Ольга Кушнір: «З радістю приймаю все, що в моєму житті відбувається»

9 серпня у День пам’яті Святого великомученика та цілителя Пантелеймона в столиці відбулася урочиста церемонія нагородження медиків орденом Святого Пантелеймона. І хоча відзнака має власну історію, цьогоріч вона знайшла своїх володарів у вже оновленому статусі. Її ініціатор – громадська організація «Українська ліга сприяння розвитку паліативної та хоспісної допомоги».

Кандидатів на відзначення цим орденом відбирала спочатку регіональна, потім – національна експертні ради, а завершила добір Поважна рада, до якої ввійшли відомі в країні академіки, релігійні діячі, політики. Серед номінантів з Тернопільщини на громадську відзнаку за професіоналізм і милосердя у номінації «Кращий медик» – головний фельдшер Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Ольга Арсентіївна Кушнір. Її кандидатуру на відзначення цим орденом запропонував колектив обласного осередку Асоціації медичних сестер. Ольга Арсентіївна повернулася з урочистої церемонії з Києва, щоправда, не з орденом. Але все-таки на неї теж чекала відзнака. Читаємо: «Прослава Кушнір Ользі Арсентіївні, номінанту відзнаки за професіоналізм і милосердя – «Орден Святого Пантелеймона» 2017 року».

– Ольго Арсентіївно, ви – серед найкращих медиків України. Що відбувається в душі в людини, яка, по суті, на вершині своєї професійної майстерності?

– Понад сорок років я на професійному шляху. І зауважте, майже всі роки працюю на одному робочому місці. Це свідчить про те, що я правильно обрала собі фах, бо жодного разу не виникало бажання його змінити. Навпаки, хотілося чогось більшого, удосконалюватися самій, оновлювати наш Центр, аби це була справжня екстрена допомога, як у зарубіжних колег. Що ж до номінації на таку високу нагороду, то для мене важливим та цінним є те, що члени Асоціації медичних сестер висловили мені найвищу квоту довіри. Це дуже потужний стимул, який дає сили жити, працювати для людей та на благо пацієнтів. Для мене це своєрідний професійний детектор, який мені вдалося успішно пройти і за що дуже вдячна своїм колегам. Спочатку мене ця новина дуже здивувала: «Чому я, адже є так багато моїх співробітників, які дуже сумлінно працюють?» Згодом подумала: це, напевно, так вищі сили «посприяли». Тому з радістю приймаю все, що в моєму житті відбувається та дякую і Всевишньому, і людям, які мене доволі високо оцінюють. Знаєте, так багато речей у світі можна купити, а от довіру людей ні за які банкноти не придбаєш, її потрібно заслужити – відданою працею, уважним ставленням, тому на душі в мене радісно.

– Чи часто згадуєте, як мріяли про цей фах, роки своєї студентської юності?

– Після закінчення Чернівецького медичного училища я приїхала до Тернополя, скерування у мене було в обласну лікарню на посаду операційної медсестри. В ті часи ми були просто одержимі професією, так хотілося вчитися, здобути більше знань, освоїти навички, мали велике бажання оволодіти цією професією. Але трапилося так, що я рік пропрацювала у ФАПі в Пронятині, а вже згодом прийшла на «швидку допомогу». В душі мріяла працювати саме тут, і ось одного разу набралася сміливості та й достукалася до міського управління охорони здоров’я, попросила: «Переведіть мене, будь ласка, на «швидку», дуже хочу там працювати». З цього часу сорок років минуло.

– Вам довелося за ці роки прожити чималу історію цього медичного закладу – коли з невеликої станції він виріс аж до Центру екстреної меддопомоги…

– Справді, і назва за ці роки змінювалася багато разів, і статус закладу значно зріс. Для мене це частинка й мого життя, навіть дуже вагома. Її наповнюють своєю присутністю люди, які в нас працюють. Колектив наш міцний, здружений, бо усі прийшли сюди за покликом серця. Звичайно, хтось іде на заслужений відпочинок чи змінює місце проживання, але команда залишається. Спочатку і я працювала на викликах, довелося, як нині молодь висловлюється, весь екстрим цієї роботи відчути. Нині ж у мене переважно контролюючі функції, але це не означає, що я веду тотальний нагляд. Намагаюся просто тримати стан справ у Центрі під постійним наглядом – зранку, ще навіть не заходячи до свого кабінету,  обійти всі «пости», поцікавитися, що за ніч відбулося, чи справна апаратура, достатньо препаратів, чи всі працівники на місці. Тоді вже беруся до паперових справ, адміністративної роботи, адже нині в нас, окрім Центру, на балансі ще й п’ять станцій екстреної медичної допомоги в районних центрах, до яких входять підстанції та пункти.

