Доцентка Ольга Литвинова: «У моєму житті випадковостей немає, але завжди є місце для дива»

Ольгу Литвинову в нашому університеті всі знають як надзвичайно цілісну та неординарну особистість. Доцентка кафедри громадського здоров’я та управління охороною здоров’я ТНМУ ім. І.Горбачевського, кандидатка медичних наук, магістерка державного управління, авторка кількох підручників, новаторка в реформуванні системи охорони здоров’я, людина, за плечима в якої три базові вищі освіти та яка ніколи не втомлюється вчитися, пізнавати нове й продукувати власні ідеї. Сама Ольга Несторівна вважає себе людиною-каталізатором, здатною запускати процеси – справи, події, проєкти.

«Любов з дитинства в мені живе досі»

– Кажуть, саме у дитинстві варто шукати причини всіх наших дорослих здобутків і невдач. Ольго Несторівно, які ж ваші найяскравіші дитячі спогади?

– З дитинства всі спогади яскраві, адже там квітки вищі від тебе зростом. Була я в батьків першою дитиною й пам’ятаю себе з дуже раннього віку – чи не з двох років. До чотирьох років жила, немов у раю: весь світ належав мені, всі родичі були лише для мене, мене всі любили й я була центром всесвіту. Ця любов у мені живе досі. В мене були два дядьки – одному майже 20 років, другому трохи за 20, які навчили мене добре лазити по деревах, давати собі раду з кривдниками, не боятися нічого та нікого. Потім народилася сестричка Ганя, й у мене вже з’явилися певні обов’язки. Коли ж через два роки народилася ще одна сестра Дарця – то я вже зовсім подорослішала. Та любові стало ще більше.

– Шкільні роки були такими ж приємними?

Дворічна Ольга з татом, мамою, бабусею та дядьком (1960 р.)

– Зі школою мені надзвичайно пощастило. Ми жили у Петрикові, а оскільки це за два кілометри від обласного центру, то я навчалася у першій тернопільській школі, яка нині є гімназією ім. Івана Франка й до Другої світової війни вона також була гімназією. Гімназійний дух робив з випускників нашої школи справжніх патріотів – не показних, не крикливих, а дієвих. Серед наших випускників – учені, добрі фахівці, справжня еліта, яка несе в собі українську культуру в усьому. Ми ходили до школи у період розвиненого соціалізму, коли ідеологія працювала дуже продуктивно й панувала подвійна мораль, та, попри те, вчителі зуміли прищепити нам якнайкращі якості. Нинішній час для становлення людини значно складніший, бо тепер мораль не те що подвійна, а багаточленна… Школу ми всі любили, тож, як мовиться, днювали в ній, і ночували. Пригадую, навіть у десятому класі на випускний мама шила сукню власноруч і без мене, бо я постійно пропадала в школі. Я гарно вчилася, в мене було лише дві четвірки, а при вступі до Тернопільського медичного інституту написала твір на… два.

– Висловили такі думки, які когось не влаштовували?

– Ні-ні, всіх все влаштовувало, але я розуміла, що такого бути не може, тож пішла просити, щоб мені цей твір показали. Мені його таки показали – в творі було шість пунктуаційних помилок – і пояснили, що в школі за таке могли поставити й чотири, а тут – виш, тож вимоги вищі. Сказати, що це для мене був стрес, – нічого не сказати!

– Удома вас підтримали?

З однокласниками Тернопільської СШ №1 (1974 р.)

– Так, батьки спокійно все сприйняли, адже розуміли, що мій соціальний статус і медінститут – то трохи різні речі. Мама у мене була кравчинею, батько ремонтував взуття, а в медінституті вчилася еліта. Втім, тодішній ректор Іван Ілліч Гетьман особисто зі мною поговорив і сказав, щоб я не втрачала надії, надалі готувалася та йшла на роботу, причому зауважив: «Чим робота буде чорнішою, тим для вас буде краще». Я вирішила, що чорнішої роботи, ніж прибиральниця, немає. І влаштувалася прибиральницею на трикотажну фабрику. Працювала, готувалася старанно до іспитів і наступного року… знову не вступила. Словом, вступила я до медінституту аж з четвертої спроби. Впродовж тих чотирьох років також встигла попрацювати на комбайновому заводі – пішла в найскладніший малярний цех. Завдяки комбайновому познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Євгеном. Так переконалася: все, що стається в житті, – не випадково.

