Кардіохірургічну службу в Кабулі запровадили українські хірурги

Торакальний хірург Тернопільської університетської лікарні Ігор Гуменний, як і більшість українців, про Афганістан знав небагато. І коли доля надала йому шанс побувати там, незважаючи на високі ризики, використав його на благо тамтешніх пацієнтів. Разом з львівськими колегами зорганізував кардіохірургічний центр приватної клініки Royal Medical Complex у Кабулі. Команда з України провела перше в Афганістані оперативне втручання на відкритому серці.

– Як узагалі виникла ідея створення кардіохірургічного центру в афганській столиці?

– Хтось з мудрих колись сказав, що «випадкова зустріч – це найневипадковіша річ у світі»! Ідея поїхати до Афганістану з’явилася три роки тому, коли я проходив спеціалізацію в Національному інституті серцево-судинної хірургії ім. М. Амосова. Саме там навчався у клінічній ординатурі афганець Мухамед Самканай, ми познайомилися доволі випадково й, незважаючи на дещо різне світосприйняття, погляди на релігію та взагалі життя, здружилися. Після завершення навчання Мухамед планував повернутися до Кабулу та розпочати там приватну медичну практику. Мене ж попросив допомогти зреалізувати головну мрію його життя – відкрити відділення, в якому він зможе лікувати кардіологічних хворих. В афганській столиці кардіохірургічної служби взагалі немає, а спроби налагодити цю сферу медицини роблять лише приватні клініки. Зрозуміло, що мене зацікавила ця пропозиція, хотів подивитися, як у них працює галузь охорони здоров’я, як живуть люди на цьому континенті. Знав, що це доволі небезпечна поїздка, бо там безперестанно точаться бойові дії, але професійне покликання та зацікавлення взяли гору.

Тож, коли півроку тому пролунав телефонний дзвінок від Мухамеда й він запитав, чи у силі наша домовленість, я дав ствердну відповідь. Розпочали роботу дистанційно, спілкувалися з допомогою телекомунікацій. Підготовка зайняла дуже багато часу, майже півроку минуло у пошуках необхідної медичної техніки, ми колегіально вирішували, яку саме апаратуру краще придбати і Мухамед закуповував. До Афганістану я вирушив зі своїм колегою перфузистом зі Львова Ігорем Цюлуйманом. Решта хірургічної бригади з Львівського кардіоцентру долучилися в Кабулі вже дещо пізніше. Примітно, що ніхто з нас не розповів рідним, куди летить, адже в країні війна й перебувати там доволі небезпечно. Ігор Цюлуйман займався налагодженням апарата штучного кровообігу, а я організацією роботи служби загалом. Потрібно було провести добір хворих, оглянути їх, зробити необхідні дослідження. Крім того, формували й перелік необхідного обладнання, по суті, всю медтехніку придбали в приватних медзакладах Індії та Пакистану, адже нова потребувала великих затрат.

