покликом душі чи це родинна традиція?

– У філософії є такі категорії як «необхідність і випадковість». Упевнений, що співпадіння низки випадковостей зіграли головну роль у виборі професії.

– Кажуть, найяскравіші спогади – з дитинства. Яким воно вам згадується?

Геннадій МОРОЗ з дружиною Марією (1961 р.)

– Я народився і виріс у Білорусі, в селі Верб’є, що за 70 кілометрів від Мінська. Рідна мама померла, коли мені було два роки, батько невдовзі знову одружився. Коли почалася Друга світова війна, поліські ліси навколо озера Палік були партизанською зоною. Батько забрав нашу сім’ю в партизанський табір, де ми жили три роки, до звільнення Білорусі від гітлерівців. Фашисти в наші ліси боялися потикатися, але час від часу вдавалися до облав, і тоді людям доводилося переховуватися в непрохідних болотах навколо озера. Дитяча пам’ять – чіпка, тож добре пригадую, як мама тягала мене болотами, куди карателі не заходили.

– Скільки років вам тоді було?

– Коли почалася війна, мені ще й п’яти не виповнилося. В липні 1944-го Білорусь звільнили й ми повернулися в рідне село. Але на місці хати побачили згарище: німці спалили село дотла. Батька призначили головою сільради в іншому селі й наша сім’я переїхала до Ляхівки Борисовського району. Найняли житло, поволі почали зводити свій дім. 1944 року я пішов до школи, в 1 клас. Село було велике. Під час війни там перебував німецький гарнізон, тож хати залишилися цілими, але школа була лише початкова, чотирикласна. «Семирічка» містилася в іншому населеному пункті, за сім кілометрів від Ляхівки. «Десятирічка» – ще далі, тому до неї я ходив, долаючи чималу відстань – 10 кілометрів в один бік.

Жили бідно, як і всі в ті повоєнні роки. Тітка (татова сестра) дуже хотіла, щоб я став лікарем. Казала: «Ти добрий, чуйний, тобі треба навчатися медицини». Можливо, її слова якоюсь мірою вплинули на мене, але тоді над ними не замислювався.

«Переступивши поріг медичного ВНЗ, зрозумів: хочу навчатися саме тут»

– Тож як у вашому житті з’явився медичний інститут?

– Коли закінчував 10 клас, молодший брат тата, повернувшись з армії, працював у військкоматі. Тоді військкоматам надсилали інформацію про кількість вільних місць у різних вищих військових училищах. Мене зацікавило повідомлення про набір в Ленінградську морську медичну академію. Серед причин моєї зацікавленості була й матеріальна – в Ленінграді жив ще один батьків брат. Пройшов призовну комісію, оформив документи для вступу й через військкомат надіслав їх до міста на Неві. Чекав на виклик, готувався до складання іспитів, і раптом з невідомої причини документи з морської медичної академії повернули. Тим часом до завершення вступної кампанії залишалися лічені дні й ми з дядьком подалися в Мінськ. Спершу зайшли в політехнічний інститут. Було вже пізно, члени приймальної комісії закінчували роботу, але подивилися мій атестат і сказали: «Так, будь ласка, подавайте документи». Але мені не хотілося бути інженером.

Геннадій МОРОЗ (1958 р.)

Наступним був Мінський університет. Глянув я на перелік різних спеціальностей… Як же їх багато! Про деякі навіть не чув!

Дядько свого часу закінчував педагогічний інститут – пішли туди. На хлопців-студентів у педінституті попит був величезний. Подивилися мій атестат – «п’ятірки», «четвірки». В школі, до слова, мені особливо подобалися точні дисципліни – фізика, хімія, алгебра. «Такі студенти нам потрібні. Подавайте документи». Одначе вагання мене не полишали.

Останнім, куди зайшли, був медичний інститут. Переступивши його поріг, збагнув: хочу навчатися саме тут. Два іспити склав на «5», два – на «4», набрав 18 балів, а для вступу необхідно було 17. Так 1954 року став студентом лікувального факультету Мінського медінституту. Вчився добре й отримував стипендію, яка дозволяла сяк-так прожити. Матеріально мені ніхто не допомагав, бо сім’я на той час розпалася. Батько розлучився з мамою, одружився втретє й виїхав кудись далеко в Росію. Мама переїхала в робітниче селище, де працювала на торфозаводі. Влітку я приїжджав, щоб допомогти їй по господарству, і сам працював на тому підприємстві, щоб заробити трохи грошей на наступний семестр. Так минули студентські роки.

