Доцент Василь Пришляк: «Моє життя віддане медицині»

Учора відійшов у вічність Василь Дмитрович Пришляк. Кілька днів тому ми зустрілися з Василем Дмитровичем і підготували інтерв’ю з ним. Тернопільщина втратила справжнього лікаря та патріота, людину, яка жила медициною та своєю країною. Його головною заповіддю були слова: «Любити пацієнта,  як свого ближнього». Хай з Богом спочиває!

«Мої батьки, аби я не пропускав занять, віддали мене на навчання до директора школи»

– Василю Дмитровичу, кажуть, скільки б людині не було років, вона завжди думками повертається на свою малу батьківщину, в ті місця, де минуло її безтурботне дитинство та мрійлива юність. Де ж ваші родинні корені заглиблені?

(Зліва направо, сидять): сестра Ганна, батько Дмитро Гнатович, племінниця Оля, мама Ксенія Федорівна, сестра Софія, (стоять): Василь ПРИШЛЯК, Василь БАБ’ЯК (1952 р.)

– Рідна земля та батьки передали мені у спадок одвічні цінності – любов та повагу до праці. І все моє життя минуло в труді, я навіть не уявляв, що може бути інакше.

Народився я на Старий Новий рік, 14 січня 1929 року у селищі міського типу Козлові. Мої батьки були селянами, ми мешкали на хуторі Грицайка, який мав 90 дворів. У глиняній хатинці з невеличкими віконцями, схожій на Шевченківську, взимку було так холодно, що вода у відрі замерзала. Життя було дуже важким. Моя родина не належала до багатих, але мала два гектари землі, корову та конячку. От і вся господарка. Нас, дітей, у сім’ї було троє: найстарша сестра Софія, вона нещодавно померла, сестра Ганна, якій нині 92 роки, вона мешкає у Тернополі, та я – наймолодший. Коли мені виповнилося два місяці, батько, пройшовши медичну комісію, продав худобу, шмат поля та реманент, зібрав гроші й подався на заробітки до Канади. Там його чекала важка робота, він працював спочатку у шахтах, а згодом на залізниці та фабриці, де виготовляли брикет. Літньої пори він трудився на

Василь ПРИШЛЯК – курсант військового училища (1953 р.)

жнивах, бо там платили кращі гроші. Взагалі тато був великим працелюбом. Казав: «Канада – це золота країна, але й цента ніхто задарма не дасть». Мама ж доглядала за нами. Пригадую, як щоранку, вона ставила нас на колінця перед образами й ми разом молилися, промовляли дитячими устами «Отче наш», «Вірую» та просили Господньої ласки. Свої університети я розпочав у сільській школі на нашому хуторі, де навчання велося польською мовою. Зранку із сьомої до одинадцятої за варшавським часом навчалися учні першого та третього класу, а з одинадцятої й до четвертої – діти другого та четвертого класу, бо було лише одне приміщення. На все життя запам’ятав, як одного разу запізнився на урок, хоча був дуже відповідальним. Постукав у двері, відчинив і з вітанням: «Слава Ісусу Христу», як наставляли батьки, зібрався сісти за свою парту, але вчителька зі злим криком чомусь не дозволила навіть зайти. Я зробив ще одну спробу, бо гадав, може, одяг на мені не так сидить, глянув, що торба з книжками на місці, але знову: «Вийсьць за джві» (укр. «Вийди за двері»). І я з того розпачу розплакався. Це почув господар в іншій половині хати, бо школа винаймала в нього приміщення, й запитав мене, як я вітаюся з вчителькою. Потім і каже: «Ти спробуй привітатися «Нєх бендзє хвальони Єзус Христус» (укр. «Хай буде слава Ісусові Христу»), що я й зробив. А вчителька до мене: «Сідай!». Цей випадок є яскравим свідченням того, як польська влада ополячувала місцеве населення та з яким презирством ставилася до української мови й українців. Відтак я вже навчався, як у нас тоді говорили, за «перших совітів», уже було два вчителі, уроки вели українською, 1941 року я закінчив четвертий клас. Ми тішилися, що мали змогу навчатися рідною мовою.

(Зліва направо): дружина Катерина, донька Наталя, син Юрій, Василь ПРИШЛЯК (1966 р.)

