Доцент Льонгин Гута: «Вдячний долі за все»

Сьогодні гостем рубрики «Вітальня» є доцент нашого університету Льонгин Володимирович Гута – відомий та шанований у нашому краї фахівець медицини материнства й дитинства.

У затишному помешканні Льонгина Володимировича серед розкішних вазонів, виплеканих руками його дружини – Любові Михайлівни, мою увагу привертає квітуче панно. «Ці картини подарували вдячні пацієнти», – каже господар оселі та люб’язно запрошує до столу, випити філіжанку кави. Смакуючи запашним напоєм, розглядаємо світлини сімейного фотоальбома, деякі уже пожовкли під плином літ, є й раритетні чорно-білі фото. На них дорогі його серцю люди – батьки, сестри, лікарі медичних закладів, в яких колись працював. Багато фотографій зі студентського життя. Ось студент Льонгин Гута з однокурсниками в «анатомці», на іншій – у студентському товаристві під час збирання картоплі…

«У батька були золоті руки – все йому вдавалося»

– Льонгине Володимировичу, ви навчалися в нашому університеті?

Льонгин ГУТА з однокурсниками на кафедрі патанатомії (1956 р.)

– Ні. Мої університети минули в Івано-Франківському медінституті, тоді це був Станіслав. До речі, цьогоріч у мене «невеличкий» ювілей – шістдесят років з дня, коли отримав диплом.

– Про медицину мріяли з дитинства?

– Більше мріяла мама. Вона чомусь вважала, що я маю стати або лікарем, або священиком, очевидно, тому, що ці професії були у великому пошанівку в селі. Я обрав перше.

– Але могли б не послухати та вчинити інакше?

(Зліва направо, сидять): дружина Любов, мама дружини Льонгина БУНОВСЬКА, Льонгин ГУТА, (стоять): донька Інна та син Олег (1978 р.)

– Ні. Знаєте, матуся та батько були для мене надзвичайно авторитетними людьми. Піти наперекір мамі я не міг, навпаки, дослухався її порад. Взагалі ж мої батьки, як сказав поет, це, як ті «два крила, що птаха тримають в небесній блакиті». І навіть зараз, коли маю вже своїх дітей, онуків і трьох правнуків, вони завжди поруч – у роздумах, на фото, у спогадах, я часто згадую про них, інколи подумки навіть запитую поради. Моя мама була надзвичайно доброю та чуйною людиною. Пригадалося, як 1942 року, а було це на початку жнив, гуцули спускалися з Карпатських гір і ходили у нас селом з надією, що хтось дасть шматок хліба чи якусь іншу поживність. І до нашого помешкання зайшла жінка з трьома дітьми. А нас також у сім’ї – троє. Мама, звісно, щось зібрала їм, щоб перекусили з дороги і раптом ця жінка каже: «Пані, візьміть мого сина, бо я не можу його прогодувати, він усе вміє робити, йому вже багато – 11 років». І мама погодилася. Але в усьому селі не знайшлося більше родини, яка б взяла на виховання дитину. Минуло кілька років, хлопчик повернувся до своєї домівки. Але одного дня, коли мої батьки будували хату в Івано-Франківську, мама якраз подавала батькові якісь балки, хтось кличе: «Мамо, мамо». Дивимося – вродливий юнак, пригледілись ближче, а то Василько, той хлопчик, якого мама врятувала від голоду.

– Якими вони були, ваші батьки? Де ваші родинні корені?

Льонгин ГУТА (серпень 1962 р.)

