Коли волонтерство – невід’ємна частина життя

П’ятого грудня у всьому світі відзначили Міжнародний день волонтера. Для нашої країни ця дата в календарі – особлива, адже з початком російської військової агресії на східних теренах сотні свідомих і небайдужих українців стали волонтерами. І хоча кажуть, що волонтерська діяльність в зоні АТО вже дещо й вичерпала свій ресурс, вони й нині допомагають втримувати позиції наших вояків. Серед тих, хто обрав цю нелегку місію, доцент кафедри дитячих хвороб з дитячою хірургією нашого університету Тамара Воронцова. З нагоди Міжнародного дня волонтера її нагородили відзнакою Президента України «За гуманітарну участь в антитерористичній операції» та медаллю Тернопільської ОДА «За службу Україні».

– Найперше, Тамаро Олександрівно, вітаємо вас щиро з державною відзнакою. Чим для вас є ця й справді заслужена нагорода?

Тамара ВОРОНЦОВА – доцент ТДМУ

– Волонтерством займаюся ще з 2014 року. Звісно, маю й інші відзнаки, але ця стала найбільш несподіваною. Мене запросили на урочистості до Міжнародного дня волонтера, але ніхто не попередив, що нагороджуватимуть. По суті, отримала дві нагороди – від Президента та обласної держадміністрації й обидві для мене дуже важливі. Але не лише через те, що це висока державна відзнака, а й тому, що цей невеличкий шматочок металу, який я зараз тримаю в руках, акумулював доброчинну сподвижницьку працю багатьох людей. Це свідчення того, що держава все ж таки належно оцінює працю всіх волонтерів, які безкорисливо та добровільно виконують свою місію. Мабуть, могла б і одноосібно займатися наданням допомоги, але досягти такої масштабності без наших добродійників, по суті, неможливо. На початку війни я кілька разів побувала на сході країни, а зараз займаюся перерозподілом гуманітарної допомоги, яка надходить з Канади та від небайдужих тернополян, краян, громадських організацій. Її маршрут доволі розгалужений – надсилаємо посилки з медичними витратними матеріалами в шпиталі України, передаємо пакунки на фронт адресно або для медчастин з оказією чи «Новою поштою», допомагаємо дітям-сиротам, батьки яких загинули в зоні АТО. Звісно, є й інший бік цієї діяльності, яку на загал важко винести й, можливо, хтось думає, що це така почесна волонтерська місія, яку ти просто поклав та гідно несеш на раменах. Насправді ж душа розривається, бо твоя психіка не готова сприймати цей калейдоскоп людських бід і трагедій. А як допікають розчарування, коли намагаєшся щось поліпшити, а не в змозі, душать сльози, бо неможливо спостерігати розпач дитини, яка почула звістку, що батька вже немає, і ти не знаєш, які слова підібрати, аби її хоч трішечки розрадити. Розум підказує: ми ж не на війні, але серце живе чомусь фронтовим життям.

– На своїй сторінці у Фейсбук ви написали, що розділяєте цю нагороду зі своїми друзями-волонтерами з Канади.