До п’ятого класу я пішов вже за німецької окупації, але, оскільки вона тривала понад три роки, то школу закрили. Щоправда, мої батьки, аби я не пропускав занять, віддали мене на навчання до директора школи, тож я ще з трьома хлопчаками займався в нього приватно. Він жив бідно, а грошей у батьків не було, зійшлися на тому, що розраховувалися продуктами з власного господарства – маслом, сметаною, сиром. Усіх предметів директор, ясна річ, не міг осилити з нами, але так я провчився до сьомого класу. 1943 року нас відвезли до Тернополя й ми склали іспити, щоправда, отримали довідки, а не атестати, але вони давали нам право вступати до гімназії. І цього ж року я став учнем третього класу Української гімназії в Тернополі. Навчався з великим зацікавленням, але й вимоги були високі. Більшість викладачів мали дипломи Віденського, Варшавського університетів. Щонеділі ми організовано ходили на службу Божу до церкви, що у середмісті.

«Удень працював, а вечори просиджував за підручниками, збирався вступати до військово-медичної академії»

Хата, в якій народився Василь ПРИШЛЯК

– Як з’явилася ідея піти в медицину?

– Мрія стати лікарем з’явилася значно пізніше, але якісь моменти з життя, пов’язані з медициною, фіксувалися вже в дитячій пам’яті. Пригадую, лікаря в Козлові, як нині його називають, сімейного. Але той був майстром на всі руки – і рентгенограму зробити, і зуб видалити – усі до нього. До речі, будинок, де він провадив прийом хворих, й донині зберігся. Згадалися довоєнні часи. Якось захворіла наша сусідка, а тата попросили відвезти її до Тернополя. Батько запряг коні, постелили на віз сіна, кинули перину та подушку, поклали хвору та й поїхали. Мене взяли, щоб я стеріг коней, коли приїдемо до міста. Дорога була хоч і не далека, лише 25 кілометрів, але важка, хвора стогнала, стікала потом і дуже мучилася. Коли приїхали до лікарні, що на вулиці Шпитальній, то доктор оглянув її, але наказав повертатися додому, бо жінці вже нічим не зарадиш. Удома сусіди вже хату їй збиралися побілити, бо готувалися до найгіршого. Та хвора подолала недугу, і навіть прожила ще 30 років, пережила мого батька, свого чоловіка. Мене ж цей випадок навів на роздуми, а чому лікар відмовив і ще й узяв 10 злотих за прийом, коли були шанси на життя. Отже, не така вже й сильна польська медицина. Це мене вразило й дещо засмутило, бо зростав я співчутливим до чужої біди. Батьки навчали жити за заповідями Божими, любити ближнього, як самого себе. Згодом, збагнув, що це для лікаря головне. Хоча й вимогливості до себе та педантизму мені не бракувало.

Василь ПРИШЛЯК з однокурсниками (1957 р.)

У повоєнні роки я продовжив навчання в Бережанському педагогічному училищі, це було вимушене рішення. Іншої альтернативи в ті часи, коли односельці працювали за 200 грамів хліба чи за трудодні в колгоспі, просто не існувало. Згодом мене забрали на чинну службу. Всіх, хто із Західної України, намагалися заслати у найвіддаленіші куточки Союзу. Я потрапив до Таджикистану, служба в ті часи тривала чотири роки. Потім вступив до Омського військово-медичного училища. Коли закінчив навчання, то мене скерували на роботу в групу радянських військ у Німеччині. Призначили мене старшим фельдшером, начальником аптеки прикордонної застави. Через рік мене перевели у військовий госпіталь старшим операційним фельдшером. Удень працював, а вечори просиджував

Перший випуск Тернопільського медінституту. У лавах випускників і Василь ПРИШЛЯК (перший ліворуч), 1963 р.

за підручниками, збирався вступати до військово-медичної академії, що у Ленінграді. Вірив, що досягну свого, бо відмінні оцінки в дипломі, та й служба в армії – тоді також чималих переваг додавали. Втім, старші колеги розвіяли всі мої наміри, мовляв, сільському простому хлопчині важко буде змагатися з дітьми генералів і високих армійських чинів, тим більше – вихідцю із Західної України, бандерівського краю. Начальник госпіталю мені допоміг демобілізуватися, хоча я мав ще відслужити після училища чималий термін – 20 років, і я повернувся додому. Це був 1957 рік. У Тернополі саме відкрили медичний інститут. Отож вирішив спробувати. Склав один іспит із хімії й мене зарахували студентом першого курсу, бо мав пільги як військовослужбовець. Не можу навіть нині словами передати, який я тоді був щасливий, радість переповнювала. Важко далися мені знання, бо ночами не спав, готувався, але й досягнув того, про що мріяв роками.