– Я народився 2 січня 1936 року у тоді ще Копичинецькому повіті, у селі Шидлівці на Збручі. Кому цікаво, то розповім, що Збруч розділяє Шидлівці на тернопільські та хмельницькі, так от я народився в тернопільських, які тоді належали Польщі. Це стародавнє село, яке вперше згадується ще 420 року. У сім’ї мого батька жили доволі бідно, крім нього, дідусь мав ще п’ятеро донечок. Аби якось допомогти родині, тато ще замолоду виїхав на заробітки до Канади й там працював на залізниці впродовж семи років. За цей час на батьківщині йому знайшли наречену, і він за згодою канадського роботодавця приїхав в Україну, аби одружитися та згодом повернутися. Але, знаєте як воно буває – не все, що плануєш, стає реальністю, життя вносить свої корективи. Моя бабуся не змогла прийняти рішення та відпустити доньку в далекі світи. Отож батько повернув канадському господарю квитки, які той придбав для нього, і залишився в Україні. Якщо сприймати таку історію з погляду сучасника, то, здається, нічого особливо немає. У батька були золоті руки – все йому вдавалося, столярувати особливо любив. Мав власні верстати, хату сам збудував, англійську досконало знав, хоча освіти мав лише два класи. Отож міг і себе, і сім’ю прогодувати та жити в достатку. Але всі плани перекроїла безжальна машина сталінських репресій, яка докотилася й до Збруча. 1939 року батька заарештували. Трагічна доля чекала й на татових сестер, двоє з них вийшли заміж по той бік Збруча, але одну з них разом з чоловіком розстріляли у ці криваві роки, а інша, хоча сама й залишилася живою, втратила чоловіка. Третя батькова сестра вийшла заміж за польського офіцера, на якого чекала сумна доля мучеників Катинської трагедії, її ж разом з двома дітьми вислали до Сибіру. За подібним сценарієм вдіяли й з сім’єю моєї мами. Усіх – і дорослих, й дітей відправили у край вічного холоду та необлаштованості, от тільки незрозуміло: за що? Справу батька ми й донині шукаємо, звертаємося до різних інстанцій, ніби й не відмовляють, але мовчать, усе покрито завісою таємниці. Втім, незважаючи на увесь трагізм цієї сторінки життєпису моєї родини, з’явився й світлий промінчик – 1946 року батько повернувся додому. Прийшов до хати чоловік у солдатській шинелі, і я його не впізнав, бо не бачив ніколи. Вже згодом батько розповідав: їх заарештували та вивезли до Сибіру, але в місцевих поселеннях мешкати не дозволили, тому вони викопували землянки в лісі й там облаштовували сяке-таке помешкання. Чому прийшов додому у військовій формі, бо у часи Другої світової Ванда Василевська організовувала в Сибіру польську армію, то батько з іншими чотирма ув’язненими й записалися добровольцями. Прослужив до завершення війни, а коли повернувся додому, його обрали секретарем сільської ради, але затримався на цій посаді недовго, бо згодом призначили на посаду директора промкомбінату у селі Пробіжна, отож наша сім’я переїхала туди мешкати. З 8 до 10 класу я навчався у середній школі в Пробіжній, але вже тоді мав власну копійку. Гроші заробляв написанням радянських лозунгів на транспарантах, які в ті часи були надзвичайно затребуваними. До завершення навчання у мене на рахунку в «Ощадбанку» назбиралася кругленька сума – 10 тисяч карбованців.

«Василь Шкробот був висококласним фахівцем, а для мене він став батьком у хірургії»

– І ось настав час вступати до інституту.

– Перша спроба виявилася вдалою, я мав гарні знання, отож, склавши вступні іспити, став студентом Станіславського медичного інституту. Навчання давалося легко, я із зацікавленням сприймав кожну нову дисципліну, і коли довелося обирати спеціалізацію, а тоді було лише три напрями – хірургія, терапія та гінекологія, то моїм вибором стала фтизіатрія. Якось звернувся до нас староста курсу та повідомив, що відкривається нова спеціальність, чи хтось хоче «записатися». Я й вирішив спробувати. І через якийсь час ще з одним випускником поїхав у Ворохту на чотиримісячну практику, а згодом нас скерували у село неподалік Коломиї. Там був медичний заклад, де лікували хворих на тубменінгіт, таких пацієнтів перебувало понад півсотню. Ця патологія була у ті часи доволі поширеною й ми щодня вводили хворим у спинномозковий канал стрептоміцин, який був тоді дуже ефективний. Після завершення стажування мені видали скерування на роботу.

– І місцем вашої праці стало…

Проректор ТДМУ, професор Володимир БІГУНЯК з колективом лікувально-діагностичного центру університету вітають доцента Льонгина ГУТУ з 70-річчям (2006 р.)

– … селище Гусятин, що в нашому краї. Коли приїхав туди, навіть не сподівався, що районна лікарня може бути таким популярним серед простого люду медзакладом, бо запозичувати досвід туди приїздили чи не з усього Радянського Союзу. В народі вона здобула назву Павлівської лічниці. Головним лікарем там був Василь Тимофійович Шкробот. Якби ви побачили, які черги хворих вишиковувалися до його кабінету. Коли у нього був прийомний день, то люди приїздили з усіх-усюд, переважно на фірах, бо у кого тоді була автівка, понад півсотні возів «паркувалися» біля лікарні. Люди діставалися з Хмельниччини, Львівщини, Івано-Франківська, Чернівців, Рівненщини. Життя у лікарні вирувало та дивувало мене, новоспеченого лікаря, своїми інноваціями. Вперше я побачив палати, які обладнали для лі- кування сном. Це було гусятинське ноу-хау – подовгуваті скляні ящики, в яких безперервно крізь невеликі отвори просіювалося просо, створюючи ілюзію дощу. Василь Тимофійович був і хірургом, і акушером-гінекологом, лікарів цих спеціальностей не вистачало. І ось одного разу він покликав мене до свого кабінету та запропонував перекваліфікуватися з фтизіатра на акушера-гінеколога, і я погодився. Так одразу доля подарувала мені нову спеціальність і чудового наставника. Василь Тимофійович був висококласним фахівцем, цікавився новими напрацюваннями в галузі хірургії. А для мене він став батьком у цій спеціальності. «Сьогодні буду оперувати я, – якось сказав мені, а ви спостерігайте, бо наступна операція буде вашою». Так і сталося, наступну апендектомію вже я проводив самостійно, а Василь Тимофійович «асистував» і спостерігав як я працюю. «Ви перший, кому за п’ятнадцять років Василь Тимофійович довірив оперувати», шепнула якось під час операції медсестра. Під його керівництвом я опанував усі можливі види оперативних втручань, які виконували в тодішній хірургії. До речі, син Василя Тимофійовича, Володимир Васильович Шкробот, який зараз є головним лікарем Тернопільської обласної клінічної психоневрологічної лікарні, перейняв у батька всі найкращі якості та риси – під його керівництвом заклад невпинно розвивається й модернізується. Наприкінці 1959 року Василь Тимофійович переїхав до Тернополя та будував пологовий будинок на Замковій. А мене облздороввідділ скеровував в районну лікарню у Копичинцях. Але біда. Місця терапевта для моєї дружини там не виявилося, на руках двомісячний син. Як бути? І ми приймаємо рішення їхати до Почаєва, де знайшлася для нас робота, ще й квартирою пообіцяли забезпечити. Щоправда, жити нам довелося в орендованому помешканні, бо тим, що обіцяли, ми поступилися лікарю, який мав інвалідність з війни. А згодом – нове місце праці у Зборівській районній лікарні, трудився там впродовж шести років.

Льонгин ГУТА з двоюрідними сестрами Марусею, Стефанією та Володимирою, двоюрідним братом Ігорем (Тернопіль, серпень 1954 р.)

– Як розпочалася тернопільська сторінка вашого життєпису?

– Сталося так, що головного лікаря Зборівської районної лікарні Станіслава Івановича Сташевського призначили керівником Тернопільської райлікарні, яка базувалася тоді у Великому Глибочку. Він й зініціював мій переїзд туди. Взагалі ж Станіслав Іванович був для мене не лише керівником, а й значимою людиною у моєму житті, прикладом людяності, доброчесності та співчутливості до проблем тих, хто його оточував. Як нині пригадую той день. Кличе він мене до себе у кабінет, глянув – а у нього в руках аркуш паперу. Як з’ясувалося, це був наказ, який він витребував у відділі охорони здоров’я про моє призначення у Тернопільську районну лікарню. «У вас дитина з інвалідністю, Льонгине Володимировичу, то, гадаю, що краще вам поближче до Тернополя, щоб синові було зручніше на процедури до лікарні добиратися, і школу неподалік знайдете». Я тоді не міг стримати сліз, розчулився дуже, це було так несподівано, але надзвичайно душевно. Розумів, що нелегко далося отримати те скерування, але Станіслав Іванович про це й словом не обмовився. А згодом, коли 1976 року в Тернополі збудували другу міську лікарню, то головний акушер-гінеколог області Надія Василівна Рижак запропонувала мені там місце завідувача гінекологічного відділення. Хвилювався, чи впораюся з таким навантаженням, бо це дещо вищий рівень надання акушерсько-гінекологічної допомоги, але вона запевнила, що вірить у мене. І я й справді робив усе заради того, щоб не розчарувати тих людей, які довірили мені цю ділянку роботи, хоча більше переживав за пацієнтів, бо їм не розкажеш, що акушерська практика завжди межує з високими ризиками для життя.

«Як нині, перед очима великий стіл, а за ним понад двадцять членів комісії»

– Незважаючи на високу завантаженість, ви вирішили спробувати власні сили й у науковій царині. Але чи гадали тоді, що станете науковцем, доцентом медичного інституту?

Льонгин ГУТА з другом Нестором ДЕМ’ЯНЧУКОМ з Бучача (на конференції у Харкові в листопаді 1967 р.)

– І гадки такої не мав, робота в стаціонарі забирала багато часу, але, як завжди, всі наші помисли та плани кардинально змінює його величність випадок. Так сталося й цього разу. В нашому університеті саме організовували факультет післядипломної освіти. 3 травня 1979 року заснували кафедру акушерства та гінекології, яку розташували на базі пологового будинку з гiнекологiчним відділенням другої міської лікарні та гінекологічного відділення обласного онкодиспансеру. Організувала кафедру доцент Гаяне Тигранівна Борсук. Це був перший двомісячний цикл навчання «Клінічне та оперативне акушерство», де навчалося вісім лікарів-курсантів з Тернопільської області. А у серпні почав працювати перший склад викладачів кафедри, очолити яку запросили професора Мікрону Борисівну Розуменко з Кривого Рогу. Всіх дивувало її дещо незвичне ім’я. Вона народилася Дюймовочкою, важила лише 800 грамів і мама, акушер-гінеколог, виходила її та назвала Мікроною. І ось одного разу, це було 27 листопада 1979 року, приходимо на п’ятихвилинку, а черговий лікар доповідає, що доправили вагітну жінку із села Горішній Івачів, в якої три дні тому ще вдома відійшли води, що спровокувало інфікування внутрішніх статевих органів. Коли я зайшов до неї в палату, сморід стояв такий, що санітарки повідчиняли вікна. І ось скликають консиліум, на якому були присутні три завідуючі відділеннями – Мікрона Борисівна, Гаяне Тигранівна та Анатолій Федорович і йде обговорення тактики видалення плода. Усі розуміють, якщо провести кесарський розтин звичним способом, то інфекція може спричинити перитоніт, а це загроза тяжких ускладнень аж до смерті. «Як будемо діяти?» – запитує Мікрона Борисівна. «Звісно, видаляти разом з маткою», – лунає у відповідь голос Гаяне Тигранівни. І тоді Мікрона Борисівна розповідає, що 1905 року німецький гінеколог запропонував екстраперитонеальний кесарський розтин. Цей метод й дозволить вирішити ситуацію. «Але ми жодного разу так не оперували, хто стане за хірургічний стіл?» – не здається Гаяне Тигранівна. «Операцію проведе Льонгин Володимирович, – впевнено відповідає Мікрона Борисівна, – я довіряю його кваліфікації. – Усе буде гаразд». І ось я вже в операційній, оперативне втручання провів вдало й жінку на десятий день виписали із здоровою дитинкою додому. До речі, коли вона через три роки прийшла знову народжувати до нас, то ніхто й не помітив післяопераційного рубця від кесарського розтину, вона успішно сама народила ще одну дитинку. Після цього випадку я ще провів майже сотню таких оперативних втручань, а у листопаді відбувся конкурс на заміщення вакантної посади асистента на кафедрі акушерства та гінекології й мене запросили взяти участь. Як нині, перед очима великий стіл, а за ним понад двадцять членів комісії – голова парткому, інші відомі особистості та науковці нашого університету. Мені задають розмаїті питання. Тодішній ректор Іван Ілліч Гетьман запитує російською: «А чому ви розмовляєте українською? Адже наша кафедра – всесоюзного значення і до нас приїздять з усього Радянського Союзу. Як, скажіть, ці люди мають вас розуміти?». Я сприйняв це як натяк на те, що мені вже не пройти конкурс і відповідаю: «Іване Іллічу, я закінчував таку ж радянську школу, як і ви, й також володію російською мовою». «Ви вільні, більше питань немає», – прозвучало у відповідь. Конкурс я б провалив, але втрутилася Мікрона Борисівна, яка занесла в партком протокол зборів кафедри, що рекомендує мене на цю посаду, відтак комісія прийняла позитивне рішення.

Під роботи Всесвітнього конгресу Українського лікарського товариства, присвяченого 100-річчю створення УЛТ (2010 р.)

«У відділення завітав секретар парткому й власноруч вручив наказ про призначення на посаду доцента»

– Кандидатську, присвячену питанням впливу шкідливих виробничих факторів на організм вагітних жінок Тернопільського бавовняного комбінату, розпочав писати 1982 року. Таку тему до мене ніхто й не досліджував у ті роки, тому й відповідної літератури з цього питання, по суті, не було. Втім, в одному з науково-популярних видань я знайшов оприлюднені дані досліджень, які проводили на острові Окінава в Японії. Так ось з’ясувалося, що місцеві мешканки – молоді жінки перед тим, як завагітніти виїздили з острова на три роки, бо вібрації та шум літаків під час злету негативно впливали на вагітність і плід. Я ж проводив досліди на щурах, возив їх на наш бавовняний комбінат, там вони піддавалися впливу усіх згубних чинників – пилу, шуму, вібрації та інших. Згодом проводили радіологічні дослідження та електронну мікроскопію видалених із щурів тканин плодів. Цією роботою займалися на кафедрі гістології та ембріології нашого інституту, зокрема, світлої пам’яті лауреат Державної премії України, професор Сергій Андрійович Сморщок і кандидат біологічних наук, а нині професор, завідувач кафедри гістології та ембріології ТДМУ Костянтин Степанович Волков, за що я дуже їм вдячний. Хочу зауважити, що показники виявилися не вельми втішними. Але захист, який відбувся 1985 року в Києві, пройшов успішно.

Через рік тодішній ректор нашого університету Іван Семенович Сміян викликає мене до свого кабінету й сповіщає, що можу обійняти посаду доцента на нашій кафедрі у гінекологічному відділенні обласного онкодиспансеру. Я відмовився, бо не міг залишити свого наставника та учителя Мікрону Борисівну, яка важко захворіла. І лише через три роки, коли вона вийшла на пенсію, я погодився. До мене у відділення завітав секретар парткому та власноруч вручив наказ про призначення на посаду доцента, я прийшов на нове місце праці у Тернопільський обласний онкодиспансер. Працював там з 1988 до 2001 року, а згодом продовжив наукову та викладацьку діяльність на кафедрі акушерства та гінекології №1 нашого університету. Коли ж відкрили лікувально-діагностичний центр ТДМУ, що на вул. Чехова, мене запросили до співпраці, проводив оперативні втручання, консультував пацієнтів. А коли він завершив свою діяльність, то місцем праці для мене стала приватна клініка «Медівіт».

«Я завжди розумів і поважав роділь, бо вони жертвують собою заради народження нового життя»

– Цікаво, а чи передалася ваша любов до медицини дітям?

– Так. Радий з того, що донечка Інна Леонідівна Ясиновська обрала мою професійну стежину, закінчила Тернопільський медінститут, трудилася в Тернополі педіатром, а зараз мешкає у Торонто, працює в клініці репродуктивної медицини лікарем УЗД-діагностики. Вона дуже любляча донька, піклується про нас з дружиною, телефонує щоднини, розпитує про здоров’я. Син у медицину не пішов, працює в ТНЕУ інженером-програмістом. Щоправда, його донька, а моя онучка Любов Сагайдак, також обрала професію лікаря. Я не наполягав, щоб вони обирали акушерство, бо, на мій погляд, ця спеціальність більше пасує чоловікам, які терплячіше ставляться до жінки в пологах. Мені здається, що я завжди розумів і поважав роділь, вважаючи їх Божими творіннями, бо вони жертвують собою заради народження нового життя.

– Що для вас було найголовнішим?

– Усвідомлення того, що ти зробив все, що від тебе залежить, для порятунку людського життя.

Кажуть, що життя – це особливе мистецтво, в якому всі люди актори. От тільки ролі у кожного різні. Хтось намагається заглибитися у себе, а комусь хочеться відгородитися від світу, або ж, навпаки, підкорити ввесь Всесвіт. Втім, є люди, які ніби сонячний промінь світять, торуючи шлях іншим. Це, напевно, і є їх особлива місія на цій Землі, якою Всевишній нагороджує тих, хто з честю витримав усі життєві випробування. Доцент Льонгин Гута – один з них…

Лариса ЛУКАЩУК

Поділитись:Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterShare on LinkedInEmail this to someonePrint this page