Професорка Алла Бойчук: «Кожна з пацієнток стає частиною мого життя»

Професійний та життєвий шлях випускниці Тернопільського національного медичного університету, а нині – професорки, завідувачки кафедри акушерства та гінекології науково-навчального інституту післядипломної освіти Алли Бойчук ось уже понад тридцять років нерозривно пов’язаний з нашою альма-матер. Тут вона сформувалася як науковець, викладачка, талановитий практичний хірург, досягнувши чималих висот, але не втративши вміння вчитися, пізнавати нове та щедро ділитися власним досвідом. Медицина материнства й дитинства стала справою всього її життя, яке вона наповнила особливим змістом, приймаючи у світ нову людину та даруючи жінкам найбільше щастя – радість материнства.

«Бабусин приклад вплинув на мене»

– Кажуть, усе найкраще в людини – від її батьків. Ким були ваші батьки, Алло Володимирівно? Як згадується дитинство, юність? Які дорогі та найбільш пам’ятні моменти закарбувалися в пам’яті?

Алла БОЙЧУК у дитинстві (1965 р.)

– Я народилася в сім’ї інтелігентів. Батько – юрист, мама – вчителька української мови, вони, здається, були створені один для одного. Тато – романтична натура, коли він повертався з роботи, то міг дорогою нарвати квітів, польових ромашок, волошок чи будь-яких інших та принести їх мамі. От тільки невимовно сумую за ним, він рано пішов із життя, йому було лише 53 роки, ми так мало набулися разом в цьому світі.

Своє дитинство згадую, як прекрасний час. Мене з братом батьки оточили надзвичайною любов’ю, піклувалися й про те, аби ми творчо розвивалися. Я та брат закінчили музичну школу за класом фортепіано. Танцювали, займалися у художній студії. Брат також активно займався спортом, навіть отримував нагороди під час змагань.

Алла БОЙЧУК разом з рідним братом Олегом (2018 р.)

Хочу сказати, що мама, як справжня вчителька, дуже ретельно ставилася до нашого навчання, створила для нас усі умови. Її ж дитинство минуло в селі й, крім підручників, на неї чекала чимала господарка, треба було і води наносити, і до хліва заглянути, і город сполоти. Дитиною вона виконувала роботу, яка була під силу дорослим. Господарства в нас не було, тому мама вважала, що ми маємо більше часу для навчання, а отже, вчитися повинні лише на «відмінно». Змалку батьки привчали виконувати доручену нам справу якнайкраще. Можливо, щось з генами й перейшло до мене від мами, але вона була надзвичайно відповідальною, вимогливою, насамперед до себе, людиною. Не можу не згадати й мою бабусю по маминій лінії, Ганну Миколаївну, яка була неординарною особистістю, наділеною життєвою мудрістю, особливим вмінням розрадити людину в прикрощах. До неї йшли односельці – знали, що вона неодмінно порадить, як розв’язати їхню проблему, знайде мудрий вихід зі складної життєвої ситуації. Я теж любила ходити до бабусі Ганни. Пригадую, як вона мене десь у років п’ять вчила в’язати кофтину для ляльки, та ще й з регланом. Спочатку я таки щось трішки сплела, а потім мені набридло й, кинувши спиці, побігла до дітей гратися. Бабуся мене повернула, посадила в крісло й сказала: «Якщо ти зараз не навчишся завершувати розпочате, то ти ніколи потім у житті не будеш вміти доводити справу до кінця. Але якщо навчишся завершувати розпочату роботу, то отримаєш велику насолоду від праці». Відтоді витекло чимало води, але й зараз, озираючись подумками в минуле, згадую її слова, ще раз, і ще раз впевнююся, якими життєво мудрими були її поради. От навіть і тепер – якщо мені не дуже хочеться завершувати розпочате, то чомусь одразу зринають у пам’яті бабусині повчання й я з новим запалом повертаюся до роботи. Цікаво, що вона була неграмотною, але в 60 років опанувала письмо та навчилася читати. Бабусин приклад, розумної й дуже доброї світлої людини, безумовно, вплинув на мене.

– Як прийшло рішення обрати медицину? Чому вирішили вступати саме до Тернопільського медінституту, адже столичний ВНЗ був все-таки ближче?

Шалений темп життя (2002 р.)

