Професор Володимир Дрижак: «Вдячний за всі щасливі дні, подаровані долею»

Висококваліфікований хірург – онколог і науковець, добре знаний у медичних колах, професор кафедри онкології, променевої діагностики і терапії та радіаційної медицини ТДМУ Володимир Дрижак свого часу закінчив наш університет і згодом повернувся в стіни альма-матер, де продовжив трудову діяльність, передаючи свої знання та безцінний практичний досвід лікування студентам – майбутнім фахівцям охорони здоров’я. За 54 роки, а саме стільки налічує лікарський стаж Володимира Івановича, він зробив понад шість тисяч операцій, з благословенням Божим рятуючи людські життя. Сьогодні Володимир Іванович – гість рубрики «Вітальня». І наша розмова – про важливі віхи життя та діяльності шановного професора, незабутніх наставників, які сприяли його професійному становленню, про досягнення, які вважає головними, і про сім’ю – найдорожчий подарунок долі.

«З вдячністю згадую вчителів, які дали мені добрі знання»

– Володимире Івановичу, власне життя ви пов’язали з хірургією – царицею багатогранної медицини. Коли прийшло до вас це рішення і що стало поштовхом? Приклад батьків?

– Ні, медиків в родині не було. Я народився в селі Давидівка Пирятинського району на Полтавщині в сім’ї залізничника. Тут, у Давидівській школі, закінчив перший клас. 1947 року місцем праці батька стала станція Олика на Волині, згодом – станція Радехів на Львівщині, знову Олика й, урешті-решт, станція Мізоч Здолбунівського району Рівненської області. Часті переїзди, звичайно, позначилися на добробуті сім’ї. Адже батькам щоразу доводилося все кидати та заново облаштовувати побут на новому місці.

Нас, дітей, в сім’ї було троє: я, молодша сестра Валя й наймолодша Ніна. Найдовше (7 років) наша родина прожила в селі Дерно Олицького (нині – Ківерцівського) району. В Дернівській школі (тоді ще неповній середній) я закінчив 9 класів. Потім батька знову перевели і останній рік я навчався в Мізоцькій середній школі.

– Найкращі ваші спогади про шкільні роки пов’язані…

– … зі школою в селі Дерно, де працювали молоді й талановиті педагоги. Згадую їх з вдячністю, бо вони дали мені добрі знання і, по суті, сформували мене як особистість. Запам’ятався, зокрема, вчитель російської мови та літератури Василь Павлович Дорошук. Він був різнобічно обдарованою людиною – прекрасний філолог, незмінний керівник шкільного хору. Загалом у житті мені щастило на талановитих і мудрих людей, які вплинули на моє світосприйняття. Після закінчення школи 1955 року вступив до Київського медучилища №3, але невдовзі перевівся до медучилища в Рівному. В школі, до слова, мені пророкували, що стану педіатром. Мабуть, тому, що любив опікуватися малечею.

Служив санінструктором на Далекому Сході

Володимир ДРИЖАК з однокурсниками на збиранні кукурудзи у Борщівському районі (1960 р.)

– У медучилищі отримав фах фельдшера. 1957 року призвали до армії. Служив санінструктором на Далекому Сході на кордоні з Кореєю. Туди новобранців доправили спеціальним поїздом. Коли поїзд прибув до місця призначення, нас зустрів начальник полкового медичного пункту: «Хто тут фельдшер?». Так розпочався мій курс молодого бійця. Надавав медичну допомогу солдатам, які приходили на прийом. У штаті, крім начальника медслужби, був також начальник аптеки та водій.

Природні умови тієї місцевості були суворими: сопки, постійні вітри… Отримані травми (солдати вантажили деревину) тривалий час не гоїлися. Після року служби в зв’язку зі скороченням армії був демобілізований.

В інституті був активним учасником художньої самодіяльності

Повернувшись додому, заявив батькам, що хочу здобути вищу медичну освіту. Влітку 1958 року подав документи до Тернопільського медінституту (тепер – університет), склав успішно іспити і став студентом. Учився добре. Був активним учасником художньої самодіяльності, бо мав непоганий ліричний тенор. Коли в альма-матер створили хор – став його солістом. В актовій залі студенти зорганізовували вечори відпочинку, які відвідували викладачі та керівники нашого вишу на чолі з ректором Петром Омеляновичем Огієм. Одного разу ректор прийшов з дружиною Лідією Іванівною, яка працювала спочатку асистентом, а згодом – доцентом кафедри педіатрії. Я виконував відому ліричну пісню і, мабуть, співав дуже проникливо, бо розчулив Лідію Іванівну до сліз. Коли пізніше наша група прийшла на заняття на кафедру педіатрії, Лідія Іванівна подарувала мені книжку про визначних вчених – інфекціоністів, які поклали власне життя на вівтар науки.