– Реформа швидкої допомоги вже відбулася, а чомусь охорони здоров’я загальмувала чи не на старті. Як Центру працювати в таких умовах?

– Наша служба першою пройшла всі етапи реформування й, на мій погляд, вони виявилися безболісними як для нас, так і для пацієнтів. Організація роботи значно змінилася, створено вертикаль підпорядкування структурних підрозділів служби з чітким контролем їхніх функцій. І це дало результат. Що стосується нашої діяльності у системі координат охорони здоров’я, то тут є чималі проблеми, адже не відпрацьований механізм взаємодії первинної та екстреної меддопомоги. Немає чіткого розподілу функцій екстреної меддопомоги та «первинки». Тому нам і зараз доводиться обслуговувати виклики з незначним підвищенням температури, безсонням, у той час, коли нагальності потребують люди, які потрапили в автоаварії на шляхах, інші надзвичайні ситуації. Намагаємося дотримуватися нових нормативів доїзду до хворого, але не так це легко здійснити, коли автопарк чи не в сумному стані. Звісно, маємо кілька нових санітарних машин, проте більшість потребує заміни чи ремонту. Уявіть ситуацію, коли авто використовують цілодобово, особливо на наших дорогах, машини ламаються, отож потребують ремонту та відповідно коштів. Раніше існували такі нормативи, коли заміну санітарного транспорту проводили раз на п’ять років, але нині про них чомусь «забули». Звісно, у нас є плани роботи, програмуємо свою діяльність, але як розв’язати цю проблему без додаткових фінансів? Болить, мабуть, у кожного з наших медиків, коли вони не можуть кваліфіковано надати меддопомогу, бо відсутня апаратура. Не можу сказати, що скрізь в області така ситуація, але й донині на деяких пунктах немає звичайного апарата ЕКГ, дефибрилятора. Кисневий балон, невеликий набір медикаментів і руки працівника «швидкої» – ось і вся допомога.

– Про що мрієте у професійному вимірі?

– Як і кожний медик, якому не байдужа доля вітчизняної медицини, мрію, аби наша служба стала в повному розумінні цього поняття екстреною. Щоб праця людей була належно оцінена державою й служба отримувала достатнє фінансування. Ми повинні реально стати в авангарді медичної допомоги, бо на кону життя людини. Натомість змушені щось підлаштовувати, ремонтувати, а так хочеться новенького обладнання, особливо коли бачиш, яким воно може бути в іноземних колег. Нещодавно ми створили навчально-тренувальне відділення, де наші фахівці, а також курсанти з усієї області відпрацьовують певні навички на манекенах, проходять тренінги. От лише тренажерів там не цілком достатньо. Сподіваюся, що в майбутньому нам все-таки вдасться це відділення поповнити новими сучасними засобами. Мріємо й про власний пункт для заповнення кисневих балонів у нашому центрі, адже, погодьтеся, недоцільно привозити їх зі Львова за 120 км. Сподіваюся, з часом вирішиться й питання доїзду автомобіля швидкої до приймальних відділень медичних закладів, облаштують зручні під’їзди, де немає сходів та не заважають інші авто транспортувати хворого. Здавалося б, незначна проблема й розв’язати її не так уже й важко. В зарубіжних же клініках з цим клопоту немає, доводилося спостерігати, як санітарне авто легко заїжджає чи не до самого медзакладу і ніхто не притримує двері, бо і вони, і салон автомобіля відчиняються автоматично. Звісно, й діагностують пацієнта одразу на місці, ніхто не переймається, щоб перевозити його в інший заклад та не бігає у пошуках потрібного фахівця. Важливо також, аби хворого вчасно ушпиталізовували в лікарняних закладах, адже нам дається на це 15 хвилин, але найчастіше виходимо за лімітований час. Мріється й про централізоване забезпечення працівників уніформою, щоб не медик думав про це, а держава. Вона має забезпечити фінансування, а вже фахівці охорони здоров’я раціонально використати кошти. Так хочеться, щоб наші спеціалісти отримували гідну зарплатню, і рятуючи чужі життя, могли подбати про свої сім’ї, навчати у вишах дітей, мандрувати іншими країнами. Впевнена, настане той час, коли наша екстрена допомога буде складати гідну конкуренцію закордонному медзакладу.

Лариса ЛУКАЩУК,

Микола ВАСИЛЕЧКО (фото)