Професорка Надія Пасєчко: «Ендокринологія – мрія мого життя!»

Рішуча та енергійна, надзвичайно дисциплінована й наполеглива, водночас щира і добра, елегантна та шляхетна. Професорка, завідувачка кафедри внутрішньої медицини №1 ТНМУ ім. І. Я. Горбачевського Надія Пасєчко – взірець для багатьох колег та учнів. Сьогодні Надія Василівна – гість нашої «Вітальні».

«Захоплення медициною передалося від мами»

– Саме дитинство та батьки формують фундамент життя кожного. Які ваші найяскравіші спогади з дитячих років?

– Моя мама – Ярослава Степанівна була непересічною особистістю. Вона все життя пропрацювала у пологовому будинку на Замковій: спочатку акушеркою, а потім – медсестрою. Мама була фахівцем від Бога. Вона інтуїтивно відчувала ситуацію, страшенно любила свою роботу. Словом, була фанаткою своєї професії й водночас нашим енерджайзером. Тато – Василь Миколайович був таким чоловіком, який у всьому підтримував дружину та завжди виводив її на п’єдестал. Очевидно, мамине захоплення медициною передалося й мені з братом. Нині брат Віктор – акушер-гінеколог, а я – ендокринологиня.

– Довідники стверджують, що ви народилися на Зборівщині?

– Так, я народилася у Зборівському районі, але мені було три місяці, коли батьки переїхали до Тернополя. Народилася я там, бо маму після закінчення медучилища скерували працювати акушеркою у село Цебрів Зборівського району. Але жодних спогадів у мене про цей населений пункт немає.

– Тобто у вас міське дитинство було?

– Нас виховували так, щоб ми могли бачити життя з різних боків. Ми їздили до родичів у село, пасли з братом корову, поралися на городі в наших тіток. Обоє ходили в музичну школу, в басейн, на бальні та народні танці. Багатогранний розвиток дітей був у нас пріоритетним. 1976 року я закінчила школу № 16 у Тернополі.

Трирічна Надія ПАСЄЧКО

– Пам’ятаєте той момент, коли чітко усвідомили, що хочете пов’язати своє життя з медициною?

– Як і більшість дітей, які добре вчаться, я обирала виш методом виключення: знала точно, що в економічний не хочу, політехнічний – теж не моє, про медицину ж чула з дитинства – тож на ній і зупинилася. У ТНМУ (на той час – інститут) я вступила аж на четвертий рік – постійно бракувало пів бала чи бала.

– Пригадуєте, що сказала мама, коли ви вперше не вступили?

– «Будемо боротися далі!».

– Та все ж, як вплинула на вас ця складна ситуація: відбила бажання чи, навпаки, додала азарту?

А я просто українка, україночка. П’ятирічна Надія ПАСЄЧКО

– Це виробило стійкість характеру. Якби я відразу вступила, не знаю, чи стала б професором. Звісно, розчарування тоді було дуже великим. Почувалася некомфортно й ображено, адже всі мої однокласники стали студентами. Це був дуже серйозний удар по моєму самолюбству. Та водночас це мене загартувало й навчило не опускати руки. Я пішла працювати й сказала собі: як вступлю в той інститут, то вже так просто звідти не піду (усміхається, – авт.). На роботу нікуди не брали, бо я була неповнолітня. Вибір був невеликий: посудомийкою на бавовняно-прядильний комбінат або статистом в обчислювальний центр, де я пропрацювала три роки й уже потім нарешті вступила.

«У 36 років стала доктором наук»

– 1985 року ви з відзнакою закінчили медичний факультет Тернопільського медінституту. Чим найбільше запам’яталося студентське життя?

– В інституті було важко вчитися. Передусім тому, що після першого курсу вийшла заміж, а після другого народився син. У мене не було такого, що я щось хочу робити чи не хочу. Дитина спить – отже, треба бігти вчитися. Ми з чоловіком вчилися обоє, але він – у політехнічному інституті. Після третього курсу пішла працювати на «швидку» фельдшером, тож ще мала сім нічних чергувань у місяць. Це виробило внутрішню дисципліну в нас усіх. Коли вже закінчила інститут і перестала працювати на «швидкій», син постійно запитував мене: «Мамо, а що ж ті хворі там без тебе роблять?». Синові було чотири роки, коли ми з чоловіком закінчували виші.

Тому в мене не було класичне студентське життя. Головна мета, яку ставила перед собою, – не випасти зі свого курсу. Гадала: якщо піду в академвідпустку, то вже того ніколи не наздожену, мрія моя не здійсниться. Тому й працювала в такому жорсткому режимі всі шість років навчання.

– Не було думок: все, я більше так не можу? Що в такі хвилини робили?

Надія ПАСЄЧКО з батьками та братом Віктором (1976 р.)

