Доцент Валерій Дідух: «Основа щастя – любов і праця»

Доцент кафедри медичної фізики та лікувальної діагностики ТДМУ, член обласного літературного об’єднання при Тернопільській обласній організації Національної спілки письменників України Валерій Дідух щасливо поєднує талант науковця й педагога з даром поета та краєзнавця. В його науковому доробку – дві монографії з фізики, одна – одноосібна, та 9 підручників і посібників, написані в співавторстві, майже 70 наукових статей. Найважливіші з них опубліковані в «Українському фізичному журналі». Також Валерій Дмитрович є автором 12 історико-фольклористичних книг (з них – 5 монографій) та 12 поетичних збірок, що руйнує міф про непоєднуваність любові до точних наук і літературного таланту.

Сьогодні доцент Валерій Дідух – гість редакційної «Вітальні». Наша розмова – про важливі віхи біографії Валерія Дмитровича, про те, як увійшли в його життя фізика й лірика, про улюблену роботу та людей, які залишили в душі теплі спогади, про родину – його надійну опору, джерело наснаги й сил.

«Час із днів, неначе з пазлів, викладає картину життя»

– Валерію Дмитровичу, період дитинства відіграє важливу роль у житті людини. Ваше ж дитинство припало на нелегкі післявоєнні роки. Як знайшли ви свою стежину в житті та улюблену професію.

– Закономірне й випадкове, вічне й тимчасове – субстанції того, що ми називаємо долею, яка супроводжує нас упродовж життя. Час із днів, неначе з пазлів, викладає картину життя, ними ж устеляє дорогу і рокам, і долі.

Батьки Валерія Дідуха – Дмитро Степанович і Марія Василівна з невісткою Зоєю та внуками (с. Ярунь, 1984 р.)

Я народився 1946 року в старовинному мальовничому містечку Ярунь на Житомирщині в сім’ї Дмитра та Марії Дідухів, чим дуже порадував свого брата Леоніда, старшого за мене на 6 років. Ярунь, як і Тернопіль, відоме з 1540 року. Те, що коріння древа мого роду сягає глибини віків, засвідчує моє прізвище. Ще у праслов’янські часи дідухом називали необмолочений ритуальний сніп жита або пшениці, зв’язаний з найкращого колосся, який на завершення жнив вручали найвродливішій дівчині, а саму її – з піснями та іграми несли до хати господаря. У хаті дідуха ставили на покутті й там він стояв до того часу, доки не обсіються на зиму, а у деяких місцевостях і до свята Коляди, тобто до народження молодого Сонця. Відомий знавець минувшини В. Скуратівський зазначає, що дідух – це дідівський дух чи дух дідів, тобто всіх попередників роду.

Моєю любов’ю в старших класах були фізика й шахи. Інтерес до фізики прищепив брат Леонід, на той час – студент фізичного факультету Львівського університету, а нині – відомий вчений, доктор фізико-математичних наук, професор. Завдяки книжкам, які були вдома і які привозив Леонід, цей інтерес поглиблювався й розвивався. Моїми улюбленими були «Занимательная физика» Я. Перельмана, «Атомное ядро» М. Корсунського, «Элементарные частицы» Гелла-Мана, «Физика» Л. Эллиота та У. Вілкокса, «Математическая смекалка» Б. Кордемського, «Книга юного радиолюбителя», журнал «Юный техник». Завдяки їм, а також збірнику задач підвищеної складності з фізики В.Зубова та В. Шальнова, я збагнув, наскільки складною та захоплюючою є ця наука й уже у 8 класі вирішив пов’язати з нею своє майбутнє. Був учасником обласної олімпіади «Юний фізик». Проте вчитель фізики байдуже спостерігав за моїм захопленням, а коли я одного разу захотів похвалитися своїми знаннями, набутими з книжок, сказав незадоволено: «Дідух, те, що ти знаєш, я вже давно забув».

Валерій ДІДУХ (ліворуч) з братом Леонідом у вишиванках (м. Корець Рівненська область, 1950 р.)

Джерелом поповнення знань були також добре укомплектовані районні бібліотеки для дітей та дорослих, які містили і рідкісні видання та всі можливі журнали, серед яких – «Шахматы в СССР». У бібліотеці вже через п’ять років після за-кінчення війни нараховували понад шість тисяч книжок. Запам’яталися «Избранные произведения» Р. Декарта, твори Дж. Лондона (особливо мене вразило оповідання «Мексиканец»), «Останній з могікан» і «Слідопит» Ф. Купера, «Час сподівань і звершень» Н. Рибака, «Два капитана» В. Каверіна… Та улюбленими стали «Двенадцать стульев» і «Золотой теленок» Ільфа і Петрова, «Герой нашего времени» М. Лермонтова, «Отцы и дети» І. Тургенєва.

