Нефрологи відзначають своє професійне свято

Сьогодні – Всесвітній день нефролога. Вперше детально дослідив хвороби нирок у XIX столітті особистий лікар королеви Вікторії, основоположник нефрології Річард Брайт. А от в окрему спеціалізацію вона виділилася лише у 60-х роках ХХ століття.

Проте нині нефрологія – один з розділів внутрішньої медицини, який розвивається швидко й динамічно. На Тернопільщині ця галузь практичної медицини зародилася разом з відкриттям 1976 року на базі тоді ще Тернопільської обласної лікарні нефрологічного відділення, яке було одним з перших в Україні. Очолила його лікар вищої категорії Олена Степанівна Мартинюк. Нині завідувачка нефрологічного відділення університетської лікарні – Галина Богданівна Симко. У тісній співпраці з практичною нефрологією працює колектив кафедри внутрішньої медицини №3 Тернопільського медуніверситету, яку очолює професор Лілія Петрівна Мартинюк.

(Зліва направо): Галина СИМКО – завідувачка нефрологічного відділення, Ірина ДУБЛЯНКО – процедурна медсестра, Надія ШЕВЧУК – старша медсестра, Леся МАКАР – палатна медсестра

Кореспонденти газети «Університетська лікарня» зустрілися та спілкувалися з двома представниками цієї професії – ветераном нефрологічного відділення Ніною Шевченко й представником молодого покоління лікарів – Оленою Салагорник.

Ніна Шевченко: «Нефрологія – королева терапії»

– Ніно Юріївно, ви прийшли у «нефрологію» одразу після інституту?

– Ні. Після закінчення Тернопільського медінституту мене за розподілом скерували в Баворівську дільничну лікарню, що в Тернопільському районі. У той час її очолював відомий на Тернопільщині лікар, громадський діяч Євген Володимирович Чубатий. Щойно я прибула в лікарню, ледве переступивши її поріг, він одразу ж повідомив, що йде у відпустку, а на мене залишає лікарняну господарку. Не знаю, чому він прийняв таке рішення, можливо, й справді, стомився, а може, хотів влаштувати мені бойове хрещення, щоб побачити, на що я здатна. Бо молоді лікарі надовго у глибинці не затримувалися, всі прагнули працювати в міських закладах охорони здоров’я. Мене, звісно, трохи приголомшила ця звістка – за кілька годин пригадала, по суті, усе, що вивчала в інституті. І мов у воду дивилася, бо на наступного дня вже довелося надавати невідкладну меддопомогу. Це був гарячий серпневий день, коли в селі саме у розпалі жнива, польові роботи, і ось на біду стався трагічний випадок – молодий чоловік упав з копиці сіна та отримав травму основи черепа. Мені тоді одразу ж пригадався симптом чорних окулярів, про який ми знали лише з медичних підручників, а тут – усе як на долоні. Я ж блискавично мусила приймати рішення, бо ж на кону – життя людини. Взагалі в ті перші роки моєї праці у дільничній лікарні всіляких випадків було вдосталь – і патологічні пологи довелося приймати, і оглядати та лікувати дітей, стежити, щоб вчасно проходили щеплення. Знаєте, лікар у селі – це, як говорив мій наставник Євген Володимирович, «майстер на всі руки». Бо куди за допомогою біжать люди – у лікарню, і їм не поясниш, що це не твоя спеціалізація, чи немає відповідних інструментів. Там й справді кожен медик має бути універсалом, бо інакше його не вважатимуть лікарем. Але з іншого боку, такий екстрим, як нині висловлюється молодь, є дуже гарною практикою для молодих лікарів, які хочуть оволодіти професією сповна. Кращого місця, аби відчути себе фахівцем, мені здається, немає, бо там твоя робота на видноті.

– Як стали нефрологом?

– Можна вважати, випадково. Хоча й кажуть, що випадковостей не існує, але в мене не було чітко поставленої мети стати нефрологом. Це, напевно, доля дала мені такий шанс, а я вже не розгубилася. Так і обрала спеціалізацію, яка й стала моєю на все життя. Коли я прийшла в тоді ще обласну лікарню, то мене призначили на посаду дієтолога, це був 1972 рік. У травні 1976 року зорганізовували нефрологічне відділення й мені запропонували там місце праці, я погодилася. Так нефрологія увійшла в моє життя, я була у числі тих, хто відкривав цей підрозділ і приймав перших пацієнтів.

