Два амплуа Світлани Даньчак

«Кожному з нас Господь дав талант, головне – вміти вчасно його запримітити», – таке життєве переконання Світлани Даньчак. Вона вміло поєднує кардинально протилежні професії – лікаря й радіоведучої. Кожна з них по-своєму відкриває грані її особистості.

– Лікарський хліб – доволі нелегкий та обирають його люди зазвичай з дуже сильним характером, адже добре знають, що він у собі несе: недоспані ночі, постійні хвилювання за пацієнтів, прагнення будь-якою ціною уникнути помилки, бо на кону – людське здоров’я й життя… Світлано Володимирівно, що привело Вас у цю професію?

– Як вам сказати? Мамина любов, як і її бажання, – святі. Щоб я здобула фах лікаря – її мрія (сміється – авт.), яка згодом стала й моєю. Чим довше працюю в лікарні, тим більше усвідомлюю, що з професією не помилилася. Попри величезні труднощі, які доводиться, як лікарю, долати щодня, це і величезна насолода, бо ти можеш допомогти людині полегшити її біль та зарадити з недугою. Радість від того, що у тебе все вийшло, перекреслюють усі негаразди. Впродовж семи років працювала в ревматологічному відділенні університетської лікарні, зараз я – заступник директора інституту медсестринства ТДМУ, а також директор дистанційної форми навчання. Мрію отримати спеціалізацію лікаря-ендокринолога.

– Якою була ваша дитяча мрія?

– У дитинстві мріяла стати актрисою. У шкільні роки відвідувала різні драмгуртки, виступала. Втім, дитячій мрії так і не судилося здійснитися, але я ні про що не шкодую. Вважаю, що випадковостей у житті не буває.

– Ви поєднуєте, здавалося б, непоєднувані, кардинально протилежні професії – лікаря та радіоведучої. Що кожна з них вам дає?

– На радіо я потрапила доволі випадково. Якось разом з ведучою «УХ радіо» вела один доброчинний концерт у Тернополі. Вона похвалила, що маю гарний голос і що з мене вийшла б непогана радіоведуча. Запропонувала ввести мої дані у радіобазу і якщо б раптом з’явилася якась вакансія, прийти на проби. Не минуло навіть місяця, як мені зателефонували з радіостанції та запросили на стажування. Не роздумуючи, пішла. На мій превеликий подив, мене взяли. Вже 14 років працюю, ніяк не можу залишити, бо люблю те, що роблю. У лікарні я весь час зосереджена та зібрана, є постійний контакт з хворими, до кожного окремий підхід, бо клінічна картина недуги може дуже різнитися, а на радіо – лише студія, мікрофон і радіослухачі, тут відпочиваю душею. Завжди гадала: отримаю диплом лікаря й залишу радіо, але все зволікаю (усміхається – авт.)

– Яким, на ваш погляд, повинен бути хороший лікар?

– Лікар повинен бути багатогранним. Не лише бездоганним фахівцем, а й трішки психологом і порадником. Перш, аніж братися до лікування, він має налагодити емоційний контакт з пацієнтом. Недарма ж кажуть, що людині повинно полегшати вже після однієї розмови з лікарем. У цьому є доля істини. Успішне лікування можливе тоді, коли і лікар, і пацієнт боротимуться за один результат і хворий буде позитивно налаштований. Тоді ефект від лікування, беззаперечно, буде набагато кращим.

– Ваші наставники, з кого берете приклад?

– Якщо брати зі студентських років, то найбільше мені запам’яталася викладач з анатомії Наталія Євгенівна Лісничук. Вона змогла не лише доступно пояснити й без того нелегку дисципліну, а й зуміла вселити віру в себе. Половина нашої групи іспит отримали «автоматом». Чи не всі студенти в Наталії Євгенівни були відмінниками, не через те, що вона нам ставила гарні оцінки, а тому, що ми боялися її підвести. Цю методику я запозичила й собі. Викладач повинен не лише вміти навчити, а й заслужити повагу студентів, бути суворим, але й водночас другом, до якого завжди можна звернутися за допомогою.

Пізніше, в часи мого професійного становлення, взірцем для мене стала мій науковий керівник Світлана Іванівна Сміян. Доля завжди нам посилає потрібних людей, треба лише вміти це оцінити. Поради та фахові навички Світлани Іванівни намагалася запозичити та використовувала у своїй лікарській практиці. Крім того, професор навчала завжди в клінічній практиці застосовувати затверджені протоколи лікування та діяти відповідно до рекомендацій, що ґрунтуються на достатній доказовій базі.

– Які миттєвості в роботі надихають?

– Ніколи не забуду старенького дідуся, якого лікувала в ревматологічному відділенні. Довелося докласти багато зусиль для його видужання. Він мав приїхати через якийсь час на профілактичне лікування, але впродовж трьох років від нього не було звістки. Вже навіть почала хвилюватися, а, може, раптом з ним щось трапилося. Як-не-як, але 80 років, поважний вік. Нещодавно ж він зателефонував, дякував, що ноги менше болять, навіть ходив гусей пасти. Ви не уявляєте, як я тоді зраділа його телефонному дзвінку. Такі приклади, безумовно, надихають, додають снаги надалі працювати.

Дотримуюся принципу, що людям завжди потрібно робити добро й ставитися до роботи відповідально. Якщо робити свою роботу добре, то потім отримаєш від Господа винагороду. Бо навіть в Біблії написано, що не можна закопувати власні таланти.

– Якими засадами керуєтеся в житті?

– Батько свого часу мені говорив те, що ніколи не забуду: «Доню, були колись величезні імперії, якими керували царі, в руках яких були мільйони людських доль і де вони тепер? Немає. Лише – пам’ять про добрі чи погані вчинки. Немає нічого вічного. Треба завжди бути людиною. Діти мають пишатися своїми батьками, от роби так».

– Найкращий відпочинок для Вас…

– … це мандрівки. Люблю на деякий час податися за кордон, вимкнути телефон, насолодитися туристичними принадами заморських країн. Дуже часто чую від знайомих, що у світах краще й вони хотіли б там залишитися. Я ж навпаки, сумую за домом. Напевно, щоб цінувати те, що маєш, потрібно на деякий час це втратити. Обожнюю повертатися додому, адже в рідному гнізді відчуття щастя не минає.

– Чого б хотіли досягнути на професійній стежині?

– Мрію налаштувати міжнародну співпрацю між нашим інститутом медсестринства та іншими провідними університетами. Хочу зазначити, що в нас дистанційна форма навчання представлена на дуже високому рівні. До слова, в жодному виші України немає дистанційного навчання з медсестринства. Тож маємо що розвивати та йти вперед. Сподіваюся, що нам це вдасться.

– Ваше життєве кредо?

– Немає нічого неможливого. Якщо ти чогось хочеш, то обов’язково досягнеш, головне – працювати над собою та не зупинятися.

– Заповітна мрія?

– Щоб лікарська професія була шанована на належному рівні й наші лікарі не були зацікавлені у працевлаштуванні за кордоном, щоб жити в нашій країні було легко та добре, щоб кожен новий день був рясний на добрі вісті та усміхнені обличчя, щоб хотілося багато мандрувати й ще більше повертатися додому.

Мар’яна СУСІДКО