Екзистенційні мотиви в поезії Богдана-Ігоря Антонича

Про обізнаність одного з найвидатніших українських поетів XX ст. Б.І.Антонича з екзистенціалізмом свідчить його епіграф до збірки «Зелена євангелія» (Львів, 1938) – «Із усіх явищ найдивніше явище – існування». Поет вибирає саме слово «існування», а не «життя», що дуже важливо, позаяк життя – категорія біологічна, існування – категорія онтологічна. Існування людини є її перебуванням у собі, у своєму справжньому світі, а не в світі біологічному та соціальному. Людська екзистенція є буттям, якого не можна вивести з жодної іншої концепції, ідеї, суті, необхідності, а тому є первинним фактом.

Владислав Татаркевич у своїй «Історії філософії» писав: «Якщо назвати екзистенціалістами головним чином тих, які з людської екзистенції робили осердя філософії і через її призму дивилися на світ, то екзистенціалісти були завжди: Сократ на противагу Арістотелеві, Августин на противагу Томі, Паскаль – Декартові». Там-таки він вказує на чотири мотиви екзистенціалізму. Мотив гуманізму – що справжньою темою філософії є людське існування. Мотив інфінітизму – що скінченна людина постійно стикається у своєму існуванні з нескінченністю. Мотив трагізму – що людське існування заповнене турботою та загрозою смерті. І нарешті мотив песимізму: людину оточує «ніщо», немає нічого, на що вона б могла спертися. Спробуймо відшукати ці мотиви у творчості Богдана-Ігоря Антонича.

Суперечки про філософські первні поезії Антонича між критиками розпочалися після виходу у світ його збірки «Велика гармонія» в книзі «Зібрані твори», виданій 1967 року. Всі вірші збірки написано в період між 23 березня та 3 червня 1932 року. Вони друкувалися на сторінках журналу «Дзвони» 1932-1933 р.р. Це вірші на релігійні теми: вони вносили в українську поезію нові філософсько-релігійні мотиви, подані у новій цікавій формі, висвітлювали теми не загальниково, а крізь призму поетового серця. Ось як про них писав Святослав Гординський: «Побіч мотивів змодернізованої народної поезії (колядки), вроді: «У жалобі мойого серця сьогодні народився Бог», в тім циклі є низка небуденних поетичних образів, зовсім власних, антоничівських: «Це янгол вигнаний на кришталевій катеринці солодку пісню грає під вікном душі моєї», або «Натхнення вітер гне душі моєї пальму». Від тих образів іде проекція на проблеми буття й творчості: «Хай ліком на смерти жах будуть ці вірші» і заключне: «Господи, помилуй від безсилля слова!». Так народжувався поет». У «Великій гармонії» Антонич мовою поезії говорить про свої сумніви, каяття і навернення до Бога на шляху його пізнання. Показовий у цьому плані вірш «Оборонець диявола»:

Як стану перед вогняним Твоїм лицем,

спокійний, без покори,

не переляканий свого життя кінцем,

до каяття нескорий,

 

питатимеш мене про всі мої діла,

скажу, немов тепер це:

моя душа поплямлена життям і зла,

але поглянь на серце.

 

Тоді Ти покладеш на терези ваги

всю гордість, всю мою любов,

глядітиму без ляку, хоч не був плохий,

бо серце переважить знов.

 

Одначе передчасна радість є моя

і нетривала, і оманська,

бо раптом розум зашепоче, мов змія:

твоя любов була поганська.

Вірш було написано у п’ятницю 25 березня 1932 року. А вже через день, у неділю, 27 березня 1932 р. поет у вірші «Визнаю» стверджує:

«А сьогодні я спілий, мов літом,

Покінчив молодечі

штукарства та герці,

погодився із Богом та світом

І знайшов досконалу

гармонію в серці».

