Професор Володимир Кондратюк: «У своєму житті намагався робити людям лише добро»

Молодим асистентом переступив поріг тоді ще Тернопільського медичного інституту Володимир Андрійович Кондратюк. Було це далекого 1966 року. Сходинку за сходинкою долав він на науковий Олімп. Нині Володимир Андрійович – доктор медичних наук, професор кафедри загальної гігієни та екології ТДМУ, автор понад 400 наукових праць, патентів на винаходи, інформаційних листів і гігієнічних нормативів, дійсний член Української екологічної академії наук. Його авторству належить чотири підручники для студентів, два посібники, довідник з практичної медицини. Філософія життя професора Кондратюка – це чесна щоденна робота. Цьому він навчає й своїх учнів. Більшість з них уже й самі стали поважними фахівцями, але вони й крізь роки люблять свого наставника, цінують за доброзичливість і душевне тепло, яким він так щедро обдаровує усіх, хто поруч. Спілкуємося з Володимиром Андрійовичем у його затишному кабінеті, наповненому розкішними вазонами та книгами, розглядаємо старі й нещодавні світлини. На одній з них – він на білій яхті. На мій допитливий погляд професор дає відповідь: «Це колишній студент, а нині столичний мешканець, запросив мене із сім’єю у подорож на своєму морському судні. Взагалі ж у мене багато друзів і серед молоді, і в товаристві людей старшого віку. Здається, що й недоброзичливці обходять мене стороною, можливо тому, що у своєму житті намагався робити лише добро, от воно до мене й горнеться».

«Сім’я опинилися на окупованій території»

– Як вважаєте, Володимире Андрійовичу, риси добропорядності закладаються ще в дитинстві?

– Гадаю, так. Приміром, нас батьки виховували не настановами, а власним прикладом. Мої мама й тато створили чудову родину, яку я нині ставлю у приклад своїм внукам. Від батька я не чув жодного негожого слова, він ставився до нас з братом і сестрою надзвичайно лагідно. Хоча, не таємниця, бували різні життєві ситуації, але якщо й були якісь розходження у батьківських стосунках, то, як правило, за зачиненими дверима. Мама була надзвичайно спокійною, врівноваженою та світлою людиною, отож ми зростали у любові.

– Що зафіксувала дитяча пам’ять? Яким згадується вам дитинство?

Володимир КОНДРАТЮК (1953 р.)

– Я народився на Поділлі. Моя мама у дванадцять років залишилася круглою сиротою. Її батько, а мій дідусь, 1913 року поїхав на заробітки до Америки й не повернувся, а мати, моя бабуся, померла. Тож моя матір виховувалася в чужих людей. Але мала спокійний врівноважений характер, не цуралася жодної роботи. І сьогодні перед очима мамина лагідна посмішка, привітний погляд. Тато зростав у багатодітній селянській родині. Батьки познайомилися під час навчання у Дзеленецькому зоотехнічному технікумі на Хмельниччині й одразу ж побралися. Після завершення навчання обоє працювали зоотехніками. Потім тато працював на будівництві, згодом відбував чинну військову службу, щоправда, її не завершив, бо вступив до Вінницького медичного інституту. А ми у цей час були вдвох з мамою, вона, незважаючи на зоотехнічну освіту, знайшла роботу вчительки молодших класів, бо школа була неподалік від нашого дому. Пригадую, як у дитинстві відчиняв у вікні кватирку та запитував перехожих, чи діти зі школи не йдуть, це для мене був знак, як довго ще залишалося чекати маму з роботи. Так було до війни. Коли розпочалася Друга світова, батько ще навчався у медінституті й саме у цей час перебував на сільськогосподарських роботах у колгоспі. Разом зі своїм однокурсником вони вирішили йти до Вінниці, щоб мобілізуватися до армії. Але дорогою їм зустрілися якісь люди: «Куди, хлопці, мандруєте?», «До Вінниці», – відповів батько. – Повертайтеся назад, німці вже у Проскурові», – тоді так називався Хмельницький. Тато повернувся додому й на фронт не потрапив, наша сім’я опинилися на окупованій території. Батько під час окупації працював завідувачем відділу охорони здоров’я й допомагав партизанам, які переховувалися у навколишніх лісах біля Чорноострова. Ми винаймали квартиру в цьому населеному пункті. Якось одного дня німці поселили до нас чотирьох своїх вояків, але я не сприймав німецьких квартирантів як ворогів. Як нині пам’ятаю їхні імена – солдати Отто, Котто, Фріц та офіцер Генріх. Отто був найстарший, він увесь час плакав, бо його сини також воювали й загинули десь під Сталінградом, Котто любив пожартувати, мовляв, бізнесмен, має в Німеччині кота, фікус та жінку, а Фріц був антифашистом. Чоловіки були пересічними німецькими громадянами й не збиралися йти на війну, але доля змусила. А от Генріх був відданий рейху. Якось у мене з ним стався трафунок. Німецьке командування видавало усім офіцерам пайку цукру, і в нас на припічку з’явилася торбинка з цією білою кристалічною спокусою. Одного разу мені страшенно захотілося солоденького, якого у ті часи ми й не бачили, і тихенько, щоб ніхто не запідозрив, набрав у кулачок того цукру, а він поміж пальцями прослизнув, бо дуже дрібненький був, і простелився доріжкою аж до порогу. Коли Генріх помітив, що я посягнув на «міць німецької армії», страшенно розлютився, витягнув наган і почав кричати незрозумілою мені мовою: «Застрелю», ще якісь невідомі епітети вигукував, але інші квартиранти все ж його стримали. Так я уникнув розправи. Страшний та жахливий був час, але хіба могла п’ятирічна дитина це усвідомити.