Після восьмого класу на час шкільних канікул я влився в лави «революційного, передового та свідомого» робітничого класу – працював на цегельному заводі, перевозячи вагонетки з цеглою.

Навчаючись у старших класах, вечорами крутив ручку детекторного приймача і, притискаючи навушники, слухав «Голос Америки» та «Бі-Бі-Сі». Антеною служив дріт, натягнутий між хатою й сараєм, а заземленням – дріт, припаєний до закопаного в землю відра.

Неординарною особистістю був наш директор школи – майбутній академік, доктор педагогічних наук, професор Степан Якимович Дем’янчук. Його іменем нині названа одна з вулиць у Рівному. Завдяки директорській турботі про розвиток шкільного спорту команди з волейболу, баскетболу, футболу й гандболу неодноразово перемагали на різноманітних змаганнях, в яких я теж брав участь. У школі була створена виробнича бригада. Очолював її Володимир Нікітюк, а я був одним з ланкових. 1964 року шкільна бригада Ярунської школи за видатні успіхи у вирощуванні кукурудзи, буряків і картоплі посіла друге місце серед шкільних бригад тодішньої УРСР і була нагороджена трактором.

Завдяки Степанові Якимовичу учні школи відвідали Мінськ, Ленінград, Москву. Подорожували на вантажній машині, в кузов якої накидали сіна. Незабутні враження залишили відвідування музеїв, ночівлі в білоруських лісах. Директор дуже любив футбол та організував поїздку в Москву, щоб школярі не лише відвідали музеї Білорусії та Росії, а й побували на матчі «Динамо» Москва-«Динамо» Київ.

Валерій ДІДУХ під час перепочинку в екскурсії до Мінська та Москви вирішив зіграти в шахи з вчителями (1963 р.)

Упродовж трьох років я від-відував секцію з класичної боротьби в будинку культури і 1964 року посів перше місце в обласних змаганнях на першість товариства «Колгоспник».

Залишилися в пам’яті наші розмови з вчителем арифметики Олексієм Семенцем, вчителем фізкультури Володимиром Пелехом, вчителем музики Іваном Желєзньовим, вчителем російської мови та літератури Степаном Кравчуком, лаборантом Карлом Герасимовичем – фотолітописцем школи. Яскравими особистостями були вчитель географії Олександр Горбань і його дружина, вчителька англійської мови Поліна. Впродовж років, приїжджаючи зі Львова додому, відвідував їх.

Наш клас був дуже дружним, але, як кажуть, «иных уж нет, а те далече». З тими, хто залишився, спілкуюся й досі. 2014-го ми відзначили 50-річчя з часу закінчення школи. Володимир Нікітюк і Тамара Якубовська стали співавторами книжки «Історія містечка Ярунь і його околиць до середини ХХ ст.».

«З народженням Незалежної України неочікувано для себе та оточення почав писати вірші»

– Моє захоплення літературою почалося з поезій Сергія Єсеніна. З його творчістю позна-йомився на уроках російської літератури, які цікаво проводив Степан Кравчук. Та лише з народженням Незалежної України я, неочікувано для себе та оточення, почав писати вірші. Коли вони заповнили зошит, мій добрий приятель, завідувач кабінету української мови Інституту вдосконалення вчителів Василь Гоцуляк передав його відомому українському поетові, харизматичному Борисові Демкову, який надрукував мої вірші та дав їм схвальну оцінку. 1995 року вийшла моя перша поетична збірка з передмовою Бориса Демкова «Кванти думок». Її прорецензував в австралійській газеті «Вільна думка» знаний у світі письменник, поет, літературознавець Дмитро Нитченко. Вказавши на певні недоліки збірки й помилково назвавши мене кандидатом філологічних наук, Дмитро Васильович зазначив, що ця книжка корисна для нашої літератури. Її появі на світ завдячую уродженцю Житомирщини – Володимирові Кравчуку. Вартість 2000 примірників склала 70 мільйонів купоно-карбованців. Тоді за них можна було купити десяток яєць.

