МАКСИМ МУЗИКА – ВИДАТНИЙ ВЧЕНИЙ ТА ПАТРІОТ УКРАЇНИ

Минуло 45 років від дня смерті Максима Максимовича Музики. Ким була ця людина? Пригадую аудиторію в Інституті мікробіології, що на вул. Зеленій у Львові (нині Інститут епідеміології та гігієни у складі Львівського національного медуніверситету) і перед нами лектор – літній лисий чоловік в окулярах з товстими округлими скельцями. Голос спокійний, навіть монотонний, без пафосу та театральності, які нам, молодим, так подобалися в деяких інших викладачів. Студентська ж аудиторія живе своїм життям: хто слухає, хто перешіптується, хто передає записки сусідам, не зважаючи на лектора – доцента Максима Максимовича Музику. І лише багато років після закінчення Львівського медінституту я по-новому зрозуміла цю людину.

Народився М.М. Музика 1889 року у Львові, в місті, яке на той час, заселене в більшості українцями і поляками, було у володінні Австро-Угорської імперії. Закінчив з відзнакою гімназію, а 1913 р. – медичний факультет Львівського університету, отримавши ступінь доктора всіх медичних наук. Уже в студентські роки брав участь у громадському житті українських студентів. Був серед засновників студентського товариства «Медична громада» (1909-1910), а 1911-1912 рр. – його головою. Створена за його ініціативою відчитова комісія зорганізувала широку освітню роботу серед населення. Працював він також активно у комісії для створення української лікарської термінології, а санаторійна комісія домоглася за підтримки митрополита Андрея Шептицького створення санаторію для лікування легеневих недуг серед української молоді.

Після закінчення університету до початку Першої світової війни М. Музика працював лікарем у Відні та Чернівцях.

У час Першої світової війни Максим Максимович був призваний до війська, працював військовим лікарем в австрійській армії, у якій був створений легіон Українських Січових Стрільців (УСС), а 1916 р.– як бактеріолог і гігієніст.

Після розпаду наприкінці Першої світової війни Австро-Угорської імперії почалася українсько-польська війна за володіння західноукраїнськими землями, зокрема Львовом. На захист проголошеної 1918 р. Західноукраїнської Народної Республіки виступила Українська Галицька армія (УГА), до якої влилися УСС та інші підрозділи австрійської армії, сформовані з українців. Серед них було багато студентської молоді. Впродовж двох років УГА без перепочину боролася за свою вітчизну в надзвичайно складних умовах. Велику роль у цій війні відігравали медики. Крім допомоги пораненим, вони повинні були поборювати епідемічні хвороби, якими перехворіли до 70 відсотків військових (висипний тиф, завошивленість, черевний тиф, дизентерія, випадки віспи, скарлатини) в складних матеріальних і санітарних умовах. Були створені спеціальні «епідемічні лікарні». Серед інших самовідданих медичних працівників був доктор М. Музика: у медико-санітарній заставі м. Львова в ратуші, де надавали першу медичну допомогу пораненим після відступу УГА зі Львова, як начальний лікар в групі «Північ», у військовому шпиталі в Сокалі. 1919 р. М. Музика був серед засновників і керував санітарно-бактеріологічним інститутом УГА у Станіславові (нині Івано-Франківськ) – єдиним закладом теоретичної медицини, який за потреби виконував судово-медичні та інші дослідження.

Після трагічного фіналу визвольних змагань українського народу, коли М. Музика з декількома побратимами повернулися в Галичину, їх полонили поляки та ув’язнили в Станіславові. Довідавшись про це, польський професор медицини почав клопотати щодо його звільнення, але Максим Максимович сказав, що не може піти, якщо його товариші залишаються у в’язниці. Через декілька днів їх усіх звільнили.

