Леся Косовська: «В процесі реформування психіатричної служби маємо пам’ятати найперше про потреби пацієнта»

Як і всі галузі нашої охорони здоров’я, психіатрична служба стає на шлях реформування. Основне завдання на найближчі роки – переорієнтувати нинішню модель надання психіатричної допомоги хворим на охорону психічного здоров’я українців. Чи готові фахівці галузі до таких змін? Як правильно обрати орієнтири реформування психіатричної служби країни та нашого краю зокрема? І яких саме змін потребує галузь? Усі ці питання з’ясовували в головного експерта управління охорони здоров’я облдержадміністрації за напрямом «психіатрія», заступника головного лікаря з психіатрії обласної комунальної клінічної психоневрологічної лікарні Лесі Косовської.

– Лесю Володимирівно, опишіть, будь ласка, стан надання психіатричної допомоги в нашому краї?

– За даними МОЗ, під наглядом психіатрів перебуває 2,7% населення України, тобто кожен 17-й. Але епідеміологічні дослідження свідчать, що протягом життя кожен третій українець має потребу звернутися до психіатра. Психіатрична служба Тернопільщини представлена трьома обласними психоневрологічними закладами. Це – Тернопільська обласна комунальна клінічна психоневрологічна лікарня та дві заміські психіатричні лікарні. Амбулаторну допомогу надають амбулаторно-поліклінічне відділення ТОККПНЛ та райпсихіатри ЦРЛ. У всіх цих закладах працює 79 лікарів-психіатрів. Щодо кадрового забезпечення, то якщо порівнювати його із загальнодержавними показниками, то область не повною мірою укомплектована фахівцями. Так, у п’яти районних лікарнях немає лікарів-психіатрів і це є чималою проблемою у контексті майбутніх реформ нашої служби, особливо – в налагодженні співпраці із сімейними лікарями. Чим привабити спеціаліста, якщо невелика зарплатня, відсутнє помешкання та інші стимули соціального забезпечення для молодих лікарів? Тому й маємо таку плинність кадрів, лікарі їдуть за кордон, влаштовуються у приватні клініки, де значно вищий рівень оплати праці. Звісно, ми щороку подаємо запити у відділ кадрів охорони здоров’я Тернопільської ОДА. Здається й проблем особливих не повинно бути, адже готують фахівців у нашому медуніверситеті. Сподіваємося, що цього року вакантні посади займуть лікарі-інтерни, а також ті, хто завершив навчання в інтернатурі за спеціальністю «психіатрія» й нам вдасться у такий спосіб поліпшити кадрову проблему. Маємо надію, що саме молодий потенціал і стане рушійною силою реформування психіатричної служби, яка має свої особливості, але це тривалий еволюційний процес, що вимагає часу, енергії та коштів.

– З чого, на ваш погляд, варто розпочинати реформування?

– Розбудову системи охорони психічного здоров’я, вважаю, маємо розпочати із сімейної медицини. Бо ж хто краще, ніж сімейний лікар може знати пацієнта, його родину, спадкові чинники. Але для цього потрібно зорганізувати навчання лікарів «первинки», які б могли надати психіатричну послугу на цьому рівні медичної допомоги. Продумати й такий аспект, як конфіденційність та збереження інформації про психічного хворого. Якщо розпочати ці нововведення вже зараз, це буде суперечити статті 6 Закону України «Про психіатричну допомогу». Тому доки не врегульована нормативно-правова база, про співпрацю із сімейними лікарями мовити зарано. До слова, з цієї ж причини виникли й проблеми у пілотному проекті, який стартував кілька років тому в чотирьох областях і мав на меті продемонструвати імплементацію досвіду німецьких колег у нашу систему надання психіатричної допомоги. Але не все заплановане вдалося зреалізувати саме через недосконалість української нормативно-правової бази.

