Максим Левицький: «Завжди треба вірити в перемогу!»

За підсумками минулого календарного року студент першого курсу медичного факультету Максим Левицький здобув відзнаку серед студентської спільноти ТНМУ ім. І. Горбачевського в номінації «За вагомі досягнення у спорті». Максим брав участь і досягнув успіху в таких численних змаганнях, як чемпіонат України з кікбоксингу WTKA серед юніорів (I місце), чемпіонат ФСТ «Україна» з кікбоксингу WTKA серед юніорів (І місце), відкритий кубок України з кікбоксингу WAKO серед юніорів (І місце), Unified World Championship WTKA (ІІ місце), відкритий чемпіонат Тернопільської області з ММА (І місце), відкритий чемпіонат Тернопільщини з кікбоксингу ISKA (І місце), Всеукраїнський турнір найсильніших кікбоксерів України WTKA (І місце), чемпіонат України з кікбоксингу WTKA серед юніорів (І місце).

– Максиме, яке спортивне досягнення для вас найцінніше?

– 2016 року я разом зі збірною України брав участь у Чемпіонаті світу з кікбоксингу за версією WTKA, що відбувався в італійському місті Маріна-ді-Каррара. Посів у своїй категорії, серед юніорів, третє місце. Вважаю, що це хороший показник. Мабуть, саме цією нагородою пишаюся найбільше.

– Чому вирішили займатися кікбоксингом?

– Кікбоксингом також займався мій тато. Ще з дошкільного віку він брав мене на свої тренування. Я вже тоді пробував боксувати, а, напевно, років з семи почав інтенсивно тренуватися. Мені це дуже сподобалося. Зрозумів, як правильно поводитися в цьому виді спорту, тож мені в ньому цікаво.

– Чи допомагає кікбоксинг у повсякденному житті?

– На вулиці, звісно, застосовувати його не можна, хоча бувають ситуації, коли й хотілося б. А взагалі – допомагає почуватися більш впевнено. Зміцнює і фізично, і психологічно.

– Чи траплялися моменти, коли хотілося піти зі спорту?

– Так, було таке три чи чотири роки тому. Напевно, так у всіх буває, якась чорна смуга. Почав програвати поспіль кілька поєдинків. Я вже розчарувався у собі й гадав, може, це не моє й час закінчувати. Зробив перерву десь пів року. Як вдалося вийти з цього стану? Дуже просто. Мабуть, час для цього настав. Мої знайомі почали займатися кікбоксингом, тож і собі подумав, що пора б мені повернутися у форму й відновити тренування. Почав далі займатися, і таких повторних депресивних ситуацій, на щастя, більше не було.

– Які, на вашу думку, найголовніші умови, щоб досягнути успіху: як у спорті, так і в інших сферах?

– Найголовніше – працювати над собою, бо без праці, без тренування нічого не можна досягнути. Дотримуватися конкретного режиму – це дуже зорганізовує. І ніколи не зупинятися на досягнутому, а завжди бажати чогось більшого. Тільки так можна домогтися успіху.

– Коли трапляються моменти спустошення, небажання надалі працювати, як їх долаєте?

– Обов’язково треба шукати те, що найбільше стимулює. Скажімо, якщо я у спорті пропущу тренування, а хтось інший – ні, через те в майбутньому можу тій людині програти поєдинок. Тож краще тренування не пропускати.

– Коли у вас з’явилася думка стати лікарем?

– Знав про це ще з раннього віку, а трохи згодом, десь у 13-14 років визначився остаточно. Мій батько Петро Ростиславович – також лікар. Тато часто відправляв мене на різні курси, зокрема, з надання першої медичної допомоги, на різні лекції. Мені подобалося дивитися, спостерігати, слухати, так я й зрозумів, що медицина – це моє, тож інші професії навіть не розглядав. Вирішив, що вступатиму саме у медичний виш, і впевнений, що не помилився.

– На першому курсі про це, мабуть, ще рано говорити, та все ж – яким конкретно лікарем бачите себе в майбутньому?

– З усіх напрямків мені найбільше подобається хірургія.

– В університеті вже освоїлися? Що найважче на першому курсі?

– Порівняно зі школою це цілком інший світ! Найважче було звикнути до того величезного обсягу інформації, що дає університет. Порівняно з медичним у школі, можна сказати, ми взагалі нічого не робили (сміється). В мене тиждень минає дуже швидко. Після занять в університеті їду додому та починаю відразу вчитися, інакше нічого не встигну. В мене майже не залишається вільного часу, навіть у вихідні. Чи не весь час віддаю навчанню, сподіваюся, в майбутньому буде трішки легше. Водночас в університеті збагачуюся не лише знаннями, а й знайшов багато друзів, розширюю спілкування з людьми. Влився в колектив, дуже цікаво.

Все це – нове для мене, впевнений – дуже важливе, що вплине на моє майбутнє.

– Які ще маєте захоплення, крім спорту?

– Люблю читати, подорожувати. Стараюся бути різнобічним, цікавлюся всім. Наразі ж найбільше уваги приділяю таки навчанню, значно більше, ніж спорту, адже перший курс особливо треба припильнувати. Які предмети до душі? Анатомія мені надзвичайно подобається, тож і дається легше, а от над хімією іноді доводиться посидіти довше. Стараюся, бо прагну взяти для себе всі знання, які нам дають тут. Та не забуваю й про дозвілля. Адже добре знання засвоюються лише тоді, коли належно відпочинеш. Тож на вихідних ми з одногрупниками все ж стараємося збиратися, спілкуємося, проводимо час разом, відпочиваємо. До речі, багато друзів, які ще вчилися зі мною в школі, також вступили до ТНМУ, кілька з них навіть навчаються зі мною в одній групі. Я закінчив ЗОШ №5 м. Тернополя, часто навідуюся туди, щоб побачитися з вчителями, всіх їх пам’ятаю, люблю. Зі школою в мене пов’язані лише найприємніші спогади.

– Назвіть три риси, які вам найбільше у собі подобаються, і три свої риси, які хотіли б «підправити».

– Вважаю, що я трішки безвідповідальний. Непунктуальний: як би не старався, дуже часто запізнююся, навіть не знаю, як це відбувається. А ще часто щось забуваю. Дуже хотілося б це у собі виправити. Що подобається? Якщо відверто, важко оцінювати себе самого. Вважаю, що чесний, впевнений у власних силах і, напевно, щирий.

– Які три мети хотіли б досягти, скажімо, через 10-15 років?

– Насамперед – працювати за фахом. Обов’язково створити сім’ю. І також продовжувати саморозвиватися, вдосконалюватися.

– Спорт є у вашому майбутньому?

– Нині спорт для мене – це більше захоплення. Колись, можливо, й була думка професійно ним займатися, але водночас розумів, що це не буде заняття на все життя, адже професійний вік спортсменів – приблизно до 35 років. Тож спорт для мене переріс у хобі, і я більше навіть не гадав, щоб це стало моїм основним заняттям. Звісно, буду займатися, тренуватися для себе, щоб підтримувати форму. Тим більше – це дуже гарний спосіб скинути напругу, позбутися стресів, яких, як відомо, в лікарів вистачає.

– Чи маєте життєве правило, якого завжди стараєтеся дотримуватися?

– Коли виходиш на ринг, дуже важливо морально налаштувати себе на поєдинок, не бути розгубленим. Іноді це непросто, але, попри все, доводиться складати свої думки в одне ціле й вірити у себе та в перемогу. Адже якщо виходиш з поганим настроєм, налаштований на поразку – то так воно й станеться. Завжди треба вірити в перемогу! І у спорті, і в житті.

Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА