Олег Туркот: «Доброчинність – це поклик мого серця»

Олег Туркот – випускник нашого університету, а нині акушерський анестезіолог шпиталю Джона Хопкінса у місті Балтімор (США). А ще Олег займається доброчинністю. Він – учасник міжнародного доброчинного проєкту «Kybele». Як вдається йому поєднувати доброчинну та професійну діяльність – в інтерв’ю газеті «Медична академія».

– Пане Олеже, ви знову повернулися до Тернополя, але цього разу з учасниками доброчинного проєкту «Kybele». Що мали на меті?


– Насамперед хочу сказати, що ми приїхали до Тернополя на запрошення Тернопільського національного медичного університету ім. І. Горбачевського та управління охорони здоров’я. Команда ж у нас і справді чималенька. Це – провідні акушери, неонатологи, анестезіологи з Великої Британії, Польщі, США та Канади. Ми ділилися досвідом: читали лекції, проводили спільні з тернопільськими колегами майстер-класи, воркшопи та операції.

Узагалі ж проєкт Кайбеле (Kybele) діє з 1997 року. Саме тоді американська лікар Мейдж Овен запалилася ідеєю волонтерства в Туреччині, аби допомогти цій країні підвищити їхні стандарти анестезіологічного забезпечення в акушерстві. Але цим її доброчинна діяльність не завершилася, вона розширила свої кордони серед інших потребуючих країн. Учасниками проєкту стали провідні фахівці з усього світу. Я ж долучився до цієї програми, коли проходив резидентуру. Перед тим, як поїхати з місією в Україну, мені довелося побувати в Боснії, Македонії, Сербії та державах пострадянського простору. Втім, відчував, що ми поліпшуємо охорону здоров’я інших країн, а мій рідний Тернопіль, місто, де я народився, оминаємо. Отож з новими силами взявся за те, щоб запустити наш проєкт в Україні. Спочатку зателефонував до засновників програми, виклавши в кількох словах власну ідею, вони її схвалили та порадили звернутися до професора акушерської анестезіології Університету Міннесоти Лізи Корбетт. У неї – українське коріння й вона багато знає про охорону здоров’я України. В травні 2018 року доктор Корбетт приїхала до Тернополя, аби навести контакти з фахівцями Тернопільського національного медичного університету, згодом і я провів тиждень на Тернопільщині, аби спланувати наше перебування, вивчити клінічні бази, познайомитися з лікарями. Попередньо ми склали план лекцій та заходів, врахувавши, як і що будемо покращувати. З великою міжнародною командою вже прибули навесні 2019 року.

– Ви не пошкодували два тижні своєї річної відпустки на візит до України? Що спонукає вас займатися доброчинністю?

– Доброчинність – це поклик мого серця, я завжди радий допомагати, чим можу. Жодних вигідних з матеріальної точки зору преференцій не маю: ні доплат до зарплатні, ні пільг. Волонтерська робота приносить мені моральне задоволення та дає змогу ділитися своїми професійними знаннями. В американському медичному просторі шанси врятувати життя є дуже високі завдяки новітнім технологіям, методикам і дослідженням. Тож маю змогу допомогти й ефективно поширити знання, які поможуть врятувати чиєсь життя. Це приносить велику радість у душі. В американському суспільстві доброчинність – доволі поширене явище. Люди, які досягли певного рівня та достатку для своєї сім’ї, вже переходять, так би мовити, на вищий рівень, і роблять добрі вчинки для інших. Ідея – змінити світ, дуже демократична у своїй суті, бо фактично кожна людина в змозі її зреалізувати. Дуже вдячні українським колегам за те, що вони зрозуміли наше прагнення допомогти та дослухалися до наших професійних порад. На завершення нашого візиту, подали фахівцям пологового відділення другої міської лікарні та Тернопільського обласного перинатального центру «Мати і дитина» перелік того, що можна впровадити. Це не є якісь вимоги, радше – це керівництво до дії, така собі мінімотивація щось змінювати. Ми визначили ці завдання своїм професійним оком з досвіду роботи в багатьох країнах. Лікарі запевнили, що будуть намагатися це виконати. Я ж в очікуванні побачити хороші результати.

– Які професійні таємниці розкривали іноземні фахівці?