Основною ж метою подальших змін має бути не скорочення ліжок чи намагання оптимізувати службу, це однобокий підхід, а вибудувати мережу позалікарняних закладів. Для цього нам потрібно налагодити постійну систематизовану опіку пацієнта різними службами – соціальною, амбулаторною, консультативними центрами. Маємо створити такі умови, щоб у центрі цих подій була головна дійова особа – люди з вадами психічного здоров’я. Ці люди мають не лише суто медичні проблеми, але страждають від соціальних негараздів – хтось втратив житло, родинні зв’язки, крім того, є потреба в тривалому лікуванні. Тому навіть закрити заклад чи перевести людину в інтернат – для нас це також нині проблема. Приміром, на території Тернопільщини маємо чотири будинки-інтернати, але в жодному з них немає вільного місця. Тому нині ці пацієнти все-таки під нашою опікою.

– Що має стати найголовнішим завданням реформ?

– По-перше, необхідно затвердити Національну державну програму, спрямовану на поліпшення психічного здоров’я українців. Аби керівництво країни все-таки зрозуміло, що психічне здоров’я – це є основа національної безпеки держави. І друге: психічно хворі – це повноцінні члени суспільства, такі ж громадяни нашої країни, яких потрібно не віддаляти від інших, а навпаки, інтегрувати в соціум. Це, на мій погляд, й буде стержневим завданням реформи. На медичному просторі нашої області створені чотири госпітальні округи, але кожний регіон має свої особливості, тому маємо на них зважати. На вторинній ланці, окрім кабінету районного психіатра, розгорнемо для пацієнтів з невротичними розладами ліжка в стаціонарі, можливу психосоматичні відділення чи кілька ліжко-місць у терапевтичних відділеннях, але це, на мій погляд, доцільно та логічно. Реформа медичної галузі передбачає скорочення стаціонарних місць, тому наголос буде поставлений на амбулаторну психіатричну допомогу. В окружних лікарнях усіх чотирьох округів Тернопільщини маємо налагодити такий вид допомоги, але не лише для пацієнтів з психіатричною патологією, а й невротичними розладами, створивши стаціонари денного перебування. До того ж ми враховували й такий чинник, як наближення психіатричної допомоги до місця проживання пацієнта, тобто зручність доїзду, потенціал фахівців психіатричного профілю. Скажімо, в обласній психоневрологічній лікарні ми оптимізували нещодавно 25 психіатричних ліжко-місць і в найближчому майбутньому будемо вирішувати питання з управлінням соціального захисту, аби ці пацієнти могли мешкати в будинках-інтернатах. Чи найгостріше питання – фінансування. Психіатрична галузь завжди фінансувалася за залишковим принципом, але нині – нам виділяють мізер, це в межах 10 гривень на медикаменти. Тим часом на фармацевтичному ринку є широкий арсенал сучасних медпрепаратів, які дозволяють у короткі терміни купувати гострі стани, важку симптоматику. На жаль, більшості хворих через безгрошів’я та неплатоспроможність їх родичів до цих ліків шлях закритий.

– Чи змінилися підходи у наданні психіатричної допомоги, враховуючи тривалі військові дії на сході України та пов’язане з цим збільшення кількості психологічно травмованих осіб як серед як учасників АТО, так і мирного населення?