За роки навчання дійшов висновку, що найцікавіша галузь медицини – хірургія. Навіть педіатрія, яку теж любив, відступила на другий план. Після закінчення вишу 1964 року отримав скерування на роботу травматологом центральної районної лікарні міста Дубно Рівненської області. Почувався щасливим, адже травматолог – хірургічна спеціальність.

Володимир ДРИЖАК з дідусем Трохимом ОНИЩЕНКОМ (с. Давидівка, Полтавської області, 1972 р.)

Але начальниця облздороввідділу у Рівному зустріла мене вороже. «Какой травматолог? Какоє Дубно? Поєдіте на Полєсьє главврачом тубдіспансера», – заявила категорично, навіть не глянувши на моє скерування. Як згодом довідався, така поведінка чиновниці була цілком вмотивована: вона вже пообіцяла місце травматолога районної лікарні місцевому претенденту. Спокійної розмови не вийшло. «Нікакоє Дубно!», – господиня кабінету роздратовано стукнула кулаком по столу. Повернувшись до Тернополя, прийшов до ректора П. О. Огія й усе йому розповів. «Пишіть заяву в Міністерство, що хочете працювати хірургом в будь-якій області. І приходьте до мене щодня, аби довідатися, чи не надійшла відповідь», – сказав Петро Омелянович. Минув один день, другий… Відповіді з Міністерства все не було. «Треба ще почекати. Прийдіть завтра», – привітно, без тіні невдоволення чи роздратування мовив мені щоразу Петро Омелянович. У моїх спогадах перший ректор назавжди залишився Людиною з великої літери, яку, скільки б часу не минуло, згадуватиму з вдячністю. Надзвичайно тактовний, людяний, Петро Омелянович ставився до студентів по-батьківськи, вони ж його обожнювали.

«Місце хірурга мені запропонували в Рівному»

Місце хірурга мені запропонували в Рівному. «Їдьте, на вас там чекають», – сказав ректор, вручаючи затверджений у Міністерстві наказ. У відділі кадрів Рівненського облздороввідділу повідомили, що є вакансія в обласному тубдиспансері та в обласному онкодиспансері. «Де б ви хотіли працювати?», – запитали. В тубдиспансері легені оперували нечасто, я ж прагнув оволодіти всіма сучасними методиками хірургічних втручань. Мені пощастило. В онкодиспансері працювали маститі хірурги з великим професійним досвідом, яким вони щедро ділилися зі мною, молодим колегою. Я ж у всьому, що стосувалося роботи, був безвідмовним: допомагав писати історії хвороб, асистував під час складних операцій… Якось батько приїхав мене відвідати. Я був на операції, що тривала майже вісім годин, і прийшов додому, мов з хреста знятий: утомлений, блідий. Батько засмутився. «Синку, може, поїдемо додому?, – лагідно звернувся до мене. – У нашій дільничній лікарні в Мізочі медики нівроку, дебелі, а ти тут такий худий зробився. Тікай звідси!». Пізніше ми не раз сміялися, згадуючи ту розмову.

11 років роботи в Рівненському обласному онкологічному диспансері стали роками швидкого професійного зростання. Працював ординатором хірургічного відділення, завідував поліклінічним відділенням. Закінчив курси спеціалізації за фахом «онкологія» в Києві, чотиримісячні курси з анестезіології – у Львові. В онкодиспансері на той час не було анестезіолога, а хірургу в операційній допомагав фельдшер, який застосовував масочний наркоз. Під час навчання «посватали» в аспірантуру на кафедрі анестезіології Львівського медичного університету. Відмовився. Ми з дружиною лише почали обживатися в Рівному. Винайняли квартиру, у нас народилася донька. Коли б вступив до аспірантури, всі побутові клопоти лягли б на плечі Ярослави. Я цього не хотів. Хоча дружина казала: «Якщо запрошують – їдь. Ти здібний до науки».

Отримав першу кваліфікаційну категорію як анестезіолог. Коли з’явилося нове обладнання – почав застосовувати ендотрохеальний наркоз. Інтубував хворих, налагоджував апарат та йшов митися перед операцією, потім оперував, а фельдшер стежив за частотою серцевих скорочень й іншими показниками. До слова, згодом Назар (так звали фельдшера) закінчив медичний виш і став відомим у Києві отоларингологом.

(Зліва направо): професор Володимир ДРИЖАК, академік Олександр ШАЛІМОВ, професор Микола ВЕЛИГОЦЬКИЙ (м. Ялта, 2001 р.)

Відсікаючи частину, зберігаєш життя

– Успішна операція – це порятунок для хворого. Які з них запам’яталися особливо?

– Пам’ятні всі, але найскладніші – особливо. Робив операції на стравоході, шлунку, кишечнику, прямій кишці та інших органах черевної порожнини. Це називається – велика хірургія. Відсікаючи частину, зберігаєш життя.

