Олег Кіт: «Хірургія – справа всього мого життя»

У житті кожна людина має знайти для себе ту роль, що найкраще зможе виконувати, яка відповідає її нахилам і здібностям. Лише тоді вона відчує справжнє задоволення від своєї праці. Професор кафедри клінічної імунології, алергології та загального догляду за хворими ТДМУ Олег Миколайович Кіт ще в юності обрав одну з найекстремальніших професій – хірурга. Понад п’ятдесят років свого життя він присвятив служінню цій справі. Каже, що якусь надзвичайну притягувальну силу має ця спеціальність і відповідає його внутрішній суті. Сьогодні Олег Миколайович – гість нашої рубрики «Вітальня».

«Читаю й власним очам не можу повірити: мене запрошують на повторне складання іспитів»

– Олеже Миколайовичу, як вирішили стати на шлях медицини та з’явилася ідея обрати хірургію?

Олег КІТ під час чинної військової служби в м. Берегово Закарпатської області (1959 р.)

– Аби стати хірургом, в ті далекі роки моєї юності, я й навіть мріяти не міг. Головним було вирватися з колгоспу, в якому, по суті, задарма тяжко працювали мої батьки. Наша родина мешкала в селі Бережанка Чемеревецького району, що на Хмельниччині. А от щодо професій, то у п’ятдесяті роки минулого століття на піку популярності в наших краях була професія фельдшера, медсестри. Всі їхали вступати до Кам’янець-Подільського медичного технікуму, як тоді називали медучилища та коледжі. От, гадаю, нумо й собі спробую. Цей фах мене приваблював, можливо, через те, що в нашому селі фельдшером працював Семен – з вигляду кремезний чоловік, який і в будні, і в свята надавав медичну допомогу, отож серед моїх односельців був у великому пошанівку. Були в мене й друзі, які здобували цю професію , тому наприкінці закінчення школи я вже знав, куди подамся вчитися. Сімнадцятилітнім юнаком прибув складати іспити до Кам’янець-Подільського медичного технікуму, але вже на першому трапилося так, що «провалився». Нічого не залишалося, як повернутися додому та зайнятися господаркою. Але, пригадую це було третього чи четвертого вересня, приходить до нашого обійстя листоноша з конвертом у руці, а там – доленосне для мене повідомлення. Читаю й власним очам не можу повірити: мене запрошують на повторне складання іспитів. Гадав, хлопці розіграли, але глянув на зворотню адресу – там печатка навчального закладу, отож, не обман таки. Мерщій кинув речі у валізу та до Кам’янець-Подільського, зупинився в помешканні, яке винаймав під час вступної кампанії. Наступного дня з’ясувалося, що командування радянської армії вирішило замінити військових фельдшерів на цивільних, яких не вистачало. За три дні ми склали іспити й у нас розпочалися навчання, які тривали два роки. Після отримання диплома нас вже наступного дня відправили в новостворений на Хмельниччині навчальний центр для підготовки військових фельдшерів. Коли дісталися місця нашої дислокації, то там уже назбиралася майже сотня новоприбулих, випускників тодішніх медичних училищ. Провчився три місяці, розпочинаючи з вересня, а у грудні вже був на місці служби. Військова частина знаходилася на Закарпатті в містечку Берегово, там я замінив фельдшера-підполковника. Коли нашу частину розформували, то я вже виконував обов’язки старшого фельдшера дивізійного хлібозаводу. Саме тоді й виникла ідея вступати до медичного інституту. Віднайшов підручники, познайомився з місцевими десятикласниками й розпочав штудіювати науки. Мав дозвіл без попередження відлучитися з частини, бо часто доводилося доправляти важкохворих до місцевої лікарні, от я цим і скористався та вступив на підготовчі курси до медінституту. Спочатку вирішив вступати до Ленінградської військово-медичної академії, мене навіть відпустили на час складання вступних іспитів, але конкурс був надзвичайно великий. До речі, саме там я познайомився з колишнім завідувачем урологічного відділення Тернопільської обласної клінічної лікарні Олександром Семеновичем Ліщенком, він також не пройшов конкурс. Згодом в Тернополі, коли зустрічалися, згадували той випадок. Мене підвела німецька мова, яку я ще у школі вчив, як завжди, одного бала не вистачило.