Виникає питання, чи не був цей останній вірш лише декларацією бажаного, а не дійсного, позаяк поет не наважився опублікувати збірку «Велика гармонія» за життя. Натомість 1934 року світ побачила його збірка «Три перстені». Нагадаємо, що дебютною була книга «Привітання життя» (Львів, 1931), яку прийняла досить прихильно критика всіх напрямків. Ось що написав про першу збірку поета в передмові до повного зібрання його творів Микола Ільницький: «Поет співає гімн життю, молодості, красі, але водночас прагне притлумити в собі відчуття туги за нездійсненним, недосяжним, тому проспіваний той гімн не раз «мовчанням уст». Що тут – тютчевська неможливість «сердцу высказать себя», страх відкрити свою незахищену душу байдужому світові, який не розуміє і не прийме її, усвідомлення незглибимости творчого ремесла, безмежності і безконечності слова? А може, все це разом і ще щось невідоме нам, над чим билася допитлива й бентежна поетова уява». Між «Привітанням життя» і «Трьома перстенями» існує внутрішній зв’язок, що підкреслив їхній автор, поставивши епіграфом до вірша «Автопортрет», на самому початку збірки, рядки з першої: «Я все п’яний дітвак із сонцем у кишені», «Я – закоханий в життя поганин». Як бачимо у світогляді Антонича накреслилася роздвоєність між християнством та язичництвом, що й стало об’єктом уваги критики. Поява наступної збірки «Книга лева» (Львів, 1936) з віршем «Пісня про незнищенність матерії» дозволила літературознавцям совітської доби зробити з поета рафінованого матеріаліста. Насправді цей вірш не означає жодних змін у світогляді Антонича, який стверджував у своїй статті про національне мистецтво під назвою «Спроба ідеалістичної системи мистецтва» («Карби», Львів, 1933): «Метою мистецтва не є краса …, метою мистецтва є викликати у нашій психіці такі переживання, яких не дає нам реальна дійсність…». Тезу про вічність матерії зустрічаємо в першого українського християнського екзистенціаліста Григорія Сковороди, який вчив, що матерія є корелят Бога і тому неперехідна, вічна. Себто всі місця й усі часи наповнила. «Поки є яблуня, доти – з нею і тінь її. Світ оцей є то тінь Божа. Вона зникає частинно, не стоїть, і в різні форми перетворює вид, ніколи не віддаляючись від свого живого дерева». Вся філософська система Сковороди базується на антитезах. Філософ вважав , що все у світі рухається між протилежностями по колу, таким чином примирюючи суперечності. Бо у колі «початок і кінець спільні», – казав Геракліт. Колообігом є весь розвиток людської історії, на думку апостола Павла. Через Адама прийшов у світ гріх, з гріхом – смерть. Смертна людськість після гріхопадіння дістає від Бога закон (Старий завіт), який веде до її засудження. Це «шлях донизу». Викуплення Христом людей повертає цей шлях занепаду «догори». Проти гріха Христос приносить благодать, що веде не до смерті, а до життя вічного, місце закону займає справедливість, що виправдовує, а не засуджує людей. Ось де джерело Антоничевих образів: «персня», «трьох перстенів», зведених в одно у свідомості поета, як символу потрійності Божественного буття, а також «сонця» з його річним колообігом.

Про своє розуміння символу «перстня», «кола» поет афористично сказав у вірші «Коло змін» зі збірки «Книга лева» (Львів, 1933): «Знов знайдеш суть у колі зміннім, щоб в зміст незмінний вірить міцно». Образ сонця найчастіше виступає у всій поезії Антонича, але критики в один голос відзначають надзвичайну сонячність саме збірки «Три перстені». У збірці «Книга лева» «браслетом сонця» ранок вінчає поета з коханою, «піна світла з дзбана сонця парує пилом з теплих мурів», «закрижаніле соло сонця, мов дно музики ув оркестрі, що грає в сну блакитних сінях», «вже сонця колесо збиває стельмах», «а сонце – діамант музики, світла свято, очам, що хочуть все пізнати, світ подвоїть». У збірці «Зелена євангелія» сонце «покотилось вогненним тарелем», «немов метелик полум’яний на кущ тернини сіло», його «багрова плахта» роз’ятрює кров, а «човен» причалює «в пристань – у вікно на дубі…», воли рогами сонце колють, аж з нього кров тече багряна. У збірці «Ротації», де «бубон ранку – кругле сонце до маршу будить вояків», «і ранок б’є у сонця бубон…», «ось білий Бог ізсходить сонце», поет сприймає сонце, мов причастя, і просить: «Хай сонце – прабог всіх релігій – золотопере й життєсійне, благословить мій дім крилатий».

Літературознавець з Канади Олег Ільницький уперше зауважив, що у вірші «Наш перстень» (поезії поза збірками) слово «перстень» ужито як порівняння, а не як метафора, через що значення його стає прозоріше:

«І кров і ртуть – вогонь і холод,

що жилами пливуть крізь тіло –

мов перстень час замкне навколо

непереможно і всеціло».

