Заслужений лікар України Петро Мартинюк: «Щасливий, бо відчуваю себе потрібним людям»

«Працюю ще трошки, щоб бути між людьми та не втрачати кваліфікації», – скромно каже лікар-психіатр відділу неврозів Тернопільської обласної клінічної психоневрологічної лікарні Петро Гаврилович Мартинюк, якому в липні виповнилося 80 років.

Кандидат медичних наук, заслужений лікар України, відмінник охорони здоров’я, нагороджений орденом «Знак пошани», стипендіат Державної стипендії видатним діячам охорони здоров’я. За фахом – невролог, а перейшовши до психоневрологічної лікарні, опанував ще й фах психіатра.

Петро Гаврилович 34 роки пропрацював головним лікарем трьох закладів охорони здоров’я Тернопільщини. За сумісництвом упродовж восьми років (1996-2004 рр.) – асистент кафедри неврології, психіатрії, наркології та медичної психології нашого університету. «Після виходу на пенсію мені пропонували керівні посади, але я відмовився. Працюю лікарем і мені дуже приємно, коли й нині приходять пацієнти та кажуть, що хочуть проконсультуватися в Петра Гавриловича», – тепло усміхається він.

Золоті роки навчання в ТНМУ ім. І.Я. Горбачевського Петро Мартинюк – один із студентів першого набору на той час Тернопільського медінституту – згадує з особливим трепетом.

«Медицину обрав за покликанням»

– Петре Гавриловичу, у медицину ви пішли…

Мати Петра МАРТИНЮКА – Мокрина (1940-і роки)
Батько Петра МАРТИНЮКА – Гаврило (1940-і роки)

– … за покликанням. У мене в родині фахових лікарів не було. Але бабуся по мамі була відомою в нашому й сусідніх селах акушеркою – приймала пологи, а ще лікувала травами людей. Мама та мій старший брат перейняли цей дар від неї – вміли лікувати травами. Батьків дядько Ополій у часи польського панування на наших землях відсидів 10 діб арешту за те, що… вилікував дружину державного службовця. Їй мали ампутувати пальця, враженого панарицієм, вона ж пішла до Ополія, знаного народного цілителя, який дав їй мазь. На третій день палець почав згинатися. В лікарні спохопилися: де ж та жінка, в неї може бути сепсис, зараження крові! Послали по неї, дивляться – все гаразд з пальцем. Хто лікував? Яке він мав право?! Так і заарештували дядька Ополія. Доки він сидів, то чоловік тої пані щодня возив йому обіди, потім й оплатив штраф 50 злотих, що наклали дядькові. Так що в родині були люди, які розумілися в медицині, й я обрав цей шлях за покликанням.

– Які ваші найяскравіші спогади дитинства?

– Завше згадую наше домашнє подвір’я біля дерев’яної сільської хати із солом’яною стріхою, невеликий сад з фруктовими деревами, лелече гніздо на кремезному старому в’язі у сусідньому дворі діда Лук’яна – все, що закарбувалося навічно в моїй пам’яті й житиме в ній, допоки буду я. В мене було чудове дитинство, доки не помер батько. Нас усіх шестеро дітей – четверо братів і двоє сестер – довелося «тягнути» мамі Мокрині. Я закінчив сім класів у селі Видричі на Волині, де й народився. Надалі не вчився, бо не було можливості. Мріяв навчатися в артилерійському підготовчому училищі, де було повне забезпечення – форма, їжа, гадав, якось проживу, але не пройшов медкомісію, бо в дитинстві отримав удар в око, а для артилерійця потрібен стовідсотковий зір. Тоді поїхав у Камінь-Каширське медичне училище, що за 15 кілометрів від нашого села. Там уже завершився прийом, але зайшов до директора, він подивився документи (я на «відмінно» закінчив школу), послухав мене та прийняв. Медучилище закінчив з відзнакою й мав право вступати до медінституту, не відробляючи. Та їхати в медінститут не мав у чому. Тож ще попрацював рік, щоб заробити собі на костюм, дві сорочки та туфлі, на пальто не вистачило, вже потім його купив. Перший рік самостійної роботи фельдшером у здоровпункті при Ратнівській машинно-тракторній станції був для мене чудовим гартуванням і стартом для подальшого навчання. 1957 року у Тернополі саме відкрили медичний інститут, і я став одним зі студентів-першокурсників його першого набору. Так і залишився на Тернопільщині.