– Одна з найгарячіших тем, яку обговорювали на зустрічах з українськими фахівцями, – це ефективне лікування жінок під час кровотеч. Як відомо, жінки потерпають від кровотеч під час пологової діяльності, кесарського розтину чи звичайних пологів. Такі випадки є у кожній країні, це фізіологія, так би мовити, природна сутність жінки, і від цього нікуди не втекти. Крововтрата – одна з головних причин материнської смертності. І якщо в якійсь країні мені кажуть, що кровотеч чи крововтрат у нас немає, то мені стає страшно, бо знаю, що від мене щось приховують або мене не розуміють. Скажімо, у США поняття кровотеча розглядають не під призмою вміння чи невміння акушера-гінеколога, а як факт. Бо якщо ми не знаємо про крововтрату під час пологів, то відтак не можемо ефективно лікувати породіллю, і це ставить наших пацієнток під велику загрозу. В нас існує практика оголошувати про крововтрату вголос безпосередньо в операційній. Тому зазвичай усій бригаді повідомляється: втрачено 100, 200 чи інша кількість мілілітрів крові. Коли аналізуємо наші записи, то ці дані є компасом для проведення найефективнішого лікування. Але якщо не знаємо, скільки втрачено крові, то це дуже небезпечно, бо наступного дня жінці може знадобитися допомога. І від того, скільки вона втратила крові, може змінюватися призначення препаратів. Під час нашого проєкту ми порушували це питання й у Тернополі, наголошували на тому, щоб у пологових відділеннях було достатньо компонентів крові та еритроцитарної маси.

Олег ТУРКОТ (на передньому плані)

Українська медицина має великий потенціал в особі своїх фахівців, але післядипломна освіта не настільки розвинена, як цього вимагають сучасні умови. Коли я готував свої наукові статті, то намагався знайти бодай якісь матеріали своїх українських колег, які б ділилися досвідом щодо ефективного використання міжнародних настанов ACLS або BLS у міжнародних журналах. Але все, що знайшов, це стаття нашого колеги з Одеси, яку він опублікував в одному з румунських журналів 2018 року. Переконаний, що Україна має багато талановитих вчених, лікарів-практиків, медичні університети проводять чимало наукових досліджень і заходів. То чому б не опублікувати ці досягнення в міжнародному науковому виданні? Адже кожне видання хоче бути першим, хто оприлюднить якусь нову свіжу ідею чи відкриття. Кажуть, що це доволі дорого коштує, але коли я публікував в американському журналі свої статті, то з мене не взяли жодної копійки. До того ж є тут ще один цікавий нюанс – коли їду в якусь країну з місією, то передусім вивчаю її інформаційну «платформу» та планую, як мені вибудовувати свою роботу там. Якщо ж я їду в Україну та хочу навчити того, що роблять у нас, то я хотів би заздалегідь ознайомитися з інформацією про ту сферу, в якій працюватиму. Англійською таких матеріалів просто немає, але це дуже важливо, бо це рухає нашу науку. Це також дає можливість нам знати, які стандарти і які настанови використовуватимемо, а які ні.

Ще одна методика, яку хочемо запровадили в Україні. Йдеться про лікування післяпункційного головного болю з допомогою шунтування епідурального простору за допомогою власної крові пацієнта, який працює ефективно й має високий ступінь доказовості. Тому я глибоко переконаний, що в Україні потрібно запровадити цю методику як національний стандарт.

– Ви так захоплююче розповідаєте про всі тонкощі акушерської анестезіології. Як прийшли у медицину?

– Медицина – це та галузь, про яку я мріяв чи не з дитинства, пов’язував з нею своє професійне майбутнє, бо належу вже до четвертого покоління лікарів у нашій родині. Щодо самого вибору професії, то він відбувся в США, де я мав остаточно визначитися між анестезіологію, що була професією мого батька, або терапією, бо це спеціальність моєї мами. Обрав «анестезіологію в акушерстві та гінекології» в пам’ять про батька, який загинув трагічно в доволі молодому віці й не встиг зреалізувати свої професійні плани. Також я добре пам’ятав й мамину історію, в якої були надзвичайно важкі пологи та їй заборонили народжувати вдруге, а мені так хотілося братика чи сестричку. Знаєте, люди бояться народжувати, бо не в силі пережити ті стресові ситуації, в які потрапляють під час пологів. Вони відмовляються мати дітей, і тоді страх руйнує їхнє життя, сімейні стосунки. Тому я й обрав таку спеціалізацію, яка дарує жінкам радість народжувати без стресів і болю.

