Панас Мирний – захисник і творець української літературної мови

Цікавою та неординарною є постать Панаса Мирного. Він увійшов в історію української літератури як прозаїк-новатор, який порушив суспільно важливі морально-етичні питання. Його небезпідставно ставлять поруч з корифеями української прози.

Панас Мирний – Панас Якович Рудченко – народився 13 травня 1849 року в родині бухгалтера повітового казначейства в місті Миргороді на Полтавщині. Незначною була освіта Панаса Рудченка, бо після кількох років навчання в Миргородському парафіяльному, а потім – у Гадяцькому повітовому училищі, чотирнадцятилітній хлопець йде на власний хліб.

Чиновницька служба почалася 1863 року в Гадяцькому повітовому суді. Наступного року він переходить у повітове казначейство помічником бухгалтера, а згодом, після короткочасного перебування в Прилуках, займає цю ж посаду в Миргородському казначействі.

З 1871 року Панас Рудченко живе й працює в Полтаві, займаючи різні посади в місцевій казенній палаті.

Перші його твори (вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав»), підписані прибраним ім’ям Панас Мирний, з’явилися за кордоном, у львівському журналі «Правда» 1872 року. У цьому ж журналі «Правда» 1874 році були надруковані нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» та оповідання «П’яниця». Це друкування за кордоном пов’язано з Валуєвським циркуляром 1863 року, а згодом і Емським указом 1876 року про заборону українського книгодрукування. Тому наддніпрянські письменники налагодили видання своїх творів в Галичині й цим користувалися багато років.

1877 року в Женеві вийшла повість «Лихі люди». 1875 року у співавторстві з братом Іваном Біликом закінчив роботу над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», але ні в Києві, ні в Петербурзі опублікувати роман не вдалося. Вперше він з’явився в Женеві 1880 року за сприяння професора Михайла Драгоманова, який там започаткував видання друкованого органу «Громада». Книгу доводилося нелегально переправляти через кордон, поширювати конспіративно. Лише з послабленням цензурного тиску роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» вперше публікують 1903 року в журналі «Киевская старина» під назвою «Пропаща сила».

За молодих років Панас Рудченко був зв’язаний з революційним визвольним рухом, з 1875 року брав участь у нелегальній роботі революційного гуртка «Унія».

Українська мова пройшла тривалий тернистий шлях до статусу національної та державної. Особливо активно становлення та розвиток нової української літературної мови відбувалося у ХІХ столітті, зокрема, в його другій половині.

Значно турбувало питання використання української мови в усіх сферах суспільного життя й Панаса Яковича Рудченка, чиновника імперського уряду та водночас українського письменника-демократа Панаса Мирного. Болючі проблеми літературного та соціально-культурного життя в Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст., у тому числі й мовне питання, відображено в приватному листуванні письменника.

Листування Панаса Мирного ілюструє умови діяльності української інтелігенції того часу, даючи дослідникам можливість інтроспективного аналізу культурної атмосфери кінця ХІХ – початку ХХ століття. Розквіт творчої та громадської діяльності Панаса Мирного припав на той період, коли українське суспільство в Російській імперії опинилося в дуже складній ситуації: Валуєвський циркуляр та Емський указ, по суті, звели нанівець можливості легального функціонування українського національного руху. Українська мова зберігалася лише в усному мовленні, а за умов урядових заборон і переслідувань процес становлення літературної мови ускладнився ще більше.

Тільки із середини 1880-х років твори Панаса Мирного публікують в Україні. Так, на сторінках альманаху «Рада», який видавав М. Старицький у 1883-1884 роках, з’являються перші дві частини роману «Повія» та два оповідання з циклу «Як ведеться, так і живеться».

1886 року в Києві виходять збірник творів письменника «Збираниця з рідного поля» та комедія «Перемудрив». Одночасно Панас Мирний друкується за кордоном, де виходять його «Лови», «Казка про Правду та Кривду», п’єса «Лимерівна», вільний переклад «Дума про військо Ігореве».

Панаса Мирного хвилювало збереження чистоти української мови, її народнорозмовної основи.

Панас Мирний вбачав у любові та повазі до рідної мови вияв високого почуття патріотизму. У листі до Григорія Маркевича прозаїк висловився стосовно рукопису, автор якого, мовлячи про любов до рідного краю й патріотизм, прирівнює його до любові «до річок, річечок і моря…». «То так на мене і тхнуло слов’янською наївністю», – зізнається письменник. Не в любові до гарних краєвидів полягав патріотизм Панаса Мирного. У листі до Івана Зубковського, миргородського лікаря та краєзнавця, автора брошури «Краткая историческая заметка о Миргороде», що вийшла друком 1912 року в Полтаві, він писав: «Было бы желательно, чтобы всякие труды о родине были писаны и рідною мовою, но и за то спасибо, что истинные сыны не забывают своей рідної матері». Варто зауважити, що листування Панаса Мирного з багатьох причин збереглося не повністю, однак аналіз його спадщини, відомої нині, дозволяє з упевненістю констатувати, що однією з провідних тем листів письменника була проблема становлення української літературної мови на живій народнорозмовній основі. Панас Якович вбачав в українській мові знаряддя у боротьбі за національну самобутність, вважаючи природним і невід’ємним використання рідної мови в різних сферах суспільного життя.

Панас Мирний виступав з публікаціями, в яких закликав до рівноправності жінок. Співпрацював з полтавським журналом «Рідний край». У низці своїх творів («До сучасної музи», «Сон», «До братів-засланців») дає коментарі революційним подіям.

1914 року висловив протест та обурення діями царської влади, що заборонила відзначати 100-річний ювілей Тараса Шевченка.

Після революції 1917 року Панас Мирний підтримав Центральну Раду, а пізніше – Симона Петлюру.

28 січня 1920 року класик української літератури помер від інсульту. Похований у Полтаві. Дружина пережила чоловіка більше ніж на 20 років. Разом із сином вони відкрили у власному будинку Панаса Мирного меморіальний музей, першим директором якого був Михайло Рудченко, син письменника.

Стапан ВАДЗЮК,

професор ТНМУ,

Оксана РАТИНСЬКА,

доцент ТНМУ