Після повернення до Львова доктор Музика спрямував свої зусилля на допомогу жертвам війни. Працював у самаритянській секції Горожанського комітету. Був 1920 р. першим керівником захисту інвалідів війни українських армій. Трудився в поліклініці «Народної лічниці» – українському шпиталю, де надавали безоплатну медичну допомогу малозабезпеченим людям, зорганізовував бактеріологічну службу.

Після закінчення війни Львів опинився під неподільною владою поляків. Повернувшись з фронту, колишні студенти-українці Львівського двомовного (при Австро-Угорщині) університету, а також ті, які закінчували середню школу, сподівалися, що зможуть продовжити навчання. Одначе на той час університет став суто польським. Українських професорів і доцентів позбавлено права викладати, а делегації української молоді ректор Каспровіч відповів: «Щоб мати право вчитися в університеті, треба було виграти війну». І тоді неймовірними зусиллями української інтелігенції – науковців, лікарів, правників, викладачів, громадських діячів і студентської молоді 1920 р. у Львові створено унікальні навчальні заклади – Українські високі школи, зокрема Український таємний університет з чотирма факультетами. Викладали в університеті видатні українські науковці і педагоги, які згодом стали професорами, доцентами Львівського державного університету імені І. Франка чи академіками АН УРСР. Серед них такі відомі постаті, як Філарет Колесса, Іван Кирп’якевич, Йосиф Сліпий, Василь Щурат (перший ректор Українського таємного університету). Більшість викладачів працювали безоплатно, вважаючи свою працю патріотичним обов’язком. Серед організаторів і викладачів медичного факультету – М. Панчишин і М. Музика, який став деканом факультету. Не маючи свого приміщення, медичний факультет мандрував Львовом, часто змінюючи місце викладів. Студенти-медики збиралися в помешканні доктора М. Панчишина або М. Музики о 5-6-ій годині ранку, щоб до початку приймання пацієнтів прослухати лекції. Лабораторні заняття проводили в бактеріологічно-хімічному інституті Наукового товариства ім. Т. Шевченка, який заснував та очолював М. Музика. Препарати для занять з анатомії (яку викладав проф. М. Панчишин) студентам на його таємне замовлення передавав сторож прозекторію. Польська поліція швидко вистежувала місця проведення занять, заарештовувала та ув’язнювала студентів, звільняла викладачів з державних посад, а на тих, які не були пов’язані з державною службою, накладали високі штрафи. Тому місця занять часто змінювали, деякі викладачі змушені були відійти, першого ректора В. Щурата заарештували. Кошти на утримання університету надавало українське суспільство Галичини. Підтримував матеріально Український таємний університет митрополит Андрей Шептицький.

У таких складних умовах університет зміг протриматися до 1925 р. Доктор М. Панчишин і М. Музика були тими, що до останніх днів існування медичного факультету продовжували свою викладацьку працю. Про рівень підготовки студентів можна судити по тому, що студентів приймали в університети Австрії, Чехії, Німеччини без іспиту, зараховуючи їм заслухані в таємному університеті семестри.

Вражає й інша самовіддана громадська діяльність М.Музики у цей непростий час. Він був активним членом Українського гігієнічного товариства, був серед засновників відновленого після війни 1919 р. Українського лікарського товариства, а 1925-1930 роках його головою. Виконував велику редакційну роботу в журналі «Лікарський вісник».

Максим Максимович був дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ), роботу якого у Львові відновлено 1924 р. Ця перша українська національна академія наук була створена у Львові ще 1873 р. за ідеєю подвижників Сходу та Заходу України, на той час розшматованої двома імперіями – Росією й Австро-Угорщиною. Завданням НТШ було сприяння розвиткові національної науки, як невід’ємної складової частини світової науки. Структура та функції НТШ змінювалися залежно від історичних обставин, фінансування здійснювали за рахунок патріотичних меценатів і діяльності виробничих підрозділів. НТШ мало своє видавництво, бібліотеку, книгарню. «Лікарська комісія» НТШ, в якій працював М.Музика, опікувалася науковими дослідженнями в галузі медицини. Велике значення мало заснування лабораторії, а згодом (1919 року) бактеріологічно-хімічного інституту НТШ, де молоді науковці мали змогу проводити дослідження, а студенти Українського таємного університету виконувати лабораторні праці.