«Моїм гаслом стали слова: «Книжка до хворого та книжка після хворого»

Асистент Василь ПРИШЛЯК проводить практичне заняття зі студентами 3 курсу (1968 р.)

– Так ви стали студентом медичного вишу.

– Мене одразу обрали старостою курсу й усі шість років я з великою відповідальністю ніс цю службу. Для нас, тодішніх студентів, ТДМІ був справжньою альма-матер, вчився з великим бажанням, з підручниками не розлучався. Наприклад: дали на опрацювання якусь тему, а вона, як відомо, розділена на кілька практичних занять, то я вдома самостійно усе зводив докупи, старався підготувати цілісно тему, щоб краще запам’ятовувалося. Вдячний долі, що подарувала мені чудових викладачів. Це талановиті науковці, неординарні постаті медичної науки – професор Юрій Теофілович Коморовський, професори Іван Олександрович Мельник, Еммануїл Наумович Бергер. І поза усілякими сумнівами – перший ректор ТДМІ Петро Омелянович Огій, який для нас став батьком. Це насправді легендарна постать нашого університету, він був дуже близький до студентів. Уявіть, що ректор приходить на якісь збори в групу, а бо ж міг зустрітися з нами будь-коли, якщо виникала потреба. Пригадую випадок, який нині можна вважати дещо дивним, але то є чиста правда. Якось

Василь ПРИШЛЯК з донькою Наталею (1982 р.)

мені повідомили з дому, що наша корова загинула. Для мами це була велика трагедія, бо, по суті, втратили годувальницю. Я поділився цією бідою зі студентами, дійшло й до викладачів. Дізнався про це й Петро Омелянович, викликав мене тоді до свого кабінету та каже: «Пиши заяву на матеріальну допомогу». Я написав, він наклав резолюцію зі словами: «Це частина грошей, щоб батьки доклали й змогли купити корову». На той час видана матеріальна допомога дорівнювала розміру двох підвищених стипендій. Ось така це була людина. Якось ми запросили його на ювілейну зустріч з приводу десятиліття нашого випуску. Він тоді вже у Києві працював, але не лише приїхав до нас на свято, а ще й ведучим «попрацював» на банкеті. Говорив винятково українською, хоча серед медичної спільноти переважала російська, бо то були радянські часи, але він на це не зважав. Одним словом, людина великої душі. Я ще довго підтримував стосунки з його родиною, сестрою та дружиною брата.

– Яку ж спеціальність вирішили обрати?

Доцент Василь ПРИШЛЯК веде науковий гурток (1999 р.)

– Звичайно, хірургію. Я так міркував: спеціальність мені подобається, досвіду трохи є, бо працював операційним фельдшером в армії й знав увесь інструментарій, умів підготувати шовний матеріал, провести стерилізацію. Але моїм планам не судилося зреалізуватися, і про це анітрохи не шкодую. На старших курсах ми розпочали практику в клініці, отож я побачив роботу хірурга, так би мовити, ізсередини та зрозумів, що хірургія доволі «залежна» від багатьох чинників спеціальність, у тому числі й від того, хто навчає тебе. Бо не відомо, чи зможеш ти зацікавити свого наставника як учень, чи повірить він у тебе й захоче передавати свої знання, чи зможеш, зрештою, оволодіти мануальними навичками, які дуже важливі у хірургії. Отож, зважаючи на вік, а мені вже було 32 роки, вирішив обрати терапевтичну спеціальність, бо вона дає більше простору для самостійності, лише від тебе залежить процес роботи з пацієнтом. Моїм гаслом стали слова: «Книжка до хворого та книжка після хворого». Це означало, що теорія та практика в моїй роботі нерозривно пов’язані. Колись терапевтична спеціальність не була розділена, як тепер. Це вже у 70-х роках виокремилися окремі напрямки. І я обрав один з найважчих та доволі «авторитетних» – кардіологію. Взагалі ж легкого хліба ніколи не шукав, звик у житті покладатися на власні сили, не сподіваючись на когось. У мене була чітка мета – освоїти кардіологію та досягти успіхів. Отож розпочав інтенсивне навчання, освоїв інструментальні методи дослідження, навчився проводити електрокардіографію.

«Усі лабораторні дослідження проводив сам, лаборантів не вистачало»

– Куди ж закинула доля здобувати «свій хліб»?

