Проблема інфекційних хвороб в Україні

Поглиблений аналіз структури та динаміки інфекційної захворюваності показує, що епідемічна ситуація в світі та Україні продовжує ускладнюватися. На зміну пандеміям натуральної віспи та чуми, які давно відійшли в минуле, прийшли пандемії ВІЛ-інфекції/СНІДу та парентеральних вірусних гепатитів. Досі некерованою залишається велика група гострих респіраторних захворювань, серед яких найбільшу соціально-економічну та медичну значимість зберігає грип. Чітко окреслилася актуальність великої групи герпетичних інфекцій. За останні 30 років завдяки науково-технічному прогресу відкрито майже 60 збудників інфекційних хвороб, розповсюдження яких по земній кулі потребує широкомасштабних досліджень. Відповідно дедалі більшої ваги набуває проблема емерджентних та орфанних інфекцій. Як розв’язати назрілі проблеми – у розмові із завідувачем кафедри інфекційних хвороб з епідеміологією, шкірними і венеричними хворобами Тернопільського державного медичного університету ім. І. Горбачевського, президентом Всеукраїнської асоціації інфекціоністів, академіком Національної академії медичних наук України, професором Михайлом Андрейчиним.

Михайло АНДРЕЙЧИН – завідувач кафедри інфекційних хвороб з епідеміологією, шкірними і венеричними хворобами ТДМУ, президент Всеукраїнської асоціації інфекціоністів, академік НАМН України, професор

– Михайле Антоновичу, ситуація, вочевидь, критична, а що мовить статистика щодо інфекційної захворюваності в Україні?

– За даними ДЗ «Український центр контролю та моніторингу захворювань МОЗ», інфекційна захворюваність в Україні (без врахування ВІЛ-інфекції) торік порівняно з 2015 р. зросла майже на 18 %. Передусім це відбулося за рахунок грипу (зростання майже у 4 рази) та ГРЗ, однак приріст дали також сальмонельозна інфекція, за винятком черевного тифу та паратифів А, В, С (на 7 %); шигельоз Зонне (12 %); харчова токсикоінфекція (понад 5 %); лептоспіроз (7 %); кашлюк (29 %); вірусний менінгіт (майже 9 %); гепатит А (майже 22 %); гострий гепатит В (понад 8 %); інфекційний мононуклеоз (понад 12 %); аскаридоз (понад 8 %); трематодози, в тому числі опісторхоз (майже 2 %), пневмококовий менінгіт (майже 90 %), інші бактерійні менінгіти (4 %). Деякі інфекції зросли на один або декілька випадків (дифтерія, паракашлюк, рикетсіози, кліщовий вірусний енцефаліт, геморагічна гарячка з нирковим синдромом, носії збудників черевного тифу та паратифів).

