Професорка Наталія Банадига: «Людина приходить на цей світ, щоб творити добро»

Є люди, від спілкування з якими ще кілька годин, а то й днів, можна бути переповненою приємними світлими відчуттями. Такою видалася розмова з гостею нашої рубрики «Вітальня» – професором, завідувачкою кафедри педіатрії ННІ післядипломної освіти, заслуженим діячем науки і техніки України Наталією Банадигою.

В аурі батьківської любові

– Наталіє Василівно, у серпні ви відзначили ювілейну дату. Поза сумнівом, прозвучало чимало гарних, теплих і щирих слів на вашу адресу, мабуть, не обійшлося й без дарунків. Якими ж були дні народження вашого дитинства, юності, що закарбувалося в пам’яті тієї пори?

– Пригадую, як на шістнадцятиліття батьки подарували мені золоті сережки. Це був не просто аксесуар, який придбали в ювелірному магазині, а виготовлений на замовлення. Для мене це був дуже дорогий подарунок і не тому, що коштовний, а через те, що батьки з відповідальністю готувалися до цієї дати. Самі продумували дизайн сережок і створили для мене справжнє відчуття свята. Вони ставилися до нас, дітей, з шанобливістю, теплом і любов’ю. Я й донині зберігаю цю дорогу моєму серцю річ та одягаю, приміром, на якесь святкування.

Другокласниця Наталка

Свій день народження святкую під час відпустки, і вітають мене лише люди, які в моєму житті несуть особливу місію, – ті, кого я люблю, й хто мене щиро любить, цінує, поважає, підтримує, хто за мене хвилюється та радіє моїм успіхам. Бо якби це був звичайний робочий день, то, зрозуміло, що хтось й привітав би просто з почуття обов’язку. Я ж дуже ціную щирість стосунків. Пригадую, як один з моїх київських колег, вітаючи, промовив, що саме цього дня Бог відкриває для нас небеса й можна просити в нього те, чого найбільше бажається. Сподіваюся, що все те, чого мені побажали мої рідні та близькі люди, обов’язково зреалізується. Всіма цими зиченнями я живу до наступного дня народження. Це те, що мене тримає у стрімкому вирі життя й надихає на гарні справи. Моє літнє свято тепле не лише своєю спекотною погодою, а різнобарвністю тих відчуттів, які мені дарують на увесь рік.

– Ви так щемно розповідаєте про своїх батьків, а хто вони були за професією, чи погодилися з вашим наміром стати лікарем?

Восьмикласниця

– Уже зараз, з висоти прожитих літ, часто замислююсь над питанням, а чи бувають у житті випадковості? І доходжу висновку, що випадкового немає нічого. Коли ще в дитинстві мене знайомі мами чи тата запитували: «Ким хочеш бути?», я, звісно, не зовсім навіть усвідомлюючи, завжди відповідала, що буду дитячим лікарем. Не можу сказати, що батьки ставилися до цього насторожено, але, зважаючи на те, що сім’я у мене не медична, можливо, й не вірили, що саме так трапиться. Коли ж настали останні роки навчання у школі, то цей дитячий вибір не змінився, а, навпаки, зміцнішав, став свідомішим. Нині я вбачаю велику заслугу в цьому моєї лікарки-педіатрині, світлої пам’яті Клавдії Василівни, завдяки якій живу на цьому світі, святкую свої дні народження та, звісно, обрала педіатрію. Вона була високопрофесійним фахівцем, щиросердечною людиною, з почуттям великої любові до дітей. До того ж у неї завжди знаходилося те потрібне слово, яке в часи хвороби було доброю розрадою для моєї мами. Але не меншу роль у виборі цього фаху відіграли й мої батьки. Мій тато, Василь Павлович Табака, за фахом простий електрокранівник, але це була високоінтелектуальна людина. І якщо б хтось мене зараз запитав, що хотіла б змінити у своєму житті, то дуже побажала б, аби мій тато мав змогу навчатися. Зростав він у багатодітній сім’ї, тому рано пішов заробляти копійку, бо допомагав батькам вижити. Він з того покоління дітей війни, які не мали змоги здобути вищу освіту, але, незважаючи на це, став професіоналом своєї справи, з його позицією рахувалося керівництво, особливо, коли виникали надзвичайні ситуації. В нашій родині він був мірилом працелюбства, людяності, справжнього патріотизму та справедливості. Його думка для нас була визначальною, і не тому, що він був головою сім’ї, а мав від Бога якесь особливе чуття, щось на кшталт інтуїції. І ми завжди чекали його поради: як скаже, так і будемо чинити. Батько був дуже виваженою та поміркованою людиною. Всі мої найкращі риси, вважаю, від нього: здатність до клінічного мислення, оцінка критичної ситуації, вміння подолати певний бар’єр, перейти через труднощі й не озлобитися на події, які бувають іноді такими прикрими. Це все від тата.

