На струнах душі

Я зовсім не герой твоїх романів –

потертих і зачитаних до дір.

Я просто той, хто раптом вийшов із туманів,

що стигли сонно між

високих гір.

 

Я просто той, хто йшов розбитим мокрим бруком

і шпортався об гострі камінці.

А ти стояла гордо з ноутбуком,

диміла сигаретою в руці.

***

Я просто той, хто народивсь заскоро,

коли тебе на світі не було,

тому пройду, самотній

і суворий,

тебе не візьму під своє крило.

Ви з’явилася в залі, наче диво із див,

і зробила лиш крок, а я вже згрішив –

думками, очима, нервами рук,

що спізнали і радість, і болі розлук.

 

Та навіщо я вам такий –

сивий, неголений, злий?

Кажуть: справжній інтелігент,

та чи нині то є дивіденд?

А вам би такого, щоби видно здаля.

А вам би не менше, ніж короля!

А я?!

Ігор ГАВРИЩАК,

доцент ТДМУ


Просто її очі матимуть усі потрібні для тебе відтінки неба

і тому тобі її вистачатиме, наче більше нічого не треба.

Тобі буде байдуже, що думають про тебе решта

і ти дивуватимешся – де блукав і де ж так довго вештав.

 

Ванільно, але ти заздритимеш вітру, що цілує їй плечі

і тим, з ким вона розмовляє про всякі банальні речі.

Кожного вечора перед тим, як лягати спати,

ти молитимешся Богу, щоб дозволив взаємо кохати.

 

Почуття рватимуть твою тріпотливу душу на шматки,

щем вплітатиметься у верлібри, у щирі нові рядки.

І тільки очі з відтінком блакитного неба

кричатимуть десь у серці, що їй тебе також треба.

***

Цей потяг – захисник самотніх пілігримів,

довжиною у час, сполученням «Початок-Кінець»,

відправляється цієї ж миті у напрямку вічність

із цілим вагоном змарнілих самотніх сердець.

 

Я чекаю на вихід. Вже на першій закиненій станції.

Я втомився від гніву, образ та гнилої війни.

але провідник знов протягує чашку із кавою,

зі словами: «Зачекай, ще діждешся своєї пори.

 

Ти сідай зручніше та дивися за шибку,

там минає сенс і трепіт усього життя.

Пілігрими ось ці, без думок та обличчя

залишаться, вийдемо звідси лиш ти і я».

 

Зібрав проїзні, вимкнув світло живе і нетлінне,

сказав мені, що вийдемо, коли догорить сірник,

адже мить ця – усе,

що дано і все, що безцінне…

Який все ж, до біса, дивний цей Бог-провідник…

 

Тетяна ІВАНІЦЬКА,

студентка медичного факультету

Поділитися...
Share on Facebook
Facebook
Share on Google+
Google+
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on LinkedIn
Linkedin