Петро Вітюк: «Війна навчила цінувати кожну хвилину життя»

Серед своїх одногрупників він – найстарший. За його плечима навчання у медичному коледжі, служба в армії та… війна. Нині він – третьокурсник Тернопільського медуніверситету. Вранці, як усі студенти, поспішає на заняття, а ввечері – до лікарні. Вже кілька років працює медбратом у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії. Недоспані ночі на чергуваннях, лекції у виші, а вдома – дружина та трійко дітей. Як вдається все поєднувати й до того ж зберігати гарне почуття гумору, розкажемо у нинішньому нашому інтерв’ю. Знайомтеся – Петро Вітюк. Поспілкуватися з Петром вдалося напередодні його 30-річчя.

– Мабуть, пересічній людині, а також одногрупникам, важко збагнути як усе встигаєте: навчання, робота, дім…

– До такого темпу вже звик. Щодня я на заняттях, а ввечері чи на вихідних маю кілька чергувань на місяць. Як встигаю? Та якось так виходить. Просто намагаюся все систематизувати. В університеті цілком поглинутий навчанням, у лікарні – допомогою недужим, а вдома увесь час присвячую дружині та дітям. Найстаршому Вадиму в квітні буде чотири роки, а двійні – Артему й Матвію лише 5 місяців.

– Ваша дружина має стосунки до медичної царини?

– Ні. Її фах не пов’язаний з медициною. Проте познайомилися у лікарні. З нею трапилося нещастя й вона потрапила до відділення анестезіології та інтенсивної терапії. Тут я її вперше побачив. Не скажу, що це було кохання з першого погляду. Але ми часто спілкувалися, вона здобула мою прихильність. Коли ж видужала, то домовилися зустрітися на каві. Відтоді все закрутилося. Десь через рік справили весілля.

– Відділення, в якому працюєте, – одне з найважчих у лікарні. Ви зблизька бачите яка непроста праця лікарів, якої великої відповідальності й витримки потребує. Тим не менше вирішили продовжити навчання й стати лікарем. Що спонукало?

– Знаєте, мені зараз набагато легше дається навчання. Коли маєш вже практику й щоразу зіштовхуєшся з новими випадками, то більше розумієш написане у підручнику. Практика та теорія інколи різняться. Придивляюся до роботи наших лікарів, які вони рішення приймають, спосіб лікування. У майбутньому мені це згодиться. Стати ж лікарем хотілося завжди, а от вступити на державну форму навчання вдалося не відразу, коштів же в батьків, щоб оплатити навчання, не було… Довелося кілька разів випробовувати долю вступника.

– У вашій родині є медики?

– Ні, я перший. Навіть так і не скажу, що саме наштовхнуло вибрати медицину. Просто ще з дитинства подобається ця професія. Освіту здобував у Дубенському медучилищі, маю фах фельдшера.

– Свого часу ви майже рік прослужили в АТО. Входили там до медичної роти?

– Так, на війні теж довелося рятувати людей. Пригадую, мене до військкомату викликали вранці, а вже ввечері відправили на Яворівський полігон. Від служби я не пробував «відкосити», бо знав, що це мій обов’язок. Тим більше, колись мріяв стати військовим лікарем…

На війні жили в окопах, наметах, бліндажах. Було дуже важко виживати в таких умовах. Але до всього звикаєш. Постійно були під обстрілами. Всіх бійців після надання допомоги відправляли в госпіталі. Доводилося рятувати від осколкових поранень, зупиняти артеріальні кровотечі… Першочерговим завданням було надати кваліфіковану домедичну допомогу й довезти до найближчого госпіталю. Від того, як добре спрацює наша бригада залежало дуже багато, не лише подальша якість життя пораненого, а й, власне, саме його життя. Одному чоловіку дуже сильно поранило руку, ми витягли всі осколки, перев’язали рану й швидко доправили до лікувального закладу. Завдяки злагодженим нашим діям вдалося кінцівку врятувати.

– З війни не всім щастить повернутися живим і неушкодженим, траплялися такі випадки, що були за крок від смерті?

– Так двічі. Одного разу потрапили під мінометний обстріл. Упродовж п’яти годин хлопці налічили 280 снарядів, які розірвалися поруч з нашим бліндажем. Іншого разу, за волосину від смерті був, коли передислоковувалися на іншу базу. Я на дві хвилини задрімав на «Уралі» й тут почали обстрілювати нас з «Градів». Прокидаюся, а поруч нікого немає, хлопці повтікали. Швидко зорієнтувався та заховався в найближчому хліву. Це мене й врятувало. З мого підрозділу загинув фельдшер і санітар. Їм було 35 і 22 роки. Тіло одного, точніше останки, знайшли через кілька місяців…

– Як змінила вас війна?

– Навчила цінувати кожну хвилину життя. Насправді для того, щоб людині бути щасливою, потрібно небагато, але це починаєш розуміти, коли на мить заглянув у вічі смерті.

– Як звикали до мирного життя?

– Якось легко звикнув до мирного життя. Звичайно, перші тижні було непросто, але потім все налагодилося. Щоправда, не всім вдалося. Здебільшого, будучи успішними тоді, на війні, вони не зуміли знайти себе зараз.

– Війна інколи сниться?

– Тепер вже ні… Раніше часто снилася. Моя робота мене загартувала й я доволі легко все переніс. Війна не залишила страшний відбиток, хоча неприємні спогади залишилися. Людська пам’ять має таку властивість.

Мар’яна СУСІДКО,

Микола ВАСИЛЕЧКО (фото)

Поділитися...
Share on Facebook
Facebook
Share on Google+
Google+
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on LinkedIn
Linkedin