«Працював хірургом у залізничній лікарні й ще на півокладу – анестезіологом та онкологом»

– Інститут ви закінчили …

– … 1960 року. Скерування на роботу отримав у відомчу залізничну лікарню Міністерства шляхів сполучення та поїхав разом з мамою до міста Вологда, де нам дали житло при лікарні. З’ясувалося, що, крім хірурга, лікарні також потрібні анестезіолог (тоді почали застосовувати нові види наркозу, зокрема, інтубаційний наркоз) та онколог. Після спеціалізації з анестезіології, яку пройшов в Ярославлі, працював хірургом й водночас ще на півокладу – анестезіологом та онкологом. А на початку 1962 року пройшов спеціалізацію з онкології в Запорізькому інституті вдосконалення лікарів.

1965-го одружився на Марії, молодшій сестрі мого шкільного друга.

– Розкажіть про свою дружину.

– Ми знали одне одного з дитинства, бо наші батьки товаришували. 1939 року, коли почалася радянсько-фінська війна, обох, як резервістів, забрали на військові збори. Відтоді родини часто навідувалися одне до одного, адже села наші були поруч. До слова, коли Марія народилася, хрестив її мій хресний тато. Що ця дівчина – моя доля, здається, я знав завжди. Весілля справили, коли приїхав у відпустку в робітниче селище, де раніше мешкала моя мама й батьки Марії.

У трудовому таборі під час студентських канікул (1956 р.)

– Як жилося молодій сім’ї у Вологді?

– Попри всі побутові складнощі, щасливо. Бо поруч зі мною була кохана жінка й мені подобалася моя робота. Готувався вступати до аспірантури та багато працював, запозичуючи досвід старших колег, беручи від них найкраще й наполегливо вдосконалюючи власні навички. Під час спеціалізації з онкології в Запоріжжі запропонували вступати до аспірантури.

«Свічення ракових клітин в крові дослідив ще 50 років тому»

– Я успішно склав вступні іспити, розпочав навчання й одночасно працював над кандидатською дисертацією. Тема була цікава та актуальна – про цитологічну діагностику злоякісних пухлин кишківника. Йшлося, зокрема, про вивчення свічення ракових клітин.

Промовиста деталь: півроку тому прочитав в Інтернеті, що вперше в Росії в Ленінградському інституті онкології, використавши новітню нанотехнологію, побачили свічення ракових клітин у крові. А я це свічення виявив 50 років тому. Щоправда, брав їх не з крові, а з пухлини, додавав спеціальні фарбники й ракові клітини під мікроскопом світилися. До слова, дуже гарно світилися.

– Чи оформили патент на власну розробку?

– Ні. По-перше, я не гадав, що це якесь важливе відкриття (і чи було це відкриттям – не знаю), просто працював. І по-друге, тоді не було такого ажіотажу, як зараз, з рейтингами.

Кандидатську дисертацію захистив 1966 року в Дніпропетровську. Один з членів вченої ради сказав, що лише за кольорові фотографії ракових клітин, які світяться, треба надати звання кандидата наук. Водночас дисертацію захистив й інший аспірант, але в штаті кафедри була лише одна вакантна посада.

У Москві, в Міністерстві охорони здоров’я СРСР, куди я приїхав розв’язувати проблему працевлаштування, мені сказали, що в місті Обнінську відкривають інститут радіології та онкології. Того ж дня зустрівся з одним з його організаторів, видатним лікарем-радіологом, професором Григорієм Давидовичем Байсаголовим, який раніше працював на Уралі директором філіалу №1 Інституту біофізики. Нині, згадуючи ту зустріч, скажу, що вона зіграла знакову роль у моєму житті. Після розмови Григорій Давидович дав мені рекомендаційного листа до нового керівництва філіалу №1 Інституту біофізики МЗ СРСР і я став готуватися до переїзду.

До слова, коли закінчував аспірантуру – в Мінську відкривали інститут онкології. Мабуть, відчув тяжіння рідної землі, бо поїхав туди. Запропонували посаду завідувача цитологічною лабораторією, але відмовився, бо хотів працювати хірургом.