– Після випуску мене рекомендували на наукову роботу, але щоб працювати на клінічній кафедрі, потрібний був стаж у практичній медицині. До того часу в мене вже з’явилася сім’я, дружина працювала в одній з тернопільських шкіл, «шукати долі» в інших краях не наважився, тож влаштувався лікарем у фізкультурний диспансер. Через рік потрапив в клінічну ординатуру, допоміг Петро Омелянович. Коли прийшов до нього на прийом, він і каже: «Хочете залишитися, будь ласка, але якщо через два роки буде дисертація на чернетці, то можете розраховувати на асистента». Мене ця звістка дуже потішила, здавалося ніби виросли крила. Не мав ні неділі, ні вихідних, з головою поринув у роботу, просиджував у бібліотеках, навіть до Москви в університетську книгозбірню їздив, і виконав це завдання. Так розпочалася моя кандидатська робота. Її керівником призначили мого інститутського вчителя – професора Івана Олександровича Мельника. Багато досвіду та знань щодо методик вивчення згортальної системи крові передав мені асистент Валентин Андрійович Жулкевич. Він саме працював над темою згортальної системи крові – це був великий простір для наукових досліджень у ті часи. Всі лабораторні дослідження проводив сам, лаборантів не вистачало, тому годинами просиджував у лабораторії. Пригадую, потрібно було зробити дослідження за 21 показником згортання крові, а це займало багато часу. Наукової літератури також було обмаль, тому я вдався до іноземного досвіду. Тут дуже згодилося моє знання польської мови, я самостійно переклав найкращу монографію польського науковця Стефана Немировського «Згортальна система крові» й дещо використав у своїй кандидатській роботі. Зокрема, я вивчав згортальну функцію крові у хворих з цукровим діабетом, в яких найчастіше зустрічаються інфаркти міокарда, тромбози. Захистив дисертаційну роботу у Вінницькому медичному інституті ім. М. І. Пирогова та отримав звання кандидата медичних наук, отож на кафедру пропевдетичної терапії я прийшов уже на посаду асистента. Це був час, коли я сам навчався та студентів навчав. Так розпочалася ще одна сторінка життя – викладацька робота. Керівництво інституту мені довіряло, бо знали, що я ретельно готуюся до занять. Відтак 20 років пропрацював доцентом кафедри шпитальної терапії в другій міській лікарні, водночас й курував кардіологічну службу Тернополя. Для мене цей досвід став великою школою практичної кардіології. Саме в цей час я сформувався як педагог і клініцист вищої категорії. Вибудував свою, особливу модель стосунків лікаря та пацієнта, які виходили далеко за часові межі клінічних протоколів і настанов. Вважав, що пацієнт – це «біблійний ближній», отож мав кожного хворого детально обстежити, з’ясувати причини виникнення хвороби, фактори ризику, а згодом надати певні рекомендації щодо харчування, фізичного режиму, вживання ліків. Завжди детально розповідав, що можна очікувати від такої недуги, чим загрожують ускладнення, як утримувати «свій» холестерин у нормі. Всі поради занотовував на аркуші паперу та вручав хворому під час візиту. Щоправда, відчував, деяких знань мені не вистачає, зокрема, з клінічної фармакології. Вже тоді я замислювався, як серед розмаїття медичних препаратів для лікування серцево-судинних недуг обрати саме той, який допоможе пацієнтові, бо ж маємо лікувати хворого, а не хворобу. В ті часи у Союзі клінічну фармакологію вивчали лише в єдиному ВНЗ – Московському медінституті. Я взяв літню відпустку та, по суті, з власної ініціативи поїхав на місячне стажування до Москви, погодивши свої дії з керівництвом кафедри. Нелегко було освоїти за такий короткий час величезний обсяг матеріалу, але я запозичив досвід колег, багато привіз навчальної літератури. Цікаво, що через рік чи два вийшов наказ міністра охорони здоров’я ввести в усіх медичних ВНЗ Радянського Союзу цю дисципліну, бо в іноземних дипломах вона була давно, а в нас – ні. Хтось з колег згадав, що я був на цих навчаннях, бо шукали викладача, і навчальний відділ нашого університету доручив мені створити навчальну програму з клінічної фармації та викладати новий на той час предмет – курс клінічної фармакології. На мій погляд, без знань фармакології клініцисту не обійтися, це той камертон, який визначає найбільш високий тон серед широкої гами фармпрепаратів. Знання клінічної фармакології для лікаря-інтерніста – це як золоті руки для хірурга, вартість яких – безцінна.