– І навіть свого першого хворого пригадуєте?

– Незважаючи, що з того часу минуло понад 45 років, першого хворого, точніше, хвору мені не забути. Це жінка, яку доправили до нас з якогось району області, в неї був астматичний напад, до слова, спочатку у відділенні перебували недужі й з цією патологією. Також було п’ять алергологічних ліжко-місць і стільки ж для осіб з професійними захворюваннями. Не вірю у містику, але всі тоді подейкували, що відділення буде важким, бо першою сюди доправили жінку, та ще й такому важкому стані. Незважаючи на забобони, так і сталося, згодом до нас скеровували тих пацієнтів, яким уже не в силі були допомогти в районних лікарнях, з важкими патологічними станами. У ті часи одним з кураторів відділення був професор Борис Іванович Рудик. Він часто навідувався до нас і надавав таким хворим консультації та приписи. Першим моїм пацієнтом нефрологічного профілю був чоловік з гострим гломерулонефритом, лікування розпочали в районній лікарні. Але йому полегшало лише тоді, коли ми призначили гормональну терапію, яка є патогенетично обґрунтованою в таких випадках. Стан чоловіка значно поліпшився, і це був добрий знак, що відділення має перспективу, а для лікарів з’явився своєрідний стимул для професійного розвитку.

– Скільки зараз пацієнтів проходять у вас лікування та з якими недугами?

– Зазвичай щомісяця надаю допомогу в нашому стаціонарі 20-25 пацієнтам. Це люди з розмаїтою нефрологічною патологією, мешканці міст і сіл нашої області. Але більшість з них звертається, коли недуга вже у задавненій формі, часто навіть у стадії ниркової недостатності. Є пацієнти, в яких хвороба зайшла надто далеко, це недужі у термінальній стадії ниркової недостатності, яким проводимо додіалізну терапію, а згодом їм призначають програмний гемодіаліз. Загалом у нас проходять лікування пацієнти з ускладненими пієлонефритами, гломерулонефритами. Найсерйозніше захворювання нирок – гломерулонефрит. Це хвороба, яка «зростає» дуже повільно, але підступно. Хворий відчуває загальну слабкість, утім, гострих симптомів немає, і єдиний шлях її виявити – це відстежити зміни в лабораторних дослідженнях сечі. Ризикують захворіти ті, хто часто хворіє на ГРВІ, перехворів на ангіну чи мав каріозний зуб, інше. Такі поширені серед жінок недуги, як аднексити, а у чоловіків – запалення передміхурової залози, також можуть спричинити захворювання нирок. Тому навіть подолавши всі ці проблеми, рекомендую здавати для тестування сечу. І вже сімейний лікар має з’ясувати, чи не постраждали під час цих недуг нирки. Біда в тому, що задавнений гломерулонефрит переходить у хронічну форму і, як би ми не намагалися його подолати, призводить до хронічної ниркової недостатності. Взагалі ж ниркова недостатність тісно межує з таким захворюванням, як поліорганна недостатність, бо згодом страждають чи не всі органи.

– Кому необхідно звернутися до нефролога, аби запобігти недузі нирок?

– Наші фахівці ще й консультують в інших медичних закладах області. Доволі часто під час таких консультацій й зустрічаємо «наших» пацієнтів. Скажімо, в пологовому будинку, де перебувають вагітні жінки з нефропатією. Саме цю патологію й виявляють під час вагітності. Але коли щасливі матусі народжують дитинку та залишають пологовий будинок, їм видається, що небезпека минула, бо деякий час недуга не дає про себе знати. Тому вони й не зважають на наші рекомендації та застороги. І таких пацієнток чимало. Ось і зараз у нашому відділенні проходить курс лікування одна з жінок, в якої була нефропатія під час вагітності, я є її лікуючим лікарем ще з 1997 року. Одразу після пологів у неї розвинувся гломерулонефрит, але чомусь лабораторні дослідження не стали приводом розпочати лікування. У наше відділення її доправили вже у термінальній стадії ниркової недостатності. Через півроку ми призначили їй програмний гемодіаліз, на якому вона перебувала впродовж п’яти років. 2002 року за сприяння колишнього ректора ТДМУ Леоніда Якимовича Ковальчука столичні фахівці пересадили хворій донорську трупну нирку й упродовж 16 років вона жила з трансплантованим органом. За цей час виховала та дала освіту своїм чотирьом дітям. Щодо профілактики нефрологічних захворювань, то, якщо пацієнт має незначні зміни в дослідженнях сечі, підвищені цифри артеріального тиску, набряки, анемію – це привід прийти на консультацію до нефролога.

