Книга про першого ректора навіює спогади

Невелика за розмірами та обсягом книга: «Перший ректор», видана в «Укрмедкнизі» 2017 року до 100-річчя від дня народження Петра Омеляновича Огія, водночас є унікальним подарунком, якому немає ціни, для всіх нас – теперішніх і прийдешніх поколінь.

Упорядкували зібраний матеріал Василь Васильович Файфура (випускник 1963 року) та Анатолій Іванович Паламарчук. (випускник 1961 року), обшири знань і глибину інформації яких про наш, тоді державний інститут, а тепер – національний університет, складно переоцінити. Гармонійне поєднання глибинного аналізу та інтелектуальної праці створили унікальний продукт.

Прочитати цю книжку та залишитися байдужим неможливо. Ознайомлюєшся з документами, з цікавістю розглядаєш світлини й, зрештою, розумієш: Тернополю пощастило, що в його історії була така зірка. Шість же душевних одкровень випускників різних років – то наче розмова з наставниками, якої часом так не вистачає, коли втрачаєш життєві орієнтири.

15 років керував Петро Омелянович інститутом. Його вміла стратегія, помножена на талант і професіоналізм, вивели виш до переліку провідних медичних навчальних закладів України.

Василь Антонів (випускник 1961 року): «…Талановитий організатор, чудовий хірург, великий вчений, педагог, патріот України! В умовах тотальної русифікації він перевів інститут винятково на українську мову…».

Юрій Завадович (випускник 1963 року) підкреслив про його доступність для спілкування та розуміння ситуації в кожному конкретному випадку.

Василь Пришляк (випускник 1963 року) пригадує, що, будучи засновником інституту, будівничим перших навчальних корпусів, наукових лабораторій, студентських гуртожитків, успішним фахівцем-хірургом, Петро Омелянович залишався справедливим, чуйним та авторитетним вихователем студентської молоді й неймовірно талановитою людиною нашого галицького краю.

Юрій Саюк (випускник 1965 року): «Петро Омелянович з великою повагою ставився до практичних хірургів, цінував їхній досвід. Всіляко сприяв зростанню молодих лікарів, науковців. Обіймаючи високі посади, він залишався надзвичайно доброзичливою, справедливою та тактовною людиною. Вся його постать, те, як він був одягнутий, його манера розмови викликали повагу. Його вроджена інтелігентність не допускала найменшого приниження чи зневаги до співрозмовника. Підлеглі знали, що до нього можна звернутися скрутної хвилини й він допоможе, підтримає».

Ліна Шило (випускниця 1963 року) назвала незабутнього та красивого першого ректора нашої alma mater «Оберегом» і «Батьком».

Віктор Шідловський (випускник 1970 року) точно й лаконічно відобразив сутність Петра Огія: зовнішня суворість, вимогливість та обов’язковість, а при цьому – доброта й щирість, висока внутрішня культура, професійність лікаря-хірурга. Петро Омелянович умів підносити гідність та авторитет учнів. Гаслом його життя було правило – робити людям добро.

Та мені хочеться додати ще кілька штрихів, які здатні показати Петра Омеляновича Огія з іншої, такої життєвої та природної сторони.

Уперше я дізналася про цю постать – першого ректора нашої alma mater – від свого дідуся, доцента Володимира Олексійовича Лукащука. 1961 року він закінчував аспірантуру з акушерства та гінекології на кафедрі в професора Василя Миколайовича Савицького (Київський інститут удосконалення лікарів) і був запрошений в Міністерство охорони здоров’я на співбесіду з Петром Омеляновичем. Після ґрунтовної розмови дідуся було запрошено відвідати новостворений інститут і Тернопіль. Прислухавшись до поради, він приїхав до незна-йомого міста. Енергетика та медовий липовий аромат тієї пори викарбувалися першим рядком на новій сторінці життєвої книги нашої родини. Так, отримавши скерування до маленького європейського міста, дідусь віддав роботі в університеті 40 років власного життя.

