На сталь перекутий в огні

Головною метою організації українських націоналістів (ОУН) на першому етапі німецько-радянської війни було опанувати ситуацією на центральних і східних українських землях.

У рамках своєї стратегії ОУН під проводом Андрія Мельника (ОУН-м) та ОУН, яку очолював Степан Бандера (ОУН-б), що відокремилася від первісної організації ОУН, заснованої Є. Коновальцем, почали зорганізовувати й контролювати місцеву адміністрацію у завойованих німцями частинах України. З цією метою вони зібрали тисячі прихильників, розділили їх на похідні групи, давши їм відповідні настанови. Мельниківці у своїй діяльності зосередили увагу більше на пропаганді та підпільній розбудові сил, які мали проявлятися в сприятливі для цього часи. Провід ОУН-б всю енергію спрямував на збройну боротьбу, яка, він вважав, приведе до національної революції.

Провідником ОУН-м на східних землях України та заступником голови Проводу українських націоналістів А. Мельника був призначений Олег Ольжич (Кандиба), родом з Житомира, син великого українського поета Олександра Олеся (Кандиби), доктор археології, талановитий поет (за його життя лише дві збірки з’явилися на світ: «Рінь» (1935 р. та «Вежі» (1940 р.), а його патріотизм та організаторські здібності високо цінував засновник ОУН Євген Коновалець. З автобіографії Олега Ольжича: «Я народився 8.07. 1907 р. у м. Житомирі в Україні. Середньо-шкільне навчання я проходив у Пущі-Водиці біля Києва і на матуральних курсах Українського Громадського Комітету в Празі, де я 11.11. 1924 р. закінчив навчання». У грудні 1924 року Олег Кандиба (Ольжич) з відзнакою закінчив гімназійну матуру та вступив на філософський факультет Карлового університету й водночас записався на літературно-історичний відділ Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова. Слухав лекції, відвідував семінари відомих професорів, серед яких були: Леонід Білецький (українська література), Вадим Щербаківський та Любор Нідерле (археологія), який вважав Олега Кандибу найздібнішим учнем. 1924 року за працю, присвячену енеолітичній мальованій кераміці Галичини, він був удостоєний докторського ступеня. Перед ним відкривався шлях до світової слави, але своє майбутнє він пов’язав з долею України.

О.Ольжич зорганізовував роботу референтури східних українських земель (СУЗ), до якої були залучені найкращі кадри та прихильники ОУН з усієї Європи. СУЗ дбав про прийняття, розміщення та поселення, харчування, вишкіл новоприбулих членів ОУН, формування з них похідних груп, забезпечував їх відповідними документами. Конспіративна квартира, де мешкали провідні кадри ОУН, знаходилася у Львові.

Українське громадське та культурне життя почало відновлюватися в Києві заходами місцевої інтелігенції вже 20 вересня, на другий день після відходу з столиці радянських військ. Ця діяльність набрала виразного державницького характеру після очолення її діячами, які прибули до столиці з похідними групами ОУН, насамперед Олегом Ольжичем.

5 жовтня 1941 року в прикрашеному великим портретом Симона Петлюри залі однієї з десятиліток на Подолі відбулися установчі збори Української Національної Ради (УНРади) – своєрідного українського передпарламенту, в якому були представлені різні політичні угруповання та всі краї України. Головою УНРади обрали професора Миколу Величківського. Тоді ж сформували й президію. Збори затвердили декларацію УНРади, в якій наголошувалося на продовженні визвольних змагань та державного будівництва та зазначалося, що вона створена для «порядкування життя українського народу». Висловлювалися сподівання, що за даних умов вдасться відродити українську державу й вказувалися завдання, які стоять перед УНРадою.

За короткий час свого існування УНРаді вдалося зробити багато. Вона прийняла низку важливих політичних документів, зокрема, меморандумів до німецького уряду, в яких відстоювалося право українського народу на побудову власної держави. На перших же зборах УНРади обрано Київську міську управу під керівництвом проф. Олександра Оглоблина (якого невдовзі змінив на цьому посту проф. Володимир Багазій). Заходами президії було поновлено діяльність Київського університету, Київського політехнічного інституту, інститутів харчової промисловості та медичного. Відновила роботу Українська академія наук (президент – академік Плотніков). У Києві члени ОУН зорганізували Спілку письменників України, яку очолила Олена Теліга. Випускали 50-тисячним накладом газету «Українське слово» (головний редактор Іван Рогач) з літературно-мистецьким додатком – журналом «Литаври» (головний редактор О. Теліга). Відновили діяльність «Просвіти», створили Український Червоний Хрест. Президія УНРади вжила заходів з відродження Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом Полікарпом. Почали діяти Всеукраїнська кооперативна спілка, Спілка українських купців, Спілка інженерів та техніків, інші.

Ольжич був одним з головних дійових осіб у «справі порятунку людей». Коли 1941 року під Києвом у полон німцям здався майже мільйон червоноармійців, 80 відсотків з яких були українцями, А. Мельник умовив головнокомандувача вермахту Браухіча відпустити їх додому. Пізніше Гітлер змістив Браухіча й наказав усіх полонених відловити та згноїти в таборах. Але за ці кілька тижнів було підготовлено бази, які радянські війська залишили на випадок партизанської війни. За десять днів попередили й мобілізували майже 30 тисяч осіб. «Так почався партизанський рух в Україні, що став зародком українських збройних сил, пізніше перейменованих на УПА», – писав голова сенату ОУН-м Корній Товстюк.