«Щоб мені не вартувало, але мушу стати студентом саме Тернопільського медуніверситету»

(Зліва направо): донька Анжела, син Андрій, племінниця Оксана (1979 р.)

– Але здаватися було не у моїх правилах. Отож наступним був Тернопільський медичний інститут, який обрав через те, що ближче від дому. Пригадую, як їхав на свою малу батьківщину під час десятиденної відпустки. Дорога саме пролягала через Тернопіль, вирішив зійти з потяга й познайомитися з інститутом. Адміністрація тоді була на першому поверсі «біологічного» корпусу, що на Театральному майдані. Знайшов приймальну комісію й мені запропонували вступати. Надзвичайно спокусила така пропозиція, до того ж Тернопіль мені дуже сподобався – весь у зелені, клумбах, де квітують троянди. Гадаю, щоб мені не вартувало, але мушу стати студентом саме Тернопільського медуніверситету. І слова дотримав – усі іспити склав на «добре» й цього було достатньо, аби витримати конкурс. Навіть батьки не знали про мої успіхи, лише руками від радості сплеснули, коли почули, що мені вдалося вступити до такого престижного вишу.

Вчитися було цікаво, хоча й нелегко. Нас було 220 осіб на першому курсі, ми познайомилися й почалося навчання. Серед професорсько-викладацького складу вишу зустрів висококваліфікованих фахівців, відданих своїй справі людей, доброзичливих, які всі знання й душу віддавали нам. Не можу назвати себе ретельним студентом, хоча беззаперечно виконував усі завдання, але медицина мене вабила, тож докладав усіх зусиль, аби здобути знання. З особливим трепетом нині згадую колишнього ректора нашого інституту, надзвичайно доброзичливу людину та висококласного спеціаліста Петра Оме- ляновича Огія. Не можу сказати чому, але він мене запримітив чи вирізнив серед інших студентів навіть коли я через два роки приїхав вступати до аспірантури. Петро Омелянович мене впізнав, навіть назвав моє прізвище. Хоча й може нічого дивного тут немає, бо я був активним студентом, не відмінником, але прагнув оволодіти професією, їздив та виступав на студентських конференціях в Києві, Дніпропетровську, брав участь у студентських наукових гуртках, зокрема, був старостою хірургічного гуртка, проводив операції різної складності у віварії на собаках. Коли приходив на клінічні кафедри у першу міську та тоді ще обласну лікарню, то не пропускав можливості щоразу «помитися» на операцію. Всі мої одногрупники знали, що я в перших лавах. Доля подарувала мені чудове знайомство з професором, завідувачем кафедри топографічної анатомії Георгієм Олександровичем Русановим, який прищепив мені любов до наукової праці. Він навіть намагався мене залишити після навчання на кафедрі, в ті часи це було можливо.

Олег КІТ серед однокурсників на випускному (1968 р.)

Але склалося інакше – я поїхав за скеруванням на рідну Хмельниччину. Це була номерна лікарня в селі Базалія, де працював знаний у тих краях лікар, родич відомого в радянські часи хірурга Чупрієнка. Взагалі ж сам медичний заклад мав гарну репутацію як серед місцевих мешканців, так і керівництва району. Закінчивши курси спеціалізації з хірургії я розпочав власну практику. Попрацював деякий час і тут оголосили, що з’явилося місце в аспірантурі, отож вирішив спробувати власні сили. Вступив без особливих труднощів, хоча було три претенденти. Три роки я провчився в очній аспірантурі й прийшов час кандидатської дисертації. Тему наукової роботи запропонував мій науковий керівник та перший ректор ТДМУ Петро Омелянович Огій. Через два роки дисертація вже була, по суті, на фініші, я готувався до захисту, а тут така сумна історія з ректором. Довелося шукати нового керівника. Але доля мені знову усміхнулася, бо отримав в керівники чудову людину, яку вважаю своїм наставником і добрим другом – професора, завідувача кафедри загальної хірургії Анатолія Антоновича Герасименка. 1974 року на вченій раді в Івано-Франківському медінституті я захистив кандидатську дисертацію на тему: «Порушення моторної і секреторної функції шлунка і їх корекція у хворих на виразкову хворобу до і після операції». Розпочав роботу на посаді асистента кафедри факультетської хірургії, яку після професора Огія очолив відомий хірург, професор, що прибув до нас з Вінницького медінституту, – Григорій Олександрович Сардак. У ті роки саме відкрили другу міську лікарню, створили там хірургічне відділення й наша кафедра стала однією з перших клінічних баз цього медичного закладу. Там пропрацював аж до 1980 року – проводив різні оперативні втручання на шлунково-кишковому тракті, артеріальних і венозних судинах. Скільки їх було – важко злічити, адже потік пацієнтів тоді був дуже великий. Ми оперували з вівторка до п’ятниці, по кілька операцій на день. Якщо нині кажуть про низьку хірургічну активність на другому рівні надання меддопомоги, то в нас було навпаки. Оперував активно, а за складних випадків у районних лікарнях виїздив на місце події в складі виїзних бригад, крім того, чергував по області як ургентний хірург . Якщо районна лікарня просила про допомогу, ми виїжджали на санавіації.