– Наша сім’я не була дуже заможною, і мама вважала, що найкраще інвестувати кошти в освіту дітей. Пригадую, як вона часто повторювала таку фразу: «Дитино, в мене немає можливості, щоб ти вступила до інституту за гроші, але як вчителька, я впевнена, що, маючи міцні знання, зможеш вступити сама, лише старайся, вчися». І я вчилася, неодноразово була призеркою шкільних, обласних і всеукраїнських олімпіад з фізики, хімії, що додавало шансів до вступу. Закінчила школу із золотою медаллю. Коли ж настав час обирати професію, то жодних сумнівів щодо медицини в мене не виникало. Це рішення прийшло з нездійснених бажань моєї мами стати медиком, то були повоєнні роки й її мрія не зреалізувалася. Втім, я так часто і з таким захопленням слухала її розповіді про цю професію, що вона й мене полонила. Потрібно було обрати заклад. Спочатку ми подалися до Київського медичного інституту, але натрапили на неймовірно високий конкурс – 25 осіб на одне місце. Тому вирішили зробити так: мама поїхала до Тернополя, а тато зібрався до Вінниці, аби дізнатися, який там стан справ. Я ж залишилася в Києві студіювати хімію, бо, як медалістка, мала складати лише один іспит. З’ясувалося, що в Тернопільському медичному інституті конкурс найнижчий, але потрібно складати не хімію, а фізику. «Дитинко, але чи ти зможеш скласти фізику», – як зараз чую в телефонній слухавці мамин голос. «Не хвилюйся, мамо, я зможу», – кажу їй у відповідь, а сама вже через кілька годин збираю валізу, необхідні документи та купую квиток на потяг до зовсім невідомого Тернополя. Подала документи, успішно склала фізику й стала студенткою. Пригадалася мить, коли, радісна та окрилена цією звісткою, вперше спускалася сходами до Тернопільського ставу, милувалася краєвидами та принадами цього красивого міста й була неймовірно щаслива. Мені тоді хотілося купити букет квітів і з вдячністю покласти їх на сходах до університету – храму науки.

«За усі роки навчання в мене не було жодної четвірки в заліковій книжці»

– Що найбільше запам’яталося зі студентських років? Хто з викладачів справив найбільше враження? Розкажіть про цікаві випадки з виробничої практики та студентського дозвілля?

Алла БОЙЧУК на засіданні спеціалізованої ради як офіційний опонент (2019 р.)

– Вчитися було цікаво, адже читали лекції та проводили практичні заняття чудові викладачі. Знання здобувала завзято й дуже добре, за всі роки навчання у мене не було жодної четвірки, мій портрет висів тоді на інститутській дошці пошани. А ще я складала іспити «автоматом». Нинішні студенти й не здогадуються, що це таке, але це була гарна практика, коли студентові, в якого всі атестації складені на п’ятірки, автоматично зараховувався іспит. Я таким «автоматом» склала два предмети – біохімію, яку дуже любила, та анатомію. Отримати автомат з анатомії – було неймовірно. Але цей результат був закономірним, адже впродовж всього курсу навчання, цілих півтора року не було жодного дня без «анатомки», в якій ми вчилися над анатомічними матеріалами, засиджувалися допізна. І ось результат цієї титанічної праці – «автомат». Пригадую, як після першого курсу мої батьки отримали лист-подяку за гарно виховану студентку, яка сумлінно навчається в інституті. Уявляєте, якою радістю було це для тата й мами! Мені видається, що цю гарну традицію нашого вишу можна відновити, бо немає більшого задоволення для батьків, ніж почути, що їхня дитина досягла успіхів у навчанні. Щоправда, кожного разу, коли вони мене відряджали на навчання до Тернополя, суворо звучали слова мами: «Не відривайся від землі!», тобто, вчися, дитино й, дивись, не загордися.

Алла БОЙЧУК у Верховній Раді України (2016 р.)

Студентське життя було дуже цікаве, насичене подіями. Крім навчання, я брала активну участь у художній самодіяльності, співала, грала на гітарі та фортепіано, була активним членом «Інтерклубу». Ми їздили в Орел, Липецьк, Воронеж виступати з агітбригадою, цим дивним дітищем радянської епохи. За що агітували? Напевно, за світле комуністичне майбутнє. Співали українських, пісень, декламували вірші в колгоспах, на фабриках, заводах. Давали по 5-6 концертів. Найбільше запам’яталися українські села у Воронезькій області, і місцеві українці, які просили нас: «Співайте, співайте нашою рідною мовою». Була також учасницею народного ансамблю. Ми співали під супровід українських народних інструментів – цимбал, сопілки, бандури, скрипки. Брали участь у розмаїтих концертах.

«Дуже радісно відчувати, що допомогла новому життю увійти в цей світ»

– Ви обрали одну з найважчих спеціальностей у медицині – акушерство та гінекологію. Як вдалося охопити такий широкий професійний діапазон, якщо врахувати ще й хірургічний напрямок?