– І вирушили на далекий Урал?

– Не відразу. Півроку тривала перевірка – спецслужби ретельно вивчали мою біографію, інформацію про батьків, родичів. Адже місто, де я збирався працювати, було засекречене і в’їзд до нього дуже обмежений.

– Чому? І як називалося це місто?

– Зараз воно відоме як Озерськ, а тоді його називали Челябінськ-40, пізніше Челябінськ-65. Від обласного центру Челябінськ його відділяли якихось 100-150 кілометрів. На радіохімічному комбінаті «Маяк» в Озерську виробляли радіоактивну начинку для атомних бомб. І філіал Інституту біофізики №1, створений для оцінки стану здоров’я працівників комбінату, теж був засекреченим закладом. Я приїхав до Озерська на роботу в червні 1967-го, що стало початком нового етапу в моєму житті. У складі спеціальної наукової групи пропрацював 16 років.

«Роботі віддавав увесь час»

– Хімкомбінат «Маяк» – це той самий, де 1957 року сталася перша в СРСР ядерна аварія, відома як Киштимська аварія? Інформації про неї багато в Інтернеті.

Працівники клінічного відділу Інституту біофізики (м. Челябінськ, 1976 р.)

– Так, Киштим – назва міста, найближчого до Челябінська-40. Після того, як «Маяк» запрацював, постала проблема: що робити з радіоактивними відходами виробництва? Їх зливали у величезний чан, а коли маса досягла критичного рівня – він зірвався. Тоді в зоні радіоактивного забруднення опинилися й підприємства хімкомбінату, й територія на десятки та сотні кілометрів навколо. До слова, питання про відходи навіть після аварії залишалося без відповіді. Виробництво працювало, а відходи зливали в найближчі озера, в річку Теча, яка протікала Челябінською областю, в озеро Карачай. Оскільки ж усе, що стосувалося хімкомбінату «Маяк», було державною таємницею, то люди нічого не знали про те, що сталося. Діти й дорослі купалися та ловили рибу в Течі, пасли корів на її зелених берегах, доїли й пили молоко. Пізніше у місцевих жителів почалися серйозні проблеми зі здоров’ям, але моїми пацієнтами були робітники «Маяка», які працювали з радіоактивними речовинами. Люди не знали ні про техніку безпеки, ні про профілактику, ні про те, як себе захистити. Працювали навіть без рукавичок. Відтак шкіра на руках ставала товстою, грубою, розвивалися гіперкератози шкіри й на цьому тлі з’являлися злоякісні пухлини. Крім цього, працівники вдихали радіоактивний плутоній, який осідав у легенях. Проникав він в організм і через шлунково-кишковий тракт (коли, приміром, люди обідали на роботі), концентрувався в печінці. Якщо руку подряпав – плутоній, потрапивши організм через рану, всотувався в кров й осідав у кістках. І так чи інакше в людей з’являлися злоякісні пухлини – легень, печінки, кісток. До того ж робітники піддавалися зовнішньому опроміненню і в них розвивалася гостра або хронічна променева хвороба.

Я вивчав частоту захворювань злоякісними пухлинами у пацієнтів з гострою та хронічною променевою хворобою, які піддалися інкорпорації, тобто дії радіоізотопів, що осіли в різних органах. Нагальною була проблема: як лікувати таких хворих? Відомо, що існує три основні методи комбінованого лікування при злоякісних пухлинах – хірургічний метод, променева- та хіміотерапія. Але як пацієнту з променевою хворобою призначати додаткове опромінення? Крім того, у таких пацієнтів показники крові змінюються, зокрема, вдвічі зменшується кількість лейкоцитів, а від хіміотерапії, яка пригнічує лейкоцити, їх рівень у крові падає ще більше. До слова, «наших» хворих в обласному Челябінську фахівці не бралися лікувати. Боялися. Тому у філіалі Інституту біофізики відкрили клініку, щоб надавати допомогу в повному обсязі. І можливості для цього були, бо з 1967 й до 1983 року в засекреченому місті не було проблем з постачанням. Клініка отримувала все, що потрібно. Продукти теж надходили ззовні.