«Кванти думок» проклали дорогу дванадцяти наступним збіркам, в яких віддзеркалюються часи минувшини, проблеми сьогодення, одвічні духовні прагнення людини, любов до жінки, до отчого краю, до України.

– І все-таки Ви не присвятили себе письменництву.

– Любов до фізики переважила й привела мене до Львівського університету, куди я вступив після закінчення школи 1964 року.

«Марксистсько-ленінські «науки» не сприймав ні розумом, ні душею»

– Якими згадуються студентські роки?

– Мене призначили старостою групи, а у факультетській газеті моє прізвище було в списку студентів, які найкраще склали колоквіум з математики, що його проводив доцент Омелян Бобик. Я добре зарекомендував себе на практичних заняттях з розв’язування задач з вищої математики, аналітичної геометрії й фізики. Улюбленою дисципліною була «Математична фізика» – стик фізики та математики. У підготовці до занять з математики допомагав «Збірник задач з вищої математики» П. Дюбука. Досі зберігаю його в домашній бібліотеці.

Каменем спотикання натомість були марксистсько-ленінські «науки». Не сприймав їх ні розумом, ні душею. Аналогічне ставлення було і в мого брата. Екзаменатор з історії КПРС якось сказав Леоніду: «Может, ты и будеш физиком, но советским физиком – никогда». Пророцтво збулося після розпаду Радянського Союзу.

Валерій ДІДУХ разом із співробітниками кафедри іноземних ТДМІ на копанні цукрових буряків (1980 р.)

Дружні, довірливі стосунки в мене склалися з одногрупниками Ростиславом Петрашком та Орестом Гурієм. Перший був родом зі Львова, другий – з одного із сіл на Львівщині. Серед студентів першого курсу було багато росіян, дітей військових, а в моїй групі навчалася донька одного з начальників органів НКВД. І ми вели палкі дискусії про Україну, про мову. Мабуть, перекази про ті розмови лягали на стіл секретаря парткому факультету, який викладав «оптику», і це позначилося на моїй оцінці з цієї дисципліни на екзамені.

До занять готувався в університетській книгозбірні та бібліотеці фізичного факультету. Відвідував секцію самбо, був переможцем у своїй вазі серед самбістів інших факультетів університету, брав участь у змаганнях на першість вишів Львова.

Незабутнє враження залишили лекції та практичні заняття, які проводили професор Ігор Юхновський (нині академік), майбутні члени-кореспонденти Академії наук, доцент Ігор Стасюк, професор Корній Товстюк. Під час підготовки до іспиту з квантової механіки Ігор Рафаїлович Юхновський дозволяв користуватися додатковою літературою, а вже опитування супроводжувалося класичним: «Чому?», «Звідки?», «На основі чого?».

Про Корнія Товстюка пізніше дізнався, що він був у складі Буковинської похідної групи мельниківців, яка на початку 1941 року прибула до Києва. На семінарських заняттях він, по суті, не користувався дошкою, а пояснював фізику «на пальцях». Із становленням незалежної України написав поему про боротьбу та героїзм бійців УПА.

Дуже приязні стосунки склалися у мене з аспірантом Олександром Гудзем. Одного разу зустрілися неподалік обласної бібліотеки. Олександр розповів про вірш у газеті «Радянська Україна», в якому якийсь канадієць вихваляв радянську владу, й додав: «Зайди в бібліотеку, прочитай, бо газету цю вилучать, адже з початкових літер кожного рядка складається заклик до повалення існуючого режиму».

Переконаний, мої відвідини бібліотеки не залишилися непоміченими й далися взнаки на державному іспиті з марксистсько-ленінської філософії вже після успішного захисту диплому. Олександра Гудзя, який завершував кандидатську дисертацію, за звинуваченням у націоналізмі згодом звільнили з університету.

