Доцент Євген Бузько: «Характер людини творить її долю»

Лікар за покликанням – кажуть про залюблених у свою професію висококваліфікованих, гуманних, освічених фахівців, які самовіддано працюють на ниві медицини. До когорти таких лікарів належить Євген Федорович Бузько – кандидат медичних наук, доцент кафедри терапії та сімейної медицини науково-навчального інституту післядипломної освіти ТНМУ. Сьогодні Євген Федорович – висококваліфікований педіатр з величезним клінічним досвідом, талановитий науковець і педагог – є гостем нашої рубрики «Вітальня».

Зростав у шахтарській родині

– Педіатрія – особлива галузь медицини, якій ви присвятили понад півстоліття власного життя. Це великий зріз часу. З чого все починалося? Де минуло ваше дитинство, юність і коли прийшло зацікавлення медициною?

– Народився я 5 травня 1944 року в селі Лекарівка Олександрійського району Кіровоградської області. Після війни тато демобілізувався з армії й 1947 року сім’я переїхала до містечка Шахтарськ на Донеччині. Нас було троє дітей – старший брат Микола, я та сестра Віра. Тато працював гірником, мама займалася дітьми, господарством.

Євген БУЗЬКО у спорттаборі медінституту (Крим, 1964 р.)

Зростаючи в шахтарській сім’ї, зацікавився медициною, бо нашими сусідами були лікарі. Ми багато спілкувалися й чим більше я дізнавався про лікарську працю, тим більше вона мені подобалася. Вже у сьомому класі твердо вирішив вступати до медичного інституту. Тож коли нині дехто з юнаків чи дівчат, закінчуючи школу, каже, що все ще не визначився, ким бути, щиро дивуюся. Зазвичай у такому віці вже треба розуміти, до чого лежить душа.

Вчився я добре й однокласники дали мені прізвисько «професор». Не раз на зустрічі випускників в Шахтарську (до окупації Росією частини Донбасу такі зустрічі відбувалися регулярно), друзі, згадуючи шкільні роки, жартували: «Недаремно тебе професором називали».

– Обравши професію лікаря, куди подали документи?

Євген БУЗЬКО під час військово-польової підготовки (1967 р.)

– До Донецького державного медичного інституту ім. М. Горького, але не одразу, бо, отримавши атестат про середню освіту 1961 року, якийсь час працював електрослюсарем поверхні шахти: ремонтував електроприлади й інше обладнання. За радянських часів абітурієнтам важливо було мати робітничий стаж. 1962-го успішно склав вступні іспити та став студентом педіатричного факультету.

«Захоплення підводним плаванням зробило моє студентське життя ще цікавішим»

– Інститутські роки – важливий пласт життя. Що згадується найчастіше?

– Друзі-однокурсники, викладачі і, зокрема, спілкування з моїми дорогими та улюбленими вчителями, професорами Борисом Яковичем Резніком, Юхимом Мойсейовичем Вітебським, Савелієм Савелійовичем Остропольцем, які помітили мій зростаючий інтерес до педіатрії. Я брав участь у роботі студентських наукових гуртків – хірургічному, педіатричному, ходив на нічні чергування в лікарню, словом, інтенсивно навчався. А ще, починаючи з другого курсу, відвідував секцію з підводного плавання. Щоліта, взявши акваланги й усе необхідне для підводного плавання, ми їхали в Крим і два місяці жили в наметовому таборі біля моря, тренуючись занурюватися з аквалангом і набуваючи майстерності підводного плавця. Були й цікаві екскурсійні поїздки в Севастополь, до древнього Херсонесу та інших пам’яток Криму, і морські мандрівки катером, і пісні під гітару в дружній компанії навколо вечірньої ватри. Взимку наша дружна команда аквалангістів готувала обладнання до наступного літнього сезону, який знову дарував яскраві враження й незабутні спогади. Захоплення підводним плаванням зробило моє студентське життя ще цікавішим і різноманітнішим, допомогло краще пізнати себе через спілкування з природою та друзями.

(Зліва направо): Соломон ВАЙНШТЕЙН, завідувач кафедри терапії факультету вдосконалення лікарів, професор, Володимир МИКУЛЯК, завідувач кафедри хірургії, професор, Мікрона РОЗУМЕНКО, завідувач кафедри акушерства та гінекології, професор, Євген СТАРОДУБ, декан факультету вдосконалення лікарів, доцент, Євген БУЗЬКО, завідувач кафедри педіатрії, доцент (1981 р.)