Незважаючи на те, що тривала війна, школи працювали, діти відвідували навчання, щоправда, в класі були школярі різного віку. От і я зібрався, хоча мені ще майже півроку не вистачало до семи років. Але сусідські діти усі пішли в перший клас, а я що маю вдома сидіти? Мамі нічого не залишалося, як взяти мене за руку та повести у школу. «Нехай сідає он там, де вільна парта, – сказала нам вчителька, міряючи очима мій невисокий зріст, – побуде день-два, та йому набридне». Але просидів я за учнівською партою тиждень, другий, наука мене захопила.

«Татові часто погрожували»

– Коли завершилася війна, батько продовжив навчання в медінституті, а ми з мамою повернулися додому та мешкали разом з тіткою. Жили бідно, продуктів було катма, тому дуже чекали літа, коли дозріють вишні й можна буде, додавши картопляного лушпиння, зварити кисіль, чи не єдиний смаколик того часу. Мама працювала зоотехніком одразу в кількох колгоспах, «розписувала» фураж, і за день «намотувала» майже сорок кілометрів. Щоправда, вдалося їй якось розжитися на корову, але з кормами було дуже сутужно, за соломинку з колгоспної скирти могли навіть до Сибіру заслати. То мама виписувала в якомусь колгоспі солому, складала її в ряднину й несла на спині додому так, що аж ноги вгрузали в землю. Ось таке-то було життя. Згодом настали голодні 1946-47 роки. Тато був чоловіком мудрим, розсудливим отож прийняв Соломонове рішення – переїхати в Західну Україну, бо там, здавалося, люди жили багатше. Оселитися вирішили неподалік Збруча, поближче до родини. Так ми потрапили у Нове Село, тато влаштувався в лікарню, працював терапевтом, дерматологом. Але пробули там недовго. Деякі місцеві мешканці вважали, якщо ми з-за Збруча, то вже москалі, східняків приймали неохоче, татові часто погрожували. Одного разу добрі люди, які знали, що він добропорядна людина, попередили його, аби не йшов на виклик, бо там засідка. Рік ми прожили в Новому Селі, а 1947-го переїхали до Підволочиська, де наша родина оселилася надовго, там я й закінчив середню школу.

Володимир КОНДРАТЮК з однокурсниками на практичному занятті з анатомії (Львівський медінститут, 1953 р.)

«Не хочете на Рівненщину, то їдьте, де Марко овець не пас, у Казахстан»

– І настав час обирати професію. Мріяли про медицину?