Алла БОЙЧУК на науковій конференції в Одесі (2017 р.)

– 1986 року я закінчила тоді ще Тернопільський медичний інститут і за попереднім розподілом отримала скерування на роботу акушером-гінекологом в одну із сільських лікарень Хмельниччини. Щодо вибору спеціалізації, то тут особливих проблем не виникало – нас було лише десять осіб на курсі, які мали найкращі успіхи в навчанні, отож нам запропонували акушерську спеціальність. Ще 14 найкращих у навчанні потрапили на хірургію. Ще була терапія з усім розмаїттям субспеціальностей. Щороку чотирьох кращих студентів з цілого курсу залишали для наукової роботи в університеті й мені запропонували клінічну ординатуру на кафедрі патологічної анатомії. Ця пропозиція прозвучала для мене майже як вирок, бо то була зовсім не моя спеціальність, і я з сумом відповіла, що подумаю. Коли ж приїхала додому, щоб порадитися з батьками, бо їхня думка для мене була авторитетною, то, як нині, пригадую слова батька. Він сів поруч зі мною й сказав: «Я вже й рух автобусів до села Лонки виписав, а мама приготувала тобі речі для поїздок, але ти не квапся, подумай, може все-таки ти зможеш… А любов до патанатомії згодом прийде, ти, може, спробуй». І я, слухняна дитина, із щирою вірою в батьківські слова та, переконуючи себе, що я зможу-таки осилити ту патанатомію, мені все вдасться, повернулася до Тернополя. Але коли зранку прийшла до інституту, щоб повідомити про власне рішення, мене очікувала приємна несподіванка. Члени комісії порадилися та з огляду на те, що я так багато сил і часу віддала акушерству, вирішили надати мені місце в клінічній ординатурі відповідної кафедри. «А що, на патанатомії вже місця немає?», – запитала я так безпосередньо, що навіть трохи розсмішила викладачів. А вони, відчувши, очевидно, мою спантеличеність, лише побажали успіху на ниві акушерства та гінекології. Нині вже й сама з усмішкою пригадую цей випадок, але вірю, що це, напевно, й були ті вищі сили, які втрутилися в мій розподіл і скерували мене туди, де я нині можу принести щонайбільше користі пацієнтам. Для мене це неймовірне щастя займатися улюбленою роботою та отримувати від цього великий емоційний позитив. Дуже радісно відчувати, що допомогла новому життю увійти в цей світ. Тішитися за жінок, у лоні яких зароджується нове життя й вони так бережно несуть тобі ці дві смужки, як найбільшу цінність. Частина моїх пацієнток стають друзями на все життя, частиною мого життя, і я вболіваю за них, ніби вони – моя родина. Приємно, що й для мене є місце в їхній життєвій історії. Це неймовірне щастя – мати таку спеціальність.

Алла БОЙЧУК на симуляційному курсі навчання з гістероскопії (Париж, 2018 р.)

– Ознайомившись з вашою автобіографією, дізналася, що вам у доволі молодому віці, ще будучи клінординатором, практично вчорашній студентці, довіряли вести практичні заняття з акушерства у студентських групах.

– Кафедра акушерства та гінекології нашого університету, якою тоді керував Анатолій Юхимович Франчук, мала багаторічні й глибокі традиції. Всі клінічні ординатори та аспіранти вели практичні заняття у студентів. Мені також доручили чотири групи. Знаючи, що у вересні мені доведеться бути в ролі викладача, вже в серпні я розпочала підготовку. Дуже хвилювалася, бо сама ще нещодавно була студенткою, а тут вже потрібно інших навчати.