Алжирський період

Кандидат медичних наук Олег КІТ під час відрядження в Алжирі (1984 р.)

Є ще один, цікавий період у моєму житті, коли довелося спробувати власні сили, так би мовити, у зарубіжній медицині. У мене характер максималіста та оптиміста, кожного разу хочеться долати якусь нову вершину, бо ж науковці довели, що вдосконаленню особистості немає меж. Якось познайомився з хірургом, який працював деякий час у клініці в Алжирі. В мене вже назріло бажання й собі випробувати свої сили – подивитися, як тамтешні хірурги працюють, як люди живуть не у «совку», бо ж, незважаючи на радянську пропаганду, й до нас доходили чутки про те, що є інше життя. Дуже хотів все власними очима побачити. Нині здається, що не так просто було потрапити, але все складалося доволі легко – наш інститутський відділ кадрів саме набирав фахівців на ці вакансії. Міністерство охорони здоров’я дало певну квоту в нашу область і так з’явилася можливість поїхати до Алжиру. Підписав контракт на три роки. Оселилися з дружиною та ще двома родинами в місті Скікда, недалеко від радянського консулату, де «відмічалися» та щомісяця їздили, щоб отримати зарплатню. Вперше там і побачив великі магазини – супермаркети, де повнісінько всіляких продуктів, вибирай, що хочеш. Для нас це було надзвичайною дивиною, бо ж звикли до напівпорожніх полиць у радянських гастрономах.

Мене призначили лікарем-хірургом у хірургічну клініку, де було два відділення – жіноче та чоловіче, бо це мусульманська країна. Два роки працював у чоловічому відділенні, а останній рік – у жіночому, де також перебували й діти. Три роки, проведених в Алжирі, вважаю найбільш продуктивними, це особлива школа, аби випробувати себе у професії. Мав змогу проводити операції різної складності, бо у нас це було майже неможливим. Знаєте, кожен хірург завжди мріє сам стояти, як капітан на кораблі, біля штурвала, а не перебиватися апендиктоміями та вряди-годи більшими операціями. В Алжирі така можливість була. Я доволі швидко завоював авторитет і до мене навіть вишикувалася черга на операції. Скікда – це дуже велике місто й потік хворих там надзвичайно великий. На третій-четвертий день після оперативного втручання ми виписували пацієнта на амбулаторне лікування, як це й у нас нині практикують. Якщо було все гаразд, людина приходила на сьомий день, аби зняти шви, й надалі лікувалася в домашніх умовах. Щодо недуг, то найбільш поширеною патологією були захворювання печінки та жовчних шляхів, особливо у жінок, що вважалося радше «нормою», ніж винятком. У мене було по три операції практично щодня, з вівторка до п’ятниці. Хоча проводили й інші оперативні втручання – резекції шлунка, флебоктомії, операції з приводу черевних і пахових кил, по суті, такі ж, як і в нас. Хочу зауважити, що ми оперували за радянськими методиками, а у клініці працювала інтернаціональна команда, практикував навіть хірург з Англії, але індус за національністю. Втім, хочу зауважити, що вони чомусь популярністю в місцевих мешканців не користувалися, всі йшли до радянських хірургів, як вони їх називали «де сов’єтік». Узагалі наші спеціалісти працювали тоді по всій Африці – в Алжирі, Тунісі, Марокко, бо у Міністерстві охорони здоров’я створили цілий відділ, який займався цим напрямом. Радянському керівництву була вигідна така «співпраця», адже держава заробляла чималі кошти, а нам виплачували, по суті, копійки, і то не валютою, а карбованцями. Хоча, зізнаюся, це були на той час доволі добрі кошти, бо за три роки праці в Алжирі я заробив те, на що у Радянському Союзі треба було п’ятнадцять. Пригадую, як придбав тоді новеньку «Волгу», це було авто преміум класу, як на ті часи, приїхав у село до батьків, а всі бігли дивитися, що то за диво.

