Князь роси

Тарас МЕЛЬНИЧУК

Тарас Мельничук (1938-1995) дебютував у літературі збіркою віршів «Несімо любов планеті», яка вийшла у видавництві «Карпати» 1967 року. Її одразу ж помітили побратими по перу. Зокрема, Юрій Покальчук у рецензії «Озброєний ніжністю» писав: «Тарас Мельничук лише на виході на вищі поетичні орбіти. Але перша невеличка збірка його віршів «Несімо любов планеті» має в собі відчутні прикмети того, що називається справжньою поезією». Важко пройти байдуже повз такі рядки:

Мене сонце несе,

Мене вишні несуть

на руках

білосніжних,

бо я схожий на радість,

бо я схожий на сум,

бо я вічно шукаю

ніжності.

Певно, я син калини,

певно, я син пшеничного колоса:

де б не був –

пізнаю Україну,

мов кохану,

по голосу.

Ю. Покальчук дав дуже влучну характеристику віршам поета, яку можна віднести до всієї його творчості: «Віршам Тараса Мельничука притаманна образність – проста. Прозора – і складна у своїй простоті». Збірку відкриває вірш, який став пророчим для творчого та життєвого шляху поета:

Дороги як долі, схрещуються.

Котра з них моя? Котра?

Напевно, ота – в суперечностях,

Як небо – нова і як небо – стара.

А може дорога моя не визначена?

А може шукаю дарма?

Тоді мені сили вистачить

Іти по дорозі, якої нема.

Озброївшись ніжністю, Тарас Мельничук ступив на поетичний шлях, щоб нести людям радість. Злитий з природою Гуцульщини й простими людьми, поет перебував у світлому та радісному світі, але дуже швидко реалії напівправди радянської дійсності внесли свої корективи. Підготувавши до друку другу збірку віршів «Чага», поет намагається її опублікувати, але 1972 року Т. Мельничука та його рукописну збірку арештували.

Григорій Штонь у статті «Мій щем – Тарас…» згадує одкровення поета: «Я довго думав над таємницею Шевченка. Я, чоловіче, знав свого часу напам’ять всі «Гайдамаки»… Камера одиночка – це зашморг. І раптом Тарас. Не з’явився, а з мене каже: «Ти ж покликаний врятувати, зробити… Я – це ти». Десь у такому плані, розумієш… Як мене то закрутило. Я перед тим великі роки думав про Шевченка. І я зрозумів, що це – доля. Моя… Гете… Шевченко… З Франком я, безперечно, не зійшовся б».

Тема України, «вкраденої москалями», стає головною в творчості Тараса Мельничука. 1979 року поета арештовують вдруге, а 1982-го в Торонто виходить друга збірка його віршів «Із-за ґрат», в якій поет голосить просту народну правду, зокрема, у вірші «Тарас Шевченко 1979» (монолог із-за ґрат):

А тож бо ненароком хтось стрельне

І спалахне війна, – бо спалахне!

На нас посуне військо враже…

За кого ж головою ляжеш

Ти, мій краяне, із-за Бугу?

 

За Україну? Віру в Бога?

Ба ні, як перше – за Москву,

За бір сосновий на Уралі…

Бо ж ми не раз вже умирали

За славу Росії живу.

 

А що за це в подяку мали?..

Удари головів об мур!..

А тож стрільне хтось, бо стрільне!

Й земля задаром спалахне

 

І спопеліє у пожарі…

Москаль прийде, нагріє руки,

Присяде на руїні круком,

Навколо оком злим пошарить,

Махру покурить обережно –

Од тліючої головешки – й зітхне полегшено:

Нарешті! Мать твою…

Наступна збірка поета «Князь роси» побачила світ 1990 року у видавництві «Молодь». Передмову написав академік Микола Жулинський. Цитуючи вірш

вчуся в таборі

грати на бандурі

бо думаю собі

 

поки я в таборі

то хай навчуся

грати на бандурі

 

і вчуся вчуся

а то у мене

нічого не виходить

 

струни з-під пальців

тікають на Україну,

він зазначив: «Який сильний акорд після звичайного, здавалося б, відстороненого констатуючого «програвання» реальної ситуації. Буквально вибух, який детонує в свідомості з такою силою, що вириває з глибин історичної пам’яті сумні аналогії з долею багатьох страдників нашої літератури та культури».

Тарас Мельничук марив волею:

Мамо,

підіть, будь ласка, у поле,

зловіть за крильця

волю

і пришліть мені у конверті.

Я покладу її коло себе:

Нехай стрекоче.

А не захоче –

то хай тікає у небо:

 

небові теж

волі треба

Поет добре знав ціну волі. Він промовисто сказав про це у другій частині вірша «ХХ вік»:

І не кажи: «Нещасна доле!..»

Той, хто загріб тебе, зборов –

Не зжалиться! – він знає добре

І що мова, й що Чорнобиль,

Й що вільним стати може обрій,

Лише умочений у кров.

Роса – наскрізний образ поезії Тарас Мельничука, тож він мав повне право називати себе Князем роси:

я князь роси

я знаю

 

трави міцно

прикуті ногами

до галери степу

море – босе

 

писана земля

розколота кров’ю

а над гранітами

 

душа морозу

плаче квітами.

У віршах Тараса Мельничука підсвідоме начало переважає раціональне, дивовижно поєднуючи модерн і традиційність:

Я хочу дивитись

на людей

з такою ніжністю

як дивлюся

на звірят

 

чи на водорості

та люди точать

сокири

 

і я стаю

деревом.

За свою найважливішу прижиттєву поетичну книжку «Князь роси» 1992 року Тарас Мельничук отримав Шевченківську премію. Того ж року поета спіткало нещастя: «Торік я звіз в Утропи від друзів рукописи своїх поезій за двадцять років, які ховав, аби кагебісти не вимотували з мене душу і не мучили рідню. Там був увесь мій доробок, десь 5-6 збірок. Я вже сідав за роботу, бо коли пити, то пити, а коли жити, то жити. І ось хтось підпалив нашу родинну хату і згоріли всі мої вірші. Та й Тарас згорів разом з ними».

Останні роки життя поет важко хворів. 29 березня 1995 року Т. Мельничук відійшов у вічність, залишивши нам свої унікальні поезії:

дрімає всесвіт на травині

підперши зіркою щоку

стоїть по пояс в Україні

ромашка в білому вінку

 

і ниць падуть і люди й коси

перед ромашкою: – Прости!

І гострять зуби жовті оси

І золоті свої хвости

 

дівчата дзвонять спідницями

гарбуз ногами топче рінь

і над вечірніми женцями

пітніють тілом комарі.

Роман ЛАДИКА,

доцент ТНМУ