Мар’яна Тойфельсбауер: «Окрім хірургічної практики, читаю лекції, проводжу практичні заняття зі студентами, займаюся науковою роботою»

«Нашого цвіту – по всьому світу» – стверджує народна мудрість. Як добротне зерно, розсіялися українці по всій планеті, проростаючи в далеких світах паростками талановитості, гострого розуму та працелюбства.
Колишня випускниця нашого університету Мар’яна Сагаль, нині Тойфельсбауер – доктор австрійської медицини, пластичний хірург і науковець університетської клініки Віденського медичного університету, яка розташована на базі найбільшої лікарні Західної Європи, і є другою за своєю масштабністю у світі.
– Пані Мар’яно, розкажіть, будь ласка, про свої родинні корені?
– Моє дитинство минуло в Тернополі. Особливою любов’ю мене огорнули бабуся, яка була викладачем математики, та дідусь, за освітою ветеринар, які приділяли мені дуже багато уваги. Моя мама завжди була для мене зразком порядності та справедливості і, очевидно, вона й генерувала в мені бажання навчатися, більше дізнатися та, зрештою, досягнути власних вершин, намагатися бути кращою. Зізнаюся, що вдома мене не перевантажували побутовими справами, час після музичної школи присвячувала навчанню й мене це не обтяжувало, навпаки, освоювала науки із задоволенням.
– І вступили на медичний факультет Тернопільського медичного університету?
– Саме так. До слова, хочу зауважити, що знання, які я отримала в Тернопільському медуніверситеті, дуже мені згодилися, коли приїхала вступати до Віденського університету. Щоправда, нелегко було з німецькою мовою, бо у школі вивчала англійську, але виручало добре підґрунтя з медичних дисциплін. У думках вже мала сформульовану відповідь, залишалося лише перекласти її німецькою. З великою вдячністю та теплотою нині згадую всіх українських викладачів, які дали мені ці знання, зокрема, світлої пам’яті колишнього ректора ТДМУ, професора Леоніда Ковальчука. Пригадую, як познайомилася з ним, тоді навчалася на шостому курсі. Його потужна особистість справила на мене неабияке враження. Це був справжній лідер, сильна та вольова людина, яка може та вміє миттєво приймати важливі рішення. Особливі, якнайкращі враження під час навчання про чинного ректора ТДМУ, професора Михайла Корду. Михайло Михайлович викладав у мене біохімію – людина гострого розуму, динамічний, демократичний зі студентами, він став для мене втіленням викладача європейського зразка.
– Цікаво дізнатися, як підкорили Віденський університет?
– Дорогу осилить той, хто йде та вірить у власні сили та наполегливість. Мені дуже хотілося, щоб мною пишалися – моя мама, дідусь, бабуся, та й, зрештою, я сама. Отож ніколи не зупинялася на досягнутому, піднялася на одну сходинку, – відтак перейшла на іншу, і так увесь час у русі. До Австрії потрапила цілком випадково – поїхала у паломницький тур на Різдво з католицькою молоддю до Відня. Під час поїздки познайомилася з однією місцевою мешканкою, яка запропонувала приїхати знову, аби вивчити мову. Згодом було стажування в австрійській клініці. Через міжнародне лікарське товариство встановила контакти з австрійським професором українського походження паном Ігорем Гуком, який зорганізував моє перебування. Університетська клініка у Відні надзвичайно вразила мене своєю масштабністю, технологічною насиченістю, це була країна моїх мрій. І коли професор Ігор Гук уже проводжав мене зі стажування, то з впевненістю сказала йому: «Я хочу тут працювати». Тоді навіть не уявляла, скільки зусиль та енергії мені доведеться докласти, щоб досягнути цієї мети. Але не полишала своєї мрії й наполегливо йшла до мети. Найперше – інтенсивно почала вивчати німецьку мову, склала іспити в інституті германістики й вступила на медичний факультет Віденського медичного університету. Як нині пригадую той день: прийшла у деканат, аби отримати студентський квиток, а розкладу занять годі знайти. Коли намагалася щось з’ясувати у співробітників університету, то мені відповіли: «У нас є план, про який ви можете дізнатися з Інтернету. Там побачите кількість годин, які вам потрібні, запишіться на лекції, які маєте відвідати, та іспити, які повинні скласти». От й усе. Дуже була здивована, що в університеті немає студентської групи, викладача, який би контролював навчальний процес. Усе спрямовано на самосвідомість людини, яка прагне здобути знання, можеш не відвідувати лекції, але якщо не складеш іспит, то предмет не зарахують. Така тактика організації навчального процесу надзвичайно дисциплінує студентів та готує їх до самостійного життя. Бо й справді коли ти сам обрав цю спеціальність, навчальний заклад, то чому тебе мають змушувати навчатися. Спочатку було дуже незвично, але згодом звикла, бо така система й створена задля того, щоб людина ставила мету та сама її зреалізовувала.