«Це перший підручник для медичних сестер в Україні»

(Зліва направо): однокурсник Володимир ШЕМЧИШИН, професор Микола СКАКУН, професор Леонід ХОРОМСЬКИЙ, професор Олег КІТ (2007 р.)

– Олеже Миколайовичу, кожний життєвий рубіж у вас наповнений цікавими подіями, нелегкою хірургічною практикою. Ви очолювали кафедру хірургії факультету післядипломної освіти ТДМУ та ННІ медсестринства, працювали головним хірургом управління охорони здоров’я. А яке місце у ньому займає наукова царина?

– До лав науковців нашого університету ввійшов з чималим багажем – нині це понад 250 друкованих праць. Сфера моїх наукових інтересів – діагностика та лікування хворих на виразкову хворобу шлунка та дванадцятипалої кишки, жовчнокам’яну хворобу та їх ускладнення. Це тема, яка з легкої руки Петра Омеляновича Огія стала благодатним підґрунтям для подальших наукових досліджень та переросла у докторську дисертацію «Проблема діагностики і хірургічного лікування виразкової хвороби шлунка». Проблема патології шлунково-кишкового тракту стала, можна сказати, темою мого життя, яку вивчаю вже впродовж багатьох років. Я співавтор підручника для студентів вищих навчальних медичних закладів 3-4 рівня акредитації «Хірургія». Але написав і власні підручники «Хірургія», «Невідкладні стани в хірургії», «Медсестринство у хірургії» (для студентів медичних навчальних закладів 1-2 рівня акредитації), «Профілактика ускладнень лапароскопічної холецистектомії» та інші. Намагався поєднати кращі традиції вітчизняної хірургічної школи та сучасні досягнення цієї науки. Розділи підручників присвячені питанням асептики та антисептики в медсестринській практиці, профілактиці внутрішньолікарняної інфекції, рановому процесу, трансфузіології, наданню невідкладної медичної допомоги, виконанню маніпуляцій та індивідуальному догляду за хворими в спеціалізованих хірургічних відділеннях. Це підручники для медичних сестер в Україні. Історія їх створення сягає часів запровадження в нашому ННІ медсестринства бакалаврату. Згадалося, як колишній ректор, професор Леонід Якимович Ковальчук доручив мені написати підручник, власне, для молодших медичних спеціалістів, зокрема, бакалаврів. Обсяг сягнув 350 сторінок. Хочу зауважити, що в Україні таких навчальних книг тоді не було, отож мені довелося самому, як кажуть, торувати шлях. Намагався створити таку книгу, матеріал якої був би доступним для студентства та не загромаджений зайвою термінологією й легко сприймався. Дотримувався навчальної програми для бакалаврату з медсестринства, але, як з’ясувалося згодом, мій підручник став у нагоді не лише медсестрам, а й усім студентам, навіть тим, які навчаються на третьому курсі медичних вишів 3-4 рівня акредитації та вивчають дисципліну «загальна хірургія». Книги розійшлися всією Україною, навіть моя внучка за нею навчалася. Зараз знову працюю над черговим перевиданням.

– Цікаво почути вашу думку щодо нововведень МОЗ України – створення госпітальних округів, оптимізацію ліжкового фонду та зменшення ліжко-днів, скорочення штату спеціалістів….

Під час занять з анатомії на першому курсі Тернопільського медінституту (1962 р.)

– Звісно, не можу стояти осторонь та уважно стежу за подіями в охороні здоров’я. Те, що реформи галузі необхідні, – факт беззаперечний, адже часи змінилися, світ медицини зробив значний поступ вперед і ми, звісно, не можемо вже жити за системою Семашка. До того ж кількість мешканців України невпинно зменшується. Останніми роками статистика зафіксувала від’ємний приріст населення, тобто, більше людей помирає, ніж народжується. Тому цей факт маємо взяти до уваги. І коли йдеться про зменшення ліжко-місць, то й справді лікарні вже не потребують такої кількості, як це було колись. Отож маємо створити сучасні стратегії в цьому питанні, бо виконання дії завжди диктує ситуація. Але щоб досягти успіху в цих інноваціях, повинні подолати чи не головного ворога наших бід в медицині – корупцію, в якій, на жаль, потопає наша галузь. Це і є чи не головна причина усіх негараздів.