Початок трудового шляху

– Я отримав скерування до Коцюбинської середньої школи Гусятинського району на Тернопільщині. Директором цього закладу був Михайло Бартків, з яким, як і з колективом загалом, склалися гарні стосунки. Але жителі села до мене, уродженця Житомирщини, як і до тих, хто проживав за річкою Збруч, ставилися з пересторогою та не хотіли брати «москалів» на квартиру. Господиня однієї хати, дізнавшись, звідки я родом, показала на портрет сина, якого розстріляли пришельці зі Сходу та, не знаючи мого ставлення до національно-визвольного змагання 1941-1950 років, відмовила в житлі. Тому з вересня до середини листопада я жив у холодному приміщенні поблизу школи. Їжу готував на маленькій електричній лабораторній плитці. Згодом директор школи допоміг мені винайняти житло у господаря Стефана, де я мешкав до призову в армію. Призвали після закінчення навчального року. Маючи звання лейтенанта, став командиром взводу наземної радіолокаційної розвідки в одній з військових частин, що дислокувалася в Тернополі. У взводі було 10 «уазиків», на яких встановили локаційні станції. Щоразу після виїзду на навчання їх потрібно було ремонтувати. Запчастин не вистачало, та завдяки капітану Сябро, який відповідав за матеріальне забезпечення дивізії, машини вдавалося лагодити вчасно. А все тому, що капітан навчався заочно в якомусь виші й я розв’язував надіслані йому задачі з фізики та математики. Військова служба мене гнітила, незважаючи на вищу, порівняно із шкільною, зарплатню. За видані при звільненні в запас гроші купив дефіцитні на той час речі – холодильник і телевізор.

Почалося цивільне життя, пошуки працевлаштування та житла. На щастя, в Тернополі завершили будівництво 16-ої школи, куди й отримав скерування. Сімейний бюджет поповнював, читаючи лекції на підготовчому відділенні політехнічного інституту та завдяки урокам у вечірній школі.

«43 роки моє життя пов’язані з ТДМУ»

– 1975-го я пройшов за конкурсом на посаду асистента кафедри фізики Тернопільського медінституту (нині – університет), маючи вже дві наукові статті (у співавторстві) в «Українському фізичному журналі». На кафедрі, яку очолював кандидат фізико-математичних наук Ігор Гончаренко, було семеро працівників і лише завідувач мав вчене звання. Згодом я був прикріплений до кафедри теоретичної фізики Чернівецького університету, якою завідував доктор фізико-математичних наук, доцент Володимир Ніцович, нині, на жаль, вже покійний. Брат Леонід став керівником моєї дисертаційної роботи.

Доцент Валерій ДІДУХ зі співробітниками кафедри на горі Богит у Гусятинському районі (1990 р.)

Чи не щодень в інституті проводили всілякі збори, на яких співробітникам ідеологічним розчином «промивали» мізки. Викладачів забов’язували відвідувати різні відділення вечірнього університету марксизму-ленінізму, де з нас продовжували формувати гомо-совєтікус. Педагогічне навантаження, написання найрізноманітніших методичок для студентів і викладачів, постійні інститутські збори, відвідування університету марксизму-ленінізму, виступи перед трудовими колективами, робота з кураторськими групами забирали багато часу. Пригадую, як у селі Новосілка Заліщицького району впродовж місяця (безвиїзно) студенти та викладачі збирали картоплю. Студенти навіть пісню склали:

Листья желтые над полюшком кружатся,

С тихим шорохом на плечи нам ложатся.

От картошки нам не спрятаться, не скрыться,

Ну, скажите, что нам может ночью снится?

Не злічити, скільки часу я присвятив англійській мові. Адже в інституті почали навчатися іноземні студенти й заняття з ними вели англійською. До слова, рівень знань з фізики та математики у студентів з Індії значно перевищував рівень більшості наших студентів.

Писав наукові статті, присвячені дослідженням магнітних і зарядо-впорядкованих систем з вузькою зоною провідності. Перша з них називалася «Про зарядове впорядкування у вузькій частково заповненій S-зоні» та була надрукована в найавторитетнішому на той час «Українському фізичному журналі». 1980 року з доповіддю про результати моїх наукових досліджень я виступив на теоретичному семінарі в Інституті фізики металів АН СРСР, який очолював всесвітньовідомий учений, академік С. Вонсовський. Ця доповідь стала для мене перепусткою у велику науку. Керівником семінару був знаний вчений, доктор фізико-математичних наук, старший науковий співробітник Ю. Ірхін, який став офіційним опонентом на захисті моєї кандидатської дисертації. А от стосунки із секретарем парткому нашого вишу Михайлом Траф’яком не склалися, він не захотів підписати характеристику, яку разом з іншими документами я мав подати до наукового відділу Чернівецького університету. Підписав її лише після того, як побачив підпис ректора, професора І. Сміяна.

Доцент Валерій ДІДУХ з колективом кафедри медичної фізики, діагностичного та лікувального обладнання

1981 року в Чернівецькому державному університеті відбувся захист моєї кандидатської дисертації «Електронне і магнітневпорядкування у вузьких зонах провідності». Я отримав диплом кандидата фізико-математичних наук. І лише через 13 років мені присвоїли звання доцента.

