Олег Болюх: «Моє життєве кредо: приносити користь людям»

У кожного своя дорога на широкому лані медицини. І напевно, не так важливо, яку спеціальність обереш, як те, яким лікарем станеш. Тридцять років тому дипломований випускник Тернопільського державного медичного інституту Олег Болюх вирішив стати хірургом, навіть не сподіваючись, що в майбутньому його покликанням стане сімейна медицина. Нині він власник приватної клініки сімейної медицини неподалік міста Детройт, що у штаті Мічиган (США).

Спрацювала «генетична схильність»

– Пане Олеже, мріяли про медичну професію змалку чи хтось вплинув на ваш вибір?

– Бажання стати медиком з’явилося ще в юнацькі роки. В мене немає родичів, які б працювали в медицині, професія батьків також далека від цієї спеціальності. Чому саме мене привабила ця професія, здогадався, коли вже в зрілому віці якось переглядав старі документи та натрапив на заяву про вступ до Тернопільського медичного інституту, яку писали мої батьки. Тоді зрозумів, що спрацювала «генетична схильність». Так я здійснив батьківську заповітну мрію, а собі обрав професію до душі. Завжди відчував потребу допомагати людям, навіть у будь-якій справі, а медичний фах чи не найкраще поле для такої діяльності.

– Де минуло ваше дитинство?

– У Тернополі. Закінчив третю школу з викладанням іноземних мов. Тоді я, щоправда, не знав, як мені пригодиться в житті англійська, яку вивчав з першого класу. Зростали ж ми у радянську епоху й розмовляли цією іноземною мовою хіба на уроках. У ті часи я й уявити не міг, що в майбутньому англійська так стане мені у пригоді.

– Роки навчання в нашому університеті часто згадуєте, улюблених викладачів? Чиї лекції найбільше запам’яталися?

– Студентські роки – це незабутня пора, коли ти молодий, у тебе багато планів на майбутнє, багато друзів, коловорот розмаїтих подій, щодня дедалі ближче до обраного фаху. Багато часу забирало навчання, бо найперше мав здобути добрі знання. Зараз уже з висоти власного досвіду оцінюю, як мені поталанило. Викладацький склад був дуже потужний.

Приміром, наш перший куратор, доцент кафедри анатомії Анатолій Володимирович Український. З гордістю та особливим трепетом згадую лекції професора кафедри фтизіатрії Марії Михайлівни Савули. Взагалі ж, здається, ніби вчора це все було, ми квапилися на заняття, вивчали медичні науки, а викладачі вкладали у нас всю душу. Це були щирі, добрі, але вимогливі наставники: професор кафедри гінекології Микола Іванович Жиляєв, завідувач кафедри пропедевтичної терапії, професор Володимир Аветисович Григорян, завідувач кафедри дерматовенерології, професор Ніна Іванівна Тумашова, тоді ще доцент Ігор Якович Дзюбановський. Усіх неможливо перерахувати, але я часто пригадую їхні лекції, настанови й через роки відчуваю ту світлу енергію, яку вони випромінювали. Блискучою особистістю був для нас колишній ректор ТДМУ, професор Леонід Якимович Ковальчук, який викладав у ті часи хірургію. Наша група була першою та чи не єдиною, якій давали можливість брати участь в операціях. Асистували хірургам під час ургентних викликів санавіації у віддалених куточках області. Ми намагалися частіше виїздити, бо розуміли, що такий досвід безцінний. Взагалі ж наша група була дуже активною, намагалися отримати більше знань, вправлялися у практичних навичках. Ці враження незабутні.

– Зі своїми однокурсниками підтримуєте стосунки?

– Нещодавно відбулася зустріч випускників нашого курсу 1988 року. Шкода, що не зміг приїхати, але, незважаючи на таку велику відстань та відсутність спілкування, я усіх своїх одногрупників пам’ятаю, шаную та люблю. Хочу передати вітання через вашу газету та побажати їм благополуччя, міцного здоров’я, втілення всіх задумів.

Ми любили свій інститут, який нині виріс в один з найрейтинговіших медуніверситетів України. Пишаюся, що керівник такого престижного закладу мій колишній староста групи, а нині професор Михайло Михайлович Корда. Він користувався у нас надзвичайною повагою, можливо, через те, що знав відповідь чи не на всі питання, був відмінником, до того ж мав організаторський хист, бо вмів злагоджено працювати і зі студентами, і з викладачами. Тому, я впевнений, що університет «потрапив» у добрі руки, бо це відповідальна людина. До того ж стежу за подіями в ТДМУ й ті прогресивні новаторські ідеї, які нині втілюються, викликають впевненість у майбутньому альма-матері. У США також є мої однокурсники – у Детройті мешкає та працює інфекціоністом Людмила Герасимчук, її чоловік – радіолог, інколи бачимося, бо він проводить консультації у моїй клініці. Зустрів це подружжя випадково під час підготовки до екзаменів. В університеті Огайо викладає мій друг дитинства та однокурсник Юрій Сливка.