– Зважаючи на Ваш багатий досвід у хірургії, що порадили б тим, хто мріє стати хірургом?

– Це професія, яку, на мій погляд, вищі сили вкладають тобі в руки. І вже завдання людини, як вона цим розпорядиться. Цей фах треба дуже любити, не спати ночами, залишати все й мчати за першим викликом, до автоматизму відточувати майстерність. Тому до цього молодому хірургу треба бути завжди готовому. Працювати щодня, прагнути до пізнання нового та вдосконалюватися. У хірургії немає ні свят, ні вихідних. Гарний хірург – це талановита та організована людина.

«Родина – джерело натхнення у моєму житті»

– Упродовж життя нас супроводжують люди, які допомагають долати труднощі, перепони, вселяють віру в успіх. Хто для вас був таким джерелом?

– Звісно, це батьки, які завжди підтримували мої ідеї, раділи моїм маленьким перемогам в юності та досягненням у більш зрілому віці , а згодом – моя дружина. З нею познайомився на другому курсі інституту, ми дружили під час навчання, а одружилися після закінчення інституту. Я поїхав на Хмельниччину, а вона також отримала скерування в цю область, але в інший район. Якось приїхали на зустріч випускників, і саме тоді освідчився моїй другій половинці. Через рік побралися. Нині Оксана Миколаївна працює в Центрі первинної медико-санітарної допомоги сімейним лікарем, у неї багато вдячних пацієнтів, вона користується авторитетом у колег. Тішуся, що вона добрий лікар і, звісно, чудова дружина. Ми виростили двох дітей: донька – доцент кафедри внутрішньої медицини №1 Анжела Олегівна Боб, син також закінчив наш університет, мешкає в Одесі та займається підприємницькою діяльністю. Онучка теж закінчила ТДМУ.

Професор Олег КІТ зі студентами (2004 р.)

– Що зігріває душу вільної хвилини?

– Особливих захоплень у житті не набув, бо воно в мене й так насичене подіями, але медичними. Не можу жити без наукової роботи, увесь час щось пишу, редагую, перевидаю, ото і є моє хобі. Щоправда, маю одну справу, як мовиться, для душі. Останніми роками займаюся організацією зустрічей випускників. 1986 року під час трагічного випадку загинув наш староста групи Олексій Білоус, світла йому пам’ять, я саме був за кордоном, коли почув цю звістку. Він нас зорганізовував кожні п’ять років, тому цю місію доручили мені. Відтоді я цим займаюся. Остання зустріч відбулася місяць тому, до речі, попередні та наступні випуски нашого вишу вже не проводили зустрічей. Ми ж побачилися, приїхало чимало моїх колишніх однокурсників, одному з них уже 85 років. Це приклад того, що студентська дружба – найміцніша.

– Як виникла ідея навіть невеличку книжечку з цього приводу видати? Це, напевно, вперше в історії навчального закладу?

– Це було ще під час минулої зустрічі, тобто, шість років тому. Якось у мене з’явилася думка: а чому б не створити невелике, але друковане видання про наш випуск, згадати всіх поіменно, з невеличкими фрагментами з біографії? У нас була спільна світлина, а інформацію про кожного я зібрав. Так з’явилася книжечка з передмовою та побажаннями колишнього ректора, професора Леоніда Якимовича Ковальчука. Довелося видавничою справою зайнятися, знайти світлини кожного випускника, чимало часу це зайняло, але така робота принесла мені неабияке задоволення. Кожному, хто прибув, я вручав цей символічний спомин нашої студентської юності як нагадування про найкращі роки життя.

– Що у житті для вас було найголовнішим?

– Проживши життя, не втратити порядність, а зберегти честь і совість, робити людям добро.

Лариса ЛУКАЩУК

Поділитися...
Share on Facebook
Facebook
Share on Google+
Google+
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on LinkedIn
Linkedin