– Це наші колишні викладачі, а мої колеги й товариші – Надія Архіпова та Богдан Бойчук. Вони разом із сином фактично створили волонтерську родину. Батьки зорганізовують збір медикаментів, медичного приладдя, інструментарію, які надходять з усієї країни, зокрема від канадської діаспори, а син уже готує та відправляє посилки в Україну. Пригадую, коли в перші тижні та місяці війни охопив відчай, і я звернулася до наших колишніх колег за кордоном, то вони підтримали нас у ці нелегкі часи, але це була одноразова допомога. Родина Бойчуків допомагає й донині. Ось нещодавно надіслали велику кількість стерильних нейлонових рукавичок з високим ступенем захисту, коагуляційних ножів, кардіохірургічних наборів. Доволі багато ми отримали таких засобів, які у нас – рідкість, скажімо, вологі серветки для догляду за важкохворими. Однією такою серветкою можна витерти все тіло, а не лише обличчя чи руки, як ми звикли. Серед розмаїття цього начиння – дезінфікуючі спреї для обробки рук, хірургічні укладки для оперативних втручань, калоприймачі, дороговартісний шовний матеріал і багато інших необхідних для військової медицини речей. Ледь чи не в кожній посилці були такі медичні засоби, яких ми й не зустрічали у вітчизняній медицині, доводилося в Інтернеті шукати та вивчати, як їх застосовувати. Пригадую, як везла нашим бійцям у «Карпатську Січ» баночки з білим вазеліном. Він не тільки захищає від морозу, але й заживляє дрібні подряпини, пошкодження шкіри. А чепчики для сухого миття голови, яких в жодній «Медтехніці» не віднайдеш. Під час лютих морозів це була справжня знахідка для наших військових, вони їх ще довго згадували та дивувалися. Якщо перевести у грошовий еквівалент, то вартість тієї допомоги, яку зібрала родина Бойчуків, сягне у кількадесят тисяч доларів. Але мені здається, що не лише грошовими знаками можна виміряти бажання людей допомогти, дуже цінним є й те тепло, старання, з яким вони це роблять. Серед наших помічників – працівники Тернопільського обласного центру здоров’я, які власноруч зв’язали сотні теплих шкарпеток для фронту. Здається, не така вже коштовна ця допомога, але з якою любов’ю вони вив’язані, та ще й письмові побажання здоров’я, духовні обереги отримали наші захисники. Впевнена, гріє наших військових не лише вовна, а й те душевне тепло, яке вкладено в кожну річ.

– Як волонтерство ввійшло у ваше життя?

– Вдячна за це своєму синові. З початку подій на Майдані, а згодом з початком військової агресії в зоні АТО, моє життя кардинально змінилося. Якось син сказав мені, що треба допомогти добровольчим батальйонам, і ми зі студентами вирішили підготувати подарунки до свята Св. Миколая, до речі, днями виповнилося три роки з часу цієї події. Коли син пішов добровольцем до лав Збройних сил України, почала допомагати підрозділу «Карпатська Січ», а згодом й підрозділам 93-ї бригади. Не раз доводилося побувати з гуманітарною місією саме у місцях його дислокації. Тоді ж і розпочалося надання допомоги військовим шпиталям, зокрема, привозила медикаменти, медичне оснащення у Київський, 66-ий Львівський мобільний військовий шпиталь. Усе залежало від того, яка гуманітарна допомога надходить від канадських доброчинців. Відповідно до потреб медиків разом з волонтерами-помічниками сортую та надсилаю ці засоби. Адже, скажімо, на передовій, зокрема, на першій лінії, кардинально протилежна потреба у медичних засобах, ніж у шпиталі. На допомогу військовим, активно відгукнулися працівники Тернопільської обласної дитячої лікарні, на базі якої розмістилася наша кафедра. Вони збирають кошти, приносять домашнє консервування, купують теплі речі, а ми вже волонтерською командою розподіляємо їх у гарячі точки. Ось днями до мене приїздив військовий капелан В’ячеслав Кізілов і боєць Української добровольчої армії Дмитро Гайдуцький, ми передали теплі шкарпетки, кошти для ремонту машин, а вони вже доправлять їх бійцям на передову.

За останні роки познайомилася та здружилася з багатьма волонтерами в Україні. Вони допомагають доправляти те, що приносять чи надсилають небайдужі люди потребуючим. Приміром, упевнена: якщо надішлю посилку волонтеру Тетяні Іванченко до Харкова, то вона обов’язково підготує фотозвіт і речі знайдуть свого адресата в тутешньому військовому шпиталі або на передовій. Багато друзів з Фейсбука, напевно, знають волонтера Тетяну Білінскі, з якою нещодавно трапилася трагедія, але це дуже відповідальна активістка, яка допомагала доправляти допомогу в Луцький шпиталь ветеранів війни. Таких людей я надзвичайно ціную та поважаю. Хочу зауважити, що волонтерство нині перебуває на новій хвилі, коли волонтери-одинаки з усієї України групуються та координують власні дії вже у командній роботі. Так, за допомогою Інтернет-ресурсів була створена волонтерська дошка оголошень, на якій можна розмістити інформацію, аби згодом обмінюватися гуманітарною допомогою, знаходити потрібні речі чи медикаменти. Приміром, у мене була велика партія медичних масок для військових, і я повідомила про це, а згодом зателефонували волонтери з інших регіонів, які їх потребували. Пригадую, як волонтер Оксана Рубан шукала назофаренгеальний катетер, а в мене він був, то чому б не поділитися. Мама одного з бійців потребувала колостоми, а у нас були, от ми й надіслали.