З 1982 року працював начальником відділу технічних засобів навчання, забезпечуючи справність проекційної техніки для демонстрації навчальних фільмів, діапозитивів. Для викладачів інституту зорганізував курси із застосування програмованих мікрокалькуляторів, а пізніше – і персональних комп’ютерів для статистичної обробки результатів медико-біологічних досліджень, чому сприяло перебування на курсах підвищення ква- ліфікації в Московському енергетичному інституті. Це була добра нагода відвідати Третяковську галерею, музей образотворчого мистецтва ім. Пушкіна, музеї Пушкіна та Гоголя. Мешкав я в інститутському гуртожитку. Наближався Великдень. Напередодні я поклав у чайник лушпиння цибулі, яйця й пішов на кухню їх фарбувати, що в ті атеїстичні часи, м’яко кажучи, було зухвальством. На Великодній сніданок запросив білоруса та казашку, які були приємно вражені моєю гостинністю.

Тернопільський медінститут – один з перших серед медичних інститутів в Україні створив комп’ютерний клас, обладнаний персональними комп’ютерами ПК-01 Львів. Цьому передувало моє відрядження на один із заводів у селищі Підволочиськ. Функції дисплея виконував телевізор «Електрон». Інструкції щодо користування комп’ютером не було, тож лише через два місяці, користуючись методом «тику», мені вдалося встановити з комп’ютером діалог на мові Бейсік.

У середині 80-х років за порадою надзвичайно ерудованого викладача кафедри історії нашого вишу Олександра Веретюка, нині, на жаль, вже покійного, я передплачував один з прибал-тійських журналів. Використовуючи гострі публікації цього журналу, а також львівського часопису «Дзвін», інших видань, спрямовані на демонтаж радянської системи, вдвох з тодішнім асистентом кафедри фізики Романом Ладикою, нині доцентом, випускали на кафедрі газету «Думка».

Кафедральний корабель не оминали шторми, та кожен із завідувачів намагався втримати його на плаву. Кандидат фізико-математичних наук Ігор Гончаренко заохочував співробітників створювати діючі моделі приладів, доцент Анатолій Гайдук дбав про зміцнення матеріальної бази кафедри, доцент Денис Москаль започатковував господарсько-договірні теми й сприяв модернізації лабораторного практикуму з фізики, старший науковий співробітник, а нині професор Арсен Гудима збагатив комп’ютерну базу, доцент, нині професор Василь Марценюк активізував наукову діяльність кафедри, доцент, доктор технічних наук Юрій Рудяк став творцем нової кафедри – медичної фізики, діагностичного та лікувального обладнання.

Упродовж 2014-2016 років я працював на посаді директора інституту моделювання та аналізу паталогічних процесів ТДМУ.

Прихильна доля подарувала мені щастя знати багатьох талановитих, наздвичайно цікавих людей і я вдячний їй за це. Пишаюся, зокрема, знайомством з повстанцем Володимиром Близнюком, автором багатьох книжок з історії повстанського руху на Прикарпатті. Володимир був родом із села Старі Кути Косівського району Івано-Франківської області. Розмови з ним, подорожі мальовничими куточками Прикарпаття залишили глибокий слід у моїй пам’яті. Дружина Володимира – Калина вишила для мене й мого онука Віталія сорочки, які бережу як реліквію.

«Духовно підтримує та збагачує мене моя сім’я»

Доцент Валерій ДІДУХ з дружиною Зоєю та доньками Людмилою й Юлею (2013 р.)

– Валерію Дмитровичу, ваша наукова діяльність від-дзеркалюється й у двох монографіях з фізики та, зокрема, монографії «Упорядоченные состояния в узкозонных материалах», що побачила світ 1980 року і є однією з найперших праць, присвячених теоретичному дослідженню електричних і магнітних властивостей матеріалів з вузькими енергетичними зонами. Але у вашому доробку є не лише наукові, а й творчі здобутки. Які з них особливо дорогі вашому серцю?

– На початку нинішнього століття я почав досліджувати історію та етнографію отчого краю. Цьому сприяла робота в архівах Києва, Львова, Тернополя, Житомира, Луцька, Кременця. Серед історичних праць відзначу такі: «Ярунщина з середини XVI до середини ХХст.» (2011 р.), «Новоград-Волинський повіт Волинської губернії» (2013 р.), «Історія містечка Ярунь та його околиць (2016 р.)». Особливе місце серед моїх здобутків на теренах етнографії займають праці «Повернення Зофії Рокосовської» (2013 р.), «Життя села Житомирського Полісся» (2015 р.), «Фольклорний світ Східної Волині» (2018 р.).