– Чому все ж таки ви зупинили свій вибір професії саме на медицині?

– Чесно – не знаю. Медиків у родині не було. Пригадую, коли якось захворіла маленькою, до мене прийшла фельдшерка – молодесенька, напевно, тільки після училища. Вона мені видалася такою незвичайною й гарною! Не такою, як усі довкола. Може, це якось вплинуло на мою дитячу підсвідомість?

«Роки навчання у виші згадую із задоволенням»

– Зі своїми студентськими друзями нині бачитеся?

Ольга ЛИТВИНОВА (у центрі) з колегами-інтернами (1985 р.)

– Зустрічаємося доволі часто. Більшість моїх однокурсників – практикуючі лікарі, які все своє життя присвятили практичній медицині. Є багато завідувачів, є головні лікарі, є районні й обласні фахівці. Дехто має приватний бізнес, але таких небагато. Ми сягнули того віку, коли вже можна говорити про високу майстерність. І серед моїх однокурсників є багато висококласних фахівців, яким не страшно довірити своє життя. Це надзвичайно цінно! І хоча вони й не нажили великих статків, вони багаті іншим – своєю порядністю, своєю відданістю, своєю дружбою, своєю готовністю до самопожертви, бо по-іншому не назвеш 35-літню роботу лікаря в Україні.

Моє студентське життя було продовженням шкільного. В інституті панував такий же дух активності, зацікавленості, плідності дій. В основу навчання медицині було закладено передусім навчити нас логічно мислити, аналізувати найрізноманітніші ситуації та робити висновки. Це дуже ефективний вишкіл. Якщо не навчити студентів логічно мислити, вмінню належно спілкуватися та прихилити людину до себе так, щоб вона тобі повірила, то в майбутньому такому лікарю та його пацієнтам буде непросто. Вважаю, що в теперішній програмі має бути значно більше годин психології, медичної психології – це ті предмети, які дають можливість вникнути в суть функціонування людини, а це дасть навички впливу на людську свідомість з метою оздоровлення. Ще стародавні казали, що після розмови з лікарем хворому має ставати краще. На жаль, цих годин нині мізер, і від університету це не залежить.

Ольга ЛИТВИНОВА з одногрупниками (1983 р.)

Свої роки навчання в ТНМУ згадую із величезним задоволенням. Ще нині в нас працюють викладачі, які вчили й мене. Власне, вони вміли в нас збуджувати оцей лікарський інтерес, вчили логічно мислити, адже ніхто на той час не передбачав, що буде КТ, МРТ тощо, сподіватися можна було лише на себе. Пам’ятаю, Богдан Григорович Бугай, він ще нині викладає, вчив нас пропедевтики. Саме він заклав ті основи знань, завдяки яким я й тепер встановлюю діагнози з високою точністю, незважаючи на те, що вже давно не займаюся практичною медициною.

– Яка спеціалізація приваблювала вас найбільше?

– Після закінчення університету я дуже хотіла бути гінекологом, ходила на гурток, писала наукові роботи, але… Не склалося. Інтернатуру пройшла із швидкої та невідкладної допомоги. «Шліфував» нас як фахівців тодішній головний лікар Богдан Іванович Смачило – унікальна людина, висококваліфікований фахівець. Його вишкіл був неперевершений! Я донині вдячна йому та всім тим лікарям, мудрим фельдшерам, які зі мною їздили й дуже коректно, дуже мудро вчили мене практичної медицини. Мені дуже подобалася ця професія, але коли приїхала за місцем розподілу в Заліщики та з’ясувала, що вільної посади для мене немає, змушена була повернутися до Тернополя.