– Звісно, я мав намір обрати професію свого батька, бо він був для мене беззаперечним авторитетом. Але в старших класах захопився хімією, отож й про цей фах думав, а ще приваблювала мене військова справа, ми ж бо всі діти війни. Отримавши атестат про середню освіту, зібрався все-таки до Львівського медичного інституту. Склав вступні іспити, але балів вистачило лише на санітарно-гігієнічний факультет, тому, аби не втрачати рік, вирішив навчатися. Так став студентом. До слова, й батько на цей час також трохи «змінив професію», його призначили головним лікарем Підволочиської санепідемстанції. Через шість років я успішно закінчив навчання й настав час розподілу. Звісно, хотів поближче до батьків, але на Тернопільщині місць не виявилося. Пропонували Волинь, було місце праці на Херсонщині, але я від усього відмовлявся. Це трохи рознервувало керівника комісії з розподілу й він зопалу вигукнув: «Не хочете на Рівненщину, то їдьте де Марко овець не пас, у Казахстан». На що я відповів: «Краще вже до казахів». Як з’ясувалося згодом, того року 19 випускників Львівського медичного інституту отримали скерування у цей віддалений куточок Радянського Союзу. Але тоді я про це не знав, їхав, як мовиться, із зав’язаними очима. Незважаючи на те, що ми були у розпорядженні Міністерства охорони здоров’я Казахстану, місце праці мали можливість обирати самі. От я розгорнув перед собою географічну карту СРСР, знайшов Казахстан, дивлюся – Кзил-Орда, місто на Сирдар’ї, це захід, а ось – Кустанай, Павлодар, Цілиноград, вони на півночі, а далі пальцем ткнув на Джамбул. Чомусь мене ця назва привабила, розгледів його розташування на мапі, і з’ясував, що клімат там різкоконтинентальний, тобто наближений до нашого. Тож одразу вирішив – поїду в Джамбул, написав лист до облздороввідділу з проханням, чи можуть забезпечити роботою. Мені відповів заступник, що місце для мене знайдеться, а от на житло треба почекати кілька років. Мене така відповідь цілком влаштовувала, тож почав збиратися. Дорога неблизька, ніколи так далеко від дому не відлучався, а тут спочатку до Москви треба дістатися. У поїзді до Алма-Ати зустрів однокурсницю Тоню Запорожець, вже веселіше стало, розговорилися, вона навчалася на лікувальному факультеті, і мала скерування на роботу в психлікарню. Коли дісталися Джамбула, нас зустріли з її лікарні, допомогли й мені з помешканням. Життя налагоджувалося.

Володимир КОНДРАТЮК разом з колегами під час прийому державних іспитів (Актюбінськ, нині – Актобе, 1966 р.)

«Уперше побачив саксаул – дивовижне дерево, яке зростає в пісках і видніється серед пустелі, немов зелена оаза»

Молодий лікар Володимир КОНДРАТЮК щойно приїхав за скеруванням на роботу в Джамбул (нині – Тараз), 1961 р.

– Моїм місцем праці стала обласна санепідемстанція, призначили завідувачем паразитологічного відділення, але ще й наділили обов’язками лікаря з гігієни харчування. Справа у тому, що в Казахстані теплої пори температура сягає високих позначок, і медики фіксують багато харчових отруєнь через псування продуктів, отож роботи вистачало. Попрацював рік, йшов наступний і я вирішив вступати до аспірантури, бо ще під час розподілу у мене була домовленість з професором, завідувачем кафедри гігієни харчування Львівського медінституту Ганною Іванівною Столмаковою. Але коли я повідомив їй про це рішення, то з’ясувалося, що місце в аспірантурі вже зайняте, втім, мене це не зупинило. Дізнався, що в Алма-Аті також є аспірантура за напрямом «гігієна», успішно склав іспити, вступив, але, от біда, головний лікар Павло Сергійович Дмитрієнко не хотів, щоб я залишив санепідемстанцію. Але закон був за мною – через два роки роботи я мав повне право вступати. Так став аспірантом та отримав у наставники чудову людину, професора, завідувача кафедри загальної гігієни Івана Сергійовича Корякіна. Він народився на Волзі, тривалий час був заступником міністра охорони здоров’я Казахстану, а згодом розпочав роботу на кафедрі. У мене найкращі спогади про цю людину. Взагалі ж мені у житті дуже щастило на гарних шляхетних людей. Пригадую, як непросто було знайти помешкання в Алма-Аті, але допомогла комендант гуртожитку медичного інституту. Як з’ясувалося згодом, вона також родом з України, з Кам’янця-Подільського, дуже приязна пані. Спочатку допомогла з кімнатою у гуртожитку, а згодом знайшла квартиру неподалік інституту, дала мені ключі від будинку зі словами: «Там є все для життя, палити пічку будете саксаулом». Тоді я вперше побачив це дивовижне дерево, яке зростає в пісках і видніється серед пустелі, немов зелена оаза. Саксаул дуже важкий, якщо його кинути у воду, то він одразу ляже на дно. Розрубати це дерево неможливо, а щоб розтопити пічку, його просто розбивають об камінець, щоправда, частинки дуже гострі й треба бути обережним, аби не поранитися. Так я два роки мешкав у цій квартирі, навчався в аспірантурі, а згодом одружився. З майбутньою дружиною познайомився ще у Джамбулі, побачив її в кабінеті головного лікаря, вона щойно закінчила навчання у Чимкенті й отримала скерування в облсанепідстанцію. Зацікавила мене насамперед своєю зовнішністю, була невисокого росту, тендітна, мов Дюймовочка. Примітно, що її родовід – у Волочиському районі, і коли я вчився в школі у Підволочиську, то директор школи, як з’ясувалося, був двоюрідним братом її батька. Ось так, крім роботи, я ще й знайшов свою долю в далекому Казахстані.

