Професорка Олександра Олещук: «Найбільше ціную справедливість, чесність і відповідальність»

У медицину Олександра Олещук прийшла за покликом серця, але гени, як кажуть, взяли своє. Донька відомої на Тернопіллі фармацевтичної династії Перегінців продовжила справу своїх батьків, поєднавши у своєму житті дві сфери – медицину та фармацію. Так розпочався її шлях у фармакологію, в якій Олександра Михайлівна досягнула чималих висот. Завідувачка кафедри фармакології з клінічною фармакологією ТНМУ, професорка, голова експертного комітету з відбору та використання основних лікарських засобів МОЗ України, авторка та співавторка понад 300 навчально-методичних і наукових публікацій, двох патентів на винахід, підручника та шести навчальних посібників з фармакології та лікарської рецептури. Але попри всі ці досягнення, Олександрівна Михайлівна не втомлюється вчитися, освоювати сучасні науки, продукувати нові ідеї та вважає, що її успіх це й заслуга рідних людей – батьків, наставників і родини.

«Перше причастя мені та сестрі Оксані таємно 1977 року дав владика Івано-Франківський Софроній Дмитерко»

– Олександро Михайлівно, в житті вам вдалося досягти чимало: стати професоркою, очолити одну з найпотужніших в університеті кафедр, виростити сина та виховати вже не одне покоління студентів. Які ж секрети вашого виховання?

Першокласниця Олександра з мамою Оленою Михайлівною ПЕРЕГІНЕЦЬ (1976 р.)

– На мій погляд, нічого таємничого тут немає – потрібно огорнути дітей любов’ю та стати для них власним прикладом. Так було в нашій сім’ї. Хочу зауважити, що в наше виховання вкладали не лише мама й тато, а й уся родина. Хоча ми мешкали у Тернополі, але географія моїх канікулярних подорожей ще в шкільні роки доволі розмаїта. Досить часто влітку мене відправляли у село Литвинів Підгаєцького району до дідуся та бабусі – батьків мого тата Михайла Івановича Перегінця. І якщо хтось може подумати, що я не знаю сільського життя, то відкрию таємницю – як й інші діти, я пасла корови, доглядала за кроликами, допомагала на городі, тобто мені все це відомо. Якими були мої дідусь і бабуся? Дуже люблячими, уважними до нас, онуків. Бабця Марина – то вроджений лідер, вона вміла все організувати, крім того, дуже добре розуміла, що важить у житті здобути гарну освіту, й усіляко сприяла навчанню мого тата. В часи ж тотального безгрошів’я, голоду це було не так просто – послати дитину навчатися до Львівського медінституту. Батько розповідав, що траплялися такі дні, коли не було зовсім що їсти, тоді вони діставали вареники, які передавала бабуся, обшкрябували їх від цвілі, підсмажували й так утамовували голод. Але таке важке матеріальне становище не впливало на навчання, тато навчався та освоював глибини фармації із задоволенням.

Олександра з батьком – Михайлом Івановичем ПЕРЕГІНЦЕМ, мамою – Оленою Михайлівною та сестрою Оксаною в Гермаківському дендропарку (1979 р.)

Дідусь Іван за своїм характером був надзвичайно доброю людиною, він дбав про родину, виріс у заможній сім’ї. У сталінські часи йому довелося зазнати репресій – він, як і тисячі патріотів, які віддано любили Україну, був засуджений. Разом з ним бабцю Марину й тата вислали аж в Актюбинську область. Але ми, діти, не відчували жодної озлобленості від того, що їх так покалічили ці сталінські жорна, й зростали в надзвичайно теплому родинному оточенні.

Друга гілка сімейної історії – від моєї мами, яка походить із села Касперівці Заліщицького району з родини Бачинських. Там були бабуся Ольга та дідусь Михась. До речі, це ім’я стало в нас вже родинним і свого дорослого сина, я іноді пестливо називаю Михасем, Михасиком, що викликає неймовірно приємні спогади та асоціації. В родині моєї мами зростало семеро дітей, але попередні покоління заклали власні традиції й склалися міцні сімейні корені. Двоє братів моєї бабусі по материнській лінії були греко-католицькими священниками. Отець Єронім Тимчук закінчив університет в Австрії, захистив докторську дисертацію з богослов’я в Інсбруку (Австрія) та був багаторічним ректором підпільної Василіянської семінарії. Він провадив самовіддану діяльність у духовному становленні та релігійному вихованні людей,

Олександра (третя ліворуч) на святі першого дзвінка у Тернопільській школі №3 (1976 р.)