Роботі я віддавав увесь свій час. Коли випадали вихідні – вирушали з друзями в ліс, де було повно грибів та ягід. Взимку каталися на лижах. У дикій природі була своя краса. Пригадую, коли вперше приїхав до Тернополя, здивувався: «Яке гарне місто! Доглянуте, причепурене!». Контраст з Озерськом був разючий.

– Переїзд – це завжди зміни в житті. Що йому передувало?

– 1976 року я захистив докторську дисертацію на тему «Злокачественные новообразования у лиц, подвергавшихся профессиональному облучению». Якось, переглядаючи газети, прочитав, що Дагестанський медичний інститут оголошує конкурс на заміщення посади завідувача кафедри онкології. Уникаючи зайвих розмов, нічого не кажучи керівництву клініки, подав документи. Коли довідався, що пройшов за конкурсом, написав заяву про звільнення. Реакція не забарилася: «Як це так? Ми вас не відпустимо!». В обкомі партії, куди мене викликали, попросили: «Залишіться ще на якийсь час». Тоді в лікарні Озерська не було головного хірурга й хоча я працював старшим науковим співробітником інституту, але лікарня була його клінічною базою. Словом, залишився працювати в науково-дослідному інституті і ще на півокладу – головним хірургом лікарні.

Донька Олена, закінчивши 10 клас, вступила до Челябінського медінституту. Завжди казала, що хоче бути лікарем, як тато. Минуло чотири роки. За цей час, нарешті, знайшли кандидатуру на посаду головного хірурга лікарні в Озерську, я ж знову почав переглядати оголошення. Прочитав, що в Тернополі на клінічній базі новозбудованого обласного онкологічного диспансеру створюють кафедру онкології, променевої діагностики і терапії та радіаційної медицини. І що потрібен завідувач кафедри. Подумав: в Україні гарні люди й теплий клімат, поїду! Подав документи, пройшов за конкурсом і мене запросили приїхати.

– Який це був рік?

– 1983-й. Зустріли мене дуже привітно, і Тернопіль мені сподобався: чисте, зелене місто, багато квітів. Повернувся до Озерська, розрахувався з роботи й разом з донькою на білій «Волзі» вирушили в дорогу. Спершу заїхали в Білорусь до родичів, а 8 серпня прибули до Тернополя. Дружина ще ненадовго залишилася в Озерську. Вона працювала лаборантом у радіохімічній лабораторії й для отримання пенсії на пільгових умовах їй не вистачало кількох місяців стажу. Донька, закінчивши чотири курси в Челябінському медінституті, на 5 курс перевелася в ТДМУ (на той час – інституту). Нашій сім’ї надали житло в гуртожитку вишу, а наступного, 1984 року, виділили трикімнатну квартиру, де мешкаємо й нині.

З колективом кафедри онкології, променевої діагностики і терапії та радіаційної медицини (2000 р.)

«Тернопіль став рідним»

– З переїздом до Тернополя почався новий етап у вашому житті. Розкажіть про це докладніше.

– З перших днів роботи я переконався, що мені пощастило. Нова кафедра, нові й переважно молоді співробітники, сповнені бажання працювати, знайомство з досвідченими та авторитетними колегами, їхня підтримка – все це велика мотивувальна сила для науковця. Зі старого приміщення, розрахованого на 100 пацієнтів, диспансер переїхав у нову будівлю на 400 ліжко-місць, з новим обладнанням. Почали робити дуже складні операції, скажімо, резекцію трахеї. Після першої такої операції пройшло 30 років. Прооперована живе донині й таких прикладів багато. Серед колишніх пацієнтів є також співробітники нашого університету. Впровадили та удосконалили органозберігаючі бронхопластичні операції, виконували найскладніші операції майже на всіх внутрішніх органах (стравоході, шлунку, кишківнику, урологічні, гінекологічні, операції на голові, шиї, трахеї). Вдаючись до нових методик в лікуванні онкологічних хворих з гіпербілірубінемією (жовтяницею), використовували гемо- і лімфосорбції, для лікування хворих зі злоякісними лімфомами – напівтотальне опромінення. Доречно згадати й про відкриття радіо-імунологічної лабораторії, що дало можливість визначати пухлинні маркери, гормони для ранньої діагностики пухлин і для прогнозу. Результати досліджень лягли в основу написання кількох дисертацій (докторської та кандидатських) співробітниками не лише нашої кафедри, а й інших кафедр університету. Слід зазначити, що на той час наша лабораторія була однією з небагатьох в Україні.