А мама, Ольга Тарасівна, є справжньою хранителькою домашнього вогнища. Дуже тішуся, що свій ювілей святкувала в статусі донечки, а вона нині вже прабабуся. Як і в старі добрі часи, ми й зараз насолоджуємося спілкуванням, бо, згадуючи Ліну Костенко, «ми ще так мало набулися в цьому світі». Моя мама з тих унікальних українських жінок, на яких трималася вся наша родина, й ті, хто поруч, бо вона завжди всім допомагає. Пригадую, як у молодших класах нам дали твір на тему, чого б ви хотіли в житті досягнути, і я написала про захоплення своєю мамою, яка була для мене кумиром. Я б хотіла готувати такі смаколики, як вона, і пекти, як вона це робить. Батько був опорою нашої сім’ї, а мама – її берегинею, вона й нині огортає нас своїм теплом, а ми почуваємося дуже затишно в аурі її любові. Загалом я реалізувала її мрію, адже вона хотіла стати лікарем, тому з такою зацікавленістю слухає наші медичні розмови в колі сім’ї.

З однокурсниками (1988 р.)

«З вдячністю згадую своїх наставників»

– Мій шлях до медичного вишу не був простим, а радше – традиційним, коли за радянських часів золотому медалісту частенько не вистачало півбала до омріяної мети. Коли ж я почула цю звістку, то, звичайно, дуже переживала, для мене це була просто трагедія. Як це могло трапитися: мені ж учителі пророкували таке майбутнє, вважаючи, що маю стати вчителем або журналістом. Але батьки схвалили саме мій вибір. Дуже підтримали й у часи поразки, допомогли витримати цей психологічний удар, коли я не вступила до медінституту. Вони розділили мою думку й тоді, коли вирішила йти працювати санітаркою в дитяче відділення, хоча дехто радив знайти більш легку й чистішу роботу. Нині про це не соромлюся розповідати, бо то були перші кроки мого життєвого досвіду, навчання, я змогла побачити медичну галузь, зокрема педіатрію, зсередини, з її негараздами, складнощами. Ще тоді відчула, яка це відповідальність, але й водночас радість працювати з дітьми. Тому для мене таке випробування стало також великою школою, назвала б це входженням у професію.

– Педіатрія – одна з найскладніших галузей медицини, але ви все-таки обрали її. Хто допоміг вам утвердитися в цьому виборі?

Професорка Наталія БАНАДИГА з інтернами-педіатрами в гематологічному відділенні Тернопільської міської дитячої лікарні (2019 р.)

– Звісно, крім батьків, було надзвичайно багато людей, які вплинули на мій вибір, але й трапилися ті, які були найближче, – і у хвилини радості, і в часи, хоча й незначних, але труднощів. Я прагнула та намагалася досягнути таких висот, якими володіли мої наставники. Дуже вдячна долі, що в моєму житті мені зустрілися такі непересічні особистості, які мене «підштовхували» ставати кращою, добрішою, сильнішою, вдосконалюватися, здобувати авторитет. І вже тепер, коли ми випускаємо у світ нову плеяду випускників, і я даю їм останні настанови, то завжди кажу: аби стати добрим і професійним лікарем, у вашому житті повинна з’явитися людина – творча, високопрофесійна, яка стане для вас зразком у професії, порадником та однодумцем, на яку зможете рівнятися. Не можна йти по житті самотужки, бо є в нашій професії люди, які готові поділитися знаннями й досвідом, що набували роками. І якщо майбутній лікар знайде такого наставника, який стане орієнтиром на його професійному шляху, то він допоможе йому подолати професійні труднощі. В мене така людина була, щоправда, її вже п’ять років немає серед нас, але я завжди з вдячністю згадую академіка Національної академії медичних наук України, президента асоціації педіатрів України, значиму постать не лише в українській педіатрії Олену Михайлівну Лук’янову. Ми зустрілися на пленумі дитячих лікарів України, який відбувався на Тернопіллі, я виступала тоді з доповіддю як молодий науковець, кандидат медичних наук. І Олена Михайлівна, яку знає практично увесь світ, академік, не погордувала, а підійшла до мене під час перерви, похвалила й запропонувала проходити докторантуру на базі Інституту педіатрії, акушерства та гінекології в Києві. «Можете не одразу відповідати, подумайте над моєю пропозицією, адже у вас велике майбутнє»,– сказала вона, вловивши мій здивований погляд.