– Тож на «швидкій» так і не працювали?

На весільному рушникові Ольга та Євген ЛИТВИНОВИ (1979 р.)

– Працювала, але на час відгулів чи лікарняних. У ті роки працювати можна було лише за офіційним розподілом, а за розподілом працювати не було де – ось таке зачароване коло… На мене чекало кілька місяців ходіння по муках, та, врешті, вдалося влаштуватися в облсанепідстанцію – так 1984 року я прийшла сюди на посаду лікаря комунальної гігієни й мала займатися охороною атмосферного повітря. Спочатку мені здавалося, що все це відбувається не зі мною: взагалі не розуміла, як можна охороняти атмосферне здоров’я та що маю робити, а за кілька місяців мені вже звіти треба було здавати в МОЗ… І знову мені пощастило на наставників. Троє різних особистостей, на жаль, нині вже покійних, Надія Іванівна Плющ (яка починала свою трудову діяльність першою лаборанткою кафедри соціальної медицини), Тамара Григорівна Ковальова та Григорій Пилипович Фролкін були тими людьми, які з майже нульового гігієніста зробили фахівця. Різниця між нами була років 25, вони мене дуже леліяли й допомагали цілковито в усьому, наскільки це було можливо. Я органічно влилася в їхній колектив, де мені було дуже комфортно та цікаво.

Причому так пройнялася цією роботою, що почала займатися науковим дослідженням впливу забруднення довкілля на здоров’я населення. Згодом це лягло в основу моєї кандидатської дисертації. Саме тут зрозуміла, що на здоров’я людини впливають не лише екологічні та фізіологічні чинники, побачила, що економічний чинник має домінуючий вплив. Так виникла думка вступити до фінансово-економічного інституту, де навчалася на вечірній формі.

«Мій законопроєкт вплинув на зміни в структурі українського уряду»

– Як потрапили на роботу до ТНМУ?

Ольга ЛИТВИНОВА з однокурсниками під час сільськогосподарських робіт у с. Озерна Зборівського району (1980 р.)

– 1990 року вступила в ординатуру на кафедру соціальної медицини та організації охорони здоров’я, де почала всі отримані знання застосовувати в ракурсі управління охорони здоров’я та інтенсивно працювати над своєю дисертацією під керівництвом Олександра Макаровича Голяченка Але тут раптом трапилася невеличка «академвідпустка» – я завагітніла другою дитинкою та вирішила, що нарешті буду правильною мамою, тому що доньку Катю народила, щойно закінчивши третій курс інституту. Тепер вирішила піти в повноцінну декретну відпустку та присвятити час лише дитині. Та знову не склалося.

– Як трапилося так, що ви стали ініціатором «Основ законодавства України про охорону здоров’я» й фактично зазіхнули на зміни у структурі українського уряду? Скільки вам тоді було років?

– 33 роки. Тільки в такому віці можна такі революції робити, бо тоді ще не знаєш, що так не можна (сміється – авт.).

У грудні 1991 року народився син Нестор, а через два місяці опісля до мене звернулися колеги з проханням прорецензувати «Закон про охорону здоров’я», який надійшов на обговорення у лікарське товариство. Я ж належу до тих людей, які, якщо вже зауважують, що не так, то відразу кажуть, як треба. Аби не втомлювати деталями, скажу: моє рецензування завершилося написанням нового проєкту «Основи законодавства про охорону здоров’я населення України». Я ввела три основні моменти: вперше на законній базі розмежовувалися поняття охорони здоров’я та медичної допомоги, вводилося поняття гарантованого рівня надання медичної допомоги та запроваджувався розділ охорони довкілля.

Ольга ЛИТВИНОВА із Святим Миколаєм та його янголами (2006 р.)