Тернопіль одразу припав до душі

– І ось студентські роки позаду. Куди отримали скерування на роботу?

– У шахтарське місто Брянка Луганської області. Працював дільничним педіатром на дві ставки, надаючи медичну допомогу маленьким пацієнтам на трьох дільницях, бо лікарів не вистачало. Через рік призначили завідувачем педіатричного відділення місцевої лікарні. Поринувши в роботу, продовжував підтримувати зв’язок з альма-матер і моїми вчителями, зокрема, професором-педіатром Ю.М.Вітебським, який порадив мені писати кандидатську дисертацію. За його рекомендацією обрав тему дисертації, присвятивши її актуальним проблемам дитячої гастроентерології, та вступив до клінічної ординатури при Донецькому медичному інституті. Після завершення навчання 1973 року розпочав трудову діяльність на посаді асистента кафедри педіатрії альма-матер. Кандидатську захистив 1976-го в Донецьку та позаяк рішенням ВАК (Вищої атестаційної комісії) в СРСР саме створили спеціалізовані вчені ради з присудження вчених ступенів, довелося їхати до Москви для підтвердження захисту.

Новий, 1988 рік Євген БУЗЬКО зустрічав з дружиною Анною Дмитрівною та донькою Інною в Алжирі

– Ви зарекомендували себе сумлінним висококваліфікованим фахівцем, про що свідчать численні подяки й почесні грамоти, отримані за роки роботи в Донецькому медінституті. Але 1979 року ви залишили альма-матер, щоб пов’язати своє подальше життя з Тернопільським медичним інститутом ім. І.Я. Горбачевського, який нині є Національним медичним університетом. Що вплинуло на ваше рішення переїхати до Тернополя?

– Квартирне питання. На той час я вже був одружений, у нас з дружиною народилася донечка, але житло в Донецьку доводилося винаймати й це неабияк мене турбувало. Йшов 1979 рік… У Радянському Союзі взялися створювати факультети вдосконалення лікарів при тих медичних інститутах, де їх раніше не було. Відкрили такий факультет і в Тернополі. В «Медичній газеті» прочитав оголошення про конкурс на зайняття вакантних посад на кафедрах хірургії, педіатрії, терапії та акушерства новоствореного факультету вдосконалення лікарів Тернопільського державного медичного інституту, подав документи для участі в конкурсі та був обраний доцентом кафедри педіатрії. Того ж року вирішилося і моє квартирне питання.

– Раніше бували в Тернополі?

Євген БУЗЬКО під час виїзних курсів в Ужгороді (1998 р.)

– Ні. Їдучи сюди, я, звичайно, не знав, як складеться моя доля, але Тернопіль мені одразу припав до душі. Було літо. Я милувався мальовничим озером, чистими зеленими вулицями. Подобалося, що люди навколо – привітні, доброзичливі. З першого ж дня місто стало мені рідним і з роками цей духовний зв’язок лише міцнів.

– Прийшовши на посаду доцента, ви стали першим завідувачем кафедри педіатрії. Під вашим керівництвом відбулося становлення кафедри, налагодження навчальної, наукової та лікувальної діяльності колективу. Вагомим був ваш внесок в організацію базових дитячих відділень, удосконалення роботи дитячих лікувально-профілактичних закладів Тернополя й педіатричних служб міста та області. Все зроблене здобуло вам заслужений авторитет і повагу медичної громадськості. Яким згадується вам нині цей етап життя?