Тоді Тернопіль був невеликим, і серед різноманітних архітектурних споруд одна виділялася особливо – медичний інститут у самому центрі міста. В перші роки його становлення було все таким особливим і вагомим. Навіть будні. Звичайно, відбувалися різноманітні заходи, на яких був присутній і ректор. У нашій сім’ї часто згадували такі випадки: якось дідусь прийшов на зібрання в актовій залі з моєю, тоді ще маленькою, мамою. Сіли на задніх рядах, щоб не дуже привертати увагу. Але ж дитину не завжди передбачиш! Спочатку маленька все чемно слухала, приглядалася, а якоїсь миті угледіла далеко попереду чиюсь лисину… Спочатку тихенько, а далі все голосніше й голосніше «повідомляла» всіх присутніх, про людину, яка привернула увагу: «Хрущов, Хрущов!». Залою прокочувався стриманий, а згодом дедалі голосніший сміх. Вийти тоді, до слова, просто так, було не лише незручно, а й некультурно. Проте й залишатися було неможливо. Петро Омелянович, який теж вловив цю ситуацію, усміхнувшись, спокійно промовив: «Хто з дітьми, вийдіть на свіже повітря».

Другий випадок відбувся, коли вже моя бабуся з трирічною мамою у візочку ніяк не могла зайти до крамниці на теперішній вулиці Гетьмана Сагайдачного. Тут надійшла красива, інтелігентної зовнішності пані, яка звернулася до бабусі: «Ви йдіть в магазин, а я кілька хвилин пограюся з вашою донечкою». Вже пізніше бабуся дізналася, що то була дружина Петра Омеляновича, Лідія Іванівна, педіатр. Ось чому їй так швидко вдалося знайти спільну мову з малою непосидою.

Навчаючись у виші, я була запрошена для виголошення вітального слова від студентів і виконання першого гімну університету на зустрічі перших випускників нашої альма-матер. 45-річчя випуску – поважна дата відзначалася в актовій залі. Після виступу отримала запрошення від учасників провести разом з ними ще один день – на НОК «Червона калина». Цей подарований Богом день – незабутній! День разом з нашими першими журавликами, яких 1957 року було лише 213. Проте вже на ту зустріч, на жаль, прилинули не всі…

Звучали одкровення про рідну alma mater, про нашого першого ректора Петра Омеляновича Огія, незабутніх викладачів. Душевні, щирі, веселі, пересипані гумористичними випадками, та сумні спогади – атмосфера, яка на кілька годин повернула все товариство в роки їхньої молодості, в часи п’янкого повітря та сміливих мрій. І як чудово, що та неймовірна енергетика тепер зберігається «на плівці» завдяки першому випускникові, а нині головному літописцю університету Анатолію Івановичу Паламарчуку!

Потім була ще зустріч через 50 років. З деякими учасниками я й донині зберегла теплі стосунки, а їхні «донечка та внученька» гріють серце. Зі щемом згадую Віру Ангел – офтальмолога з Києва та Аріана Петровича Потєєнка, кандидата медичних наук, лікаря-офтальмолога з Мінська.

Високо підняв планку перший ректор Петро Омелянович Огій, а його наступники – піднімали все вище й вище!

Напевно, в університетських сім’ях ще збереглися цікаві факти про цю красиву в усіх аспектах родину. Так хочеться, щоб вони не були втрачені. Ось би за прикладом наших чудових університетських літописців В.В. Файфури та А.І. Паламарчука сучасники підставили плече в написанні історії та фіксації подій, фактів з багатогранного, наповненого життя членів родини нашої alma mater.

Нещодавно за високі досягнення в усіх сферах діяльності – педагогічної, наукової, культурно-виховної та духовної – під керівництвом ректора, професора Корди Михайла Михайловича університет отримав статус «національного». На наших очах твориться новітня історія рідної альма-матер, і ми зобов’язані зафіксувати кожен штрих з цього прекрасного моменту.

Давайте служити майбутньому!

Розквітай же, наш рідний університете!

Наталія ВОЛОТОВСЬКА,

випускниця 2007 року