У сім років разом зі своїми батьками виїхав на місце проживання до США, згодом отримав американський паспорт, але в душі залишився українцем і патріотом своєї країни. Мабуть, з цих позицій я вступив до Тернопільського медичного університету, де навчалися й мої батьки. Коли, після закінчення ТНМУ, я повернувся до США, то вже наступного дня пішов на роботу, в геріатричний пансіонат, але мав ще одне глобальне для мене завдання – підтвердити свій лікарський диплом. Для цього потрібно було скласти тести. Їх американські студенти складають після закінчення освіти. Вдень працював, вночі штудіював літературу. Підготовка забирала дуже багато часу, отож я прицілився лише на навчання – залишив роботу, але почав відвідувати спеціалізовані курси Kaplan, які, до речі, дуже допомагають зорієнтуватися в неосяжному просторі запитань, правильного вибудовування відповідей. Так успішно склав перший іспит, який слугував своєрідною перепусткою та дав мені шанс на другий, значно вищий рівень. Мені довелося скласти ще два іспити, а згодом пройти стажування в одній з лікарень Мічигану, де я працював з анестезіологами. Вони дали мені багато цінних порад, а також рекомендаційні листи. І остання вимога на шляху до цієї спеціальності – це написання есе про свою дорогу в анестезіологію, зокрема, чому хочу зреалізувати себе саме у цій спеціальності. Коли зібрав усі ці документи, то вже міг пропонувати свою кандидатуру в різні програми післядипломної освіти, які діють на базі університетів або потужних медичних центрів. Очевидно, доля була прихильною до мене, бо запросили на навчання в резидентурі однієї з найпрестижніших університетських лікарень Нью-Йорка – SUNY Downstate. Вона має асоціації у восьми різних медичних закладах міста й ми навчалися на цих клінічних базах, надаючи послуги пацієнтам. Варто зауважити, що навчання в американській резидентурі – це не споглядання за діями лікаря, а твоя реальна робота в медичному закладі. Ти ведеш пацієнтів, виконуєш певні маніпуляції, твою роботу іноді перевіряють, але ти працюєш як лікар, а не студент. На мій погляд, такий підхід дає людині ширше поле діяльності, можливість розкрити всі свої професійні резерви, відпрацювати мануальні навички, та й узагалі відчути свою значимість і причетність до цієї когорти професіоналів.

– Якщо порівняти українську медичну освіту з американською, що ми могли б запозичити у вас?

Олег ТУРКОТ з дружиною Катериною

– По-перше, ці дві системи дуже різняться. Більша частина американської системи базується на процесах моделювання та правилах роботи з пацієнтами, яких навчають уже з перших днів студентства. Наші професори є клінічними фахівцями з багатолітнім досвідом і студенти намагаються увібрати від них усе – манеру спілкування з пацієнтом, поведінку, принципи добору методів лікування. Все це дуже важливо. Вже з того часу, як студент опанував деякі навички, його наділяють певними функціями. Скажімо, зараз у мене є студенти на стажуванні, яким доручено збирати анамнез. Вони роблять це не для того, щоб занотувати десь у своїх конспектах, а потім загубити, а щоб розповісти мені все про кожного пацієнта. Вони є моїми очима та руками й дають можливість концентруватися на інших важливих речах, економлять мій час. Мої резиденти проводять спінальні та епідуральні анестезії, звісно, я стежу, аби вони не допустили певних помилок, але даю їм незалежність у діях. Моя роль ментора вибудувана так, що розкриває перед ними можливість їхнього професійного розвитку. Цей підхід кардинально відрізняється від того, що я бачив в Україні, коли лікар сам на сам з пацієнтом, а інтерни – як, даруйте, додаток до цього. В нас усе навпаки. І якби уявити, що завтра з нашого шпиталю пішли резиденти, студенти чи молодший медичний персонал, то заклад зупинився б, бо всі вони наділені надзвичайно важливими функціями. Тому коли бачиш, що на звороті реферату, який писав вручну кілька днів, хтось зробив свої нотатки, то уже пропадає усіляка зацікавленість, бо виходить, що це робота «для галочки» яка нікому не потрібна. Навіть в екстремальних ситуаціях, коли на операційному столі в мене пацієнтки з масивною кровотечею, то поруч завжди лікарі-резиденти, але вони не споглядають, а працюють. В українських лікарнях чомусь цей потужний кадровий ресурс малозалучений.

– Як проводите свій вільний час?

– Вільного часу, по суті, немає, але якщо з’являється можливість, то віддаю перевагу активному відпочинку. Надзвичайно люблю мандри, приїздити до інших країн, спілкуватися з людьми та відчувати себе частинкою цього світу. Це мов приміряєш новий костюм і проживаєш цікаве життя інших людей. Чим більше подорожуєш, тим більше вражень, приємних свіжих емоцій, нових знань і відчуттів.

– Що додає натхнення та сил у роботі?

– Моя сім’я та участь у доброчинних місіях – це два крила мого щастя. Дружина – чи найкращий подарунок долі. З Катериною познайомився ще коли був студентом. Це, напевно, найвеселіша історія в моєму житті. Коли я побачив Катерину вперше, то був зачарований її вродою, ми проговорили увесь день. Одразу вирішив: вона буде моєю дружиною. Коли розповів про це своїм двоюрідним братам, то вони не повірили. Але це була саме та жінка, про яку мріяв, – вона поділяє мої погляди на суспільство, життя, розуміє американські жарти, хоч виростала в Україні. Ми одружилися за усіма стандартами рано – мені було 22 роки, а їй 20, але ми разом створили своє сімейне щастя. Загалом вважаю себе щасливою людиною, бо життя наповнене змістом.

Лариса ЛУКАЩУК