– Це були роки напруженої роботи, бо кафедру педіатрії створювали чи не з «нуля». Дитячої міської лікарні в Тернополі тоді ще не існувало, в першій та другій лікарнях обласного центру функціонували лише дитячі відділення, які й стали базовими клініками кафедри. На перших порах на кафедрі було троє працівників: завідувач і двоє асистентів, Наталя Сергіївна Герасименко та Тетяна Зосимівна Борисова. Лекційна аудиторія містилася в приміщенні лікарні №1, а практичні заняття відбувалися в польових, так би мовити, умовах, навіть у гіпсувальні сусіднього хірургічного відділення, а то й у лікарняних коридорах. Допомогло те, що останні шість років я працював на кафедрі педіатрії факультету вдосконалення лікарів у Донецьку, тож мав непоганий досвід роботи з лікарями-курсантами. Організаційні питання вирішували вже під час подій та крок за кроком зміцнювали матеріальну базу, поліпшували умови для фахового вдосконалення лікарів-педіатрів. Досить швидко новостворена кафедра здобула авторитет серед практикуючих лікарів, налагодилася плідна співпраця з медичною службою Тернополя та області, що дуже важливо. Адже в педіатрії трапляються різні, часто несподівані ситуації. Щоб протистояти їм, потрібен перспективний розвиток лікарняного закладу, його готовність до ефективного лікування будь-якого виду патології в пацієнтів дитячого віку. Задля цього й була створена кафедра педіатрії факультету післядипломної освіти. Курсанти до нас їхали з усіх куточків колишнього Союзу – із Сахаліну, приміром. Курси тривали 3-4 місяці.

Євген та Анна БУЗЬКО з онукою Дарією після її першого причастя (2012 р.)

– Очоливши кафедру, ви, як і раніше, лікували маленьких пацієнтів?

– Практичну медицину я не полишав, попри те, що в той час не заведено було доценту, завідувачу кафедри вести хворих, а належало лише консультувати. Я з цим не погоджувався, бо переконаний, що професор-хірург, приміром, повинен оперувати, а не лише консультувати, так само й терапевт без лікарської практики втрачає професійні навички. Лікувати – це основна робота лікаря й вона мені завжди подобалася.

– Факультет удосконалення лікарів послідовно розвивався. Кафедру, де проходили навчання лікарі-курсанти за спеціальністю «Педіатрія», ви очолювали…

– … п’ять років, до свого закордонного відрядження.

Три роки працював в Алжирі

– За кордоном я працював три роки – з 1986 до 1989-го. Але до цього було десятимісячні мовні курси французької мови в Інституті удосконалення лікарів у Москві, де нас, курсантів, готували до викладацької роботи в медичному інституті в Лаосі. Ті власноруч написані лекції з педі-атрії французькою мовою зберігаю досі. Коли навчання завершувалося, стало відомо, що Всесвітня організація охорони здоров’я припинила фінансування медуніверситету в Лаосі та його закрили. Як клініцист, отримав пропозицію попрацювати в іншій франкомовній країні на африканському континенті – Алжирі. До слова, в закордонних паспортах громадян СРСР в графі «національність» писали «совєтік». На металургійному заводі в Аннабі – великому місті на березі Середземного моря – наших фахівців трудилося багато. Функціонувала школа для дітей, що приїхали разом з батьками, тому нам з дружиною дозволили взяти із собою доньку. Я працював лікарем-педіатром в арабській дитячій лікарні та поліклініці. Три роки в Аннабі збігли швидко. Закінчення контракту співпало з роками горбачовської «перебудови». Після повернення в Україну обійняв посаду доцента кафедри педіатрії факультету вдосконалення лікарів ТДМІ.

– Ще ж був період роботи на території, що постраждала внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

– Так, 1989-1990 року працював у лікувальних закладах радіоактивно забруднених територій Ємільчинського району Житомирської області. Побачене й пережите там теж залишило свої спогади. 2003 року був прийнятий на посаду заступника декана факультету післядипломної освіти, професора Є.М. Стародуба, нині, на жаль, вже покійного. Надавав також лікувально-профілактичну й консультативну допомогу хворим базових відділень клініки та дитячих лікувальних закладів міста й області.

Євген БУЗЬКО в колі друзів на святкуванні свого 60-річчя

З 2009 року працюю доцентом кафедри терапії та сімейної медицини навчально-наукового інституту післядипломної освіти ТНМУ, який очолює доктор медичних наук, професор М.В. Гребеник, веду курс педіатрії. В ННІ, який створили після реорганізації факультету післядипломної освіти, лікарі-інтерни й лікарі-курсанти підвищують свій професійний рівень, зокрема, за фахом «загальна практика-сімейна медицина». Адже сімейний лікар має володіти основами різних медичних спеціальностей, у тому числі й педіатрії.

