Подячна згадка про Людмилу Іванівну Богачик

Швидко спливають роки. Цьогоріч 22 вересня сповнилося 100 років з дня народження Людмили Іванівни Богачик, яка відійшла у вічність 1984 р.

Ця славна жінка народилася на Вінничині в селянській сім’ї. Лікарську освіту здобула в Київському медичному інституті (нині – Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця). Вчена рада інституту рекомендувала її на наукову роботу, проте на заваді стала війна. Людмила Іванівна пройшла складний шлях професійного становлення: завідуюча районною інфекційною лікарнею та викладач фельдшерсько-акушерської школи в рідній області, екскурсовод музею-садиби М.І. Пирогова, аспірант Київського науково-дослідного інституту інфекційних хвороб, асистент кафедр інфекційних хвороб Вінницького медичного інституту, а згодом – Запорізького інституту вдосконалення лікарів.

Кандидатська та докторська дисертації вченої були присвячені дослідженням висипного тифу, який в 50-60-ті роки минулого століття був ще актуальним. Вдалося виявити низку клінічних, епідеміологічних та імунологічних особливостей спорадичного висипного тифу, а також розробити й удосконалити лікувально-діагностичні та профілактичні заходи. Докторська дисертація Людмили Іванівни «Аналіз спорадичних випадків висипного тифу на основі клінічних, експериментальних і епідеміологічних даних» може бути взірцем вдалого комплексного підходу у вивченні цієї небезпечної інфекції, що схильна до епідемічного розповсюдження й заподіяла людству багато лиха.

З 1963 до 1981 року Л. Богачик працювала в Тернопільському державному медичному інституті (тепер – Тернопільський медуніверситет ім. І.Я. Горбачевського) на посаді завідувача кафедри інфекційних хвороб і епідеміології. Саме на тернопільський період припав розквіт творчої діяльності професорки. Особливо багато часу й творчих сил віддала вдосконаленню викладання зазначених предметів. Вона розробила оригінальну методику викладання інфекційних хвороб, наголос ставила на висвітленні найважливіших для лікарської практики даних та їх максимальному унаочненню. Для цього широко використовувала таблиці, муляжі, малюнки та кадропроектори. Більшість унаочнень викладачі виготовляли самотужки. Звісно, вони серйозно поступалися теперішній комп’ютерній технології, але й мали важливу перевагу: викладач був більше наближений до студента.

На кожному практичному занятті демонстрували хворих, насамперед тематичних. Якщо таких пацієнтів не було в клініці, то студентів ознайомлювали з перебігом подібних захворювань у розрізі диференційної діагностики. Більшість часу на заняттях студенти проводили в палатах. Про суто теоретичні заняття не могло бути й мови. Щоправда, у клініці перебували понад 130 хворих, тобто вдвічі більше, ніж тепер. Іноді палат не вистачало, і тимчасові ліжка ставили в коридорах. Водночас студентів було значно менше, тому всі могли працювати з пацієнтами.

Важкохворих Людмила Іванівна опікувала з особливою теплотою, протягом дня відвідувала їх кілька разів. За потреби збирала консиліум, просила лікувальників негайно інформувати її про найменші зміни в перебігу захворювання та ефективність лікування. Під час клінічних обходів спочатку пропонувала колегам обґрунтувати діагноз і лікувальну тактику й лише після цього висловлювала власну думку. Дуже боляче реагувала на випадки недбальства чи неуважності персоналу. Для лікування хворих вибирала якнайменше необхідних препаратів, рішуче виступала проти поліпрагмазії.

До пацієнтів ставилася з пошаною, можна сказати – з благоговінням. Була цілковито безкорисливою, що нечасто має місце тепер, у період дикої комерціалізації медицини. Через багато років можна було зустріти літніх людей, які тепло згадували професора-жінку «в окулярах», що колись врятувала їм життя або повернула здоров’я. Систематично залучала практичних лікарів до наукового аналізу клінічних даних і публікацій повідомлень про цікаві випадки з клінічної практики в медичних журналах та матеріалах конференцій.

У творчому доробку професора Л.І. Богачик понад 90 наукових і навчально-методичних праць. За її наукового керівництва було виконано одну докторську та чотири кандидатські дисертації. Всі дисертанти пройшли добру наукову школу.

В останні роки свого життя Людмила Іванівна тяжко хворіла. Онкопроцес поступово поширився й забрав усі сили. Лише в пам’яті багатьох лікарів і пацієнтів назавжди залишився образ скромної й талановитої людини, що сумлінно виконала покликання цілителя, педагога та вченого.

Михайло АНДРЕЙЧИН,

академік НАМН Україн

Поділитись:Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterShare on LinkedInEmail this to someonePrint this page