«Мені вдалося знайти власну нішу в американській охороні здоров’я»

– Яку ви обрали спеціалізацію?

– Після закінчення інституту отримували скерування в інтернатуру й уже кожен визначав, ким стане. Я навчався в інтернатурі з хірургії в районній лікарні у Білій Церкві, що на Київщині. Вдячний долі, що подарувала там мені чудового наставника, відомого у цьому краї хірурга Григорія Дем’яновича Ковбасюка, який щедро ділився своїми знаннями. А згодом отримав скерування на роботу в номерну лікарню містечка Ржищів. Потім було містечко Кагарлик. Там працював завідувачем хірургічного відділення Сергій Ларіонович Жирний, який був фахівцем високого класу й усе, що вмів, передавав також мені. Це був не лише висококласний фахівець, але надзвичайно шляхетна, добропорядна людина. Разом з ним й минули мої хірургічні університети, він завжди приходив на допомогу, радий був дати пораду у будь-який час. Пригадую, якось в операційній під час операції зникло світло, а на столі – маленька дитина, і нам довелося оперувати при свічках, це була надзвичайно екстремальна ситуація, але ми змогли разом її подолати. Це були важкі часи в медицині, але мій наставник був надзвичайно енергійною людиною, він не сподівався і не чекав, що хтось йому щось доправить, а сам вишуковував апаратуру, шовний матеріал, щоб ми могли надавати хірургічну допомогу. Саме на таких лікарях і виживала українська медицина. Нині з теплотою та вдячністю згадую цього сподвижника охорони здоров’я та мої роки, які провів у Кагарлицькій районній лікарні.

– З чого розпочалася американська сторінка вашого життя?

– Звісно, в ті часи не сподівався та навіть уявити не міг, що буду працювати лікарем у США чи розпочну тут власну практику. Отримав запрошення від свого дядька, щоб погостювати, побачити Америку, от і поїхав. Знайомий професор з Огайо, в якого дуже багато друзів у всьому світі, зорганізував мені екскурсію до місцевої лікарні. Мені ж було цікаво дізнатися, яка ж охорона здоров’я у США, страхова медицина, про яку так багато мовили. Мій новий друг не лише зорганізував екскурсію в медичний заклад, щоб подивитися, як проводять операції, але я міг асистувати тамтешнім хірургам. У Сполучених Штатах тоді саме активно впроваджували лапароскопічні оперативні втручання, а у нас це була дивина. Звісно, я був вражений тим, як тут обладнані операційні, деякий хірургічний інструментарій уперше побачив. Коли зайшов до кімнати, де зберігають шовний матеріал, то й уявити не міг, що таке взагалі існує, так був здивований, що аж сльози накотилися на очі. Якщо в Україні було тоді лише два шовних матеріали – шовк і кетгут, то у США його розмаїттю, здавалося, не було меж. Голок і ниток різних розмірів та форм, які тільки можна уявити, величезна кількість – бери ті, що потрібні. Так я познайомився з американською медициною, а згодом виникла ідея тут працювати. У США саме запроваджували «Зелену карту», я заповнив анкету й виграв можливість мешкати в цій країні. Відтак розпочав підготовку до нострифікації свого диплома. Звісно, багато довелося попрацювати, аби скласти усі екзамени, це процес довготривалий. Згодом закінчив резидентуру й мені вдалося знайти власну нішу в сімейній медицині американської охорони здоров’я.

– Цікаво дізнатися про вашу нинішню спеціалізацію. Скільки часу займаєтеся загальною практикою? Які особливості роботи лікаря «первинки» у США?