зокрема, й молодих священників. Другий брат – о. Яків Тимчук мав парафію на території Чортківського та Тернопільського району. Владика Яків Тимчук відіграв значну роль у збереженні української греко-католицької церкви в 1940-1980 роках, разом з братом він провадив Хрестову службу в підпіллі та зазнавав переслідувань радянською владою. З моїх дитячих років залишилися лише світлини та приємні спогади про них. Пригадую, як на великі свята хтось з вуйків приїздив до нашого помешкання й проводив відправу – чи на Святвечір, чи на Великдень. Ці незабутні миті в моїй пам’яті й досі. В дитинстві щоліта нас привозили на 1-2 тижні в Коломию, де отці мешкали разом зі своєю сестрою Савиною, яка згодом стала монахинею Софронією Чину Святого Василія Великого. В Коломиї я із сестрами проходила навчання, катехизацію, а перше причастя мені та сестрі Оксані таємно 1977 року дав владика Івано-Франківський Софроній Дмитерко. Особливу увагу хочу привернути до тієї атмосфери, яка панувала в помешканні наших родичів. Духом науки, сподвижництва була просякнута кожна річ у домі. Такої кількості книг у ті часи я ніде не бачила, причому це були видання різними мовами світу. Цікавою була й їхня сімейна традиція – один день на тиждень розмовляти якоюсь іноземною мовою. Два отці й тета Савина спілкувалися між собою англійською, німецькою та польською мовами. Всі знали латину. А як у родині отців любили музичне мистецтво! В пам’яті зринають незабутні моменти, коли ми із сестрою сидимо на канапі, а отець Яків на фортепіано нам грає Шопена, твори Скорика. З якою насолодою ми вслухалися в кожну нотку нетлінних мелодій світової та української класики. І це також був один з виховних моментів формування нашої духовності, освіченості. Згодом із сестрою вирішили навчатися гри на музичних інструментах – я закінчила музичну школу по класу фортепіано, а сестра освоїла скрипку. В родині отців панував культ навчання, освіти, духовного розвитку. Діти повинні були завжди мати якесь заняття, й коли отець приїздив до нас у гості, то ми обов’язково показували свої шкільні щоденники, наші результати, демонстрували успіхи в школі, тобто орієнтир завжди був на здобуття знань.

Серед однокурсників (1988 р.)

Теплі родинні стосунки в нас збереглися крізь усі роки, особливо трепетні вони в нашому сестринському середовищі. Крім старшої сестри, в мене є й молодша на десять років – Марічка, нині вона цілком доросла та самодостатня особистість, працює в Києві у філії відомої компанії Майкрософт, але я із сестрою й далі за неї переживаємо. Як в дитинстві, коли батьки доручали нам нею опікуватися, бо вона наймолодша. І хоча нині вже немає в цьому потреби, але ця родинна нитка наших теплих стосунків, закладена батьками, допомагає протистояти невдачам, радіти успіхам одна одної та міцно тримає нас у цьому світі. Я перенесла ці стосунки вже в свою родину й для мене немає більшої радості в житті, ніж щастя моєї дитини, сім’ї. Сподіваюся, що ті цінності, які заклали мої батьки, обов’язково передадуться й у спадок сину, яким дуже пишаюся, він уже знайшов свою другу половинку, тому вірю, що наші сімейні традиції матимуть продовження.

– Ваші батьки працювали у фармацевтичній галузі та, очевидно, це й стало головним стимулом щодо вибору майбутньої професії?

– Мої батьки були провізорами. Тато закінчив фармацевтичний факультет Львівського медінституту, а мама – Коломийське фармацевтичне училище. Батько працював заступником начальника аптекоуправління, начальником торгового відділу, пройшовши шлях від інспектора до заступника начальника аптекоуправління. Все своє життя він присвятив організації системи фармації в Тернопільській області, відповідав за забезпечення лікарськими засобами медичних закладів нашого краю. До нього часто зверталися за порадами, бо він був професіоналом своєї справи, читав на курсах підвищення кваліфікації для фармацевтів. Часто в нашому домі збиралися його колеги, співробітники й коли обговорювали якісь справи, то його думка була дуже авторитетною. Для нас, трьох доньок, він також був беззаперечним авторитетом. Пригадую, як тато колись нам казав, що хоче, аби «мої діти досягнули більшого, ніж я». Тому я взяла цю батьківську пораду й собі. Коли зростав мій син, то я створювала всі можливості для його навчання, вже з роками розуміючи, чому тато так цього хотів. Батько був доброю, але доволі вимогливою людиною, він не наполягав, щоб ми з сестрою йшли у медицину. Але всіляко сприяв нашому навчанню та поважав наш професійний вибір. За традицією в нашій родині синів називають на честь дідусів. Свого сина я назвала, як тата – Михайлом. І коли зараз бачу, як в його характері проявляються ті риси, які були в мого батька, то це справжня радість. Ми пишалися ним, бо він був справжнім головою сімейства, і хоча займав доволі значиму в ті часи посаду, але за характером був дуже доброю людиною і у ставленні до підлеглих, і до нас, дітей.