Відтак розпочалася піврічна робота у складі робочої групи щодо опрацювання цього документа в українському парламенті. Завдяки допомозі (а саме з них складалася фактична робоча група проєкту) дуже розумних людей – таких, як Валерій Олександрович Глушков, Ігор Борисович Усенко, Зеновій Степанович Гладун, Лідія Іванівна Ткач, Євген Іванович Мікієвич – 19 листопада 1992 року цей Закон Верховна Рада України прийняла у другому читанні. На той час цей проєкт не мав аналогів у законодавстві не лише країн колишнього СРСР. Це практично стратегічна програма розвитку системи охорони здоров’я, яка завдяки своїй унікальній структурній побудові є універсальним документом, що діятиме при будь-якій структурі влади.

– Який досвід ви отримали, працюючи у Верховній Раді?

– Робота у Верховній Раді дала мені дуже багато як позитивів, так і негативів. Але негативний досвід вагоміший, ніж позитивний, недаремно кажуть, що «за одного битого – двох небитих дають». Коли ти на вершині слави, люди, які до тебе жодного стосунку не мали, знають, як твою маму звати по батькові, а коли згодом ти повертаєшся на круги своя – навіть не відповідають на твоє «добридень»… Скажу вам – величезна школа життя. А позитив був дуже великий, просто дивовижний: адже «Основи…» прийняті!

– Як надалі складалася ваша управлінська кар’єра?

– Маючи весь цей досвід, пішла працювати в облздороввідділ, начальником якого тоді на Тернопіллі був Василь Михайлович Князевич, який згодом став міністром охорони здоров’я України. Мали грандіозні плани щодо організації в нашій області експериментального комітету охорони здоров’я, але, на жаль, як часто буває, через старання «доброзичливців» реалізувати їх не вдалося.

– Тож 1994 року вирішили повернутися до ТНМУ?

– Так, на свою рідну кафедру соціальної медицини. 1998-2000 року за рішенням ректорату навчалася стаціонарно в Академії державного управління при Президентові України. Це був чудовий час формування мого соціально-економічно-медичного світогляду як єдиного бачення системи. Крім того, це дало можливість написати для студентів підручник «Менеджмент та лідерство у медсестринстві».

– Згодом очолили кафедру суспільних наук?

– 2003 року в ректора ТНМУ Леоніда Якимовича Ковальчука з’явилася чудова ідея: переорієнтувати всі суспільні дисципліни, які викладають у медичному виші, через призму медицини. Мені довірили очолити кафедру суспільних наук, де зібрався просто фантастичний колектив. Разом зі мною на кафедру прийшла Наталя Олександрівна Теренда, яка взяла на себе непрості функції завуча. За роботу всі взялися так завзято, що за рік написали три підручники (з основ економічної теорії, української мови та ділового мовлення), підготували до друку ще два підручники англійською мовою, зареєстрували три кандидатські дисертації. Та знову ж таки – «доброзичливців» дуже багато. Давня українська хвороба – міжусобиці – загубила цю ідею. Хоча впевнена: якби кафедру тоді не зруйнували, нині вона була б провідною в Україні. Та на жаль… Ми з Наталею Олександрівною повернулися на рідну кафедру соціальної медицини, а гарний злагоджений колектив, по суті, розпався.

– Ніколи не шкодували, що так і не вдалося стати практикуючим лікарем?

– Намагаюся завжди почуватися добре й усюди знаходити позитив. Мабуть, є ностальгія за швидкою допомогою. Мені дуже там подобалося. Ця робота відповідає моєму темпераменту.

«Медицина повинна працювати за принципом: чим менше – тим краще»

– Нинішнє покоління студентів надихає до праці?

Ольга ЛИТВИНОВА з групою «янголів» (2011 р.)

– Люблю працювати зі студентами, мені подобається будити в них думку, змушувати їх мислити, аналізувати, порівнювати, робити висновки. Намагаюся студентам показати предмет через призму широкого бачення: і з позиції медицини, і з соціуму, і з політики і т.д. Доки мене слухають, їм цікаво, але потім відтворити все це для більшості доволі складно, адже вони більше звикли до тестових завдань. Нинішні старшокурсники збентежені змінами в системі охорони здоров’я, адже розуміють, що реформа охорони здоров’я кардинальна й дуже швидко медицина буде мати цілком інший вигляд, аніж тепер.

