Мовна місія: знищити неможливо здійснити

Він відмовився зросійщувати словник української мови. І відмова ця коштувала йому волі. Могла насправді коштувати й життя. Але на нещадну прю з радянським свавіллям стали, на жаль, нині невідомі філологічні боги.

Спочатку же Борисові Дмитровичу Антоненку-Давидовичу ніщо не віщувало таких поневірянь.

Народився він 5 серпня 1899 року в передмісті міста Ромни – Засуллі в родині залізничника. У ті часи це означало чимало. Наприклад, шанс на пристойну освіту. Тож він 1917 року закінчив Охтирську гімназію. Потім навчався, але не закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету та історико-філологічний факультет Київського університету. Не закінчив, бо змінився суспільний лад. Він 1919 року пішов служити до Армії Директорії.

І це була не єдина його «вада». Іншою «вадою» стала його любов до рідної мови. Він – говорив українською, знав українську, захищав українську. Доводив, що вона – сучасна, багата, модерна. Тож її треба вчити, а не звужувати до фольклорних піснеспівів чи максимально зближувати з російською. Але українська й російська – мови різні. Неозброєним оком видно. Хіба ні? Отож бо. Воно то видно, але своє бачення в ті часи було безпечніше тримати при собі. Він занадто любив життя, тож 1933 року не зміг наважитися на те, що зробили два Миколи (Хвильовий та Скрипник), – через зневіру вкоротили собі віку. Натомість тікав. У Казахстан. Де взявся при тамтешньому державному видавництві перекладати казахську літературу українською та навпаки. Але від тогочасної влади було не сховатися навіть у безкраїх казахських степах. Тож за відмову вписувати в українські словники слова, які б максимально уподібнювали словниковий склад мови української до мови російської, 1935 року був звинувачений в «інакомислії», але звинувачення не визнав. І отримав смертний вирок. Щоправда, ось тут філологічні боги, які не були боягузами й пристосуванцями, й вирішили за нього вступитися, бо мали на нього неабиякі величезні плани. Розстріл замінили на десять років таборів. Хоча при тому йому дісталося, як Мазепі та Шевченку – разом: влада наказала ім’я проклясти й заборонити згадувати, всі твори вилучити – і спалити. Тож десять років він будував залізниці, довбав мерзлу землю, працював шахтарем і «лупав цю скалу» у прямому значенні слова – важким кайлом. Щоб усім смертям на зло вижити-таки. 1946 року повернувся до Києва й без суду отримати новий вирок – цього разу довічне заслання у Красноярський край.

Сталін нарешті помер. З’ясувалося, що справа на Антоненка-Давидовича, як і тисячі інших справ, сфабрикована. 1957 року його реабілітували. І навіть поновили у складі Спілки письменників України. Хоча це була така суєта суєт і мізерщина, що й думати про неї не хотілося.

Натомість гадалося про інше: про неоплатний борг перед рідною мовою. Якою він – нехай і подумки – відчайдушно підспівував собі, вгризаючись кайлом у бездонні надра сибірських копалень.

Це вона тримала його. Це за неї він тримався.

Тож 1970 року побачило світ те, заради чого так опікувалися його долею загадкові філологічні боги, – «Як ми говоримо?». Праця про чистоту української літературної мови.

Книжку видав «Радянський письменник». Звісно, зі скороченням. Тому пізніше повніший варіант надрукувало об’єднання українських письменників Америки «Слово», одне з видавництв Нью-Йорка, Канадський інститут українських студій… Потім були іще перевидання. Не одне.

Він же, нарешті, виконав свою місію. Борис Антоненко-Давидович. Для якого настільки важило «на каком язикє», що він за це пішов у «Сибір неісходиму». І вижив. За нелюдських умов. Аби написати одну з найвідоміших книжок про українську мову.

Узагалі творчий шлях Б.Д. Антоненка-Давидовича як письменника можна поділити на два періоди: перший – від 1923 до 1933 року, другий – від 1957 до 1984 року. У перший період видано 14 книжок. Серед них найважливіші твори: «Запорошені силуети» (1925), «Тук-тук» (1925), «Синя волошка» (1927), «Смерть» (1928), «Справжній чоловік» (1929), «Печатка» (1930), «Землею українською» (1930). Залишилися незавершеними романи «Січ-мати» і «Борг». Доля останнього невідома.

Другий період творчості знаменується появою 1961 року в журнальному варіанті роману «За ширмою». До другого періоду творчості належать також твори «Золотий кораблик», «Образа», «Так воно показує», «Слово матері», «Вибрані твори» (1967).

Проте у зв’язку з відмовою свідчити на суді, під час другого арешту над українським істориком, дисидентом, політв’язнем В.Я. Морозом 1970 року зазнає тиску: його перестають друкувати (тобто позбавляють можливості заробітку), обшукують, вилучають рукописи та друкарську машинку, цькують у пресі. У той час він не переставав писати, відкладаючи написане в «папку». Серед тих творів «Сибірські новели», оповідання «Спокуса», «Гроза», «Так воно показує», «Чистка» та інші.

До самої смерті Б.Д. Антоненка-Давидовича, що настала 9 травня 1984 року, тривало принизливе цькування та замовчування письменника, який був змушений животіти на скромну пенсію. У той же час за кордоном, зокрема, в Болгарії, Англії, Канаді, США і навіть у далекій Австралії його твори видавали окремими книжками, широко відзначали ювілеї письменника. І лише через п’ять років після смерті Бориса Дмитровича в Україні вийшла його книга художньої прози «Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки», за яку йому посмертно 1992 р. присуджено Державну премію ім. Т.Г. Шевченка.

Степан ВАДЗЮК,

завідувач кафедри фізіології

з основами біоетики та біобезпеки, професор