– Саме студентські роки багатьом дарують найкращих друзів.

Петро МАРТИНЮК (другий праворуч у горішньому ряду) в колі одногрупників (1958 рік)

– На передекзаменаційній консультації з хімії познайомився із симпатичним чорнявим юнаком – Ігорем Лойком. Заприязнилися. Я між іншим сказав, що задач із хімії не боюся, хіба дещо з теорії не встиг дочитати. Ігор зізнався, що теорію знає добре, а ось задачі йому даються важче. Тож вирішили складати іспит разом, сіли за одним столом, щоб за можливості допомагати один одному. Обоє успішно склали іспити й стали студентами. Так Ігор Лойко залишився для мене одним з найдорожчих друзів упродовж усього життя й донині.

Досі у спогадах незабутні враження від першої лекції, де всі присутні були в білих халатах і шапочках. Поважні викладачі й енергійні студенти, святкова ейфорія від незліченних щирих і палких привітань перед початком дійства – все це для мене було, як політ над землею, що переповнював мою душу мріями впереміж із реальністю. Звісно, після свята наступають будні, коли треба наполегливо вчитися, добиватися успіху на обраній стезі, якій ти себе присвятив. Навчання в медінституті по-своєму специфічне й не з легких, тож спуску за прогалини в знаннях нам ніколи не давали. Ми це розуміли, усвідомлюючи, що в недалекому майбутньому люди довірять нам найдорожче, що в кожного є, – своє здоров’я та життя.

«Тема кандидатської дисертації випередила час»

– Чому з усіх спеціалізацій обрали саме неврологію?

– Життя змусило мене вчитися й працювати. Так, навчаючись у медінституті, працював на пів окладу на посаді медичної сестри неврологічного відділення, тобто медбратом. Це було, як правило, сім нічних чергувань на місяць або інколи денне чергування в неділю. Хворі важкі, але це була для мене велика школа гарту, осягнення науки роботи з хворими. Всі маніпуляції та призначення проходили через мої руки, водночас треба було й спостерігати за хворими неврологічного профілю. Але навіть працюючи медбратом неврологічного відділення, я відвідував студентський науковий гурток із загальної хірургії, що його вів професор Юрій Коморовський.

Петро МАРТИНЮК (ліворуч) з професором Олександром ЯРОШЕМ на Вінницькому вокзалі після закінчення з’їзду невропатологів і психіатрів (1980 рік)

Чому ж мій шлях повернув на неврологію? Адже і моя рідна матінка, і моя родина бачили в мені лікаря-хірурга, тому що в розумінні більшості людей саме хірург – це маг від Бога, всемогутній лікар-чарівник, це щось надзвичайне й святе.

Якось під час заняття з ортопедії в поліклініці обласної лікарні ортопед-травматолог Микола Кукуруз показав нам пацієнта із захворюванням ліктьового суглоба, якого з району скерували сюди на консультацію. Коли зняли із суглоба гіпсову лангету, за трофічними змінами на шкірі суглоба я розпізнав хворобу сирінгомієлію. Хворих з цією недугою неодноразово бачив, чергуючи в неврологічному відділенні. Діагноз підтвердила невропатолог поліклініки, та для його повного підтвердження хворого вирішили показати професору Олександрові Ярошу. Професор підтвердив діагноз, а дізнавшись, що лікували хворого лікарі-ортопеди, вирішив з’ясувати, хто саме виявив цю недугу, зауваживши: «Кажуть, якийсь студент. Попросив би показати мені його». Цим студентом був я. Так робота медбратом дуже збагатила мене практичним досвідом у діагностиці й лікуванні різних неврологічних захворювань. Працюючи з листками призначень, спостерігаючи за хворими з різними недугами центральної та периферичної нервової системи, навчився вже за самим виглядом хворого ставити діагноз, а з листків призначень – рекомендувати, як лікувати це захворювання.