– Не полишали ви й наукову діяльність. Працювали над кандидатською дисертацію. Коли захистили її?

– Захистив 1972 року у Львові. Моїм науковим керівником при написанні кандидатської був відомий онколог, професор Анатолій Гнатишак. Знайомство з Анатолієм Івановичем зіграло вирішальну роль у визначенні моєї майбутньої наукової долі. Він був унікальною особистістю та видатним хірургом, знаним не лише в Радянському Союзі, а й за кордоном. 1966 року на базі Львівського медінституту (тепер – університету) він заснував першу в СРСР кафедру онкології. Ми познайомилися в Рівному. Професор приїхав оперувати нашого колегу, в якого діагностували рак шлунка. Я асистував. На той час я вже визначився з темою моєї кандидатської дисертації: рак шкіри та нижньої губи. Спілкуючись з Анатолієм Івановичем, попросив його бути моїм науковим керівником і на наступну зустріч у Львові поїхав, щоб показати результати досліджень. Анатолій Іванович був приємно здивований масштабністю виконаної роботи, але порадив додати ще один розділ: «цитологічна діагностика». Бо онкологічне захворювання, зазначив, має бути підтверджено морфологічно. Я так і зробив, оформив дисертацію, привіз і залишив її Анатолію Івановичу. Незабаром він мені зателефонував : «Прочитав, приїжджайте». Коли я приїхав, сказав: «Нічого не змінюйте. Подавайте дисертацію до захисту».

На зустрічі з однокурсниками з нагоди 10-ї річниці закінчення альма-матер, проректор з наукової роботи, професор Іван Олександрович Ситник запитав, чи не хочу перейти працювати в інститут. Тут створили курс онкології й потрібен був фахівець – онколог з науковим ступенем кандидата наук. Відповів ствердно. Адже ніколи не полишав думки про наукову діяльність.

Володимир ДРИЖАК зі студентською групою (1990-і роки)

«У лабораторію заморожені препарати віз у бідоні з льодом»

Обласний онкологічний диспансер містився тоді в невеликій двоповерховій будівлі в центрі Тернополя, поруч з універмагом. Уперше переступивши його поріг, неабияк засмутився: тісно, ліжок мало. Працюючи асистентом курсу онкології, велику увагу приділяв навчально-методичній та лікувальній роботі. Ще одним важливим аспектом мого життя стала громадська діяльність. Відповідав за розвиток художньої самодіяльності в ТДМІ. В Тернополі на той час було два інститути – медичний та педагогічний. У педагогічному викладали й музичне мистецтво, але в нашому виші художня самодіяльність розвивалася не менш активно. Працювали різноманітні гуртки: ансамбль народних інструментів, ансамбль скрипалів, ансамбль бальних танців, жіночий вокальний ансамбль «Івушка», ансамбль бандуристів, духовий оркестр. Хор студентів-медиків і викладачів користувався великою популярністю, а танцювальний ансамбль отримав звання народного. Розвитку художньої самодіяльності я віддавав дуже багато часу та сил. І сам співав у хорі, в ансамблі викладачів, був солістом.

– Як витримували таке навантаження? Викладацька робота, лікувальна, громадська…

– Підтримка дружини, її любов і турбота додавали сил. Не знаю, чи впорався б, якби її не було поруч. 1982 року в Тернополі побудували новий онкологічний диспансер, де мали змогу одночасно лікуватися 300 хворих. З’явилася нова апаратура, а з нею й нові можливості для досліджень. Відтак я повернувся до написання докторської. Тему запропонував професор Анатолій Гнатишак. Він порадив мені зосередитися на дослідженні вмісту статевих гормонів у крові хворих на рак грудної залози та їх прогностичному значенні. Це дуже актуальна проблема сучасної онкології. Однак для досліджень потрібна була лабораторія. 1983 року шляхом об’єднання двох курсiв – курсу онкологiї та курсу рентгенологiї з медичною радiологiєю – в ТДМУ створили кафедру онкологiї, променевої дiагностики i терапiї та радiацiйної медицини, а трохи згодом відкрили лабораторію радіоімунологічного аналізу. Відтак з’явилася можливість для застосування методу радіоімунулогічного аналізу статевих гормонів під час комплексного обстеження та лікування хворих на рак грудної залози. Вивчаючи чутливість пухлини до тих чи інших гормонів, кілька разів їздив до Ленінграда, де була лабораторія з дослідження естрогенових і прогестеронових рецепторів, що відіграють важливу роль при утворенні та прогресуванні злоякісних процесів. Заморожені препарати віз у бідоні з льодом, щоб не розмерзлися дорогою. Загалом робота над докторською дисертацією тривала майже п’ять років. Захист відбувся в Києві, в Інституті експериментальної патології, онкології та радіобіології ім. Р. Є.Кавецького. Через рік, 1993-го, отримав вчене звання професора. З 1994-го і до 2006-го року працював завідувачем кафедри онкології, променевої діагностики і терапії та радіаційної медицини ТДМУ.