– На вашу думку, кращий чи гірший?

– Зміни необхідні, це очевидно. Річ не в тому, що реформу не треба провадити, а в тому, якими шляхами це робити. Ці шляхи повинні бути дещо м’якшими й, відповідно, більш ефективними. Не варто різко рубати. Навіть студенти до цього не готові, адже вони орієнтуються на те, що було вчора. А що вже казати про людей, які пропрацювали в медицині десятки років?

До певного часу система Семашка працювала досить ефективно. Але лише до певного часу. Чи можна перейти до приватної медицини? На мою думку, це найгірший варіант. При такій системі багато людей просто не зможуть отримати медичну допомогу, бо не матимуть для цього коштів, а лікарі будуть зацікавлені в тому, щоб постійно лікувати, а не виліковувати.

Страхова медицина – це взагалі вчорашній день, тому що її основний принцип: здоровий платить за хворого, молодий – за старого й багатий – за бідного нині не працює в жодній країні. Хто буде платити, якщо у нас регресивний тип населення, а визначення критеріїв «багатий-бідний» узагалі немає? А для розрахунків критеріїв має значення до копійки. Зрештою, в будь-якому випадку страхові компанії – це бізнес-організації, які зацікавлені у прибутку, та аж ніяк не в тому, щоб віддавати гроші.

Ідеальний варіант – платити лікарю за те, щоб він нічого не робив і був зацікавлений у тому, аби ми з вами були здорові. Якщо таку модель запровадять – у нас все буде чудово. Наприкінці Радянського Союзу була створена така система, в якій ніхто не був зацікавлений у здоров’ї пацієнта: ні держава, ні роботодавець, ні сам пацієнт. І донині це ще збереглося. Вважаю, що то хибний підхід: стимулювати хворобу, а не здоров’я.

Кафедра вміє працювати, вміє відпочивати (2017 р.)

Саме тому медицина інша, ніж усі інші галузі. Якщо всі інші галузі в економіці працюють за принципом: чим більше – тим краще, то в медицині – це абсурд. Маємо працювати за принципом: чим менше – тим краще. Чим менше втручається лікар – тим краще. Для цього потрібна профілактика, а профілактику нині держава не фінансує. Нам кажуть, що цим повинен займатися сімейний лікар, але він не лише не може це робити, а й не має для того ні засобів, ні часу, а подекуди й знань. Є лікар-санолог, він мав би цим займатися, але в нас у штатних розкладах немає санологів… На мою думку, в кожній амбулаторії мають бути сімейний лікар і санолог: один лікує, інший займається профілактикою. На жаль, держава так не вважає. Насправді ці моменти дуже важливі та складні.

– Як вважаєте, в якій країні найідеальніша модель системи охорони здоров’я, що могла б підійти нам ментально та функціонально?

– Не можу сказати на практиці, оскільки за кордон не дуже багато їжджу, але теоретично, коли аналізувала всі системи, найближчі нам моделі – канадська та британська. У Великобританії, на відміну від Канади, є ще й така гарна річ, як стимулювання лікаря за здоров’я пацієнтів. У будь-якому випадку це державне фінансування – цей варіант найбільш економічний та гуманний.

Як би людина складалася лише з тіла – було б дуже гарно. Ми б уже майже досконало навчилися лікувати всіх – раз і назавжди. Але є таке поняття, як душа, і нині медицина не може достеменно сказати, що це таке, де воно знаходиться та як з ним поводитися. Але те, що від способу мислення, від думки людини залежить стан її здоров’я – це однозначно. Через те й трапляються неочевидні випадки, які доказова медицина не здатна пояснити. Тому лікарське мистецтво й навчає, що лікар повинен лікувати спочатку словом, потім травичкою й аж тоді ножем. Нині, на жаль, багато хто про це забув. Медицина дуже специфічна галузь, саме тому до її реформування треба підходити по-особливому. Не можна ставити медицину суто на економічні важелі. Це призведе до численних негативних наслідків.