Петро МАРТИНЮК у першому неврологічному відділенні Тернопільської обласної клінічної психоневрологічної лікарні під час обходу завідувача кафедри, професора Михайла ІЩЕНКА (1987 рік)

Ось так мене й помітив професор Олександр Ярош, завідувач кафедри нервових хвороб, побачив мої здібності й те, що по-справжньому люблю медицину, тож загітував йти в неврологію, займатися наукою, що я й зробив. Узагалі, аналізуючи минуле, можу сказати, що мені завжди дуже щастило з моїми вчителями-наставниками. Та головним з них вважаю саме Олександра Андріановича Яроша – людину, рівних якій не зустрічав, яка творила добро людям і була дуже щаслива від того. Пригадую, як болісно мене вразила звістка про його смерть. Гортаю старі фотографії: ось ми разом під час перерви в роботі з’їзду невропатологів і психіатрів у Вінниці, ось разом на риболовлі, на відпочинку, в лісі, на озері… До спогадів про свого Вчителя, як і до споминів про своїх рідних, друзів, подумки я часто повертаюся, адже його світлий образ, як і незабутні лики моїх батьків, братів і сестер, найрідніших мені людей, несу крізь усе своє життя як найцінніший та неперевершений життєвий скарб.

– Тема вашої кандидатської дисертації значно випередила час?

– Після закінчення медінституту я працював у Підволочиську, потім пішов у клінічну ординатуру з неврології, захистив кандидатську дисертацію на тему «Регенерація периферичного нерва при тяжкій променевій травмі». Лише тепер сповна оцінюю далекоглядність і світлий розум нашого професора Олександра Яроша, який задовго до аварії на Чорнобильській АЕС передбачив можливі шляхи лікування людей, які постраждали від атомного лиха. Вже тоді ми лікували регенеративні процеси та

Петро МАРТИНЮК на рибалці з професором Олександром ЯРОШЕМ (1968 рік)

променеві ураження пересадками кісткового мозку, якими нині широко користуються при лікуванні онкозахворювань. Наукову роботу творив разом з Анатолієм Чумаком, на жаль, нині покійним, тодішнім клінічним ординатором кафедри хірургії. Він досліджував схожі відновлювальні процеси в травмованій печінці за таких же умов і при такому ж лікуванні. Працювати разом нам було комфортно. За своїми темами ми зібрали надзвичайно багатий експериментальний матеріал для написання дисертаційних робіт на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук. А це – сотні радіаційно опромінених, прооперованих і пролікованих пересадками кісткового мозку кроликів через 24, 48 і 72 години після опромінення від здорових кролів тієї ж породи «шиншила». Це – тисячі гістологічних зрізів мікропрепаратів травмованого та зшитого сідничного нерва цих тварин, тисячі зроблених загальних аналізів крові й кісткового мозку піддослідних експериментальних кроликів до і після опромінення надсмертельною дозою радіації в 1000 рентген на спеціальній рентген-установці в обласній лікарні. І все це ми робили власноруч, особисто при цьому вели необхідні протоколи експериментальних досліджень. Наш робочий день починався о 6-ій ранку й закінчувався почасти опівночі. Це добре пам’ятають наші сім’ї – ту невпинну та невтомну роботу вдень і вночі, без відпусток і вихідних упродовж двох років. Але все це було так цікаво й захоплююче! Таке треба відчути на собі, пережити.

Петро та Олена МАРТИНЮКИ – на весільному рушнику (12 березня 1962 року)

«Одна людина ніколи не зробить те, що під силу колективові однодумців»

– Ви стояли у витоків створення Микулинецької обласної водогрязелікарні.