З контексту ясно, що перстень – це образ замкненого кола, символ безперервності, вічного кругообігу часу.

Проблема часу – основна проблема людського існування. Час є смертельною хворобою людства. І є смертельна туга в цій хворобі, хворобі часу. Плин часу безнадійно сумний. Не даремно такий видатний письменник, як Пруст, зробив основною темою своєї творчості пошуки втраченого часу, відновлення минулого у творчому художньому спогаді. Подвійність сприйняття часу проявляється в тому, що однаково нестерпно переносити і незмінність людської природи, заперечення вічно нового, творчих змін, і її постійну зміну, заперечення вічного в людській природі. Людське існування завжди часове, скінченне, дочасне, а поза тим людина дивиться на нього під кутом вічності. У такий спосіб дочасність неуникно поєднується з вічністю. Кіркеґор писав: «Людина є синтезом скінченності й нескінченності, необхідності та свободи. Вона не може звільнитись від протиріч і конфліктів, які є неуникними між змінним існуванням і незмінним буттям, проминальністю і вічністю, інакше кажучи, між людиною і Богом». У вірші «Марнотратний гімн» Антонич констатує: «Чергою явищ неповторних в світу кручі зростання й проминання сплетенні суцільно». Микола Бердяєв доводив, що творчий злет виходить за межі часу та позбавляє існування оков часу. Сам час і все, що відбувається в часі, є лише проекція пережитого в житті, яка часові не належить. Такий дар переживання божественної повноти миті мав Гете, Фавст якого у вірші Антонича «Смерть Гете» (поезії поза збірками) в «панта рей» знаходить єдину сталість, а сам Гете каже: «Все моє життя – змагання за гармонію людини й Бога». Вочевидь, такої гармонії все життя шукав Антонич, і знаходив її у хвилини найвищих творчих злетів, у віршах, які були йому «ліком на смерти жах»:

«Я знаю інші вірші;

хоч не додержують вимог,

є від тамтих не гірші.

Пісні, що їх диктує Бог»

(«Мистецтво поезії»).

Для Антонича, як ми бачили у вірші «Оборонець диявола», центральне в людині емоційно-вольове єство людського духа – «серце» людини. Поет сповідує філософію серця Григорія Сковороди. Сковорода розрізняє в людині дві істоти – «дійсну», «правдиву» людину та «тілесну», «плотську» людину. Григорій Нісський зве ці дві істоти «небесною» та «земною людиною». В Антонича – це «поганин» і «християнин», які живуть в одній людині, його ліричному герої.

Нині, як зауважив М. Ільницький, в трактуванні поезії Антонича переважає мітологічна призма, світ цієї поезії постає як мітосвіт. Показовою в цьому плані є праця Марини Новикової «Міфосвіт Антонича», до якої ми відсилаємо читача. Чому міт? Гайдеґґер проводить у своїй філософії основну відмінність між існуванням у собі та існуванням «вкинутим» у світ. Поняттями та категоріями можна пізнавати лиш існування, «вкинуте» у світ. Саме ж існування в собі, тобто первинне буття, можна пізнавати лише фантазією, символом, мітом. Царство існуючого є царство індивідуального, в нім немає спільного, немає абстрагування. Не сподибуємо в поезії Антонича, як уже побачив уважний читач, мотиву песимізму. Його не може бути в поета, якому «поетику укладає сам Бог» («Мистецтво поезії ІІ, І»).

На завершення наведемо фрагмент промови «Становище поета», виголошеної при отримані премії товариства письменників і журналістів ім. І. Франка в січні 1935 р. за збірку «Три перстені»: «Не шукаю фікційного Окциденту з Львівської каварні, але несмілий підходжу до традиції моєї землі. Це не значить, щоб я національний стиль зрозумів як щось скам’яніле й невідсвіжувальне. Тут Тобі хвала, сивобородий міністре республіки поетів, Воте Вітмене, що навчив Ти мене молитись стеблинами трави. В корчмі «Під Романтичним Місяцем», п’ючи палючу й похмільну горілку мистецтва, разом з Тобою звеличую найтайніше й найдивніше явище: факт життя, факт існування». З контексту стає зрозумілий вибір епіграфа до «Зеленої Євангелії», як і те, кого поет запрошував у першому вірші збірки «в корчмі на місяці горілку пити».

Роман ЛАДИКА,

доцент ТДМУ

Поділитися...
Share on Facebook
Facebook
Share on Google+
Google+
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on LinkedIn
Linkedin