– У вашому житті траплялися випадки, які доказова медицина не могла пояснити?

– На третьому курсі ми з групою пішли до лісу. Я накривала стіл і не мала де порізати сало. Нічого розумнішого не вигадала, аніж порізати його на долоні. Кілька шматків порізала й відчула, що ніж пройшов мені ледь не до кісток, біль сягнув аж до передпліччя. Ніж і сало – все в крові. Я з переляку відкинула їх десь далеко, в голові – мільйон діагнозів: і ґанґрена, і правець, і зараження, і все решта. Зеленки немає, спирту немає. Всі обступили мене – покажи руку. Я притиснула руку до себе, охопила її другою – ні, не хочу, в мене там нічого немає. Врешті-решт, минуло досить багато часу, я відкриваю руку – а там… нічого немає. Взагалі нічого! Якби не кров на салі і на ножі, я б подумала, що мені це здалося. Ось це, мабуть, той варіант, коли наші мізки можуть більше, ніж ми про них думаємо. Потім багато разів пробувала цей трюк повторити, але мені більше так не вдавалося. Як це тоді відбулося – залишилося загадкою не лише для мене, а й для багатьох. Але завжди кажу: якщо такий випадок стався бодай раз у матеріальному світі – отже, це можливо, і в медицині є винятки. Вони не масові, звичайно. Це не означає, що не треба звертатися до лікарів чи відмовлятися від щеплень. Звичайно, що ні! Але це означає, що ніколи не можна хворому казати, що він не вилікується. Ніколи! Навіть якщо це абсолютно очевидно, не можна виключати варіант, що існує шанс з багатьох мільйонів, коли може трапитися те, що священники називають чудом. Тому лікар не має жодного права рубати цей корінь і казати «Ні». Це злочин. Не можна людину позбавляти віри та надії.

«Моя родина – моє життя»

– Ви згадували, що зі своїм майбутнім чоловіком познайомилися на комбайновому заводі.

– Так, це було цікаве знайомство. Моя мама колись казала: «Як не полюбить на брудно – на чисто трудно». То мій Женя полюбив мене не просто «на брудно», а дуже на брудно, бо підвісниці були у фарбі, мазуті, солідолі… Він прийшов на комбайновий завод після армії в листопаді 1977 року. Ми в цей час готували святкування Нового року цілим цехом. На відміну від мене – Женя інтроверт (ми дуже різні, навіть народилися в протилежні рівнодення: я – весняне, а він – осіннє). Тому на запрошення взяти участь у святкуванні він не особливо активно відреагував. Його непевність я розцінила по-своєму й запропонувала йому приходити разом зі своєю дівчиною, якщо не хоче сам. На що він мені відповів, що не має дівчини. «То знайдеш!» – запевнила його. І таки знайшов – мене!

Ольга ЛИТВИНОВА з чоловіком, донькою та внуками

– Ваші діти також обрали медицину?

– Донька – так. Катерина закінчила наш медуніверситет, нині вона кандидат медичних наук, працює на кафедрі патологічної фізіології. Подарувала нам двох козаків – Ярослава, якому вже майже 16, та Юрія, якому 12. Син сказав: «Ні-ні, два лікарі в сім’ї – цілком достатньо», тож закінчив педагогічний. У Нестора – також синочок, Максимко, якому у січні виповниться два рочки, то наша особлива сімейна радість. У нас ніколи не виникає проблем з тим, «хто сидить з дітьми», бо ми з ними не сидимо – ми з ними живемо. Діти брали й беруть участь у всьому моєму трудовому житті. Моя родина – це моя радість, мої клопоти, моя гарантія, мій захист, моя творчість, це моє життя.

– Як справжня українська жінка, ви ще й усе життя цікавитеся рукоділлям.