– Після закінчення клінічної ординатури постало питання, де працювати. Звичайно, найкраще було б працювати на кафедрі нервових хвороб асистентом, але місця там були зайняті. Як завжди, виручив мій дорогий учитель Олександр Ярош. З ініціативи тодішнього головного лікаря обласної лікарні ліксанупра В’ячеслава Апостолюка в області розпочали вивчення дії місцевої мінеральної сірководневої води на організм людини під час різних захворювань і насамперед при захворюваннях периферичної нервової системи. Матеріал для своєї дисертації В’ячеслав Володимирович збирав, застосовуючи воду з артезіанської свердловини у селі Конопківка Теребовлянського району. Результати застосування місцевої мінеральної сірководневої води були вражаючі. Отож тоді й було заплановано відкрити у Конопківці або ж у Микулинцях обласну водогрязелікарню. Микулинецька середня школа у той час розміщувалася у колишньому графському палаці серед розкішного парку – за всіма ознаками це приміщення й парк устократ більше годилися саме для обласної водогрязелікарні. Отож для школи збудували нове приміщення, а графський маєток вивільнили для водогрязелікарні. Саме у цей лікувальний заклад мене й призначили 1 липня 1967-го року першим головним лікарем – по суті, в порожнє, щойно вивільнене приміщення недавньої школи, що потребувало капітального ремонту й відповідної реконструкції під лікувальні корпуси. Втім, уже 1 грудня ми прийняли перших 50 хворих.

Петро МАРТИНЮК з дружиною Оленою та доньками Лілею та Ларисою (1982 рік)

Звичайно, зараз мені легко казати про відкриття цього лікувального закладу, а ось налагодити тоді чітку й ефективну систему організації роботи, до того ж не маючи достатньо відповідного досвіду, було дуже складно. Але, дякувати Богу, мені допомагали дуже цінними порадами давні друзі – і з Підволочиської лікарні, й інститутські, які ніколи не відмовляли в підтримці.

– Працюючи головним лікарем, ви продовжували працювати над дисертацією. Як знаходили для цього час?

– Мене в думках постійно турбувала незакінчена дисертація, адже матеріал був зібраний, два роки витрачені – й усе це потребувало завершення. Але ж як це зробити? Щодня на мене чекав нескінченний оберемок проблем у лікарні. Залишалися хіба ночі. Одразу після роботи я лягав і 3-4 години спав. Об 11-12-ій ночі брався за перо й писав до 4-5-ої ранку й знову лягав спати до восьмої ранку. Написане за ніч удень або ввечері передруковувала дружина Олена. І так щоденно. Реально оцінюючи той період написання та захисту дисертації, а також моє фахове зростання й утвердження себе як керівника, передусім завдячую моїй дорогій та любій дружині, яка з розумінням і терплячою житейською мудрістю в усьому мені допомагала. Без неї я просто загруз би в тій безкінечній круговерті адміністратора. Це завжди пам’ятаю, високо цінував колись і тепер також.

– 1970-го року ви отримали запрошення від професора Яроша на посаду асистента кафедри нервових хвороб Київського медичного університету, але не скористалися цим. Чому?

– Порадившись з дружиною та зваживши, що в нас обох старенькі мами, вирішили не їхати до столиці. Зрештою, в Микулинцях нам було досить добре. Справи у лікарні йшли чудово. Гарна слава про неї швидко розповсюдилася не лише в області, а й в Україні та колишньому Союзі. Вже у добудованій та реконструйованій лікарні, де кількість ліжок зросла з 50 до 150, лікувальну роботу вели кваліфіковані лікарі й чисельний середній, молодший медичний та обслуговуючий персонал. Через якийсь час мені запропонували обійняти в Тернополі посаду головного лікаря ліксанупру, і я погодився. Коли ж згодом перейшов на роботу в психоневрологічну лікарню, життя змусило стати ще й психіатром.

Петро МАРТИНЮК на зустрічі з однокурсниками після 35 років закінчення медінституту (травень 1998 року)

– Отож загалом ви пропрацювали на посаді головного лікаря 34 роки. Спочатку шість років – Микулинецької обласної фізіотерапевтичної лікарні реабілітації, на основі якої згодом побудували санаторій «Медобори». 1973 року вас перевели на посаду головного лікаря Тернопільської обласної лікарні лікувально-санаторного управління – тодішньої так званої тернопільської «Феофанії», де лікували всю «верхівку» області, й не лише. А з 1982 до 2001 року були головним лікарем Тернопільської обласної клінічної психоневрологічної лікарні. Кожен з цих закладів, довірених вам, виходив на новий, вищий рівень розвитку. Як вам це вдавалося?

