Мирослава Дзюба: «Головна умова життєвого успіху – займатися улюбленою справою та робити це високопрофесійно»

«Медицина – професія, яку потрібно не просто любити, нею потрібно жити», – переконана Мирослава Дзюба. Вона – палатна медсестра відділення судинної хірургії. Виходжує хворих після оперативних втручань та з різними судинними патологіями. Каже, робота непроста, але вдячні очі пацієнтів та можливість їм допомогти, згладжують усі труднощі. Хто як не я? – основне кредо Мирослави.

– Я не лікар, а лише його помічник. Найприємніше в моїй роботі – коли людина одужує після хвороби, – ділиться сокровенним Мирослава. – Це робота, де на твоїх очах стан людини поліпшується. Люди ж трапляються дуже цікаві, непересічні, розумні, талановиті. Однак спілкування з пацієнтами – це ще й найскладніша частина моєї роботи. Тут ти і порадник, і товариш, і навіть психолог. Іноді буває непросто знайти спільну мову з пацієнтами, характери – різні. Але намагаюся до кожного знайти підхід. Буває, відсовуєш особисті проблеми на другий план і з посмішкою йдеш до пацієнта. Маєш дарувати хворому радість і вселяти надію.

Медичну професію Мирослава Дзюба опановувала у Львівському державному медичному коледжі ім. А. Крупинського.

– Цей заклад – унікальний, він один з найстаріших медичних навчальних закладів не лише в Україні, а й в Європі. 1 жовтня йому виповнилося 245 років. Урочисте відкриття Львівського медичного колегіуму відбулося 1 жовтня 1773 р. Через 11 років колегіум реорганізували у Львівську акушерську школу, яка функціонувала до 1875 року, відколи її перейменували на імператорсько-королівську школу акушерок у Львові. Історія створення цього закладу тісно пов’язана з діяльністю першого головного лікаря Галичини, доктора медицини Андрія Крупинського. Він по праву вважається засновником медичної освіти і наукових основ охорони здоров’я на західноукраїнських теренах. Війна перервала діяльність школи. Свою роботу заклад відновив після вигнання гітлерівських окупантів зі Львова у серпні 1944 року. У коледжі, багатому на історію, було надзвичайно цікаво вчитися. Викладачі – справжні фахівці своєї справи, передавали нам найкращі свої знання.

Під час навчання Мирослава проходила практику у Львівському військовому госпіталі. Це стало для неї справжньою школою життя.

– У госпіталь везуть військових, які потребують тривалого відновлення після осколкових і кульових поранень, контузій, – розповідає Мирослава. – З такими пацієнтами – непросто. Особливо важко підібрати слова, розрадити людину, яка втратила на війні побратима чи сама залишилася без кінцівки. Треба навчитися жити заново. Люди впадають у глибокі депресії, інколи навіть думають про суїцид. З такими хворими слід поводитися делікатно, пильнувати зміни настрою, щоб запобігти лиху. Звісно з ними працюють психологи. Але медсестри, які цілодобово чергують біля ліжок пацієнтів, мають теж усе помічати. Коли я вперше, як спостерігач, потрапила в операційну, дуже вразило наскільки швидко й професійно хірурги виконують свою роботу. Словом, багатьом знанням і вмінням завдячую практиці у військовому госпіталі.

Після закінчення коледжу Мирослава переїхала до Тернополя та влаштувалася на роботу до університетської лікарні.

– Я сама походжу з Озерної Зборівського району, тож хотілося бути ближче додому, – каже дівчина. – За Львовом звичайно сумую, часто приїжджаю туди до своїх друзів. Багато моїх одногрупниць залишилося там працювати. Львів – дуже атмосферне місто. Недарма ж сюди з’їжджаються туристи з усіх куточків світу. У розпал туристичного сезону на вулицях Львова можна почути англійську, німецьку, італійську, іспанську й навіть китайську. Я вже не кажу про українців з інших міст. Більшість туристів приїжджають до міста Лева заради кави, смачного шоколаду, «Криївки» або мережі кафе «П’яна вишня». Мандрівники знають про площу Ринок, Високий замок, Шевченківський гай, Личаків, музей «Арсенал»… Тут завжди найбільше туристів.

Свій професійний шлях в університетській лікарні Мирослава розпочинала з пульмонологічного відділення, а потім її перевели до судинної хірургії.

– Це діаметрально протилежні за своєю специфікою відділення, – каже медсестра. – Але тішуся, що маю такий досвід. Головне, що є нагода допомагати людям, а необхідні навички відшліфовуються з часом. Мені пощастило, що маю добрих колег, які підказують, скеровують, вчать. У них величезний досвід, вони радо діляться своїми вміннями. Дослухаюся до кожної поради. Головна умова життєвого успіху – займатися улюбленою справою та робити це високопрофесійно.

Удома Мирослава Дзюба захоплюється кулінарією. Чого вартує її смачна домашня випічка. «Смакота!», – нахвалюють рідні. Це стимулює дівчину вишукувати нові рецепти та тішити найдорожчих смачненьким.

– Кулінарна магія у кожної жінки своя, – посміхається Мирослава, – й кожна господиня навчається мистецтву кулінарії по-своєму. Хтось уперше пробує приготувати торт, коли до рук потрапляє старий бабусин нотатник з рецептами, і пече його потім усе життя. У когось роман з кулінарією починається із замітки в модному журналі. Пекти мене навчила мама, завжди любила їй допомагати на кухні. Вона примудрялася в складні 1990-ті роки готувати справжні кулінарні шедеври з обмежених продуктів і без надмірних фінансових витрат на них. Мати – найголовніший мій вчитель в житті та кулінарії.

Інше захоплення Мирослави – вишивка. Бісеринка за бісеринкою – й на полотні з’являються незвичні узори та розквітають квіти. Особливо вона любить вишивати ікони.

– Ікони – це справжнє таїнство, – зауважує дівчина. – За полотно сідаю лише з добрими думками та гарним настроєм. Чула, що іконописці навіть моляться, щоб Господь допоміг відтворити лик святих на полотні. Вишивання для мене – цілюще заняття, яке додає сил і знімає емоційну напругу. Знаєте, щоб не робилося, треба усе творити з любов’ю, тоді все вдасться. Цей принцип спрацьовує як і в рукоділлі, так і в медицині.

Мар’яна СУСІДКО