– Під вашим керівництвом на кафедрі виконано низку наукових досліджень. За їх результатами захищено чотири дисертації та отримано чотири патенти на винаходи, впроваджено в клінічну практику 17 раціоналізаторських пропозицій.

– Так, колектив кафедри здійснив чимало наукових досліджень, зокрема: «Вплив лазеротерапії на резистентність організму при комбінованому лікуванні злоякісних пухлин», «Радіонуклідні методи дослідження пухлинних маркерів і гормонів у діагностиці та прогнозі клінічного перебігу раку молочної залози, товстої кишки та органів гепатопанкреатодуоденальної зони», «Профілактика та лікування печінкової недостатності у хворих на механічну жовтяницю пухлинного генезу», «Роль вірусів гепатитів В і С, інших факторів у патогенезі первинного раку печінки», «Післяопераційні заочеревинні лімфатичні кісти у хворих на рак шийки матки (причини і механізми виникнення, клінічні прояви, методи діагностики, профілактики та лікування)». Пріоритетні напрямки моєї наукової діяльності – розробка та впровадження критеріїв гормональної чутливості раку молочної залози, методів детоксикації при комбінованому й комплексному лікуванні онкологічних хворих, дослідження безпосередніх і віддалених результатів їх лікування.

«З дружиною вже 54 роки разом»

Володимир ДРИЖАК з дружиною та доньками (1972 р.)

– У переліку ваших досягнень – один з перших в Україні підручник з онкології для медичних сестер. Ви також є одним з авторів підручників «Шпитальна хірургія» і «Хірургія» під редакцією професора Леоніда Якимовича Ковальчука, співавтором навчального посібника з діагностики та лікування раку молочної залози й п’яти монографій. Загалом опублікували понад 180 наукових праць. Були учасником 4, 5, 6, 7, 8, 9 і 10 з’їзду онкологів України. Нині передаєте свої знання і досвід студентам під час практичних занять, лікарям-курсантам. Серед отриманих вами відзнак: медаль «За трудову доблесть» (1986 р.), почесний знак «Відмінник охорони здоров’я» (1985 р.), почесні грамоти облдержадміністрації, управління охорони здоров’я та ректорату медуніверситету. Але не лише в роботі – сенс життя. Розкажіть, будь ласка, про свою сім’ю.

– З дружиною вже 54 роки разом. Ярослава після закінчення фінансово – економічного інституту працювала в універмазі товарознавцем. Я навчався на 5 курсі. Запала мені в душу з першого погляду. Зустрічалися півроку, весілля справили 1 травня і цей день став найщасливішим в моєму житті. Дякую й за інші щасливі дні, подаровані долею. Це – і народження донечок Людмили та Наталі, їхній вступ до вишів, отримання дипломів, їхні весілля. Потім на світ з’явилися онуки Сергій та Ольга. Вже й трьох правнуків з дружиною дочекалися

– Доньки теж пов’язали своє життя з медициною?

– Так. Людмила закінчила ТДМУ (тоді ще – інститут). Її спеціальність – пульмонологія. Працює заступником головного лікаря поліклініки в місті Бердичеві. Зять – завідувач хірургічного відділення Бердичівської центральної районної лікарні. Молодша донька Наталя – випускниця стоматологічного факультету Львівського медуніверситету. Мешкає в Тернополі, працює в міській стоматологічній поліклініці. Чоловік її свого часу закінчив санітарно-профілактичний факультет медичного вишу.

Онук Сергій здобув вищу технічну освіту на факультеті комп’ютерних технологій ТНТУ ім. І. Пулюя. Одружений. Разом з дружиною виховують двох синів – трирічного Матвія та Данила, якому рік і 8 місяців.

Внучка Оля навчалася в інституті філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка, де опанувала китайську мову, була на стажуванні в Китаї. Зараз доглядає дворічну донечку Вероніку.

Діти – моя найбільша радість і втіха. А ще наснажує спілкування з природою. Недалеко Тернополя у нас дача – прекрасне місце відпочинку.

Третього липня з нагоди 80-річчя Володимира Івановича в затишному сімейному колі збереться вся його родина. Сердечні вітання ювіляру надходитимуть від друзів, колег, вдячних пацієнтів. До цих вітань приєднується й редакція «Медичної академії». Щиро бажаємо Вам, шановний Володимире Івановичу, здоров’я, плідного довголіття, добробуту та сімейного затишку.

Лідія ХМІЛЯР

 

Поділитися...
Share on Facebook
Facebook
Share on Google+
Google+
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on LinkedIn
Linkedin