– Те, що я пройшов «початкову» школу керівника в Микулинцях, мені дуже багато допомагало на інших керівних посадах. Як нам удавалося в Микулинцях досягати не просто добрих, а небувалих результатів у лікувальній роботі? Передусім тому, що Бог допоміг мені дібрати чудовий колектив справжніх фахівців і самовідданих людей, з якими можна було досягти блискучих успіхів. Адже одна людина, якою б розумною, кваліфікованою та досвідченою не була б, ніколи не зможе робити те, що під силу лише великому дружньому колективу. Так було і в наступних закладах: творити великі добрі справи, щось нове можна тільки з колективом однодумців, з надійними заступниками, з помічниками.

«Зведення церкви святого Миколая – моя душевна потреба»

– Пам’ятаєте якісь особливі випадки зі своєї лікарської практики?

– Ще коли був у клінічній ординатурі, мені довелося діагностувати аневризму судин головного мозку, що, як відомо, часто триває безсимптомно й стає причиною раптової смерті. Чоловік (я й нині пригадую його прізвище – Довбуш) скаржився на пульсуючі головні болі, такі, як серцеві скорочення. Я взяв фонендоскоп і прослухав голову в місцях, де він показував. Почув шум. Покликав старших колег, ми вже разом діагностували та скерували пацієнта в клініку, де його прооперували. Рідкісний випадок, коли за життя виявляють це захворювання, тим більше – у ті часи, коли ще не було таких технологій, як комп’ютерна томографія. Можна сказати, мені це вдалося випадково, але завдяки цій випадковості людина зберегла життя.

Петро МАРТИНЮК біля церкви Св. Миколая на території обласної психоневрологічної лікарні (2002 рік)

– Чи траплялося щось у вашому житті, про що шкодуєте?

– Були ситуації, коли хотів і старався допомогти, але не міг, тому що хвороба невиліковна. Звичайно, шкодую за тим, що немає ще таких досягнень, які б лікували, скажімо, шизофренію, епілепсію, маніакально-депресивні психози, тяжкі депресивні стани. Їх можна лише полегшити, але вилікувати наразі медицина, на жаль, не здатна, хоча є багато медикаментозних засобів, які значно покращують ці стани.

– Україна вже п’ять років перебуває у стані війни. Безумовно, випадків неврозів побільшало. З чим звертаються до вас?

– У людей, які перенесли травми, пов’язані із службою в армії, зі складними військовими умовами, які потрапляли у надзвичайні ситуації, мали надмірні хвилювання, розвиваються депресивні, тривожно-депресивні, іпохондричні стани. Вони потрапляють у наше відділення неврозів, де проходять реабілітацію. Наш заклад має водолікувальний комплекс, де є басейн, кабінет лікувальної фізкультури, фізіотерапевтичний кабінет. Звичайно, процес відновлення дуже складний, інколи не один раз, а двічі-тричі доводиться побувати тут людині, щоб повернути здоров’я.

– Що порадите, аби взагалі не потрапити до вас?

– Не перевтомлюватися, не конфліктувати, не бути заздрісним, не бажати поганого іншим. Завжди робити добро людям і від того отримувати задоволення. Від такої категорії захворювань, як неврози, можна й треба вберегтися, але є складні психічні хвороби, що передаються спадково, і тут уже однією профілактикою не зарадиш. Та завжди, за будь-яких проблем, дуже допомагають молитва, піст, милостиня. Зверніть увагу, що монахи, як правило, не хворіють. Завдяки постійній молитві вони мають внутрішній спокій, незважаючи на зовнішні обставини.

– Тобто віруючій людині легше зберегти психічне здоров’я?

– Легше, тому що віруюча людина, покладаючись на Бога та Божу справедливість, сама творить добро собі в душі й завдяки цьому менше хворіє.

– Усвідомлюючи це, ви, мабуть, свого часу й стали ініціатором спорудження церкви на території Тернопільської психоневрологічної лікарні?