Доцент Валерій ДІДУХ з дружиною Зоєю та онуками Соломією, Уляною, Захарчиком і Віталієм

Ім’я польки Зофії Рокосовської, видатного дослідника етнографії Волині другої половини XIX ст., не знайдете в жодному фольклорознавчому словнику. Немає інформації про неї і в польських енциклопедіях і лише в сьомому томі Енциклопедії українознавства (Львів, 1998, перевидання в Україні), згадується її ім’я. Цей факт вражає, бо саме Зофія Рокосовська записала в селі Юрківщина Звягельського повіту Волинської губернії (нині Новоград-Волинський район Житомирської області), яке межує із селом Ярунь, майже 450 обрядових, ліричних, колискових і баладних пісень, близько сотні казок, описала обряди, вірування краян, рослинний світ місцевості та його лікувальні властивості. Фольклорний матеріал, який зібрала, сягає майже 400 друкованих сторінок.

– Як вам вдається успішно поєднувати наукову, викладацьку роботу та літературну творчість?

– Завдяки любові та праці.

– Над чим працюєте тепер?

– На завершальному вже етапі книжка «Фізичні основи променевих та ядерних методів діагностики та лікування», яку написав у співавторстві із співробітниками кафедри. Сподіваюся, зовсім скоро вона побачить світ, а слідом – нова збірка моїх поезій.

– Який ваш рецепт щасливого життя?

– Альберт Айнштайн якось сказав «Спокійне та скромне життя приносить більше щастя, ніж гонитва за успіхом і постійне занепокоєння, яке її супроводжує». Цілком поділяю його думку. Мовою математики цей рецепт можна записати так:

V(x= w-y) = Ath(x)H(x),

де V – щастя; A – максимальне щастя; w – спокійне і скромне життя; y – гонитва за успіхом і постійне занепокоєння, H(x) – функція Ґевісайда:

Підставляючи замість A, w і y числові значення, можна побудувати криву щастя.

– Чи знаходите час для гри в шахи?

– Моє захоплення шахами тривало десятки років. Уперше за шахову дошку сів у другому класі, а в старших класах схилявся над нею частіше, ніж над домашніми завданнями. Цьому сприяла книжка «Триста избранных партий Алёхина». Пригадується, як під час зустрічі випускників, що відбулася через п’ятнадцять років після закінчення школи, односельчанин запитав, чим я займаюся та із жалем сказав: «Я ж гадав, що ти станеш шахістом». Працюючи в інституті, впродовж трьох десятків років я не полишав цієї гри. Був нагороджений фотоапаратом за перше місце у виші, а наша команда (я та доцент Роман Ладика) посіла друге місце на п’ятій спартакіаді з шахів серед команд вищих навчальних закладів області. Згодом на зміну шахам прийшли поезія, історія, етнографія.

– Без чого не уявляєте повноцінного буття?

– Без любові. Духовно підтримує й збагачує мене моя сім’я. Безмежно вдячний за неї долі. Дружина впродовж 25 років працювала завідувачем відділу недоношених дітей Тернопільської обласної дитячої лікарні. У нас дві доньки. Людмила – доцент Тернопільського медичного університету, Юлія – лікар-косметолог. Підростають четверо онуків: Віталій, Соломія, Уляна та Захарчик.

– Ваше кредо?

– Не сотвори собі кумира.

– Улюблені поетичні рядки?

– Вони належать геніальній Ліні Костенко:

«Усе змінилось. Люди і часи.

Двадцятий вік уже за перелазом.

Глобальне людство хоче ковбаси,

А вже вона з нуклідами і сказом.

Упала тінь на батьківські гроби.

Вже й чорт гидує купувати душі.

В лісах тремтять налякані гриби,

З дерев стрибають підозрілі груші.

Епоха зашморгнулась, як Дункан.

Спиніться, люди. Хоч поставте кому.

Поезія потрібна дивакам.

Поети не потрібні вже нікому».

– Чи є у вас улюблений вислів?

– Є і не один: «Пізнай себе», «Сотвори собі острів», «Хто не має досвіду, той не має знань».

– Дякую за цікаву розмову.

Лідія ХМІЛЯР