Олександр Башта: «У мене тепер три дні народження»

Він лише робить свої перші кроки в медицині. Коли ж поруч мудрі наставники, їх робити набагато легше. Хірургія, на його переконання, одна з найцікавіших галузей у медицині. Свого часу він передавав свої навички бійцям на передовій. Той період у житті називає «до» і «після». Отож нині спілкуємося з лікарем-інтерном хірургічного відділення Олександром Баштою.

– Олександре, кожен проторює власний шлях у медицину. Коли вас захопила ця царина?

– Десь у 5 класі я записався на плавання. Час від часу проводили курси, як рятувати людей та надавати першу домедичну допомогу. Мабуть, тоді мене й привабила медицина. Крім того, завжди було цікаво, які речі відбуваються в організмі, що провокує втому, як побудована м’язова система, як впливає харчування на збільшення ваги… А ще було кілька випадків, коли доводилося рятувати людей на воді. На Дальньому пляжі, неподалік якого мешкаю, часто люблю прогулюватися набережною. Одного разу якогось чоловіка спіймала судома й він почав тонути. Побіг його рятувати. Також, пригадую, взимку, проходив неподалік причалу, двоє хлопців полізли на лід і один з них провалився, я його витяг. На щастя, в обох випадках усе закінчилося добре.

На початках ще вагався, не гадав, що оберу медицину. В школі мені важко давалася хімія, а при вступі вона була одним з профільних предметів, тож приглядався до політехнічного чи економічного університету. На їхній базі заняття спортом заохочувалися, можна було брати участь у різноманітних змаганнях, представляти навчальний заклад. Схожу практику використовують і за кордоном, приміром, у США. Якщо там маєш значні досягнення в спорті, тебе заохочують, платять високу стипендію і в майбутньому можна отримати хороше місце роботи, яке тобі забезпечує університет. Багато хто з моїх колег так і вчинили. Зараз вони працюють в Сполучених Штатах Америки та Європі. Лише двоє обрали медичний фах.

– Ще займаєтеся плаванням?

– Лише для себе. Будучи на другому курсі, мені довелося виборювати честь університету в змаганнях між вишами Тернополя. Тоді ми отримали третє місце.

– Батьки підтримали ваше рішення обрати саме лікарський фах, чи не відмовляли?

– Ні, навпаки підтримували.

– Не було миті розчарування, мовляв, медицина – це складно й можна обрати інший, легший шлях?

– Навчаючись у школі, ще не мав доброго уявлення про професію лікаря та з якими труднощами доведеться щодня зіштовхуватися, працюючи за таким фахом. На першому курсі мені було доволі непросто, але я ніколи не шукав легких шляхів. Навчальний процес настільки затягнув у свій вир, що постійно з кожним роком медицина дедалі більше й більше почала подобатися. Велику роль зіграли старші колеги, які навчають і передають свої знання.

– Доводилося побувати на стажуванні у закордонній клініці?

– На жаль, ні, але насправді дуже б хотілося. В дитинстві їздив з батьком до Сполучених Штатів Америки, де довелося побувати у тамтешній лікарні, залишилися лише приємні спогади. Для мене на той час це було щось на зразок Діснейленду: багато іграшок, увесь персонал привітний та усміхнений. Там минає увесь страх, не думаєш про те, що зараз тобі будуть робити якісь неприємні процедури.

– Знаємо, що ви були одним з учасників медичного загону спецпризначення «Білі берети» й свого часу навіть побували на передовій.

– Мене з дитинства патріотично виховували. Тому, коли почався Майдан, а згодом – АТО, хотів зробити свій внесок у боротьбу за українську націю. Я навчався на четвертому курсі, не вмів поводитися зі зброєю, але мав певні навички в медицині та хотів, власне, їх використати в правильному руслі і які б стали в нагоді тим людям, які борються за Україну. Відтак вступив до лав «Білих беретів». Власне, там познайомився з працівниками університетської лікарні. Набував навичок, здобував знання під час лекцій, майстер-класів, занять з тактичної медицини. Коли отримав сертифікат і вже міг викладати тактичну медицину для бійців, збагнув: тепер настав мій час. Батько моє рішення підтримав і я поїхав у зону АТО. Спершу викладав на базах для добровольчих батальйонів, а потім безпосередньо на передовій. Учив хлопців, як надавати першу допомогу при критичних кровотечах, пневмотораксі, як правильно скласти свою аптечку… У бійців були аптечки ще радянського взірця з перев’язувальними матеріалами 50-60-их років… Словом, було з чим працювати. Ми викладали тактичну медицину згідно зі стандартами НАТО.

– Кажуть, якщо хоч раз побувати на війні, то таким самим назад ніколи не повернутися… Як війна змінила вас?

– Побував на передовій, в селищі Піски, поблизу Донецького аеропорту, де відбувалися найбільші воєнні баталії. Щоночі ми виїжджали на поле бою, надавали медичну допомогу. Одне з найголовніших наших завдань було стабілізувати стан пораненого та доправити його до найближчого медичного закладу. Загалом я пробув в зоні проведення АТО рік. Але я там не постійно був, бо ж тривали ротації, ми поверталися на базу, навчали бійців, які готувалися на передову.

Хоча ми були тоді ще досить юні, не все досконало знали й уміли, проте, коли отримували телефонні повідомлення з подяками, що наші знання, якими ми поділилися з бійцями, врятували комусь життя – це було найвищою винагородою.

Війна змінює кожного. Складалося враження, що за цей рік я подорослішав на 5-6 років. Змінилися цілковито пріоритети, набагато більше цінуєш рідних і близьких. Усвідомлюєш, яким небезпечним є життя. І не лише на війні. Зростає патріотизм, ти переконуєшся скільки багато прекрасних людей живуть у різних куточках нашої держави, яким болить доля України, що ми є справді дружніми.

До слова, в мене тепер не один день народження, а три. Не знаю, чи у мене такий хороший янгол-охоронець, чи такий збіг обставин, але вдалося повернутися живим.

– Чи маєте якесь захоплення, яке допомагає відволіктися й набратися позитивних емоцій?

– Не знаю, чи можна це назвати захопленням, але я дуже люблю тварин. Вдома живе кіт, якого ми знайшли ще зовсім малим у лісі, виходили, годували з пляшечки. Навіть не гадали, що нам це вдасться, адже тоді кошеня було сліпе. А тепер виріс великий та гарний кіт. Утім, своєї мисливської природи він не полишає, мабуть, гени такі (сміється – авт.), може навіть пташку вполювати, за що його сварю. Також маю йоркширського тер’єра, рибок, декоративного кроля та папугу, який говорить. Не можу сказати, що ми спеціально вчили говорити, це якось само собою сталося. Коли його годуєш чи просто говориш, папуга може назвати моє ім’я, або щось повторює за мною. Зараз маємо з мамою клопіт, куди прилаштувати шість цуценят, які народилися на покинутому обійсті. Двох погодилися забрати знайомі, а ще четверо – безпритульні.

– Про що мрієте?

– Об’їздити весь світ. Чи не найбільше душа лежить до Австралії, складно пояснити чому. Дуже б хотів побувати в цій країні. Зрештою, мрій багато, мабуть, як і в кожної людини, життя покаже, як усе складеться…

Мар’яна СУСІДКО

Поділитись:Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterShare on LinkedInEmail this to someonePrint this page