Професорці Наталії БАНАДИЗІ голова Тернопільської ОДА Степан БАРНА вручає почесне звання заслуженого діяча науки та техніки України (2018 р.)

Для мене це була майже царська пропозиція, яка трапляється чи не раз у житті, тому, певна річ, з’явилося й питання вибору. В той час я вже працювала на кафедрі в нашому виші, була доцентом і розпочала роботу над докторською. Але я прийняла власне рішення й не скористалася цією дуже принадливою пропозицією. Звісно, мене згодом запитували, чи не шкодую, що відмовилася, я відповідала, що ні. Бо вважаю, що в житті не стається, то до кращого, отже, так має бути. Насправді ж, я не могла зрадити свого наукового керівника-консультанта в Тернополі, залишивши розпочату роботу лише через те, що в мене з’явилися більш вигідні та привабливі умови. Звісно, зателефонувала Олені Михайлівні, попросила вибачення та висловила подячність за довіру до мене, а вона запропонувала зателефонувати моєму науковому керівникові й «відпросити» мене. Але я чесно відмовилася, бо не могла підвести людину, з якою ми вже склали певні плани, визначили орієнтири. І вона мене зрозуміла, бо була надзвичайно толерантною, інтелігентною та доволі коректною людиною. З того часу й розпочалися наші дружні стосунки у професійному, науковому вимірі та людське тепле й щире спілкування. Мене надзвичайно приваблювали суто людські якості цієї особливої жінки, яка прийшла на цей світ, аби допомагати іншим, нести відповідальність за своїх сестер, учнів. Вона настільки опікувалася своїми учнями, що була для них не лише науковим керівником, а й щирим другом, порадником, навіть мамою у житті. Незважаючи на високий статус та наукові звання, була дуже простою у спілкуванні, без грама фальші чи награності у стосунках. Її дійсно цікавило, як у тебе справи, якщо щось й траплялося, то вона намагалася допомогти, і не заради галочки чи напускного зацікавлення, а й справді від серця та душі, яка у неї була такою всеохоплюючою. Коли я поверталася до Тернополя, вона обов’язково передавала вітання моїм батькам зі словами: «Скажіть їм, що вони виховали гарну доньку, професійного лікаря та хорошого науковця. Їм є ким пишатися». Коли ж я в якихось справах приїздила до Києва, то не забувала перепитати, чи передала ці вітання моїм рідним. І такі гарні слова вона знаходила не лише для мене, а й для всіх, хто її оточував. Це – людина, яка мала особливу харизму та вміння дарувати приємні емоції, піднімати настрій, огортати якимось особливим теплом. Звістку про те, що вона відійшла у засвіти, я отримала на свій день народження. Звісно, прикро було почути, що її вже немає серед нас, але для мене це був знак того, що наші шляхи перетнулися недарма, очевидно, так доля розпорядилася, щоб моїм Вчителем стала саме вона. Олена Михайлівна дуже багато зробила для мого наукового поступу, розвинула суто людські риси та відкрила нові здібності. Я й нині звіряю по ній своє життя та часто згадую її в своїх думках і спогадах. Це була та людина, яка в звичайному спілкуванні прищеплювала такий імунітет, коли ти міг протистояти багатьом житейським негараздам. Щоправда, не кожному щастить отримати такого провідника по житті. Тому намагаюся й нині наслідувати свого наставника, дякую долі, що подарувала мені таку людину, яка слугувала прикладом всіх життєвих чеснот, і намагаюся передати здобуте вже своїм учням.

Професорка Наталія БАНАДИГА під час роботи Європейського конгресу педіатрів у Барселоні, Іспанія (2014 р.)