«Мені було все цікаво – самій фасувати, спостерігати, які відпускають ліки, які умови їх зберігання»

Михайло Іванович ПЕРЕГІНЕЦЬ, батько Олександри Олещук, у робочому кабінеті (2000 р.)

– Мама все життя пропрацювала в аптеках нашого міста, була фармацевтом. Тому стає зрозумілішим, чому інтерес до лікарських засобів у мене ще з дитинства. Розмова про лікарські засоби, лікування, була в нашому помешканні чи не з мого народження. Мама працювала в першій аптеці м. Тернополя, яка була більше відома, як аптека Бекесевича, а колись називалася «Під білим орлом». Після школи мама забирала мене на роботу й я мала можливість не лише спостерігати за роботою фармацевтів, а й спробувати себе в цій ролі. Все відбувалося, як мовиться, «за протоколом» – я одягала власний білий халат і шапочку, й мені довіряли навіть розфасовувати порошки. Тепер розумію, що це була глюкоза чи інші безпечні лікарські засоби, але робота для мене завжди знаходилася. Мені було цікаво все – фасувати препарати, спостерігати, які відпускають ліки, які умови їх зберігання. Зауважу, що ця аптека була створена на засадах класичної фармації. Пан Бекесевич обладнав її старовинними рецептурними й асистентськими меблями – письмовим столом-бюрком, старовинним касовим апаратом, штангласами, асистентським та іншим начинням. Пригадую ті часи, коли там стояли бюсти перших вчених і засновників медицини та фармації – Гіппократа, Галена, Цицерона. Розповідали, що Бекесевич їх вийняв з-під руїн тернопільських аптек, знищених війною. Це була, по суті, аптека-музей. Власник аптеки дуже любив дітей, і надто добре до нас ставився, але прийти нам дозволялося лише з його дозволу, ми внутрішньо його навіть трішки боялися, тому я й одягала халат і шапочку, як годиться. Дитячі враження зберегли в пам’яті справжній храм фармації – його атмосферу, стерильну чистоту, неголосні розмови. Пригадую саму особу пана Бекесевича, до якого зверталися не інакше як «пан магістр». Він й справді був магістром фармації та здобув цей ступінь ще за польських часів. До нього приходили багато людей з усього міста – і пацієнтів, і лікарів за порадою. Він був справжнім професіоналом фармацевтичної справи, з великою увагою ставився до кожного рецепта, бо вважав: «Саме з рецепта починається шлях до людського здоров’я».

– Отож, зрозуміло, що після такої науки, питання вибору майбутнього фаху у вас не постало….

Олександра ОЛЕЩУК з чоловіком Олегом і сином Михайлом (1994 р.)

– Звісно, тільки фармація. Але незважаючи на те, що закінчила середню школу № 3 із золотою медаллю, на фармацевтичний факультет Львівського медінституту я не вступила, бо не мала практичного стажу роботи в медицині чи фармації, як в ті часи вимагали. Тоді для мене це була невимовна трагедія, бо навіть не здогадувалася, що доля готує мені кращий шанс – займатися справою, яка припаде до душі, тобто фармакологією. Ця наука потребує доволі виваженого клінічного мислення. І те, що в мене нині добрі знання з фармакології, завдячую навчанню в нашому тоді ще медичному інституті на медичному факультеті. Освоєння теоретичних і клінічних медичних дисциплін дало можливість глибокого бачення проблем медицини загалом. Це допомогло згодом і у виборі спеціалізації. Коли мені запропонували вступити до аспірантури, я обрала кафедру фармакології, розуміючи, що зможу працювати в обширі двох дотичних наук – фармації та медицини. Відтак вступила до аспірантури та успішно закінчила її, завдячуючи своїм Вчителям – фундатору нашої кафедри, професорові Миколі Петровичу Скакуну та моїй науковій керівниці, професорці Катерині Андріївні Посоховій. Пригадую такий зворушливий момент: вони приїхали підтримати мене на офіційний захист моєї кандидатської дисертації в Інститут фармакології та токсикології, Микола Петрович у своєму вітальному слові сказав, що я його наукова внучка, а науковою мамою була Катерина Андріївна. Для мене це велика честь бути в оточенні цих людей, які допомогли мені утвердитися в цій галузі науки. Ясна річ, ті традиції, той дух творчості, новаторства, певних принципів діяльності кафедри намагаюся продовжити й нині, але й, звісно, хочеться внести й щось власне, адже в нас доволі потужний склад та є кому розвивати науковий потенціал. Пишаюся тим, що очолюю дружній колектив науковців, професіоналів-фармакологів і шляхетних людей. Сподіваюся на їхню допомогу й підтримку.