Щоб розпочати навчання за спеціалізацією, переїхала до Німеччини, бо в Австрії для цього потрібно мати громадянство. Вісім місяців пропрацювала хірургом неподалік Гановера, а згодом мені запропонували продовжити резидентуру в університетській клініці Віденського медичного університету. Завершила спеціалізацію за фахом ортопедія та травматологія. Всі шість років резидентури минули насичено, цікаво та захоплююче, хоча й надзвичайно важко, навчилася чимало: оперативні втручання з трепанації черепа, реконструкції кінцівок, хребта, торако- і лапаротомії та інше. Працювала у такому напруженому ритмі дев’ять років, а згодом вирішила трохи скоригувати власне життя, бо постійні 24-годинні чергування у відділенні політравми виснажливі, доволі важко поєднувати таку роботу з вихованням дітей.
– І де наразі трудитеся?
– Щоб полегшити напруженість, внесла деякі корективи у власне професійне життя, тож зараз працюю хірургом у відділенні пластичної та реконструктивної хірургії університетської клініки Віденського медичного університету. Виконую хірургічні втручання з відновлення вроджених і набутих вад китиці, а також операції з естетичної хірургії, реконструкції молочної залози у жінок після мастектомії, це так звана онкопластика, тобто займаюся усім тим, що належить до сфери реконструктивної пластичної хірургії. Взагалі в університетській клініці спектр хірургічних втручань надзвичайно широкий – це і реконструктивні та естетичні операції у пацієнтів з паралічем лицевого нерва, і реконструкції дефектів після онкологічних втручань, хірургія китиці, зокрема й біонічне протезування, трансплантація нервів і лімфатичних судин і вузлів, реплантації. Якість надання медичної послуги в університетській клініці висока, тому пацієнта завжди дуже детально інформують про особливості оперативного втручання, його можливі наслідки, ризики. Також він повинен підписати угоду та обговорити з лікарем усі питання, які його цікавлять. Якщо в пацієнта онкологічне захворювання, то лікар надає повну інформацію про його стан здоров’я.
– Робота в університетській клініці передбачає ще й наукову діяльність?
– Так. Окрім хірургічної практики, я читаю лекції, проводжу практичні заняття зі студентами та займаюся науковою роботою. Суть моїх наукових досліджень полягає у вивченні стовбурових клітин, які відокремлюю від жирової тканини та диференціюю. Вивчаю їх вплив на ракові клітинні лінії. Останнім часом проводжу експерименти щодо впливу стовбурових клітин на ракові клітини молочної залози та на кератиноцити.
– Як сприймаєте австрійський менталітет, адже у цій країні свої правила співжиття?
– Зі щемом нині згадую часи, коли ми в Тернополі збиралися сім’єю за вечерею й кожен розповідав про своє, радилися, обговорювали події дня, жартували. Але мені дуже пощастило, бо я знайшла й тут рідну душу. Це та австрійка, яка допомогла мені колись прижитися у цій країні. Вона надзвичайно позитивна та оптимістична людина, їй уже 93-ій рік, а вона, як і тоді, активна, опікується дітьми й онуками, ми й досі у дуже дружніх стосунках, вдячна їй за свою німецьку. Взагалі ж у мене не було часу ностальгувати, бо знала, що дуже багато потрібно встигнути. А згодом – знайомство з моїм чоловіком, який полюбив Україну так, як люблю її я, став у серці, може, й більшим українцем, ніж австрійцем, вивчив нашу історичну спадщину. Він усіляко намагається українізувати Австрію, позбавити її русофілії. Ми познайомилися в університетській клініці, мій чоловік – судинний хірург. У нас своя українсько-австрійська родина, разом уже 15 років, маємо двох синів – Аскольда й Тараса, старший вільно розмовляє українською, німецькою та англійською мовами, цікавиться українською культурою, читає напам’ять вірші Шевченка, знає творчість Стуса. Молодшому чотири роки, виховуємо його також справжнім чоловіком із знанням і розумінням власного походження.
Узагалі ж у нинішньому світі дуже важливо вміти сприймати інформацію, володіти нею та використовувати за призначенням. А це можливо зі знанням іноземних мов. Сучасні перспективи відкривають широкий доступ до інформаційних джерел, тому освічена та обізнана людина отримує можливість вибору, а мати вибір дуже важливо.
Утім, не варто забувати: хто не турбується про коріння, той не зможе розквітнути. Австрія – країна, яка дала мені улюблену спеціальність, цікаву роботу, можливість займатися наукою, відкрила багатий культурний світ, але моє коріння – в Україні. Люблю Україну, люблю Тернопіль, люблю, коли гомонять навколо українською мовою. Тішуся, коли буваю на рідній землі, у своїй хаті, але моє серце й душа там, де моя родина, а у моєї сім’ї – дві батьківщини.

Лариса ЛУКАЩУК