– Закінчив програму із сімейної медицини 2008 року. Отож уже десятий рік я в цій галузі. Створив власну клініку, а ще маю на тиждень кілька чергувань в ургентному центрі. Сімейна медицина в США – це надзвичайно широка мережа охорони здоров’я, яка охоплює надання меддопомоги пацієнтам дитячого, середнього та похилого віку, до того ж за розмаїтими спеціальностями. До вузького спеціаліста людина не одразу зможе потрапити, тому саме сімейний лікар має розпочати лікування. Особливістю роботи сімейного лікаря у США є те, що людина сама обирає свого лікаря, тобто вона не прикріплена до дільниці чи території за місцем помешкання. Наш заклад сімейної медицини надає послуги майже 1500 пацієнтам. Якщо лікар задовольняє медичні потреби пацієнта, він може рекомендувати його своїм друзям чи родичам, знайомим. Коли люди відчувають, що про них дбають і надають ефективну меддопомогу, то охоче радять свого лікаря.

– У вашої родині є свій сімейний лікар чи самі себе лікуєте?

– Самостійно не лікуємося, наша сім’я має свого лікаря загальної практики. Але ми ведемо здоровий спосіб життя, тому не так часто звертаємося до нього, хіба під час щорічного профілактичного огляду. Взагалі ж хочу зауважити, що керівництво медичної галузі країни зараз велику увагу приділяє саме профілактичній медицині. І власне, страхові компанії заохочують людей до профілактичного загального огляду, який відбувається раз на рік. Якщо людина проходить цей огляд, то страхові компанії навіть виділяють їй якусь заохочувальну суму, як приз. Головна стратегія, на яку спрямована нинішня сімейна медицина США, це запобігання недугам. Незважаючи на високий рівень американської медицини, змінюються та удосконалюються й критерії оцінки роботи сімейного лікаря. Відтак оцінювання нашої та діяльності страхових компаній, контролюючі медичні органи нині визначають за результатами профілактичної роботи, а не за кількістю викликів, як раніше. До прикладу, результат добрий, якщо гіпертоніки дотримуються наших рекомендацій та утримують рівень артеріального тиску на певних позначках, а діабетики – рівень глюкози в крові. Модель американської охорони здоров’я базується, як відомо, на страховій медицині. Але й вона аж ніяк не ідеальна, якщо зважати на суто економічний чинник, адже багато американців не можуть дозволити собі страховий поліс. Тому змушені в разі хвороби викладати чималі суми з власної кишені, і це є чималою проблемою. Не можу стверджувати, але у мене таке відчуття, що організатори американської охорони здоров’я з часом змушені будуть перейти на таку систему оплати медичних послуг, яку цілковито забезпечуватиме держава. Тобто держава буде платником медичної послуги. В нинішніх економічних умовах невеличким медичним закладам не так легко вижити, тому вони об’єднуються з великими лікарнями. Взагалі ж люди, які перебувають на межі бідності, отримують державне медичне страхування. А от американці так званого середнього достатку, до прикладу, дрібні підприємці, змушені купувати самостійно страхові поліси, які часто є дуже дорогими та обтяжливими для їхнього сімейного бюджету. Тому доволі часто вони навіть відмовляються від медичних послуг, бо не в стані оплатити таке дороговартісне лікування. На фармацевтичному ринку США нині є багато сучасних ефективних препаратів, але доволі часто страховик не хоче їх оплачувати, тому пацієнтові пропонують значно дешевші ліки, але, як правило, не кращої якості. В такий спосіб страхова організація економить свої фонди. До прикладу, пацієнти не можуть собі дозволити комбіновані сучасні препарати для лікування гіпертонії, бо їх ціна є занадто високою, тому змушені обходитися дешевими. Взагалі ж медичні препарати у США є надто дорогими і це питання вже до уряду країни, чому ціни так «кусаються», коли, приміром, у Канаді вони значно дешевші? Звісно, якщо людина з певних причин не може вживати дешеві препарати, в неї алергія, чи інші протипокази, то сімейний лікар має підготувати певні документи та подати їх на розгляд страхової компанії, яка й вирішить подальшу «долю» цього пацієнта. Це, звісно, забирає час, і тому не на користь лікування. Тобто, виходить, що страхова компанія якоюсь мірою контролює лікування пацієнта, диктуючи, які препарати можемо використовувати. Тут лікар повинен чітко дотримуватися певних рекомендацій обстеження та лікування пацієнта, тобто, діяти згідно з певними циркулярами та зважати на власний досвід.

– Як розвинене лікарське самоврядування у США, чи відчуваєте конкретну поміч від таких товариств, бо в Україні вони хоч існують, але малоефективні в допомозі медикам?