Безперечно, таке зростання може бути зумовлено кращою діагностикою вказаних інфекцій, а також періодичністю багаторічного епідемічного процесу. Однак, наприклад, зниження захворюваності на хворобу Лайма (з 8 до 6 випадків на 100 тис. населення) викликає лише здивування. Адже в деяких областях (де було проведено значну санітарно-освітню роботу та відносно краще налагоджено специфічну лабораторну діагностику цієї інфекції) кількість звернень населення з приводу укусів кліщів навпаки різко зросла. Та й специфічне обстеження хворих з хронічною запально-дистрофічною патологією шкіри, суглобів, серця, периферичної та центральної нервової системи дає змогу значно частіше діагностувати цю небезпечну інфекцію. Так, лише у Тернопільській області торік частота діагностики Лайм-бореліозу порівняно з 2015 р. збільшилася на майже 28%. Тож у суспільстві формується ілюзорне уявлення про відносне епідемічне благополуччя в державі, а протиепідемічні заходи виконуються в недостатньому обсязі. Реєстрація інфекційних хвороб в Україні здійснюється вкрай незадовільно, показники значно занижені. Коли існували санітарно-епідеміологічні станції, облік також «кульгав», адже за збільшення рівня інфекційної захворюваності працівників СЕС сварили й навіть карали. Але нині ситуація ще гірша, бо ж, по суті, ніхто не відповідає за реєстрацію таких випадків повною мірою – санепідемстанцій вже немає, а нові установи ще не виконують протиепідемічну роботу в достатньому обсязі. Термінові повідомлення про нові випадки інфекційних захворювань від місцевих лікувальних установ за інерцією спрямовуються до обласних державних лабораторій МОЗ. Епідеміологічний нагляд частково переданий агропромисловому комплексу, який не має достатньої кількості відповідних спеціалістів. Різко скоротилося число епідеміологів, у багатьох районах їх взагалі немає. Посада головного позаштатного інфекціоніста, який узагальнював та аналізував інфекційну захворюваність і надавав відповідні пропозиції, також ліквідована. Приватний сектор медицини взагалі не зацікавлений реєструвати інфекційних хворих, хоча охоче надає їм платні послуги. Епідемічні осередки обстежуються лише частково, а лабораторні дослідження контактних майже не проводяться через нестачу коштів. Тому серед контактних осіб виявляють мало хворих, відповідно, не знаходять першоджерело інфекції, яке продовжує поширювати заразу. А ще зважте на «супутні проблеми». Наприклад, в аптеках, число яких постійно зростає, залюбки продають антибіотики, противірусні препарати, інші засоби від гарячки, нежитю, проносу, отруєнь, хвороб печінки тощо, а чи є серед любителів самолікування інфекційні хворі – нікого не цікавить.

До того ж нині їх практично прирівняли до терапевтичних хворих – під час шпиталізації в інфекційний стаціонар їм пропонують платити «добровільний внесок» на підтримку лікувального закладу, а потім ще й за обстеження та лікування. Зважаючи на те, що інфекції зазвичай обирають соціально незабезпечених осіб, яким не під силу такі витрати, тож вони відмовляються від шпиталізації. Таким чином, інфекційні стаціонари втрачають функцію ізолятора, яка є дуже важливим протиепідемічним заходом.

– Особливе занепокоєння викликає почастішання спалахів інфекційних хвороб.

– За період 2012-2016 рр. число таких спалахів зросло майже в п’ять разів (з 34 до 166)! Відповідно збільшилася кількість постраждалих – до понад 3 тисяч осіб, у тому числі й дітей. Найчастіше спалахи були спричинені збудниками кишкових інфекцій і дедалі частіше почали фіксуватися в організованих колективах – торік таких стало вдвічі більше порівняно з 2015 роком (72 проти 37). Особливий резонанс у суспільстві спричинив епідспалах 2016 р. у кількох населених пунктах Одещини, пов’язаний з вживанням недоброякісної питної води. Тоді постраждало майже 800 осіб, більше половини з яких – діти. Подібні факти свідчать про незадовільний санітарно-гігієнічний контроль у державі та подальше його послаблення. І це при тому, що 16 % питної води в Україні не відповідає вимогам стандартів за санітарно-гігієнічними показниками, майже 5 % води в центральних водогонах є бактеріально забрудненою. Останнім часом в Україні відсутній належний контроль за ресторанним бізнесом, супермаркетами, кафе, барами, вуличними лотками, стихійними ринками. В одній з областей під час вивчення обставин чергового спалаху виявилося, що ресторан, в якому хворі «підчепили» інфекцію, ніхто не перевіряв впродовж п’яти років, а з 11 працівників кухні жоден не пройшов медичного огляду! Зрештою, порушення санітарного законодавства виявляються при багатьох вибіркових перевірках. Узагалі заборона позапланових перевірок харчових об’єктів відіграла негативну роль. Тепер «вживати заходів» доводиться лише після того, як сталася біда.

– Яка картина вимальовується щодо віддалених наслідків інфекційних хвороб?