– Виходить, ваша волонтерська діяльність значно розширила свої межі…

– На мій погляд, держава забезпечує Збройні сили уже значно краще, ніж це було, скажімо, на початку розгортання активних бойових дій, але добровольчі батальйони ще вимагають підтримки. В умовах війни, особливо мобільні військові-польові шпиталі, медики та бійці мають потребу в таких речах, які у мирному житті видаються дрібничками, але є знахідкою на лінії вогню. Схожа історія трапилася нещодавно з медичними рукавичками, яких потребує швидка медична допомога «АSAP», що вивозить бійців з передової, отож, уже приготувала для них пакунок. Хоча треба визнати: у волонтерів більше стало роботи щодо допомоги учасникам АТО, демобілізованим, які зазнали каліцтв, залишилися після війни наодинці з бідою, хворобами. Від перенесених травм, нервових потрясінь люди не можуть знайти себе в суспільстві, діти страждають від стресових розладів після втрати батьків. Певна річ, що цими проблемами мають займатися соціальні служби, органи державної влади, громади на тих територіях, де мешкають наші захисники. Але коли людина займається волонтерством, то вона настільки поринає в цю справу, що вже не думає, чия це ділянка роботи, вона бачить проблему та намагається її розв’язати. Нещодавно побачила у соцмережі лист, який розмістила моя знайома волонтерка. Вона опікується синами кіборгів, які загинули в Донецькому аеропорту. Діти написали послання до Святого Миколая. Мене так зворушили ці дитячі історії, що я виставила їх на своїй сторінці, а через кілька днів відгукнувся Кирило Андрусенко – помічник-консультант народного депутата України Олега Мусія. Він купив, як і просили хлопці, але лише один конструктор «Лего», бо це доволі дорога іграшка, а ще одне «Лего» я придбала за власні та кошти доцентів нашої кафедри Віри Синицької, Інги Кубей, допомогли студенти 19 групи 5 курсу нашого університету. Студенти 5 курсу 21 групи до посилки поклали листи від Святого Миколая, малюнки, кольорові олівці й відправили у місто Буча.

– Як чоловік ставиться до вашої роботи?

– З розумінням. Надзвичайно йому вдячна, що не лише терпить цей вічний склад у нашому домі, але й допомагає. Адже посилки доволі важкі, їх не тільки потрібно скласти, але й віднести на пошту. Та, найголовніше, він підтримує волонтерський дух, це є дуже цінним для мене.

– Чим займаєтеся у вільний час?

– Його майже немає. Раніше вільної хвилини любила посидіти за цікавою книжкою, взяти до рук пензля та щось намалювати для душі. Щоправда, днями друзі запросили на творчий майстер-клас, розписували декоративні тарілки, і я могла насолодитися малюванням та отримати кілька годин творчої насолоди.

– Що плануєте на майбутнє? Чи ваші мрії пов’язані з волонтерством?

– Найперше, як і всі українці, мрію, щоб закінчилася війна. Волонтерська ж діяльність завжди буде потрібна, бо хіба може вичерпатися прагнення робити людям добро, бути милосердним і співчутливим. Напередодні Новоріччя та Різдва Христового хочу побажати усім миру, добра, теплих стосунків в родинному колі та віри, що все буде гаразд.

Лариса ЛУКАЩУК,

Микола ВАСИЛЕЧКО (фото)

Поділитись:Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterShare on LinkedInEmail this to someonePrint this page