«Роки навчання – яскраві, насичені, та незабутні»

– Учитися було цікаво, тим більше, я так мріяла, що нарешті стану студенткою. Потрапила в гарну групу, ми дуже здружилися. Це були ще радянські часи й більшість студентів прийшли вже з певним багажем життєвого досвіду. Хтось після закінчення медичного училища, хлопці відслужили чинну військову службу, дехто вже скуштував власного хліба на виробництві чи в лікарні, щоб додати трохи стажу до балів. Серед дівчат я виявилася наймолодшою, бо мала стажу лише рік, а інші – три чи чотири. Навчалися по-різному: хтось на «відмінно», а в когось і трійки траплялися, як звично у студентів. Пригадую, лише розпочалося навчання й минув   усього місяць, а нас посилають на сільськогосподарські роботи допомагати колгоспникам, бо того року був багатий урожай й вони не могли самі впоратися. Так уперше в історії інституту перший курс у жовтні поїхав «на картоплю». І це після того, як на заняттях з анатомії ми вже встигли «нахапати» по 6-7 двійок. Для багатьох, особливо колишніх відмінників, це, звісно, був шок, але як з’ясувалося

Наталія БАНАДИГА відкриває Всеукраїнську наукову конференцію «Проблемні питання патології дітей» (2009 р.)

згодом, то так починалося студентське життя, і не тільки у нас. Сільськогосподарські ж роботи стали своєрідним лакмусовим папірцем на зрілість, витривалість, готовність прийти на допомогу, порядність, зрештою, продемонстрували, хто є хто. Працювали доволі важко – з 8 до 20 години, але ми були молодими й це не було надто важко, підтримували себе піснями, жартами, вигадували різні забавлянки. Приміром зорганізовували зустрічі з іншими студентськими загонами, із сусідніх районів. За шість років ми знали один про одного чи не все, намагалися бути у поміч. У радянські часи, можливо, нинішні студенти цього й не знають, нам не вистачало навчальної літератури, було обмаль підручників, тому увесь вільний час проводили в інститутській читальній залі, «читалці», як ми її називали. Цікаво, що всі після занять бігли в «читалку», одні займали чергу за книгами, а інші йшли обідати та брали якусь перекуску для тих, хто стояв у черзі за підручниками. Так один одного підтримували, виручали, та мали велике бажання вчитися. І мети своєї досягали. А ще була виробнича практика – медсестринська, субординатури. Пригадую, як скерували мене на цю практику після п’ятого курсу, коли вважаєш себе вже практично лікарем, маєш певний рівень знань і хочеш закріпити свої уміння. З такими думками приїхала в Козівську райлікарню й мені довелося всі півтора місяця провести в хірургічному відділенні. Для мене це було великою школою. Пригадую, як першого ж дня мого приїзду завідувач одразу ж попередив: «Ви «мийтеся» та йдіть зі мною на операцію.

Наталія БАНАДИГА, учасниця Європейського конгресу педіатрів у м. Глазго, Великобританія (2013 р.)

Подивитеся, як оперуватимемо». Але я ж не знала, що у хірургічному відділенні було лише два лікарі, і вони по черзі йшли у відпустку, тому все склалося цілком інакше. Мені довелося асистувати. Коліна тремтіли, руки не слухалися, але це перше бойове хрещення минуло успішно. А далі знову – операції, тим більше, що ми мешкали на території лікарні, отож навіть уночі нас кликали до операційного столу. Ми ж відчували велику відповідальність, й були надзвичайно вдячні, що нам довіряли, як справжнім фахівцям, незважаючи, що студенти. І ця практика стала для нас настільки захоплюючою, насиченою новими відчуттями, бо самі вже щось могли робити. Я настільки відчувала відповідальність, що вже після першого оперативного дня сіла у автобус, який прямував до Тернополя, а наступного ранку повернулася до лікарні з підручниками з хірургії, анатомії. Коли проводили операції, то хірург вимагав прокоментувати все, що відбувалося, отож уся топографічна анатомія була вже не на картинці підручника, а, даруйте, на живій людині. Мені було соромно чогось не знати, адже я з дитинства звикла викладатися на всі сто відсотків, тому придумала цю історію з підручниками, і жодного разу не пошкодувала. Готувалася до наступного дня ще з вечора, переглядала матеріали, згадувала, щось повторювала, аби не осоромитися перед хірургом у випадку, якщо чогось не знатиму. Минуло трохи часу й ми прийшли на заняття з хірургії в другу Тернопільську міську лікарню. Згодом уже через кілька років, викладач, який проводив тоді в нас заняття, розповів, що кожного разу, коли він привозить групу студентів на практику до Козови, не обходилося, щоб місцеві хірурги не згадали мене, як одну з кращих студенток. Звісно, мене це дуже тішить, але мій шлях у дитячу хірургію, як я мріяла, не склався з різних обставин. Найперше був проти чоловік, який вже на той час працював лікарем у районній лікарні, і знав, що жінці в цій справі доволі важко, він був проти навіть педіатрії. І тоді мої батьки стали на мій захист: «Гаразд, нехай вже не буде хірургом, але вона все життя мріяла бути дитячим лікарем, то її мрія має здійснитися». Так я обрала ту спеціалізацію, про яку мріяла, а хірургом згодом став мій син, і я бажаю йому професійного зростання. Тому не варто залишати свої мрії, бо вони все-таки й десь проростуть.