Аспірант Володимир КОНДРАТЮК зі студентами Алма-Атинського медінституту на відпочинку на Заілійському Алатау (1962 р.)

«Моя стихія – вода»

– Як у вашому житті з’явилася ще одна любов – вода, адже коло ваших наукових інтересів постійно обертається навколо неї?

– Зайнятися «водною» тематикою запропонував мій керівник – професор Іван Сергійович Корякін. Він також провадив свою наукову діяльність у цій сфері, і взагалі тоді багато науковців досліджували річки Казахстану як джерела водопостачання. Тема мого дослідження – санітарно-гігієнічна оцінка річок Чу та Талас, їх підземних вод і долин як джерел питного водопостачання, спонукала мене до активної наукової роботи, але не в кабінеті чи лабораторії, а серед природи. Кожного сезону треба було проводити аналізи води та робити забір не з одного, а різних місць. Яким лише транспортом не доводилося «подорожувати» – автомобільним, авіаційним, водними шляхами діставався. Досліджувати зібраний матеріал доводилося і в Джамбулі, і в містечку Чу, що майже на кордоні з Киргизією на базі лабораторій санепідстанцій. Мені тоді на підмогу зголошувалися багато людей, підсобляли транспортом, реактивами, мало хто відмовляв, тому й нині я згадую усіх їх з великою вдячністю. Звісно, крім суто наукових пошуків, моя робота мала ще й чимале практичне значення. Я вивчав зміни якості води в річках та свердловинах цих водойм упродовж року, а згодом мав подати рекомендації щодо її використання. І знаєте, проблем було чимало. Скажімо, у містечку Чу в підземних водах виявилася надмірна кількість фтору. Більшість мешканців різного віку цього населеного пункту хворіли на флюороз. Це хронічне захворювання зубів, спричинене наявністю у воді надлишку фтору. Згодом у своєму підручнику я опублікував фото зубів у дітей з різними стадіями цієї хвороби, зафіксованих ще в «Джамбульський» період наукових пошуків.

Завершив цю наукову роботу я дочасно, захистив кандидатську дисертацію. Мій науковий керівник – професор Корякін похвалив мене та порадив не залишати наукову діяльність, бо є резерви досягнути більшого. Після закінчення аспірантури мене скерували до Актюбінського медичного інституту на кафедру гігієни.

– Як розпочалася Тернопільська сторінка вашого наукового життєпису?

Володимир КОНДРАТЮК зі співробітниками під час виконання досліджень з договірної роботи (Тернопільський медінститут, 1980-і роки)

– Здається, що шлях з Казахстану до України дуже довгий, але я здолав його без перешкод, бо це була дорога додому. Допоміг випадок. Трапився обмін квартири – викладач Тернопільського медінституту переїздив до Актюбінська й, звісно, мав намір обміняти помешкання. Я попросив свого батька дізнатися, чи знайдеться для мене місце асистента в нашому університеті, на що тодішній ректор Петро Омелянович Огій дав позитивну відповідь. Коли я приїхав до Тернополя, мене не полишала думка продовжити дослідження, адже мав ще багато задумів, ідей. Розпочав з пошуків наукового керівника у столичному Інституті гігієни та медичної екології ім. О. М. Марзєєва. «Зайдіть до старшого наукового співробітника Миколи Івановича Омельянця, він, можливо, й підшукає вам якусь тему», – порадили вчені інституту. Микола Іванович, молодий чоловік, саме тоді займався договірною тематикою щодо водозабезпечення екіпажів літальних апаратів. Він вивчав різні форми водозабезпечення, навіть такі, здавалося б, фантастичні, як використання сечі після очистки в якості питної води. Зустрівся з Миколою Івановичем, розповів про мету свого візиту, на що він відповів: «А чому б ні? Давайте спробуємо. У формі наукової співпраці займіться спочатку вивченням питання використання води в замкнутих системах». Так розпочалася робота над новою темою моїх досліджень, які згодом виросли у докторську дисертацію. Вона була присвячена гігієнічним основам регламентації хімічного складу регенерованої питної води для екіпажів літальних апаратів. Зазвичай дисертаційні роботи знаходяться на зберіганні у спецраді, але позаяк моя призначена для службового користування, то вона зараз у мене. Тому маємо можливість взяти її до рук та переглянути хоча б деякі розділи. Ось, до прикладу, кілька з них – гігієнічне значення структури й властивостей вологовмісних відходів та отриманої з них води, структура води, розчинені гази у воді, ізотопний склад води. У цій роботі я намагався відвести чільне місце дослідженню гігієнічного значення й формування макро- та мікроелементів в регенерованій воді. Загалом мені вдалося те, що запланував, – різнобічно висвітлити широке коло питань, передусім практичного спрямування. Ця дисертаційна робота є й на полиці Центрального інституту медико-біологічних проблем у Москві. Її обсяг – понад 350 сторінок, багато мікрофотографій, світлин, таблиць і графічних зображень. В той час я працював над ще однією госпдоговірною науковою роботою. Її тема – обґрунтування гранично допустимих концентрацій шкідливих хімічних речовин у воді водойм господарсько-питного водокористування. Загалом було розроблено понад 25 гігієнічних нормативів, затверджених Міністерством охорони здоров’я. Чимало цікавих та актуальних робіт виконали під моїм керівництвом члени Тернопільського обласного відділення Малої академії наук, які стали переможцями Всеукраїнських конкурсів. Багато з цих дітей вже стали науковцями, викладачами вишів.