На перших етапах створення кардіохірургічної клініки намагалися хоча б якось наблизити стандарти кардіологічної допомоги, яка нині існує в Афганістані, до українських та європейських, незважаючи на зубожілий стан тамтешньої охорони здоров’я. Важко навіть описати картину медичної допомоги в країні, яка вже 30 років у стані активних бойових дій. Ми організували чотири ліжка в палаті інтенсивної терапії з дихальною апаратурою та одну кардіохірургічну операційну з ангіографом. З нами поїхали й інженери компанії HOL DEV Анатолій Кудряшов і Михайло Сачівка з Чернігова, аби налаштувати медичну апаратуру, яка потребувала ремонту. Особлива історія трапилася з ангіографом. Це був сучасний апарат, який рік припадав пилом і жодна спроба його відремонтувати не увінчалася успіхом. Спочатку вдихнути в нього життя намагалися американські спеціалісти, але вони звикли до стандартів і правил, а тут трапилося так, що поломка вимагала особливого підходу, тому й не впоралися. Жодних результатів не досягли фахівці з Індії, хоча й отримали гроші за невиконані домовленості. І можете уявити здивування керівництва клініки, коли наші інженери, які приїхали лише з однією ізострічкою та паяльником, бо практично всі інструменти в них вилучили на митниці в Дубаях, відремонтували ангіограф. Вийшли зі складної ситуації просто – в Кабулі на ринку закупили необхідні радіодеталі й через чотири дні апарат працював на повну потужність. Це була перша маленька перемога нашої команди. До слова, фахівці клініки почали до нас дещо по-іншому ставитися, бо зрозуміли, що приїхали ті люди, на яких вони, власне, й чекали. Наступним було завдання «запустити» кардіохірургічну операційну. Нам віддали найкращу в клініці операційну залу, яку ми почали приводити до певних стандартів – відремонтували лампи, світильники, налаштували операційний стіл, дихальну апаратуру. Технічне забезпечення цілком узяли на себе Анатолій Кудряшов і Михайло Сачівка, без них ми б нічого не вдіяли. Я спілкувався з багатьма українськими інженерами і від усіх отримав відмову, а вони погодилися. Знайомство з цими професіоналами – це ще одна чудова випадковість.

– З чого стартував, власне, практичний етап роботи в кардіологічному центрі і як відбувалася підготовка до першої операції?

– Свою практику в клініці розпочали з огляду хворих та добору пацієнтів до ендоваскулярних втручань – коронарографії, стентувань. Ці процедури дозволили нам відібрати пацієнтів для відкритих операцій – аортокоронарного шунтування з приводу ішемічної хвороби серця. За два дні провели понад 50 коронарографій та майже сорок стентувань. У процесі цієї роботи продіагностували декілька хворих, яким потрібно було проводити аортокоронарне шунтування. Найважчими були перших три дні перед першою операцією відкритої кардіохірургії. Вся операційна бригада, яку, по суті, зібрали вже у Кабулі й яка в такому складі ніколи не працювала, хвилювалася, щоб, як кажуть, усі «пазли зійшлися». Щодо пацієнтів, то з ними проблем в Афганістані немає, бо місцеві жителі вірять лікарю на всі сто відсотків. Якщо хірург каже: потрібна операція, то людина не суперечить йому й погоджується. Повага пацієнта до лікаря там надто висока, адже дуже гостро стоїть проблема з компетентними фахівцями. Особлива шана до лікарів, які приїхали з Європи. Афганці чомусь вважають їх світилами медицини, тим яскравим промінчиком, на який вони так довго чекали. Стосовно потреби в оперативних втручаннях кардіологічного профілю, то вона доволі нині висока в розвинених країнах, а що можна говорити про Афганістан, де ревматологічна служба відсутня, а лікарів-ревматологів узагалі немає. Тому такі ревматологічні ускладнення, як набуті вади аортального чи мітрального клапана, ми діагностували у людей доволі молодого віку – 30 річних, 35-річних. Доволі великий відсоток зафіксували серед тих пацієнтів, яких оглянули в столиці, а скільки афганців по всій країні, в далеких аулах навіть не здогадуються про загрозу хвороби.

– І ось настав час першої операції на відкритому серці…

– Хочу зауважити, що потреба в кардіохірургічних операціях у країні стоїть дуже гостро, адже там майже не працює первинна ланка, тому більшість хворих потрапляють на стіл хірурга вже в надто запущеному стані. До операції я та й уся наша бригада два дні майже не спала, дуже хвилювалися, аби все вдалося. Уявляєте стан, коли за нашими спинами у прямому сенсі слова стояли репортери, родичі хворого, медики клініки з невимовленим запитанням: а що ж нам покажуть ці українці? Справа в тому, що місцеві приватні клініки проводять ангіографічні обстеження. Але встановивши діагноз, пацієнтів скеровують для оперативних втручань у Пакистан та Індію, де лікування коштує чимало – майже 8-10 тисяч доларів США, і звісно, дуже незначний відсоток мешканців може собі це дозволити.