«Школа Миколи Скакуна – своєрідний бренд вітчизняної фармакологічної науки»

Олександра ОЛЕЩУК з колективом кафедри (2003 р.)

– Яким питанням фармакології ви присвятили свою наукову діяльність, що вдалося втілити в практичну охорону здоров’я?

– Якщо думками повернутися в 1994-1997 роки, то тоді я навчалася в аспірантурі й працювала над своєю кандидатською дисертацією. Ще за часів керівництва Миколи Петровича була створена школа фармакологів-гепатологів, отож моя кандидатська, а згодом і докторська дисертації були присвячені вивченню засобів, які впливають на функцію печінки. Кандидатська присвячена ефективності ентеросорбентів, які можуть застосовуватися для лікування різноманітних захворювань печінки. Ці засоби сприяють запобіганню недугам печінки при різних ушкодженнях – токсичних, вірусних та інших патологій, які супроводжуються порушенням її функції. Докторська, власне, продовжила цю тематику, лише дещо в іншому напрямку, зокрема, я вивчала ефективність застосування донаторів синтезу оксиду азоту для лікування уражень печінки різного генезу. Тобто я продовжила розвивати тему школи фармакологів-гепатологів, яку заснував Микола Петрович Скакун. Узагалі ж дуже вдячна долі, що подарувала мені чудових Вчителів, видатних науковців, зокрема, таким наставником був для мене Микола Петрович Скакун, який дуже багато зробив не лише для мого наукового але й особистісного розвитку. Я вдячна і йому, і своєму науковому керівнику Катерині Андріївні Посоховій, за те, що повірили в мене й передали ті життєві принципи, які дуже допомагають. Навчили бути відповідальною за власні дії, тримати слова, вміло планувати свій час, не розпорошуватися на дрібниці, віддаватися справі й завжди доводити її до завершення.

– Окрім керівництва кафедрою, у вас доволі «висока» посада – голови експертного комітету з відбору та використання основних лікарських засобів МОЗ України?

– Мені навіть і на гадку не спадало, що те, чим займався мій тато – організацією забезпечення ліками медичних закладів – доведеться й мені спробувати, але вже в масштабах держави. Чотири роки тому за сприяння керівництва університету я подала свою кандидатуру на конкурсний добір щодо участі в цьому експертному комітеті. Спочатку була одним з його членів, а згодом мене призначили головою цього дорадчого органу МОЗ України, і ці обов’язки виконую впродовж трьох останніх років. Чим займається цей підрозділ? Експертний комітет провадить оцінку порівняльної ефективності (результативності), безпеки та економічної доцільності лікарських засобів і дає рекомендації Міністерству охорони здоров’я щодо їх включення до Національного переліку основних лікарських засобів. Тобто виносимо своєрідний вердикт – чи доцільно закуповувати певні медикаменти за державні кошти. Робота комітету сприяє раціоналізації витрат тих коштів, які держава виділяє на медикаменти, а відтак – і більшій доступності ліків з високим ступенем доказовості для лікування найпріоритетніших станів українців. Узагалі ж робота експерта мене одразу захопила, але перш ніж провадити діяльність, довелося пройти і спеціальні тренінги, і курси, і навчання, зокрема з фармакоекономіки в Україні та за кордоном, тому для мене це ще один щабель мого фахового зростання. Мені дуже цікаво те, чим я зараз займаюся. Зокрема, вивчаю фармакологічні властивості найбільш інноваційних лікарських засобів, тих, які вже починають завойовувати свої позиції серед традиційних препаратів у лікуванні орфанних, онкологічних та інших недуг. Але це також дуже відповідальна робота, бо це ті ліки, які держава закуповує за національними програмами, тому потребує насамперед компетентності, незаангажованості, відсутності конфлікту інтересів і тих знань та вмінь, які я здобувала впродовж багатьох років.

Уся родина на Великодні свята (2018 р.)