– За останні п’ять років смертність від інфекційних хвороб коливалася від 20 до майже 29 випадків на 100 тисяч населення, а інвалідність – від 2 до 5,6 %. За період 1987-2016 рр. в Україні офіційно зареєстровано понад 297 тисяч випадків ВІЛ-інфекції, в тому числі 93 тисяч в стадії СНІД та майже 42 тисяч випадків смерті у цій стадії. Жертвами цієї недуги стають переважно молоді люди – 30-39 років. Навіть у тих дітей, які завдяки антиретровірусній терапії та іншим превентивним заходам народилися вільними від ВІЛ, формується недостатність імунної системи, тому вони часто хворіють, частіше помирають, ніж їх ровесники. Також, починаючи з 2016 р., в Україні втричі зросла смертність від ботулізму, чого давно немає у високорозвинених країнах. Частота ранньої неонатальної захворюваності та смертності у разі внутрішньоутробної інфекції варіює від 5 до 27 %, мертвонароджуваність досягає майже 17 %. Загальний рівень зареєстрованої перинатальної смертності в Україні на 43 % вищий за середньоєвропейський. У структурі смертності новонароджених інфекційна патологія досягає 65-70 %, тобто є однією з основних.

Унаслідок хронічного гепатиту С цироз печінки формується у 12 % хворих вже впродовж 20 років, у 20-30 % – через 30 років. Частота гепатоцелюлярної карциноми на тлі цирозу печінки досягає 1,4-3,3 %.

– Яка ситуація щодо кампанії з вакцинування?

– На жаль, забезпечення вакцинами вкрай незадовільне. Чомусь щеплення проти дифтерії, правця та кашлюку у різних вікових групах дітей 1-го року життя передбачена різними вакцинами, та й їх немає. Для оцінки ситуації можу навести приклад Тернопільської області. 2014 р. забезпечення вакциною «Пентаксим» (для першого та другого щеплення) склала 11 % від потреби, 2015-2016 рр. – до 40 %; АКДП у цей період взагалі не було; забезпечення вакциною АаКДП «Інфанрікс» становило 23 % і майже 42 % відповідно, торік – 0. Вакцини для ревакцинації АДП 2013-2015 рр. також не було.

Не краща ситуація з профілактикою кору, краснухи, паротиту. 2014 р. поставлено 18 % вакцин від потреби, 2015 р. – 0,25 %, торік – 9,8 % . І це при тому, що епідемія кору розгулює навіть у благополучних країнах, де дитяче населення захищено, – в Італії, Німеччині, Франції тощо, навіть з летальними випадками. Чого ж чекати в Україні, де також має місце спалах кору, а обсяг профілактики цієї хвороби 2016 р. скоротився до 20 %, ревакцинації ? до майже 15 % ?

Щодо профілактики поліомієліту, було передбачено бодай частковий перехід на інактивовану поліомієлітну вакцину, яку визнано безпечнішою, але 2014-2016 рр. її взагалі не постачали в Україну.

Тож логічно констатувати, що останніми роками план профілактичних щеплень виконано незадовільно. Якщо 2008-2013 рр. проти туберкульозу було вакциновано 90 -95 % дітей (у пологових будинках або до 1 року життя), то 2014 р. цей показник знизився до 28 %, 2015 р. – до 17 % від запланованого; дещо краща ситуація 2016 р. – 67 %, за 9 місяців 2017 р. – 57 %. Утім, для припинення розповсюдження хвороби необхідно, аби щепленнями було охоплено не менше 95 % дітей, які цього потребують. З ревакцинацією також проблема, наприклад БЦЖ-3, яка показана у 14 років, жодна дитина з 2012 р. у нашій області не отримала. Профілактика поліомієліту також незадовільна – найнижчі показники вакцинації дітей (до 1 року) були 2014-2015 рр. – 35 і 37 % відповідно.