«Джерело натхнення та сили – моя сім’я»

– Ви автор і співавтор 146 наукових публікацій, двох навчальних посібників з невідкладної педіатрії та сімейної медицини, двох патентів на винахід, на вашому рахунку понад 30 нових методів діагностики та лікування, впроваджених у практичну діяльність дитячих лікувальних закладів. Знаннями й досвідом щедро ділитеся з молодими колегами. Що є для вас джерелом натхнення та сили?

– Моя сім’я. З майбутньою дружиною познайомився в Брянці, де Анна Дмитрівна після закінчення Дніпропетровського університету викладала хімію в школі. Одружилися 1971-го і відтоді ось уже 48 років разом. Час летить швидко. Донька Інна закінчила школу з золотою медаллю, потім – з відзнакою наш університет. З-поміж усіх лікарських спеціальностей обрала педіатрію. Знаючи досконало англійську, 10 років пропрацювала доцентом кафедри педіатрії факультету іноземних студентів ТНМУ. Нині проживає із сім’єю в Стокгольмі, тож опанувала ще одну іноземну мову – шведську. До слова, обурює, коли в Україні дехто нарікає на необхідність вчити українську. Та в будь-якій країні мова – це важливо. У Швеції, приміром, англійська поширена, але без знання шведської кар’єри не зробиш. Знати, крім рідної, ще кілька мов – це чудово. Нашій онуці Дашеньці зараз шістнадцять. Вона володіє англійською, вивчила вже шведську, бо навчається в шведській гімназії, Звичайно, без них сумуємо, дуже виручає Інтернет і Скайп та щорічні зустрічі в Тернополі й Стокгольмі.

– Які заняття на дозвіллі є для вас насолодою?

Євген БУЗЬКО з колективом кафедри терапії та сімейної медицини (2019 р.)

– Читання художньої літератури. І в дитинстві, і в молоді роки я дуже багато читав. Школярем захоплювався, зокрема, творами Конан Дойля, Майн Ріда, пригодницькими повістями Миколи Трублаїні. Поспішаєш, бувало, зі школи з думкою про недочитану книгу, яка чекає на мене вдома. Згодом не завжди на художню літературу часу вистачало, а зараз я знову до неї повернувся. Книга – одне з найбільших див, створених людиною. Я відпочиваю за гарною книжкою, забуваючи те, що засмучує чи дратує. Дуже подобаються мені сучасні українські автори. Зокрема, ми з дружиною є великими шанувальниками таланту письменника із Закарпаття Мирослава Дочинця. Його художньо-філософські твори написані прекрасною, образною українською мовою із закарпатським колоритом. Закохався в цю вишукану мову. Знаєте, як поетично закарпатці називають «корок»? «Заткальце»!. І таких автентичних слів в творах Дочинця багато. Читаючи, смакуєш їх правдиву мудрість.

«Навіть не уявляю собі, як це: сидіти склавши руки»

– Якби була можливість щось змінити в своєму минулому, чи скористалися б нею?

– Знаєте, чим довше живеш, тим критичніше оцінюєш власне життя й своє минуле. І коли хтось запевняє, що нічого не хотів би в ньому змінити, я не вірю. Не можна бути задоволеним цілковито всім. Життя непередбачуване й рішення бувають спонтанні, непродумані. Тому дещо я б змінив. Не кардинально, але від певних кроків утримався б, в якійсь ситуації вчинив би по-іншому.

– Ваш улюблений вислів…

– «Характер людини творить її долю». Свята правда.

– Що є домінантою вашого характеру?

– Можливо, працьовитість. Після закінчення школи не байдикував ні дня… Навіть не уявляю собі, як це: сидіти склавши руки. Нині на посаді доцента кафедри педіатрії навчально-наукового інституту післядипломної освіти ТНМУ зосереджений на роботі з лікарями-інтернами. Люблю працювати з енергійними, життєрадісними та цілеспрямованими молодими колегами, які прагнуть професійного зростання. Вони й мене заряджають своєю енергією. В пріоритеті також лікувально-консультативна робота. Коли після консультації маленькі пацієнти одужують швидше – почуваюся щасливим.

– Що потрібно, щоб стати гарним педіатром?

– Любити дітей. Без цього в педіатрії робити нічого.

Лідія ХМІЛЯР