– У нас не прийнято було здаватися. Трошки понити можна, але після того треба було вставати та йти далі. Розумієте, у нас не було тилів. Не було підтримки, сподівалися лише на самих себе. Дякувати Богу, всім вистачало сили й усі працювали.

– Викладачі до студентки з дитиною ставилися поблажливо?

– До мене добре ставилися. На «швидкій» я працювала в педіатричних бригадах, дуже любила діток, педіатрія мені подобалася. Професорка Лідія Михайлівна Слободян чудово читала лекції з педіатрії. Мені так хотілося бути схожою на неї! Дуже поміркована, розумна. Досі пам’ятаю її слова: «Коли купують пташку, вчаться, що з нею робити: як її поїти та як годувати. Коли ж народжують дитину – то нічого не вчаться». Я ходила також на науковий гурток з педіатрії до Валентини Федорівни Лободи, на жаль, уже покійної. Була захоплена цими викладачками! На гуртку мене помітив ректор Іван Семенович Сміян і запропонував залишатися в аспірантурі.

– Ви дуже любили педіатрію, а спеціалізацію довелося обрати іншу…

– Мені запропонували аспірантуру з гістології. Подумавши, вирішила, що таки піду в аспірантуру, але лікарем у медицину повернуся обов’язково. Поставила собі мету й за десять років написала дві дисертації – кандидатську та докторську, захистила їх. У 36 років стала доктором наук. Це особисте досягнення стало результатом внутрішньої дисципліни. Нині це називається тайм-менеджмент, тоді я такого слова не знала, просто не дозволяла собі гаяти часу. Чому я нічого не роблю? Не можна не робити нічого, кожна хвилина повинна бути ефективно використана.

Коли 1995 року захистила докторську дисертацію, Іван Семенович Сміян запропонував мені стати деканом нового факультету бакалаврату й молодших спеціалістів медицини, на якому створювалася кафедра пропедевтики внутрішньої медицини та хірургії. Це була клінічна кафедра.

– І пішли в деканат медсестринського факультету. Складно було?

Надія ПАСЄЧКО (перша праворуч) на першому курсі медінституту (1979 р.)

– Сім років я очолювала факультет і працювала на клінічній кафедрі. Зізнаюся, то було дуже складно. Тоді ніхто не розумів, що таке медсестра-бакалавр. Це вже нині є медсестри-магістри, відкрита докторантура з медсестринства, а тоді про це не знали й сприймали насторожено. Часто я їздила до Києва на обговорення, входила до координаційної ради з впровадження медсестринського бакалаврату в Україні. Це було дуже непросто! Попри те, нам вдалося створити один з найкращих медсестринських факультетів в Україні: якщо у перший рік набору було дві спеціальності й 80 студентів, то через сім років – уже шість спеціальностей та 1200 студентів.

– З посади декана ви також пішли. Чому?

– Практична медицина була мрією всього мого життя. Тому вирішила нарешті піти робити те, що хочу, про що мріяла. Це було складне рішення, після таких рішень завжди виходиш на інший рівень.

– Нині не шкодуєте про власний вибір?

Надія ПАСЄЧКО, аспірантка кафедри гістології (1985 р.)

– Ні, я вже двадцять років в ендокринології, а медсестринство ще стає на ноги. Це справа не одного покоління. Дуже гарний у нас тепер інститут медсестринства, мені надзвичайно подобається, як працює його злагоджена команда. Приємно мені, що я також доклалася до його становлення. Зокрема, започаткувала зв’язки з Канадою, які підтримують і донині. Разом з чудовим колективом написали багато підручників та посібників, за якими тепер вчиться вся Україна.

«Найбільша втіха – коли допомагаєш людині»

– Чому саме ендокринологія?

– Ендокринологія мені подобалася завжди. Мої консультанти з докторської дисертації – професорка кафедри гістології Київського національного медичного університету ім. О. Богомольця Людмила Олександрівна Стеченко й, на жаль, уже покійний професор ТНМУ Сергій Андрійович Сморщок, завідувач кафедри гістології. Він займався ендокринною системою, першим почав вивчати електронну мікроскопію гіпофіза та захопив мене цим. Кафедра гістології була унікальною. Ніхто в Україні тоді не мав електронного мікроскопа, лише наша кафедра гістології. Ми там все дивилися: гіпофіз, гіпоталамус, щитоподібну залозу.    У Сергія Андрійовича було дуже багато напрацювань, матеріалів. Тож я ще, коли була в нього аспіранткою, зацікавилася ендокринною системою.

Декан медсестринського факультету Надія ПАСЄЧКО виступає на Всеукраїнській конференції з медсестринства (2000 р.)

– У 40 років вам довелося знову вчитися!