– Так, зведення церкви Святого Миколая – це моя душевна потреба й найприємніше досягнення у житті. В нашій лікарні особлива категорія хворих. Хворіє душа у них, через те й церкву я задумав ще 1992 року побудувати. Нині є храми при багатьох лікарнях, але ми були першими. Мені приємно, що до церкви Святого Миколая приходять не лише хворі, а й працівники нашої лікарні, просто відвідувачі. Я започаткував будівництво церкви, а завершував її вже мій послідовник – Володимир Васильович Шкробот. Дуже задоволений його роботою та радію з того, що передав лікарню в добрі руки.

«Дружина – дарунок від Всевишнього»

Петро МАРТИНЮК з дружиною Оленою (1999 рік)

– Ваша дружина для вас – це…

– … дарунок долі. Моєю дружиною Олена Степанівна Сердюк стала 12 березня 1962 року, коли я навчався на п’ятому курсі медінституту, а Олена щойно вступила на перший курс. До цього ми вже були знайомі, дружили й зустрічалися майже два роки. Познайомилися в обласній лікарні, коли працював медбратом у неврологічному відділенні, а Олена після закінчення Бережанського медучилища – в дитячому відділенні обласної клінічної лікарні. Гадаю, що одруження з цією вродливою, розумною й мудрою жінкою, яку я любив і люблю все життя, – це дарунок від Всевишнього Творця.

– Ви пов’язали своє життя з Тернопільщиною: тут здобули фах, знайшли кохану на все життя дружину Олену Степанівну, очолювали поважні заклади. А за Волинню, де залишилася вся родина, не нудьгували?

– Тернопільщина стала для мене другою батьківщиною. В Тернополі мої діти, внуки й двоє правнуків: старший правнук Владислав закінчив перший клас, а молодший Святослав ходить у садочок. Пишаюся тим, що моя внучка Олена Шершун – завідувачка відділенням неврозів Тернопільської обласної клінічної психоневрологічної лікарні. Доньки Ліля та Лариса працюють у Тернопільському національному медичному університету ім. І.Я. Горбачевського: старша Ліля – завідувачка кафедри внутрішньої медицини №3, докторка медичних наук, професорка, нефрологиня та кардіологиня, а молодша Лариса – доцентка, кандидатка медичних наук, ендокринологиня.

На Волині з найближчої родини в мене залишився молодший брат Іван, їжджу до нього двічі на рік. На жаль, двоє братів і сестри відійшли у вічність, та їхні діти, внуки живуть на Волині, я з ними спілкуюся, підтримуємо гарні стосунки. Тож і Тернопільщина, і Волинь – однаково рідні для мене.

– Ваша книжка «Родинні витоки» стала для багатьох людей зразком, як писати про власну родину.

– Так, ми знаємо фараонів, римських імператорів, а коли запитати, хто в тебе був прадід, – нічого сказати не можемо. Книга вийшла 2006 року, але такий задум у мене був давно, та робота не дозволяла його втілити у життя. Коли вийшов на пенсію, з’явилося більше часу. Дуже мені допоміг мій старший брат Павло, його вже, на жаль, немає серед нас. Коли приїжджав до мене в Микулинці лікуватися, я давав йому чистий зошит і казав: «Запиши все, що пам’ятаєш». Потім використав його слова у книзі. Писати було про кого! Адже у нас велика родина.

– 2015 року у вас з’явилася й друга книга – «Життя у споминах гортаю». Що спонукало знову взятися за перо?

– Після виходу «Родинних витоків» майже від усіх, хто її прочитав, отримав щирі схвальні відгуки. Задумав я її давно й писав з почуттям безмежної любові до рідних і близьких, до односельців, друзів, своїх учителів і наставників. Вмістити все в одну книгу було неможливо. Так виникла потреба та бажання продовжити задумане, а водночас розширити розповідь про власну життєву дорогу – дорогу сільського хлопця у великий світ.

– Незважаючи на життєві прикрощі, що, звісно, у вас є, як і в кожного, почуваєтеся щасливим?

– Так! Адже в мене чудова родина. Тому що й нині ще працюю лікарем, відчуваю себе потрібним людям. Повірте, усміхнене обличчя людини, якій зумів допомогти, володіючи необхідними знаннями й досвідом, – найбільша подяка, відчуття найвищого професійного щастя для лікаря.

Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА