Людмила та Микола Кінащуки: «З вдячністю згадуємо альма-матер і викладачів»

Для Людмили та Миколи Кінащуків шлях у медицину почався з ТДМУ ім. І.Я. Горбачевського, де обоє здобули вищу медичну освіту. Відтоді минуло понад 30 років. Нині Людмила Ярославівна й Микола Богданович живуть та успішно працюють за фахом у США, але про альма-матер не забувають. Адже тут вони здобули якісну фахову освіту, а це – визначальний чинник професійних досягнень.

Нещодавно Людмила Ярославівна та Микола Богданович відвідали наш університет, де зустрілися з ректором ТДМУ, професором Михайлом Кордою. Поспілкувалися гості й із журналістом «Медичної академії». Про те, як відбувалося їхнє професійне становлення, як стати успішним лікарем у США та які бар’єри на цьому шляху треба здолати, випала нагода розпитати у шановного подружжя.

– Розкажіть, будь ласка, про себе докладніше.

– Закінчивши із золотою медаллю Тернопільську загальноосвітню школу №3, я вступила на медичний факультет ТДМУ. З Миколою навчалася на одному курсі та в одній групі. Згодом одружилися, – згадує Людмила Ярославівна. – 1987-го народився наш син Олег і того ж року, завершивши навчання у виші, отримала диплом з відзнакою. Моя спеціалізація – терапія. Микола – хірург. Старенькі дідусь і бабуся чоловіка жили в Канаді, 1989 року ми поїхали їх відвідати. Дідусь на той час уже важко хворів і потребував нашого піклування. Всі сподівалися на краще, але хвороба прогресувала. Коли дідуся не стало, вирішили залишитися й почати нове життя в Канаді. Записалися на мовні курси для імігрантів при Українському центрі в Торонто. У мене були добрі знання англійської ще зі школи, тож я швидко опанувала навчальну програму. Водночас працювала в українській крамниці, а чоловік – на будові.

Серед багатьох факультетів університету в Торонто є й медичний. Звернулися туди за інформацією про іспити, які треба скласти, щоб підтвердити свою кваліфікацію лікаря. Нам дали маленьку брошурку, перша сторінка якої починалася так: якщо ви вирішили пройти цей шлях, повинні зрозуміти, що у вас майже нема ніяких можливостей стати лікарем у цій країні. І це була свята правда. В Канаді випускники медичних шкіл змагаються за вступ до резидентури, а оскільки кількість місць обмежена, то в іноземців шансів майже немає. Але лише після закінчення резидентури лікар має можливість отримати ліцензію та працювати за фахом. Тому я почала готуватися до іспитів, успішно їх склала й розіслала в медичні заклади, де була резидентура, аплікації (заявки) на вступ. А далі було те, про що попереджали: я не отримала жодної відповіді. Засмутилася страшенно. Але від своєї мети не відмовилася й продовжувала відвідувати медичну бібліотеку при університеті в Торонто. До слова, необов’язково було бути студентом університету, щоб читати в бібліотеці підручники та медичну літературу. Якось зауважила, що за такими ж підручниками, за якими я готувалася до іспитів, навчаються й деякі іноземці. Вони виявилися лікарями з Індії. Ми познайомилися і я розповіла, що успішно склала іспити, але місця в резидентурі не отримала. «Ми готуємося вступити не до канадської, а до американської резидентури, бо в Канаді у нас немає можливості працювати за спеціальністю. А в США це цілком реально», – сказали колеги з Індії та дали кілька практичних порад щодо процесу вступу.

Так розпочалася нова сторінка в нашому житті. Я знову успішно склала відповідні іспити й розіслала свої резюме в медичні заклади для проходження лікарської резидентури в США. Розіслала та стала чекати на відповідь. Це був дуже напружений період у моєму житті. Хвилювалася, що знову спіткає невдача. Але за якийсь час отримала перше запрошення на співбесіду, потім друге, третє… Запрошення надходили з різних міст. Ми з чоловіком розгорнули карту, склали маршрут, позичили в Миколиних батьків, які на той час теж приїхали в Торонто, машину та поїхали від однієї лікарні до іншої. У коштах були обмежені, тому заощаджували на всьому, в тому числі і на харчах, але вірили в краще. І наші надії справдилися.

Перше запрошення прийшло з Ніагари, куди ми й вирушили. Ніколи не забуду свою першу співбесіду та професора, який її провадив. Він запитував, я відповідала. Почувалася невпевнено. Все було нове для мене. Інший світ, інші люди, інша мова. Все інше. Наприкінці інтерв’ю професор сказав: «Я можу запропонувати вам проходити у нас резидентуру вже зараз, але тоді ви не розглянете інші пропозиції та не знатимете про інші можливості, які перед вами відкриваються. Тому раджу розглянути всі варіанти, які вам запропонують. А ми завжди вас приймемо, якщо захочете повернутися».

Радість, яка мене огорнула, словами не передати. Зазвичай під час співбесіди не кажуть, яким буде рішення щодо вас: позитивним чи ні. Лише через якийсь час надсилають відповідне повідомлення. А тут мені одразу сказали «так». Це додало впевненості й віри у власні сили й я була дуже вдячна професорові за добрі слова та приязне ставлення.

Разом з чоловіком ми об’їхали всі лікарні, що відгукнулися на моє резюме, великі й малі, від Нью-Йорка аж до Північної Кароліни. Пригадую, в Нью-Йорку пішла на інтерв’ю, а Микола залишився чекати на мене коло лікарні, що містилася в самому центрі велетенського міста, в Мангеттені. Нас було 45 аплікантів на одне інтерв’ю і нам одразу сказали: «Тут треба жити незаміжньою, без дітей і з грошима, тому що Нью-Йорк – місто дороге, а для сім’ї у вас часу просто не залишиться. Тож якщо вас це не влаштовує…». Коли закінчилася співбесіда, я попрямувала до чоловіка, але він вже все вирішив: «Не знаю, як пройшло твоє інтерв’ю, але тут, серед цього гамору, ми не житимемо, – сказав Микола. – У нас мала дитина. Олегу тут буде некомфортно». Тож Нью-Йорк з нашого списку викреслили. Оселилися в місті Сагіно, штат Мічиган. Чому? Бо в переліку спеціальностей лікарської резидентури в лікарні Сагіно була спеціальність «внутрішні хвороби». Цей фах мені найбільше до душі. В Ніагарській лікарні, де проходила першу співбесіду, спеціалізації «внутрішні хвороби» не було, натомість була «сімейна практика», до якої входило акушерство, гінекологія й педіатрія. А мені більше подобалося лікувати дорослих. Другою перевагою стало те, що Сагіно недалеко від Торонто, де жили Миколині батьки. І ще був важливий чинник: на той час я не вміла керувати автомобілем, а у великих містах США машина – предмет першої необхідності. Крім того, відлякувала думка про величезні, в 10 поверхів, паркинги, куди треба навчитися заїжджати, щоб припаркувати авто. Тож у підсумку вибрала лікарню зі стоянкою автомашин, де був один шлагбаум і ніякого паралельного паркування. Чоловік потім жартував: «Як би знав, що це для тебе так важливо, я б давно тебе їздити навчив».

– І куди запросили вас працювати?

– Після закінчення післядипломної спеціалізації мене запросили працювати в лікарню Сагіно. Чоловік склав необхідні іспити і теж продовжив освіту в резидентурі на базі цієї лікарні. У нас народився другий син – Микола. Спочатку ми обоє працювали в лікарні, потім відкрили свою приватну практику. Відтоді минуло понад 20 років. Маємо свій офіс, де щодня приймаємо амбулаторних пацієнтів. Нам допомагає асистент лікаря. Асистент теж обстежує хворих, але план лікування затверджуємо ми. У Сагіно є медична школа, де я викладаю студентам дисципліну «внутрішні хвороби». І ця праця мені теж дарує насолоду. Я люблю навчати.

– Чи відрізняється робота спеціаліста з внутрішніх хвороб в Канаді від праці лікаря – терапевта в Україні?

– В українського терапевта інший обсяг роботи. Він або працює в стаціонарі, або в поліклініці. В Канаді ж, якщо пацієнт потрапляє в лікарню, його приватний лікар стає його лікуючим лікарем: обстежує та призначає лікування, запрошує для консультації інших вузькопрофільних спеціалістів.

– Ви мали зустріч з ректором ТДМУ, професором Михайлом Кордою. Знаю, що йшлося про запровадження стипендій імені Душніцької-Кінащук.

– Так, ми зустрілися з паном ректором і запропонували створити перший ендавмент (фінансова пожертва) для медичного університету. Це буде стипендія імені Душніцької-Кінащук для студента 4-го року навчання, який склав найкраще іспити після закінчення 3-го курсу. Ми взялися за втілення цього проекту. Передбачаємо, що визначатимемо стипендіата вже у січні 2019 року. Це буде подяка від нас для альма-матер, яка дала нам дорогу у світ.

– Чи часто згадуються студентські роки і альма-матер?

– Ці прекрасні спогади ніколи не зітруться, – долучається до розмови Микола Богданович. – Ми з дружиною завжди пам’ятатимемо улюблених викладачів, які дали нам міцні знання. Зокрема, з великою вдячністю згадую Володимира Васильовича Шкробота, під чиїм керівництвом мені пощастило проходити інтернатуру з хірургії в Тернопільській обласній (нині – університетській) лікарні. Вважаю Володимира Васильовича своїм наставником. Під його наглядом я оперував і здобув безцінний досвід. Після закінчення інтернатури працював в Підволочиську районним онкологом, пізніше – хірургом районної поліклініки. Улюбленим викладачем дружини була професор Олена Олексіївна Маркова. Під її керівництвом на кафедрі патологічної фізіології Людмила написала свою першу науково-дослідницьку роботу.

– Після переїзду до Канади від медичної практики на якийсь час вам довелося відмовитися.

– Так. Перший рік, як жартує дружина, я розбудовував Канаду. Мій роботодавець був канадійцем українського походження. Працювали разом – ремонтували старі будинки. Робота нелегка, зате навчився і будувати, і комунікації прокладати… Тепер, якщо вдома виникають якісь негаразди з електрикою чи сантехнікою, – майстра кликати не треба, сам вмію полагодити.

– Після роботи ви поспішали на курси англійської мови. Працювали й вчилися. Навантаження подвійне, але ви впоралися.

– Так. Через два роки почав готуватися до іспитів, успішно їх склав і вступив до резидентури.

– Ваша історія – класична історія людини, яка власними силами домагається успіху в житті. Отримавши гарну освіту в ТДМУ, ви продовжили навчатися, отримали право на медичну практику в США й нині займаєтеся улюбленою справою – лікуєте хворих. Діти перейняли талант батьків?

– Старший син Олег закінчує перший рік трирічної резидентури зі спеціальності «внутрішні хвороби» в Філадельфії. Його дружина теж навчається в резидентурі. Її спеціальність – «акушерство та гінекологія». Молодший син Микола нещодавно, перед поїздкою до України, склав вступний письмовий іспит в медичну школу. Екзамен досить складний. Перевіряють знання з дотичних до медицини дисциплін: біохімії, біології, органічної та неорганічної хімії, фізики.

– Як часто відвідуєте Тернопіль?

– Щороку, адже тут живуть батьки Людмили. Обоє вже на пенсії, але, хвала Богові, при доброму здоров’ї.

– Син Микола приїхав разом з вами?

– Так. Він дуже хотів відвідати бабусю з дідусем.

– Сини володіють українською?

– Звичайно. В нашій сім’ї шанують національні традиції, культуру, мову, тож діти знають родинну історію й пам’ятають своє українське коріння.

Лідія ХМІЛЯР,

Микола ВАСИЛЕЧКО (фото)