Ольга Валюс: «Лікарня – моє повітря»

– Уже з першого чергування я зрозуміла, що лікарня – моє повітря. Я люблю її коридори, лікарів, пацієнтів, запах медикаментів. Мені тут добре, тут упевнена в тому, що роблю справжню справу, – каже медсестра ендокринологічного відділення Ольга Валюс.

В університетській лікарні Ольга трудиться після закінчення Чортківського медичного коледжу. Хоча відтоді минуло не так уже й багато часу, отриманий досвід дівчина вміло застосовує на практиці. Тепер у відділенні вона своя. Старші колеги допомогли Ользі швидко опанувати всі тонкощі роботи.

– Аби бути медсестрою, треба любити свою професію, людей, – каже Ольга Валюс. – Недарма ж кажуть, що без лагідного погляду, доброго слова та посмішки навіть найдорожчі ліки не допоможуть. Завдяки турботі й професійній майстерності медсестер у людей з’являється віра та надія на одужання, і це найголовніше.

Робота в ендокринологічному відділенні аж ніяк не проста. Саме тут, окрім регулярної медичної допомоги, медсестра Ольга Валюс дає своїм пацієнтам надію. Вона ніколи не падає духом, не виснажується й не зневірюється. Терпляче долає життєві труднощі та ще й усіляко підтримує недужих. Якимось дивним чином вона вміло підбирає ключик до сердець усіх своїх пацієнтів.

– Оскільки хворі перебувають на лікуванні регулярно, то ми настільки звикли одні до одних, що вже як одна сім’я, – розповідає медсестра. – Я знаю не лише історію хвороби своїх пацієнтів, а й історію їхнього життя. Хоча у дитинстві Ольга планувала обрати зовсім інший, немедичний фах. Втім, на долі було написано інакше.

– Незважаючи на те, що бувають і недоспані ночі, і різні екстремальні ситуації, – ділиться думками Ольга Валюс. – Все компенсується результатом роботи. Коли бачу десятки людей, яким зуміла допомогти, на душі стає легко й приємно, – це для мене найбільша нагорода.

– Що є чи не найважче у роботі?

– Пояснити людині, якій щойно поставили діагноз «цукровий діабет», що її життя тепер різко стане інакшим, що слід змінити власні звички та уподобання, кардинально переглянути свій спосіб життя. Проте не всі одразу розуміють усю серйозність ситуації, що тепер доведеться чимось жертвувати заради доброго самопочуття. Але чим швидше хворий усвідомить це, тим кращий буде результат.

– Дивно розділяти людей за професіями, але все-таки, коли йшли в медицину, що думали про медиків? Які вони? Чи підтвердилися ваші очікування, побоювання?

– О, я гадала, що вони прекрасні у всьому! І не помилилася! За рахунок дуже складного та тривалого процесу навчання це справді люди з багатим запасом знань і широким кругозором. Вони розбираються у багатьох речах, уміють пожартувати, підтримають будь-яку розмову: від мистецтва до політики та приготування тортів.

– Як же тоді специфічний лікарський гумор?

– Не можу переказати наших жартів, тому що мені доведеться пояснювати, в чому їхній сенс, а тоді вони втратять свою принадність або можуть бути взагалі незрозумілими, неприйнятними. Лікарня – це особливий світ, де є місце всьому. І пацієнти часто сміються та жартують разом з нами.

– Чи не боялися потрапити в сферу людських страждань? Міцні нерви – запорука успіху в медицині?

– Усі медики просто зобов’язаний бути по життю «трохи психологами». Це взагалі обов’язкова умова для роботи в будь-якій соціальній сфері. Знання з психології допоможуть налагодити контакт з будь-яким, навіть найконфліктнішим пацієнтом, а ще допоможуть «не вигоріти» самому. У когось цей дар від народження, до когось приходить з досвідом, хтось вчиться.

– Кількість пацієнтів, у яких виявляють цукровий діабет, з кожним роком зростає?

– На жаль. Найприкріше те, що це люди доволі молодого віку. Діабет, як кажуть, мої старші колеги, значно помолодшав. Окрім того, кількість хворих у відділенні набагато зросла. Якщо колись виявляли хворих на діабет раз у два-три місяці, то тепер чи не кожного тижня. Я переконую хворих, що діабет – це не вирок, а просто інший спосіб життя!

– Чи вважаєте, що медицина – тепер на все життя, ваше все?

– Медицина неосяжна. Це – постійний розвиток і прогрес. Не бачу причин розчаровуватися, а труднощі з бюрократією, низькими зарплатнями, про які багато мовлять, мене не лякають. Знаю, куди йшла, й бачу в цьому сенс життя. Взагалі міняти часто професію – погана затія. Медицина жорстока й вимоглива. Робота з людським організмом – це не різьблення по дереву. Щоб стати висококласним фахівцем, треба багато років. Але, сподіваюся, що прослужу людям у цьому фаху до завершення трудової діяльності.

Мар’яна СУСІДКО,

Микола ВАСИЛЕЧКО (фото)