Зі студентами нашого ВНЗ (1999 р.)

– Розкажіть про одну з операцій, що особливо запам’яталася.

– Хочу знову згадати пацієнтку – молоду жінку, яку привезла «швидка» до другої міської лікарні. Жінка задихалася. Пухлина майже цілковито перекрила просвіт її трахеї, тож оперувати довелося терміново. Тоді резекцію трахеї в області виконали вперше та вперше вдалися до наркозу, який раніше не застосовували. Були й інші, не менш складні операції.

– Скільки ваших учнів уже зробили успішну кар’єру?

– Багато. Мої колишні студенти та співробітники кафедри стали знаними фахівцями в галузі онкології. Зокрема, шанованими в краї лікарями є онкоуролог Юліан Бідованець, хірург торакального відділення Андрій Яременко, кандидат медичних наук, завідувач гінекологічного відділення онкодиспансеру Дмитро Кривокульський, кандидат медичних наук, доцент кафедри онкології Мирослав Домбрович. Колишній лікар-анестезіолог онкодиспансеру Григорій Корицький захистив кандидатську дисертацію, нині працює головним лікарем Тернопільської обласної дитячої лікарні. Григорій Климнюк завідує відділом дитячої онкології в Національному інституті раку, головний дитячий онколог України. Ірина Дикан – член-кореспондент Національної академії медичних наук, провідний радіолог України.

Загалом за час, коли я завідував кафедрою, ординатуру пройшло понад 10 осіб. І нині без науки та рідного вишу мені важко уявити своє життя. Хоча вже не стаю до операційного столу, зосередившись на консультаційній та викладацькій діяльності. Читаю лекції, головним чином, іноземним студентам. Мова викладання – англійська.

«На життєвому шляху зустрів по-справжньому видатні особистості»

– Ви є членом авторського колективу підручника «Хірургія» під редакцією покійного ректора ТДМУ, професора Л.Я.Ковальчука. Цю працю відзначено премією Національної академії медичних наук України.

– Так, я готував певні розділи підручника, в яких йдеться про пухлини кишківника, легень, шлунка.

– Скільки загалом актуальних наукових праць ви опублікували?

З лікарями Тернопільського онкодиспансеру

– 180. З них майже 70 написав, працюючи в філіалі №1 Інституту біофізики. Вдячний долі за те, що на життєвому шляху зустрів по-справжньому видатні особистості. Серед них – академік, директор Інституту біофізики Леонід Ільїн, академік Лев Булдаков, який був науковим консультантом моєї докторської дисертації, професор Ангеліна Гуськова, яка завідувала клінікою в Інституті біофізики, вчений-гематолог, академік Андрій Воробйов. До слова, професор Гуськова з перших днів після вибуху на Чорнобильській АЕС лікувала ліквідаторів аварії, які отримали гостру променеву хворобу. Дякую долі за зустріч з професором Григорієм Байсаголовим, який зіграв вирішальну роль у визначенні моєї майбутньої наукової долі.

«Робота і сім’я – основа життя»

– Вашій працездатності, Геннадію Сергійовичу, можуть позаздрити й більш молоді та прудкі колеги. В чому секрет такого продуктивного довголіття? Що допомагає вам підтримувати гарну фізичну форму?

– Улюблена робота та моя сім’я. Донька, на жаль, мешкає далеко, але спілкуємося часто – через Скайп. Вона доцент кафедри онкології Мінського державного медичного університету. Захистила кандидатську дисертацію. Їздимо з дружиною до неї щоліта. Робота та сім’я – основа життя. Інших захоплень, крім медицини, у мене немає. Ні саду, ні городу, ні дачі… Все життя присвятив улюбленій справі. Донька кличе жити до себе, але за 35 років, прожиті в Тернополі, місто стало рідним. Тут друзі, знайомі, учні, улюблений університет.

– Вважаєте себе щасливою людиною?

– Узагалі-то, так. Хоча життя дарувало не лише радісні події, було і важко, і складно. Але вдячний Богові за все.

– Ваше побажання в році новому читачам «Медичної академії»

– Головне – бути здоровим і цього зичу всім.

Лідія ХМІЛЯР

Поділитись:Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterShare on LinkedInEmail this to someonePrint this page