– Над чим зараз працює колектив кафедри?

– У полі зору наших науковців нині – пошук властивостей обґрунтування як нових лікарських засобів, так і традиційних. Наразі працюємо над вивченням особливостей та кардіопротекторних механізмів препарату, який використовують для лікування цукрового діабету другого типу – метформіну. Моя PhD-студентка проводила свої дослідження за міжнародною програмою Еразмус і працювала в Університеті Поля Сабатьє у Франції на культурах кардіоміоцитів, вивчаючи можливі механізми дії цього лікарського засобу. Тепер плануємо продовжити подальші дослідження щодо вивчення цього лікарського засобу в нещодавно відкритій у нашому університеті лабораторії культури клітин.

«Подорожувати екстремальною трасою, коли на навігаторі не відстежується шлях, цікаво й захоплююче»

– Чи є час на відпочинок за такого завантаження?

Олександра ОЛЕЩУК з чоловіком Олегом і сином Михайлом під час відпочинку в Греції (2018 р.)

– Останніми роками я та мій чоловік дуже полюбили подорожі. Якщо раніше їздили відпочивати на море в українських просторах, то після того, як син став студентом болгарського вишу та отримали біометричні паспорти, надаємо перевагу поїздкам за кордон. Але плануємо наші мандри наперед. Розробляємо маршрут, яким їхатимемо, до того ж – на авто, бо так можна відвідати більше відомих місць, ніж на повітряному судні. Одне з найбільших вражень – Греція. Там побували в одному з найбільших монастирських комплексів – Метеори, де є наскальні православні монастирі. З XIII-XIV століття цей регіон вважають місцем сили. Шість православних монастирів, які діють і зараз, розташовані на вершинах величезних скель. Ми відвідали лише чотири з них, бо фізично неможливо було осягнути всі, але це місце, де не можна набутися, його аура має надзвичайно потужну енергетику, яка наповнює неймовірними відчуттями. Це справді те місце, де людина має можливість поспілкуватися зі Всевишнім і відчути Божу благодать. Звісно, не могли, побувавши в Греції, не «підкорити» Олімп. Я чомусь уявляла собі, що це одна гора, на яку ми зійдемо, як на Говерлу. Але, як з’ясувалося, це – верениця гір, і коли вийшли й почали шукати Олімп, то виявилося, що ми вже давно там. Мене дуже захопили неймовірної краси місцини – водопади, джерела, невеличкі печери, в яких люди усамітнюються, щоб побути наодинці із собою.

Одна з нещодавніх поїздок, яка справила на мене незабутнє враження, – подорож до Албанії. Їхали на автівці Румунією, Трансільванськими горами. Але ці емоції неможливо передати, їх потрібно відчути, я ніколи не гадала, що це так захоплююче. Мій чоловік проклав спеціальний маршрут, аби пересуватися лише високогір’ям, серпантинами. Подорожувати екстремальною трасою, коли на навігаторі вона навіть не відстежується, дуже цікаво й захоплююче. Отож у майбутньому маємо намір подорожувати лише автомобілем, бо можна зупинитися в привабливому незнайомому місці, насолодитися природою та по-справжньому відпочити.

А ще захоплююся читанням, але добірної художньої літератури. Позаяк робота на кафедрі та в комітеті доволі напружена й вимагає прийняття швидких рішень, то, аби трохи відволіктися, точніше, «переформатуватися», я читаю. Наразі перечитую роман Василя Шкляра «Чорний ворон», незабаром хочу переглянути його екранізацію, але для мене дуже важливо, щоб враження від фільму не перебило, власне, сам смак процесу читання. Тому ця книга зараз скрізь зі мною, щоб вільної хвилини розгорнути та читати. Хоча цей твір хтозна чи дасть мені заспокоєння, бо він надихає на роздуми, розмірковування над тим, що зараз відбувається в країні, бо чималі випробовування трапилися на нашому шляху. Так хочеться, щоб люди не втратили силу, мужність, патріотизм і не сталося так, що ті сміливці, які ризикують своїм життям, не віддали його задарма. Ця книга дуже перегукується з нашим сьогоденням, тому мені й захотілося ще раз її перечитати.

– Яке ваше життєве кредо, що є тими орієнтирами, за якими звіряєте власні вчинки?

– Мені важливо, щоб усе те, чим мені доводиться займатися, я виконувала добре й щиро. Для мене суттєво, щоб це відбувалося максимально правдиво, мої життєві пріоритети – це справедливість, чесність та відповідальність.

Лариса ЛУКАЩУК