Наш хворий виявився чоловіком середнього віку з віддаленого села, який був надзвичайно позитивно налаштований, він дуже вірив нам. Я й досі пам‘ятаю його очі та погляд, наповнений довірою, який ніколи не забути. Там відчув, наскільки це важливо, коли людина без усілякої боязні віддає власне життя в твої руки, вірить, що все буде гаразд, і ця добра налаштованість передається й тобі. Загалом наша операційна команда складалася з восьми осіб. Окрім Ігоря Цюлуймана, який приїхав зі мною раніше, до нас долучилися фахівці Львівського кардіологічного центру – анестезіолог Ігор Юхман, перфузіолог Іван Міськів, інтервенційний кардіолог Олександр Бараненко операційна медсестра Ольга Жидачівська на чолі із завідуючим кардіохірургічного відділення Володимиром Морозом. Ми планували розпочати операцію о 15 годині, а сталося так, що довелося оперувати всю ніч. Наркотичні середники та інші медикаменти, які доправляли з Пакистану, затримали на кордоні через теракт у цій країні, тому довелося чекати. Але оперативне втручання пройшло успішно, хоча до ранку ніхто не зімкнув очей.

– А ранок став для вас не хвилиною, а кількома годинами слави?

– Ці відчуття, емоції, які просто переповнювали, будуть зі мною все життя. Нас показали всі центральні телеканали Кабула, афганські колеги вітали, родичі пацієнта дякували та плакали, а згодом надійшло запрошення на імпрезу за участю місцевих високопосадовців та еліти. Шкода, що операційна медсестра на цій святковій вечері на нашу честь не побувала, адже жінці в цій країні заборонено сидіти за столом разом з чоловіками, про що нас коректно попередили. Але головне те, що все заплановане ми зреалізували. Мали на меті створити осередок кардіологічної служби в Кабулі – й нам це вдалося. Згодом відбулося ще дві операції аорто-коронарного шунтування та дві у пацієнтів зі стенозом аортального клапана, яким провели протезування аортального клапана. Якщо раніше пацієнти з Афганістану їхали для планових кардіохірургічних втручань до Індії чи Пакистану, то зараз вони можуть зробити це в кардіологічному центрі Кабулу, до того ж ця послуга буде втричі дешевшою, не враховуючи транспортних витрат. Нещодавно я телефонував Мухамеду, він повідомив, що центр працює, місяць тому вони зробили першу операцію на відкритому серці дитині, загалом проводять коронарографії та стентування, в них все вийшло. Особливу проблему з кадрами намагаються подолати, скерувавши молодих лікарів до індійських колег на стажування та налагодивши співпрацю з лікарями-миротворцями французького військового шпиталю, який розташований поруч.

– Які враження склалися про медицину Афганістану загалом?

– Вона просто в катастрофічному стані, держава виділяє на охорону здоров’я мізер. Хоча невідкладну хірургічну допомогу пацієнтам ґарантовано, державної програми щодо вузькоспеціалізованої ланки немає. Звісно, існує мережа державних лікувальних закладів. Скажімо, у столиці є дві чи три державних лікарні. Але меддопомогу надають й приватні клініки, де є медичний сервіс, гарно облаштовані палати з невеликою кількістю ліжко-місць. У державних клініках все навпаки – 15-20 осіб у палаті, ліжка навіть у коридорах, постійна метушня та відчуття хаосу й необлаштованості.

Взагалі ж нам приємно, що ми змогли внести свою лепту в розвиток медицини цієї країни, яка на один щабель стала вищою. Хай нам вдалося допомогти небагатьом людям, але це чиїсь врятовані життя. Зрозуміло, що фінансово наша країна, яка також опинилася в стані війни, допомагати нині не в змозі, але своїм досвідом, знаннями, як представники найгуманнішої професії, ми зобов’язані поділитися.

Лариса ЛУКАЩУК

Поділитися...
Share on Facebook
Facebook
Share on Google+
Google+
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on LinkedIn
Linkedin