– Ніно Юріївно, що, крім нефрології, захоплює вас у житті, чи маєте улюблене заняття?

– На улюблені справи часу завжди чомусь не вистачає, але захоплюють мене домашні тваринки.

– Яка ваша головна риса?

– Мені непросто мовити про себе, бо вийде, як самовихваляння, але в інших людях особливо ціную людяність. Ця риса, як кажуть, на всі віки, і я намагаюся у своїх справах її позиціонувати.

– Що найбільше цінуєте в чоловіках?

– Турботу, мужність і ніжність.

– А в жінках?

– Насамперед жіночність та доброту.

– Ваш головний недолік?

– Я надто близько беру до серця негаразди.

– В якій країні хотіли б жити?

– В Україні.

– Ваш улюблений птах?

– Горлиця. Я люблю голубів, часто їх підгодовую.

– Яку реформу оцінюєте особливо високо?

– Ту, яка принесе користь людям.

– Дар, яким би ви хотіли оволодіти.

– У своєму житті я дуже прагнула, але так і не сталося, здійснити три речі – навчитися плавати, опанувати водіння авто та кататися на ковзанах. Шкодую про це, хоча й не дар, а захопленням ці заняття могли б стати.

– Ваш стан душі цієї хвилини?

– Душевної рівноваги.

– З ким з відомих сучасників хотіли б зустрітися?

– З професором Ольгою Богомолець.

– Місце, де були б найбільш щасливі.

– У Баворові. Там відбулося моє становлення в професії.

– Ваше життєве кредо.

– Навіть за найважчих обставин не впадати у відчай та пам’ятати: після важких подій обов’язково з’явиться щось добре. Життя – прекрасне.

Олена САЛАГОРНИК – лікар-нефролог

Олена Салагорник: «Про здорові нирки подбаємо разом»

Майже рік минув з часу, як Олена Салагорник відкрила нову сторінку свого професійного літопису в нефрологічному відділенні. Власний шлях у медицину вона розпочала чотири роки тому в приймальному відділенні університетської лікарні.

– Влитися у діяльність нефрологічного відділення мені допомогли чудові лікарі, мої наставники, які тут працюють, – каже пані Олена. – Спочатку апробовувала себе в новій спеціальності, а після закінчення тримісячних курсів працюю самостійно. Коли проходила інтернатуру, то першим відділенням, в якому мені довелося працювати, було нефрологічне. Тоді й здогадатися не могла, що в цьому є щось символічне. Якби хтось сказав, що буду нефрологом, напевно, засумнівалася б. Але саме ця спеціальність припала мені до душі. Про це навіть свідчать перші записи в моєму нотатнику, які присвячені також цій науці. Чим більше працюю, тим більше подобається, отож мій вибір вважаю правильним. День нефролога я разом зі своїми колегами відзначила заздалегідь, побувавши в Києві на міжнародній конференції, присвяченій Всесвітньому дню нирки. Для мене це вагома подія в житті, адже відчула власну причетність до великої нефрологічної спільноти. Було цікаво почути нову інформацію, взяти участь у майстер-класах.

Професійне свято для лікарів – це насамперед привід звернутися до людей та нагадати, аби вони не нехтували своїм здоров’ям. Нехай приходять на профілактичні огляди, а лікарі нададуть необхідні консультації. Не потрібно чекати, коли щось заболить, а вчасно діагностувати та лікувати недугу, коли ще вона на ранніх етапах. Здоров’я нирок – у ваших руках, а ми обов’язково вам допоможемо.

Лариса ЛУКАЩУК,

Микола ВАСИЛЕЧКО (фото)

 

Поділитися...
Share on Facebook
Facebook
Share on Google+
Google+
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on LinkedIn
Linkedin