Професорка Наталія БАНАДИГА із сином Андрієм (2017 р.)

Про студентське життя можу розповідати годинами, примітно, що комусь найбільше запам’ятовуються одні моменти, а мені – інші. На зустрічі випускників, коли зібралися тридцять років після випуску, мої одногрупники пригадали, як мій тато запросив їх до нас на Святвечір. Вони тоді не мали змоги поїхати додому, і великим гуртом з гуртожитку прийшли до нас на Святу вечерю. Уявити не можливо, скільки часу минуло, батько відійшов за вічну межу, а вони ще й досі пам’ятають той вечір у нашому колі. Мені ж запам’яталося, як я поїхала на олімпіаду з педіатрії до Донецька, здобула там призове третє місце, це був дуже поважний захід серед студентів педіатричних і медичних факультетів тодішнього Радянського Союзу. Але я чомусь найбільше запам’ятала той момент, коли мої однокурсники, залишивши лекції, прибігли мене проводжати на залізничний вокзал з величезним букетом червоних, білих і рожевих гвоздик. І я з цим оберемком потім «кружляла» з Донецька до нинішнього Луганська, бо ще й там відбувалося наукове зібрання, але не могла я ці подаровані нев’янучі квіти десь залишити. В Луганську в ті часи не так часто лунала українська й коли я почала розмовляти рідною мовою, то тамтешні студенти просили мене: «Говори, говори, вона така милозвучна». Можливо, й тому, крім офіційної нагороди, я ще й отримала диплом глядацьких симпатій. Ці теплі студентські зустрічі не забути ніколи.

«Усі мої наукові спроби та дослідження мають практичне застосування»

– Як розпочався ваш шлях у велику науку? І в чому практична значимість ваших наукових здобутків?

Професорка Наталія БАНАДИГА з внучкою Софійкою (2018 р.)

– Не дуже сприймаю, коли мене називають таким пафосним словом «науковець», бо вважаю, що практична охорона здоров’я та наукові досягнення – це два нероздільних, взаємопов’язаних компоненти. Ця квінтесенція двох напрямків, власне, і є запорукою боротьби з недугами. Успішний науковець не може сформуватися без клінічних навиків, так само, як практичний лікар не відбудеться без знань сучасних наукових досягнень.

Коли обирала науковий напрям – дитяча пульмонологія та алергологія, це була у ті часи доволі поширена патологія. Кандидатську дисертацію з цієї теми захистила 1993 року, а докторську – 1999-го. Власне, докторська дисертація, яка була присвячена неспецифічним хронічним захворюванням легень, зокрема бронхіальній астмі, вже на той час була на вістрі актуальних проблем, бо ця патологія суттєво помолодшала й зростала у віковій структурі маленьких пацієнтів. Тому науковці на той час активізували не лише пошуки розширення засобів діагностики, лікування та профілактики, а й розвинули власне поняття виникнення єдиного патогенетичного механізму появи цієї недуги. Наша тернопільська школа дитячої алергології досягла в цьому вимірі доволі багато – були виявлені ті основні чинники, які нині вже є у практичному застосуванні. Вперше ми дослідили, що бронхіальна астма супроводжується певним рівнем ендогенної інтоксикації й залежно від того, компенсована чи декомпенсована це форма, вона потребує корекції. Домінуючим у докторській дисертації стало визначення обміну сполучної тканини в дітей, хворих на бронхіальну астму, хоча багато хто в ті часи не погоджувався з цією думкою, мовляв, до чого за алергічної патології сполучна тканина. Але якщо 1999 року цю гіпотезу мені вдалося відстояти й науково обґрунтувати, то практично з 2005 року GINA задекларувала її, підтверджуючи той факт, що тяжка та неконтрольована бронхіальна астма завершується формуванням фіброзу бронхів, те що ми називаємо ремодуляцією бронхів. Усі мої наукові спроби та дослідження мають практичне застосування й нині. В умовах динамічного зростання цієї патології в дітей, коли з’являються нові виклики недуги, виникає цілком реальна потреба шукати та чітко виділяти групи ризику дитячого населення щодо бронхіальної астми, атопічного дерматиту, проблем якими займаюся вже впродовж багатьох років. Щодо атопічного дерматиту, то ми провели спеціальні дослідження щодо механізмів, які «запускають» недугу й відстежили, що одні діти народжуються вже зі схильністю до алергії, а інші мають набуту форму захворювання. За їх результатами було запропоновані профілактичні заходи, і вони нині є в багатьох міжнародних і вітчизняних рекомендаціях.