Під час церемонії вручення нагороди «Людина року Тернопілля-2012»: доцент Василь ПРИШЛЯК (у центрі), ректор ТДМУ, член-кореспондент НАМН України, професор Леонід КОВАЛЬЧУК (четвертий ліворуч), один з організаторів цього конкурсу Володимир ПЛАСКОНІС (крайній праворуч)

– Чимало добрих справ ви зробили й для студентів, лікарської спільноти, мешканців міста як громадський діяч.

– Громадська діяльність супроводжує мене чи не все життя. Вона так переплелася з лікарською роботою, що її важко вже й виокремити. Розпочав, коли ще був студентом, а згодом, коли працював в інституті, то очолював профспілковий комітет, щоправда, тоді ця робота була на громадських засадах, тобто неоплачувана. Надавали матеріальну допомогу працівникам інституту за особливих сімейних обставин. Також у мене була посада, якої зараз, напевно, вже й немає – відповідальний за навчання лікарів-інтернів у Рівненській області. Кілька років працював відповідальним секретарем приймальної комісії інституту. З відродженням незалежності України активно долучився до громадського життя – мене обрали до складу Тернопільської крайової ради українського лікарського товариства. А з 2000 року з легкої руки мого однокурсника, професора Михайла Антоновича Андрейчина я є членом Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка. Підготував дві наукові статті щодо виконання настанов Кобзаря, присвячені його ювілею, а також оприлюднив цікаві матеріали про учасників національно-визвольного руху мого рідного хутора Грицайка, опубліковані в книзі із серії «За тебе, свята Україно» до 65-річниці УПА. Все своє життя я намагався донести до людей інформацію про здоровий спосіб життя, тому часто виступав на обласному радіо з виступами «Здорове серце – радісне життя», «Аспірин – таблетка, яка рятує життя», на телебаченні, в пресі, зокрема, й у «Медичній академії». Приємно, що й люди оцінили мою діяльність. Моє ім’я внесено до Тернопільського енциклопедичного словника, бібліографічного довідника «Українські лікарі».

«Життєва дорога та роки – подаровані нам Всевишнім, але в наших силах прожити їх немарно»

Доцент Василь ПРИШЛЯК з правнуком Данилком (2015 р.)

– Яке головне кредо чи постулат вашого життя?

– Їх багато. «Лікарів-пенсіонерів не буває», «Лікарська професія – на все життя», «Лікар – вічний студент». Дуже вдячний батькам, які привчили мене до праці. Все моє життя минуло у труді, якщо я розпочав якусь справу, то мав обов’язково її завершити, так веліли батьки. Мій трудовий стаж – 68 років, з них медичний складає – 62 роки, в тому числі педагогічний – 39 років.

– Що приносить вам найбільше радощів у житті та дає натхнення?

– Те, що мою працю оцінили люди та держава. Я маю заслужені нагороди – звання «Відмінник охорони здоров’я», «Заслужений лікар України», медаль «Ветеран праці» та «Захиснику Вітчизни». Серед багатьох подяк і грамот за сумлінну працю – й Національна медична премія, мене визнали лауреатом конкурсу «Людина року». Дуже цінні для мене відзнаки й привітання на день народження від ректорату та колег з ТДМУ.

Зрозуміло, що життєва дорога та всі роки – подаровані нам Всевишнім, але в наших силах прожити їх немарно, а для рідних, інших людей, особливо, коли ти лікар. Виховали з дружиною Катериною двох дітей. Маю трьох онуків. Тішуся, бо моя професія передалася вже трьом поколінням – донька, Наталія Василівна Грималюк, – доцент ТДМУ. Обидві онуки – за фахом лікарі. Онучка Катерина Алексевич – асистент ТДМУ, працює в університетській лікарні, друга внучка, Катерина Кицай, навчається в аспірантурі за терапевтичною спеціальністю. Наймолодший онук Ігор за фахом – інженер. Маю двох правнуків. Зараз мною опікується донька, ми часто спілкуємося, ділимося новинами, «розбираємо» клінічні випадки, я її називаю моїм земним янголом-охоронцем. У часи, коли працював в інституті, відвідав з екскурсійними турами багато країн – побував в Чехії, Індії, Єгипті, їздив, щоб подивитися світ, збагатити себе, а також розповісти про цікаві подорожі студентам. Але моїм головним натхненником була й залишається кардіологія, це той простір пошуків і відкриттів, який я присвятив людям.

Лариса ЛУКАЩУК