Не належним чином складаються справи з профілактикою дифтерії, кашлюка, правця – 2014-2016 рр. провакциновано 33,3, 28,7, 9,8 % дітей відповідно (це найгірші показники) ; ревакцинація шестирічних дітей – 0,1 % 2015 р., підлітків і дорослих – 0. Профілактику гепатиту 2015-2016 рр. було забезпечено на 16 і майже 13 % від потреби відповідно. Не краща ситуація із забезпеченістю специфічними лікувальними сироватками та імуноглобулінами. Востаннє їх закуповували за кошти обласного бюджету 2009-2010 рр. Після того поставок цих препаратів у регіони не було. Нині в Тернопільській області є лише антирабічний імуноглобулін. Протиправцевої сироватки, необхідної як для лікування, так і для екстреної профілактики правця при травмах, немає. Наведу лише один показовий приклад. Місяць тому до інфекційного відділення однієї з лікарень Тернополя шпиталізувати хвору з тяжкою формою ботулізму (діагноз підтверджено лабораторно). Так от, протиботулінічну сироватку для неї довелося замовляти телефоном – зі складу, який розміщений десь поблизу Києва. Це був канадський антитоксин – ( кінський), який в Україну привезли волонтери як гуманітарну допомогу в дуже обмеженій кількості. А хворій препарат довезли родичі. Невідкладну допомогу лікарі надали невчасно.

– Що потребують нині інфекційні стаціонари?

– Їх завжди фінансували за залишковим принципом, тож стан більшості інфекційних відділень жалюгідний. До того ж значну частину районних інфекційних відділень узагалі ліквідували. Офіційна причина – епідемічне благополуччя. Але ми вже неодноразово заявляли, що це ілюзія, створена шляхом маніпулювання статистичними даними та підміною інфекційних діагнозів неінфекційними. Ситуація ускладнюється тим, що можновладці всіх рівнів (як і головні лікарі багатопрофільних лікарень) не усвідомлюють або й не хочуть розуміти, що праця інфекціоністів та епідеміологів ідентична роботі протипожежної служби – її якість оцінюється не за кількістю пожеж, а за їх відсутністю. Звідси – особливості розрахунку ліжкового фонду, забезпечення ліками й кадрами. Інфекціоністів усіх регіонів непокоять одні й ті ж питання – відсутність специфічних імунобіологічних препаратів, вакцин і навіть ліків для надання хоча б невідкладної безоплатної медичної допомоги хворим. Не вистачає кваліфікованих лікарів-інфекціоністів (на чверть від потреб), низька заробітна платня (чомусь лише в центрах ВІЛ-інфекції/СНІДу медичні працівники отримують 60 % доплати до основного окладу).

Впровадження медичних реформ також безпосередньо зачіпає нашу службу. Але дивує те, що інфекційна служба жодним словом не згадується у планах реформ, кошти передбачені лише на боротьбу з епідеміями. Складається враження, що чиновники не бачать того неблагополуччя щодо інфекційних хвороб, яке має місце в Україні. Скажімо, не зрозуміло, яка доля чекає на кабінети інфекційних захворювань поліклінік? Якщо функції інфекціоніста поліклініки переберуть на себе сімейні лікарі, тоді й рівень їхньої підготовки має бути іншим. Жодної інформації щодо подальших перспектив спеціалізованих інфекційних стаціонарів і діагностичних лабораторій у пропонованій реформі також немає. Нам варто слідувати прикладу успішних країн, які також вийшли із «соціалістичного минулого», проте змогли адаптуватися до нових умов ( маю на увазі Польщу, Естонію, Литву, Латвію).

– Яким бачить майбутнє розвитку служби Всеукраїнська асоціація інфекціоністів?

– Передусім наша асоціація наполягає на тому, аби інфекційна служба фінансувалася з державного бюджету, адже існує потенційна небезпека виникнення спалахів й епідемій, а деякі інфекції спричинили хронічну епідемію (наприклад, парентеральні вірусні гепатити, ВІЛ-інфекція).

Також пропонуємо залучити фахівців асоціації до робочої групи, яка б підготувала проект наказу МОЗ «Про удосконалення системи надання медичної допомоги інфекційним хворим в Україні в умовах реформування галузі охорони здоров’я». На часі розробити та затвердити табель оснащення інфекційних відділень багатопрофільних лікарень й обласних інфекційних лікарень, передбачивши суттєве покращення матеріальної бази цих закладів, забезпечивши їх сучасними засобами діагностики і лікування. Також потрібно передбачити створення інфекційних палат (відділень) високого рівня захисту у центральних лікарнях госпітальних округів та обласних інфекційних лікарнях.