Начальник київської поліції безпеки та СД доносив у Берлін: «Центр організації руху А. Мельника на Східній Україні тепер у Києві. Його керівник на прізвище Кандиба має оточення з відомих і невідомих людей із Західної України. Крім цього штабу ОУН, існує ще створена Кандибою Національна Рада, на чолі якої стоїть професор Величківський, а його заступником є Чудінов».

Та вже 17 листопада 1941 р, німці фактично заборонили легальну діяльність Української Національної Ради, а проведені гестапо масові арешти та розстріли учасників відзначення пам’яті 359 вояків та старшин Армії УНР, які загинули в бою під Базаром, розпуск президії Академії наук, розгром редакції газети «Українське слово» 12 грудня 1941 р. і розстріл її редактора Івана Рогача, свідчили про наміри окупантів знищити дощенту паростки українського національного відродження.

7-9 лютого 1942 р. у Києві було заарештовано понад 200 членів ОУН і прихильників організації. 9 лютого 1942 року в приміщенні Спілки українських письменників була влаштована засідка й усі, хто там перебував, були заарештовані, серед них і О. Теліга та її чоловік Михайло Теліга, Іван Рожко (псевдонім «Ірлявський»), професор К. Гупало. Після короткотривалого слідства їх розстріляли в Бабиному Яру. Впродовж лютого 1942 р. у Києві було розстріляно понад 40 провідних членів ОУН-м.

У середині березня 1942 р. О. Ольжич залишає Київ і вже у Львові продовжує брати участь в організації українського підпільного руху на окупованих німцями територіях.

1944 р. Олег Ольжич і Командир УПА Роман Шухевич зустрічалися, щоб виробити спільну тактику боротьби за створення незалежної держави. Домовитися не вдалося.

Олега Ольжича арештували 25 травня 1944 року на конспіративній квартирі у Львові. Після допиту його етапували до Берліна, а звідти – до концтабора Заксенхаузен, де перебували А. Мельник, С. Бандера, Я. Стецько – голова утвореного у Львові 30 червня 1941 р. українського державного правління, отаман УПА «Поліська Січ» – Т. Бульба-Боровець… Ольжич одразу потрапив у «Целленбау» – своєрідний карцер у таборі. Допити й катування за участю гестапівської трійки (Вольф, Вірзінг, Шульц) тривали понад два тижні, доки смерть не зупинила тортури.

Смерть Олега Ольжича (10 червня 1944р.) лише на мить об’єднала ворогуючих між собою А. Мельника та С. Бандеру. Андрій Мельник згадував, що в таборі в них існувала своя система повідомлення про долі товаришів. Коли він побачив на умовному місці зондербараку ім’я Ольжича й поруч хрестик, запитав: «Хто ви?». У відповідь на склі з’явився напис: «Степан Бандера».

І ось, ми вже 26 років живемо у незалежній Україні… Перефразуємо сказане Джузеппе Гарібальді щодо Італії та італійців так: «Державу ми створили, тепер необхідно створити українця». Патріота українця, який знає мову, історію, традиції народу й переймається його долею.

Валерій ДІДУХ, доцент ТДМУ

 

Поезія Олега Ольжича

На роковини Тараса Григоровича Шевченка

Тобі, уславлений співець,

Тобі сплітаєм сей вінок

Із перших квітів весняних,

Своїх бажань, своїх думок.

Твоє імення не забуть,

В душі народу будеш ти,

Вовіки жить. І разом з ним

Тернистими шляхами йти.

 

Археологія

Л. Мосендзові

Поважна мова врочистих вітрин.

Урочисто-скупі її аннали.

«Ми жали хліб». «Ми вигадали млин».

«Ми знали мідь». «Ми завжди воювали».

«Мене забито в чесному бою,

Поховано дбайливою сім’єю».

Як не стояти так, як я стою

В просторім залі мудрого музею?

Так виразно ввижається мені

Болючими безсонними ночами:

Я жив колись в простому курені

Над озером з ясними берегами.

 

Революція

Сховалось равликом місто.

Січе його дощ, січе.

В під’їздах будов – тісно.

Набої через плече.

Забиті. Числить? Ледве.

З під мурів – повів гниття.

Життя, що таке щедре, –

Багате таке життя.

Хто дихав хоч день так вільно,

До смерти хмільний украй.

…Ти збурилось пінно-пінно

І – вилилось через край.

 

На полі бою

На полях сторожкого сьогодні

Ми міцні і глибокі резерви.

Цигарки в нас, і ми не голодні,

Та болюче напружені нерви.

Там десь злякано сальва лунає.

– Не бої, а обійми б їм братні!..

Ой, не так неохоче стріляє

Той, хто виріс під реви гарматні.

Ми резерви, та ось вже без ляку

Ми з світанком піднімемось сивим.

Ой, шалена це буде атака

І скінчиться, звичайно, – проривом.

***

Держава не твориться в будучині,

Держава будується нині.

Це люди – на сталь перекуті в огні.

Це люди – як брили камінні.

Не втішені власники пенсій і рент,

Тендітні квітки пансіонів, –

Хто кров’ю і волею зціпить в цемент

Безвладний пісок міліонів.

 

Поділитись:Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterShare on LinkedInEmail this to someonePrint this page