Професорка Наталія БАНАДИГА оглядає маленького пацієнта (2019 р.)

Наразі ми займаємося донозологічними дослідженнями щодо відбору дітей, в яких можна запобігти цій патології. Наша мета – пошук таких нових профілактичних заходів, які базуються на методах персоніфікованої медицини, тобто те, що називаємо індивідуальний підхід до кожного випадку, на якому й грунтувалися пріоритети вітчизняної педіатрії. Адже бронхіальна астма в кожної дитини має свої особливості, крім загальновідомих патогенетичних механізмів, які також враховуємо. З позиції того, що є велика потреба в профілактиці, ми започаткували молекулярно-генетичну діагностику й розпочали вже дослідження окремих генів-претендентів алергії та бронхіальної астми. Перші результати, які вже наразі запровадили в практику, полягають у тому, що ми змогли встановити: залежно від того, який генотип, зокрема бета-2 адренорецепторів конкретної дитини, встановлена чутливість до препаратів невідкладної терапії (перевага бета-2-агоністам чи потребують комбінованої дії ліків). Аналогічно від конкретного генотипу можемо спрогнозувати склад базисної протизапальної терапії. Інший напрямок – робота на випередження чи запобігання розвитку тієї чи іншої форми алергії. Зрозуміло, що всі наші напрацювання втілюємо в педіатричну практику, щоб полегшити роботу практичного лікаря. На всі винаходи, пропозиції нашого колективу маємо патенти, видані інформаційні листи, в яких рекомендуємо й даємо чіткі настанови практичному лікарю щодо лікування та діагностики. Маємо на меті охопити більшу кількість дітей, яким можна допомогти. Мене втішає те, що наші зусилля не марні, – зменшилася кількість дітей, які мають тяжкий перебіг та ускладнення бронхіальної астми. Завдяки спільним діям університетського колективу науковців і фахівців практичної медицини ми досягли того, що всі діти мають належне медикаментозне забезпечення для купування нападів бронхіальної астми. Намагаємося повноцінно вдосконалити наші методики, щоб допомагати кожній недужій дитині.

«Сила людини – в її доброті»

– Яким справам віддаєте перевагу у вільний час?

– Серед щоденних справ, чи вистачає часу на якісь захоплення? Вільних днів практично немає, але захоплення, звісно, є, вони мусять бути, бо треба якось перемикатися з одного виду діяльності на інший. Надзвичайно люблю мандри, і навіть, якщо не завжди виходить подорожувати із сім’єю, то перебування на конгресі в іншій країні чи конференції в іншому місті України – для мене також подорож, захоплююча й цікава. Полюбляю мандрувати вуличками незнайомого міста, відкривати для себе цікаві незвідані місцини. Люблю пізнавати нові міста, це мене надихає. Серед суто жіночих захоплень – вишивка. По суті, кожну свою відпустку намагалася завершити вишиттям – власноруч вишитою картиною, рушником, щоправда, зараз на це обмаль часу, бо до статусу дружини й мами, додалися ще й обов’язки бабусі. Серед моїх улюблених занять, які приносять мені і заспокоєння, і задоволення, є й вирощування квітів. У мене їх багато – і в кімнатах будинку, і на клумбах, у відкритому ґрунті. Це – неймовірна краса і натхнення, і фізична робота, яка потрібна всім нам, зважаючи на сидячий стиль праці. Люблю ще робити всі ті речі, які має вміти будь-яка жінка. Вважаю, що будинок завжди повинен бути прибраним, охайним, заквітчаним, з пахощами свіжоспеченого хліба. Це ті відчуття батьківського дому, які наші діти понесуть у власне доросле життя. Спілкування з моїми маленькими пацієнтами для мене теж захоплення, бо маю від того велику радість і задоволення. Це і життєвий тонус, і яскраві емоції, бо діти – дуже позитивні відкриті особистості. В житті ж сповідую істину: «Людина приходить на цей світ, щоб творити добро. Добра людина – сильна людина».

Лариса ЛУКАЩУК