Щодо наукового-педагогічного складу кафедри, то моїми колегами стали викладачі з великим ім’ям в акушерстві та гінекології, які вчили нас, молодих науковців, клінічного мислення, збуджували лікарську допитливість та інтерес. Це – доценти Володимир Михайлович Флехнер, Володимир Володимирович Лукащук, Ірина Федорівна Гурова, Орест Васильович Помазанський, Зінаїда Миколаївна Кучма, Світлана Василівна Ющишина. Вони створили величезну базу навчального матеріалу, методичних розробок, за якими було легко навчати студентів. Ми ходили до них на відкриті показові заняття, вчилися педагогічній майстерності. Звісно, перше заняття, це своєрідне випробування, бо усе вперше, але коли йдеш на друге, третє, четверте, то відчуваєш себе майже майстром, володієш матеріалом та аудиторією вже повною мірою. Що ж дала мені така «рання» викладацька практика? Насамперед вона стала фундаментом для подальшого професійного зростання, до речі, я й нині можу із заплющеними очима вказати, на якій сторінці викладено ті чи інші акушерські положення в підручниках наших корифеїв – Малиновського, Бодяжиної… Але й це не головне. Впродовж 16 років роботи на цій «студентській» кафедрі підіймалася сходинкою за сходинкою шляхом професійної компетентності – спочатку на посаді клінічного ординатора, а згодом – аспірантки, асистентки, доцентки, завучки кафедри. І прийшовши вже через 16 років на факультет післядипломної освіти, вже була цілком сформованим науковцем і викладачкою. Так само й здобувалися практичні навички під час чергувань, оперативних втручань, проведенні маніпуляцій. Нам сприяли та допомагали науковці інституту й лікарі практичної медицини. В мене було нестримне бажання оперувати, вчитися та запозичувати досвід. Пригадую свій перший кесарський розтин, який довірив мені провести Орест Васильович Помазанський, і в мене все вийшло. Ці емоційні переживання не забути ніколи, навіть пам’ятаю, як через одну сходинку збігала сходами з операційної, з відчуттям, що сама це зробила. Це було після першого року навчання в клінічній ординатурі, а я мала лише рік практичної роботи.

– Згодом були кандидатська, докторська дисертації. Чи ваші наукові висліди імплементувалися в практичну охорону здоров’я?

Алла БОЙЧУК у колі доцентів рідної кафедри (2018 р.)

– Темою моєї кандидатської дисертації було лікування післяпологових і післяабортних ендонметритів. Це дуже актуальна проблема для практичної охорони здоров’я, якою я почала займатися ще будучи клінічним ординатором. Докторська також стала продовженням цієї тематики, я вивчала та досліджувала тему запальних процесів внутрішніх жіночих статевих органів, які спричиняють і зокрема, порушення в роботі ендокринної, імунної систем. Але якщо над кандидатською працювала три роки, то на докторську пішло тривалих одинадцять. Вона припала саме на буремні 1990-і роки, коли більшість людей якось виживали, хтось розпочинав власний бізнес, когось виручала закордонна комерція та непогані заробітки. Коли ж мене запитували, чим я займаюся, то не могла похвалитися великими статками, бо чи не всі гроші витрачала на реактиви. Втім, як не дивно, моя праця не пішла в небуття, бо моноклональні антитіла, які ми досліджували на початку 1990-х років і впродовж 2000-х і досі не втратили своєї актуальності. І навіть зараз у публікаціях Scopus я з подивом знайшла свої роботи з початку дев’яностих років, отже, вони були новаторськими й досі не втратили своєї наукової новизни. Я надзвичайно вдячна професорові Анатолію Юхимовичу Франчуку. Він був керівником обидвох моїх дисертаційних робіт і став моїм науковим батьком, благословив займатися наукою та гостинно відчинив двері у світ хірургічної практики. Для мене це велика честь, бо Анатолій Юхимович належить до національної наукової еліти та має велику повагу від лікарів практичної медицини. Ми з ним уже тридцять чотири роки поруч у науковому тандемі. Звісно, вдячна й усій кафедрі акушерства та гінекології, бо кожний з моїх наставників вклав частинку свого серця, знань, умінь і власного досвіду в моє професійне становлення – я вчилася в кожного й запозичувала найкращий досвід у своїх старших колег.

– З вашої сторінки у соцмережі можна дізнатися, якого особливого значення надаєте відвідинам міжнародних форумів з акушерства та гінекології? Чому це так важливо для сучасного лікаря?

Алла БОЙЧУК 30 років пліч-о-пліч зі своїм науковим наставником – проф. Анатолієм ФРАНЧУКОМ

– Я не припиняю навчатися, відвідую форуми в Україні та за кордоном, скрізь, де є лише можливість, намагаюся побувати та запозичити щось нове, аби потім впровадити його на благо пацієнтів. Наша кафедра інституту післядипломної освіти, власне, й стала тим науковим майданчиком, де можна апробувати та впроваджувати всі ці інновації, а також навчати практичних лікарів новітнім технологіям в акушерстві, гінекології, неонатології, репродуктологіі для втілення їх у практичну охорону здоров’я. Маємо активну співпрацю з усім колективом комунальної міської лікарні №2. Ми єдині як у здобутках, так і у розв’язанні проблем. Працюємо з відчуттям гордості за бренд «Міська лікарня №2» і вкладаємо в нього свої зусилля!

– Ви запровадили на базі другої міської лікарні перші лапароскопічні операції. Що вважаєте найбільш вагомим досягненням?