М. Музика був організатором і до липня 1938 р. директором цього інституту.

Залежно від історичного періоду, зміни окупантів українські національні громадські товариства та інституції функціонували легально або підпільно, періодично їх нищили. Вони були зліквідовані 1939 р. з приходом червоної армії. В той же час українська молодь отримала вільне право на вищу освіту. Почався наступний період – інтернаціоналізації (русифікації) суспільства.

У листопаді 1939 р. М. Музика був зайнятий організацією Львівського медичного інституту на базі медичного факультету університету й став заступником директора медичного інституту.

На початку Другої світової війни він був евакуйований та працював мікробіологом у Києві, Харкові, на кафедрі мікробіології Фрунзенського (тепер – Бішкек) медичного інституту, а згодом завідував філією Киргизького інституту мікробіології у м. Пржевальську (нині – Каракол). Після повернення 1944 р. до Львова працював до 1948 р. заступником директора Львівського медичного інституту з навчальної та наукової роботи. 1947 р. йому присвоєно наукову ступінь доцента. З 1944 р. до 1964 р. очолював кафедру мікробіології Львівського медичного інституту.

Час, коли ми, третьокурсники, слухали його лекції з мікробіології був, напевно, не найкращим для Максима Максимовича. Декілька років до того було засуджено на 25 років і заслано в особливий табір біля м. Братська його дружину, українську художницю Ярославу Музику за начебто надання матеріальної допомоги бійцям УПА. Родом із Залізців Тернопільської області, Ярослава Музика підлітком переїхала та навчалася у м. Львові, а 1935 р. у Вільній академії в Парижі. Відома своїми працями з живопису (в тому числі на склі, емалі), мозаїки, графіки, карбування. Видавала перші в Західній Україні мистецькі книги та каталоги українською мовою. Була головою Асоціації незалежних українських митців, співорганізатором «Українського жіночого конгресу» у Станіславові. Повернулася із заслання після смерті Сталіна. Свою творчу спадщину заповіла Львівській картинній галереї. Ці події не могли не вплинути на службові справи М. Музики. Звання професора йому не було присвоєно. Останні роки праці у медичному інституті він був консультантом кафедри.

Максим Музика був видатним бактеріологом, створив Львівську наукову школу мікробіологів, підготував шість кандидатів медичних наук. Опублікував майже 50 наукових праць у центральних радянських, польських, чеських і французьких виданнях. Крім слов’янських мов володів німецькою, англійською, іспанською, французькою, старогрецькою та латинською мовами.

Напрямками його наукових досліджень були епідеміологія та бактеріологічні дослідження збудників висипного тифу, дизентерії, туберкульозу. Вивчав у мешканців Галичини антигени груп крові, роль лабораторних досліджень у діагностиці захворювань печінки. Особливу увагу приділяв епідеміології та лікуванню склероми. Впродовж півтора року проводив на собі експерименти із самозараження збудником, що дозволило удосконалити методи серологічної та фагодіагностики. Вивчав вплив антибіотиків на капсульні бактерії.

Людська пам’ять недосконала. Коли в старшому віці хворий Максим Максимович Музика лікувався в тісній загальній палаті терапевтичного відділення клініки Львівського медичного інституту, ніхто з медичних світил інституту не поцікавився його здоров’ям. Відвідали його молоді лікарі, які виїжджали з ним в експедицію в ендемічні осередки склероми.

Знову в моїй уяві лекція з мікробіології немолодого вже доцента М. Музики. Тепер я знаю про нього більше, але вже не можу попросили в нього вибачення.

Помер Максим Максимович 24 травня 1972 року. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Марія САВУЛА,

професор

Поділитись:Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterShare on LinkedInEmail this to someonePrint this page