– 2000-го року я прийшла в обласну лікарню: з одного боку робила обходи, як належить професору, з другого – як звичайний лікар, вела пацієнтів, писала всі історії, оформляла виписки, вчилася у старших практичних лікарів, чергувала ургентно та їздила в райони.

– Спробувавши себе в різних іпостасях, можете сказати, що ближче до душі?

– Лікувальна робота. Моя мрія, до якої, нарешті, прийшла. Було багато складних моментів, коли доводилося робити вибір, різні були спокуси й пропозиції, але я завжди вибирала лише ендокринологію.

– Яка ваша найбільша втіха як практикуючого лікаря?

– Коли допомагаєш людині. Нині мене найбільше цікавлять питання репродуктивної ендокринології, адже дуже багато молодих жінок мають проблеми з вагітністю та виношуванням. І коли жінки вагітніють – то найбільше щастя. Тішить, коли полегшуєш стан пацієнта. Дуже радію, якщо вдається, хоча в ендокринології це й важко, вилікувати. Це найбільша професійна радість.

Надія ПАСЄЧКО під час відвідин Греції (2005 р.)

– Якийсь конкретний випадок запам’ятався найбільше?

– Є протоколи, рекомендації, але вони часто запізнюються в часі. Практичний лікар, в якого багато пацієнтів, деякі речі бачить наперед. Скажімо, була в мене пацієнтка, яка мала субклінічний гіпотиреоз. Молода жінка, років тридцяти, невеличка на зріст, не може завагітніти. Дивлюся за протоколом, за рекомендаціями – вона здорова. Але гадаю: дам їй трошки гормону, покращимо діяльність щитоподібної залози. Не знаю, добре роблю чи ні, прислухаюся до інтуїції. Через три місяці двері відчиняються, а в них – величезний букет. А потім та маленька жінка заходить: «Надіє Василівно, я завагітніла!» Це вже було років десять тому. І ось через п’ять років видають європейські рекомендації, що справді так треба лікувати: для життя кількість гормону нормальна, а для того, щоб завагітніти, його замало, тож на цей період треба додавати.

«Моя професія – моє захоплення»

– Знаю, ви були учасницею міжнародних конференцій з ендокринології.

– Ендокринологія – нині одна з найбільш динамічних наук у світі. Кожні чотири роки підхід до лікування ендокринних пацієнтів змінюється, тож ендокринологи дуже мобільні. Щороку в іншій країні проводить конгреси Європейська діабетологічна асоціація лікарів. Крім того, є Європейська асоціація з вивчення патології щитоподібної залози й загальна Європейська ендокринологічна асоціація, які також збирають лікарів з усієї Європи й світу, щоб вони вдосконалювали свою фаховість. Я беру участь у цих конгресах. Це надзвичайно цікаво!

– Не було думок залишитися в Європі?

Професорка Надія ПАСЄЧКО з колективом кафедри внутрішньої медицини №1

– Європа має стабільний хороший рівень життя, але воно там не таке просте, як здається з першого погляду. Знаєте, як в анекдоті – не можна плутати туризм з еміграцією, це цілком різні речі. Якщо в Канаді можна зберегти свою національну ідентичність, то в Європі ти змушена розчинитися, в іншому випадку – чуже суспільство тебе ніколи не сприйматиме. Мене як українку таке не влаштовує. Так, я із задоволенням їду в Європу, захоплююся її надбаннями, але, очевидно, генокод мого родоводу все ж таки потребує життя на цій землі.

– Вас ваблять подорожі, може, маєте ще якісь захоплення?

– Моя професія – це й моє захоплення. Щойно маю вільний час, слухаю і читаю все, що стосується ендокринології. Навіть біографії цікавих науковців. Це моя професія. Я дуже довго до неї йшла, щоб, крім неї, ще щось любити.

– Ваш чоловік для вас – це передусім…

– …моя підтримка. Василь – дуже сильний чоловік, сильніший за мене. Але він знає: якщо я поставила мету, то мене зупинити неможливо, а краще підтримати. І я йому вдячна за те, що він мене відчув, зрозумів і справді завжди підтримує

– Діти, мабуть, також обрали медицину?

– Уявляєте – ні! Загалом у нас у родині десять лікарів різних спеціальностей, уже такий потужний медичний блок сформувався, а ось діти наші – юристи. Вони самі прийняли рішення, і ми з чоловіком не стали їм перечити. Це їхній вибір.

– Незабаром ви святкуватимете ювілей. Що б самі собі побажали?

– Звикла завжди бажати іншим, а собі… Хотіла б побачити процвітаючу, самостійну, незалежну Україну. І в ній моїх дітей – здорових і щасливих.

– Дякую за розмову. Нехай усе здійсниться!

Анна СТАХУРСЬКА