– Вважаю, що хорошим лапароскопічним хірургом може бути та людина, яка свого часу навчалася гри на фортепіано. Тому всім своїм знайомим раджу віддавати дітей до музичної школи, аби в майбутньому з них вийшли талановиті хірурги-лапароскопісти. Це, звісно, жарт, але під час гри на фортепіано піаніст одночасно дивиться на ноти, які стоять на пюпітрі, перебирає пальцями клавіші, а ногами натискає педалі інструмента. І ці звички закріплюються протягом тривалих 7 років! Подібних дій вимагає й лапароскопічна методика, коли хірург очима дивиться на екран монітора, руками проводить маніпуляції інструментами в черевній порожнині, а його ноги у цей час натискають коагуляційні педалі. Тому вважаю, що мій успіх у малоінвазивній хірургії сягає ще тих часів, коли відвідувала музичну школу. Взагалі ж на це пішов не один рік навчання, освоєння методики, яка вимагає тривалої та наполегливої праці. Мені дуже пощастило з колегами. Розпочинала освоювати цей напрямок 1992 року із Сергієм Данилковим, а з 2000 року співпрацювала з професором Олександром Ковальчуком, згодом упродовж двох років оперувала в консультаційно-діагностичному центрі нашого університету, а 2008-го відкрили першу операційну на базі другої міської лікарні. Наразі там проведено багато тисяч лапароскопічних оперативних втручань, хоча справжню цифру важко назвати, бо не підраховували їхньої кількості. Це величезний досвід. Роки життя…

Україночки – онучка Вікуся та бабуся (2018 р.)

Наша кафедра акушерства та гінекології ННІ післядипломної освіти ТНМУ є базовою з навчання клінічної, оперативної гінекології, гістероскопії в нашій області. До нас на стажування та курси тематичного вдосконалення приїздять інтерни й лікарі з усієї західної України, бо ці навчання користуються чималою популярністю. Щиро вдячні керівництву нашого вишу, зокрема, ректорові Михайлу Михайловичу Корді, що знайшли можливість закупити для нас сучасну лапароскопічну техніку, відтак маємо змогу навчати сучасних методик наших інтернів і лікарів-курсантів. Використовуємо також сучасне обладнання вітчизняного виробника, зокрема, методику зварювання живих тканин з допомогою зварки Патона. Пишаємося, що ці досягнення ввійшли до світових брендів, а ми можемо лікувати пацієнток за допомогою безкровних методик лапароскопічної та відкритої хірургії. Наші фахівці освоїли широкий спектр хірургічних втручань – це і лапароскопічна та вагінальна екстирапація, реконструктивні оперативні втручання та інші методи, які нині застосовують у світі. Я проходила стажування в кращих клініках зарубіжжя, запозичувала досвід у передових хірургів України й вважаю, що вчитися лікар повинен усе життя.

«Весь свій вільний час присвячую моїм найкращим і наймолодшим членам родини»

Алла БОЙЧУК у студії Рустама ДАВЛЕТОВА – місці, де відпочиває й творить душа

– Чим любите займатися на дозвіллі? Як відпочиваєте?

– У моєму приватному житті в мене найкраще звання – я бабуся. Це напевно, найпрекрасніші миті, коли я в оточенні своїх внуків. Відпочиваємо ж гуртом, бо коли моя старша внучка Вікторія сказала: «Бабусю, ти ж не зможеш без нас поїхати на море», то я подумала, що й справді, куди я без них. Тому весь свій вільний час присвячую моїм найкращим і наймолодшим членам родини. Перший раз ми подорожували з Вікторією у Карпати, коли їй було лише три місяці, але наш Дмитрик «побив» цей рекорд, бо на море ми поїхали з ним у двомісячному віці. Отож, ми така, трошки екстремальна та спортивна родина, яка любить мандрувати.

– Звідки черпаєте сили, натхнення?

– Джерело моїх життєвих сил – це родина. Але, оскільки в душі я романтик, й творчість приносить мені неабияке задоволення. Найбільше люблю малювати, гадала, що займатимуся цим уже на пенсії, але завдячуючи художній арт-студії Рустама Давлетова, можу прийти туди в будь-який час і, не думаючи про фарби чи мольберт, насолодитися процесом власної творчості. Для мене – це арттерапія, де під музику кілька годин відпочиваю душею. Люблю ще спів, романси під власний музичний супровід, пісні в теплому добірному товаристві друзів, що завжди приносили душевне задоволення та комфорт. Дуже люблю, коли збирається наша велика родина за великим святковим столом і ми спілкуємося, співаємо народних пісень, а душа наповнюється світлою радістю та щастям.

Лариса ЛУКАЩУК