– На базі Тернопільської обласної психоневрологічної лікарні створено Центр психологічної реабілітації учасників АТО. З початком військових дій на сході Україні тут пройшли лікування та реабілітацію 630 осіб. З обласного бюджету ми отримали кошти на медпрепарати не лише для учасників АТО, але й їхніх сімей. Центр реабілітації створили на базі одного з відділень медичного закладу, де надаємо допомогу психіатричним і неврологічним пацієнтам. Особливо, і ми в цьому переконалися, ці пацієнти потребують допомоги медичного психолога. Чимало колишніх бійців отримали психологічну допомогу за межами лікарні, щоправда, ми не володіємо цією статистикою. Але зрозуміло, що відновний процес таких пацієнтів – довготривалий, до того ж вони звертаються за допомогою в громадські організації, приватні центри, до волонтерів. Тому й ми налагодили тісну співпрацю з місцевими волонтерами. Вони нам телефонують, ми зорганізували гарячу лінію, у будь-який час, навіть вночі, можемо прийняти потребуючих військових. Також за участі управління охорони здоров’я зорганізували учасникам бойових дій проведення безкоштовного МРТ-обстеження. Щодо надання психологічної допомоги атовцям, то нині відчуваємо гостру потребу у спеціалізованій допомозі, яку мають надавати спеціально підготовлені фахівці медико-психологічної реабілітації з ухилом на реабілітацію осіб, що отримали бойову психологічну травму. На жаль, в Україні в нас наразі таких фахівців немає, але їх треба готувати. Ми спостерігаємо, як збільшується кількість пацієнтів з постравматичним стресовим розладом, розладами адаптації, іншою психіатричною патологією, яка отримана під час виконання військового обов’язку. І кадрова проблема водночас зростає. Адже в нашій службі недостатньо медичних психологів, тому, вважаю, що на державному рівні потрібно зорганізовувати семінари, майстер-класи, тренінги для наших фахівців, які б проводили американські чи інші зарубіжні фахівці з досвідом лікування таких станів. Необхідно скеровувати на ці навчання спеціалістів з державних закладів охорони здоров’я чи зорганізовувати їх стажування на базах зарубіжних закладів психологічної допомоги. На жаль, поки що ми обмежені рамками Бюджетного кодексу і не можемо самостійно збільшувати штат чи створювати нові посади, хоча дуже потребуємо таких спеціалістів. Сподіваємося, коли запрацює реформа й ми перейдемо у статус комунальних неприбуткових підприємств, керівництво нашого закладу зможе укомплектувати штат кваліфікованими та високопрофесійними психологами, психотерапевтами, яких нині нам не вистачає. Це важливо для лікування і учасників АТО, членів їхніх родин, і, звісно ж, наших пацієнтів з вадами психічного здоров’я. Взагалі цим категоріям недужих потрібна комплексна допомога – це медикаментозне лікування, реабілітація, психологічна та соціальна підтримка. І значну частину цих функцій нині покладаємо на медичних сестер, які, так би мовити, ближче до пацієнта. У сучасних умовах надання психіатричної допомоги роль медичної сестри займає значно вищі позиції: це і сестринська терапія, сестринська діагностика, і повноцінна участь медсестри в реабілітації хворого. І в процесі реформування психіатричної служби ми повинні обов’язково врахувати цей чинник, надавши їй статусу повноцінного учасника лікувального процесу, а не помічника лікаря, як є тепер.

– Які ще аспекти потрібно врахувати, щоб переорієнтувати нашу систему надання психіатричної допомоги на європейську модель?

– Поза усяким сумнівом маємо подбати про юридичну захищеність лікаря-психіатра. На жаль, Закон України «Про психіатричну допомогу» прописаний лише для пацієнта, але це несправедливо. Судові позови з приводу діяльності психіатричних закладів і лікарів засвідчили, що жоден адвокат не візьметься їх захищати. Тому адміністрації закладів нині самотужки намагаються вирішувати питання юридичного спрямування із судовими органами. Поки що для нас єдиною підмогою у цьому вимірі є співпраця з громадськими організаціями, куди входять пацієнти, їхні батьки та родичі, які допомагають захищати права і лікарів, і недужих. І ще один надважливий чинник на шляху реформування психіатричної служби – це подолання стигматизації психічно хворих пацієнтів у нашому суспільстві. Підтримка таких недужих повинна вийти за межі психіатричної клініки, а люди, які їх оточують, нарешті, зрозуміти, що це такі ж повноправні члени нашого суспільства, і наша місія – допомогти їм.

Лариса ЛУКАЩУК