– У США фахівці кожної спеціальності мають свою асоціацію. Я належу до Американської академії сімейних лікарів. Хочу зауважити, що вона доволі ефективна. Академія має своє друковане видання, в якому можна почерпнути багато нової інформації, скажімо, для підготовки до наших іспитів, коли ми проходимо ресиртифікацію. Асоціація намагається виступати захисником наших інтересів, хоча в американській судовій системі це є доволі нелегко. Люди, які займають найвищі посади в нашій асоціації, звітують про свою роботу, аби забезпечити прозорість дій, та задля того, аби інші члени могли оцінити, чи людина ефективно працює чи лише займає посаду. Дуже важливо, щоб керівництво асоціації донесло нашу думку до вищих органів влади, коли приймають якісь важливі рішення на рівні держави. Вважаю, що наше товариство сімейних лікарів проводить для нас чималу роботу, адже відстежує та оприлюднює нові тенденції в лікуванні певних захворювань, повідомляє через наукові публікації про зміни щодо стандартів і протоколів лікування, а вони відбуваються у нас доволі часто. Щороку маємо звітувати про підвищення свого кваліфікаційного рівня, тобто, відвідування конференцій, самоосвіту, і все це обліковує електронна система, що створена на сайті академії, яка має право документально підтвердити всі ці досягнення у вищих інстанціях.

– Нині деякі з наших бійців АТО проходять реабілітацію та лікування у США. Вам не доводилося зустрічатися зі співвітчизниками?

– Уважно стежу за подіями в Україні, цікавлюся ситуацією в зоні бойових дій. Намагаюся також внести свою, хоча й невелику, але, сподіваюся, дієву підтримку в допомозі людям, які захищають нашу Батьківщину. У штаті Мічиган є також бійці української армії, які зазнали поранень і проходять зараз лікування у наших клініках. Для мене велика честь бути їхнім лікарем. Намагаємося їм допомогти, чим можемо. Тут є організація військових ветеранів Америки, яка, власне, й запропонувала їм лікування, а організація українських лікарів також вносить свій посильний внесок. Пригадую юнака, який залишився без ніг, звикнути до мирного життя йому дуже нелегко, навіть пройти через систему безпеки в аеропорту не просто. Тому ми написали довідку, в якій вказали, що в його тілі є металеві імпланти. Здається, незначна проблема, але без цього документа він не зміг би пройти металодетектор та виїхати з країни.

«Джерело моїх життєвих сил – родина»

– У вас дуже напружений робочий графік, як і де знаходите час для відпочинку. Звідки черпаєте сили, натхнення?

– Джерело моїх життєвих сил – родина. Це моя дружина, яка допомогла мені утвердитися в американській охороні здоров’я, живемо в злагоді, любові. Дружина родом з Філіппін, вона також медик, працює в одній з лікарень, але доволі часто допомагає й мені у нашій клініці. Коли мені потрібна допомога, вона завжди напоготові. Ростимо двоє донечок – одинадцяти та п’ятнадцяти років. Кілька разів були в Тернополі й дружині наше місто надзвичайно подобається. Часто контактую за допомогою скайп-зв’язку з моїми надзвичайно любими батьками, які мешкають в Тернополі. Щодня стежу за подіями в Україні, цікавлюся з інформаційних інтернет-джерел, серце моє болить, коли на Батьківщині неспокійно.

– Як проводите свій вільний час?

– Із задоволенням переглядаю футбольні матчі, вболіваю за нашу збірну та київське «Динамо», тернопільську «Ниву». Коли є змога, звісно, намагаюся приїхати до Тернополя, він дуже красивий, особливо влітку, це для мене найкраще місто у світі.

– Яка головна риса вашого характеру?

– Сподіваюся, що доброзичливість.

– Що найбільше цінуєте в чоловіках?

– Цілеспрямованість.

– А у жінках?

– Вірність.

– Ваше улюблене заняття?

– Люблю читати історичні книжки, дивитися програми на історичну тематику.

– В якій країні хотіли б жити?

– У країні, де я зараз живу.

– Ваш улюблений птах?

– Голуб.

– Яку реформу оцінюєте особливо високо?

– Ту, яка приносить користь людям.

– Дар, яким би хотіли оволодіти.

– Навчитися гри на музичному інструменті.

– З ким з відомих сучасників хотіли б зустрітися?

– Найбільше хотів би побачити своїх однокурсників і зустрітися з легендою українського футболу Андрієм Шевченком.

– Місце, де були найбільш щасливі?

– Це місце, де я є зараз.

– Ваше життєве кредо?

– Щоб твоє життя приносило користь іншим людям.

Лариса ЛУКАЩУК

Поділитися...
Share on Facebook
Facebook
Share on Google+
Google+
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on LinkedIn
Linkedin