Держава має ґарантувати безоплатність надання медичної допомоги інфекційним хворим у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, а також у державних наукових установах. Зауважу, що це вимога Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», зокрема ст. 19 «Права осіб, які хворіють на інфекційні хвороби чи є бактеріоносіями» та статті 10, розділу ІІІ. Тим більше, що в період реформування галузі такі ґарантії стають особливо актуальними.

Асоціація готова долучитися до розробки Державної програми боротьби з вірусними гепатитами у дорослих і дітей – вона дуже важлива. Держава водночас має забезпечити фінансування профілактики, діагностики та лікування вірусних гепатитів, передусім у соціально незахищених хворих і груп ризику. Список пропозицій можна продовжити, але наші подання майже не враховують. Наприклад, президія асоціації неодноразово просила надати їй право проводити атестацію лікарів-інфекціоністів, за участі представників МОЗ, обласних і міських департаментів охорони здоров’я, однак і це питання також не вирішується.

– Які механізми, на ваш погляд, варто залучити, щоб покращити біологічну безпеку держави?

– З цією метою, а також задля протидії біотероризму та забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя необхідно створити єдину національну автоматизовану систему спостереження і контролю за біологічною ситуацією. Це завдання номер один. В основі такої системи мають бути НДІ мікробіологічного, вірусологічного та епідеміологічного профілю, центри державного санітарно-епідеміологічного нагляду, центри громадського здоров’я, Держпродспоживслужба. Першочергового вирішення потребує досить великий блок заходів юридичного та організаційно-технічного спрямування. Передусім у законодавстві України має бути закріплено кримінальну відповідальність (як за найтяжчі злочини перед людством) за несанкціоновані дії, пов’язані з виділенням, зберіганням, нагромадженням і застосуванням з антигуманною метою збудників інфекційних хвороб, які становлять потенційну або ймовірну загрозу для життя та здоров’я людей.

Якнайшвидшого вирішення потребують кадрові питання. Недооцінка проблеми біобезпеки та біологічної зброї в останнє десятиліття призвела до поступового «вимивання» з навчальних програм підготовки студентів-медиків і лікарів (на етапі післядипломної освіти) питань захисту від біологічної зброї, мікробіології біологічних уражуючих агентів, епідеміології, клініки, профілактики та лікування спричинених ними захворювань. Це суттєво знизило рівень готовності спеціалістів до роботи в особливих умовах. Тож у навчальні програми потрібно внести відповідні зміни. Це стосується і сімейних лікарів, яким нині також пропонують працювати у не цілком звичних умовах. Одні сімейні лікарі у жодному разі не впораються з інфекційною патологією самотужки. На це є багато причин. Одна з них – недостатня підготовка (за кількістю виділених навчальних годин на вивчення такої патології).

Наш колега зі Львова, доктор наук з державного управління Роман Грицко проаналізував понад 65 тисяч консультацій сімейних лікарів, наданих дорослому населенню. За структурою захворювань гострі інфекції верхніх дихальних шляхів було діагностовано у 42 % пацієнтів, гострі кишкові інфекції – у 7 %, гострі інфекційні захворювання нижніх дихальних шляхів – у майже 3 % пацієнтів. Оскільки діагностичні можливості сімейних лікарів обмежені, то неминучі діагностичні помилки. Тут потрібна фахова допомога інфекціоніста.

Аби наблизити інфекціоністів до первинної ланки надання допомоги, пропонуємо створити центри інтегративної сімейної медицини на базі амбулаторій-поліклінік, де працювали б «вузькі» спеціалісти, у тому числі й інфекціоністи. Останні консультуватимуть сімейних лікарів і займатимуться профілактикою інфекційних захворювань серед мешканців об’єднаних територіальних громад. Така структура дасть змогу зберегти робочі місця медичних працівників, які підпадають під скорочення згідно з новою реформою охорони здоров’я, а найважливіше – наблизити медицину до людей, а не віддаляти її у центри госпітальних округів, куди хворі добираються, долаючи десятки кілометрів.

Лариса ЛУКАЩУК

Поділитися...
Share on Facebook
Facebook
Share on Google+
Google+
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on LinkedIn
Linkedin