Професор Володимир КОНДРАТЮК зі співробітниками кафедри загальної гігієни та екології (2003 р.)

Хочу зазначити й тішуся тим, що мої дослідження згодом стали ще й добрим підґрунтям для народження інших дисертаційних робіт. Скажімо, свою кандидатську дисертацію підготував відомий науковець, нині професор Василь Степанович Пікалюк, асистент Ольга Висоцька, співробітники нашої кафедри – Олена Лотоцька, Наталія Флекей, Ольга Федорів та інші. Взагалі ж тема води для науковця – дуже благодатна. Але питання не зовсім у тому, що в світі замало водних ресурсів, а в іншому – їх якість дуже змінилася, не вистачає чистої, рекомендованої до вживання води. Тому й виникає проблема доброякісної питної води. Всі дослідження, які проводять і зараз, і колись, спрямовані на оцінку якості води, зокрема, її дії на певні системи та органи, обмінні процеси та загалом увесь організм. Дисертації, які готують на інших кафедрах нашого університету також якимось чином пов’язані з водною темою. Без води не може обійтися жодна галузь та й нашому організму сутужно доведеться у безводному середовищі. Всі знають, що «середньостатистична» людина складається з води на 60-80 відсотків. А от ембріон людини має аж 95% води, дитина – 70-80%. Ця статистика свідчить, що з віком людина всихає, її організм зашлаковується і разом зі зменшенням частки води в організмі приходять хвороби і старість. Ось така цікава інформація для роздумів.

«Сподіваюся, ворогів я не нажив»

– Серед великої кількості картин у вашому кабінеті, на яких водна стихія в усіх її проявах, побачила на чільному місці портрет Івана Франка.

– Поезію Івана Яковича Франка люблю ще з дитячих років. Мені імпонує його бунтарський дух – «Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод. Не спинить вас!».

– Дозвольте поставити декілька запитань з анкети Марселя Пруста…

– Будь ласка.

– Яке, на ваш погляд, найбільш скрутне становище?

– Коли людина не може вибрати одне з багатьох рішень.

– Яка головна риса вашого характеру?

– Доброта. Довіряю людям і, сподіваюся, ворогів у своєму житті не нажив.

– Що найбільше цінуєте в чоловіках?

– Цілеспрямованість.

– А в жінках?

– Доброту. Лагідність. Любов до дітей.

– Ваш головний недолік?

– Плани значні, але не завжди їх вдається втілити.

– Яке ваше улюблене заняття?

– Робота на городі, в саду.

– В якій країні хотіли б жити?

– В Україні.

– Ваш улюблений птах?

– Сова. Це мовчазна, але дуже мудра птаха.

– Яку реформу оцінюєте особливо високо?

– Ту, яка має початок і кінець.

– Дар, яким хотіли б оволодіти?

– Не маю такого бажання.

– Стан душі цієї хвилини?

– Душевної облаштованості.

– З ким з відомих сучасників хотіли б зустрітися?

– Це колеги з моєї сфери. Хотів би поспілкуватися з академіком Андрієм Михайловичем Сердюком, а також В’ячеславом Олександровичем Прокоповим.

– Місце, де ви були найбільш щасливі.

– Джамбул.

– Ваше життєве кредо?

– Приносити людям добро.

Лариса ЛУКАЩУК