– Мене цікавить все, що цікаво. В певний момент захопилася бісером. І не просто так. Уся історія України пройшлася по історії мого роду. Бабусю по маминій лінії 1944 року розстріляли німці за те, що вона пекла хліб воїнам УПА. Після цього до них прийшла радянська влада й забрала з хати у Соснові, що на Теребовлянщині, все, що було, а картоплю в льоху облили бензином, щоб діти, які залишилися, не їли. Троє дітей залишилися одні, бо діда забрали в червону армію: моїй мамі Марії тоді було 10 років, її середульшому братові – шість, молодшому – два. Меншого братика забрала тітка, а моя мама із середульшим братом – діти 10 і 6 років! – цілу зиму прожили в льоху. Сусідки вночі іноді їм приносили трошки молока. Мама розповідала, як вони мерзлий буряк збирали та їли, потім дуже живіт болів… Ця зима була для них найстрашніша. Мій батько Нестор відбув 10 років у Норильську за те, що у 18 років приєднався до УПА. То були жахливі часи, які батьки згадували неохоче.

Але повернуся до бісероплетіння. Єдине, що залишилося від моєї бабусі по маминій лінії – шматочок ґердану. Мене з дитинства він просто зачаровував! Це вже нині є безліч схем з бісероплетіння, майстер-класи в інтернеті. А тоді я його роздивилася й сама зрозуміла, як же це робиться. І вирішила вишити образ Божої Матері. Коли вишила, принесла на кафедру. В нас була одна викладачка, на жаль, уже покійна, не надто релігійна, хоча в душі, гадаю, вірила в Бога. І ось вона побачила цей образ, поклала на нього руки та довго не могла відійти. Казала, що в цей момент у ній вирували неймовірні відчуття. Образ вийшов справді дивовижний: лик, з одного боку, серйозний, а іншого – усміхнений. З точки зору фізики такого бути не може, бо ж бісер один, а насправді – є. Згодом створила ще один образ на весілля дітям.

– Незабаром улюблене багатьма свято Миколая. Вам Святий Миколай дарував дива?

– Уявляєте – дарував! Колись зі студентами зорганізували свято Миколая. Студенти самі створили сценарій, де був Миколай та 22 янголи – саме стільки їх було в групі, пошили одяг, зірки. Підхожу я до проректора Ігоря Мисули з проханням: «Ігорю Романовичу, можна пройдемося кафедрами, привітаємо всіх з Миколаєм? У нас сценарій триває лише п’ять хвилин». Він відповідає: «Це було б гарно, звичайно, але це ж навчальний процес… Якби в групи не було занять, я б не заперечував». Що ж маємо робити? І ось тут втручається святий Миколай! Мої студенти, першокурсники, мали проходити медогляд у військкоматі, де й складають графік його проходження. І ось в університет надіслали список: наша група має бути у військкоматі… 19 грудня! Я зателефонувала туди й домовилася, що всі студенти прийдуть потім поодинці. А ми 19 грудня побували зі святковими вітаннями майже на всіх кафедрах нашого університету. Потім ще вирішили піти у лікарні привітати діток. Погода тоді була жахлива: дощ зі снігом, болото. Дорогою до лікарні зайшли в церкву взяти образки. Коли ж наші янголи виходили з церкви – болота наче й не бувало, а з неба падав легенький лапатий сніжок. Згодом ця група 2011 року на останнє своє заняття в університеті силами вищих янголів потрапляє на нашу кафедру до мене на заняття. Саме туди, де й у них народилася ідея всією групою стати янголами на Миколая та де на стіні ще висять їхні зорі. У житті завжди є місце для дива.

Тепер я працюю в чудовому колективі фахівців з питань, які вчать студентів, як працює система медичної допомоги, організація саме охорони здоров’я, основ громадського здоров’я, економіки охорони здоров’я, що таке статистична обробка та представлення даних. Колектив, у якому кожен готовий допомогти й підставити плече за необхідності, вміє як успішно працювати, так і непогано відпочивати.

Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА