Відданість справі, сім’ї та добре серце мами Тані

Пам’яті лікаря та викладача Тетяни Бабінець

Значимість людей стає більш зрозумілою й оціненою часто-густо лише тоді, коли вони, на жаль, покидають нас… 40 днів минуло, як немає з нами моєї другої мами – Бабінець Тетяни Степанівни.

Моя велика повага до мами мого чоловіка завжди була домінантною у наших стосунках. Колись моя рідна мама, якої вже давно немає на цьому світі, але яка завжди в моєму серці і моїх вчинках, сказала мені: «Ця жінка виховала для тебе доброго й надійного чоловіка, тому маєш поважати, цінувати та дружити з нею». Це й стало мудрим заповітом для мене.

Зараз я дедалі більше починаю розуміти, що по-іншому й не могло бути. Людина, яка дихала інтересом нашої сім’ї, наших дітей, нашого добробуту, була справжньою берегинею нашого роду. І це все про нашу дорогу маму, бабу Таню, Тетяну Степанівну. Її доля, як і долі багатьох людей того покоління, дітей війни, була зовсім непростою, наповненою великою працею, боротьбою з труднощами життя, по молодості – нестатками, але й великим оптимізмом, бажанням досягти кращого не так для себе, як для близьких людей, а особливо – для дітей та онуків.

Тетяна Степанівна народилася 13 вересня 1932 р. у с. Савинці Рокитнянського району Київської області. Про дитинство згадувала небагато, але завжди мовила про пережитий голод, що відклав відбиток на все життя, – і фізичний, і моральний. Завжди згадувала доброту своєї мами, її бажання зробити своїх дітей щасливими. А для цього батьки мріяли вивчити своїх дітей. Батько був суворим, але усіляко сприяв своїм дітям, трьом донечкам, отримати гідну освіту. Наймолодша Таня теж наполегливо вчилася, хоча до середньої школи потрібно було ходити в інше село. Після закінчення школи вступила до педіатричного факультету Київського національного медичного університету. Це було великим досягненням для сільської дівчинки з незаможної родини. Вчилася наполегливо, завжди мала стипендію, бо без неї було б практично неможливим отримати лікарську освіту. Жила у гуртожитку, рано навчилася бути самостійною, економною, відповідальною та ладити з людьми, з якими зводила її доля на трудовому шляху.

Отримання диплома лікаря-педіатра стало лише початком важкої праці протягом усього подальшого життя мами Тані. У мене склалося таке враження (за розповідями мами, її близьких і моїми власними спостереженнями), що педіатр з дипломом педіатричного факультету суттєво відрізняється від педіатра, який вийшов з медичного факультету, насамперед своєю ментальністю. У професійній та життєвій поведінці мами Тані завжди відчувалося глибинне розуміння дітей, я б сказала, навіть на рівні інтуїції проявлялася якась особлива «заточеність» на специфіку дитячого організму, справжня «педіатричність» мислення. Цікавим було те, що в розмовах з мамою, коли я компліментарно відгукувалася про педіатра з мого життєвого досвіду, вона частенько наголошувала: «Знаєш, він чи вона – випускник педіатричного факультету». Напевно, все-таки це персоніфікований процес, але, як представник сімейної медицини, я б сказала так: справжніми педіатрами вторинної та третинної ланки системи охорони здоров’я мають ставати випускники саме педіатричних факультетів, а з медичних – мають виходити лікарі загальної практики-сімейні лікарі, які теж можуть вести діток. Мама не була такою категоричною в цьому питанні, але ми з нею часто обговорювали різні професійні речі.

Після закінчення вишу за скеруванням мама приїхала працювати лікарем-педіатром у м. Заліщики, де й познайомилася з майбутнім чоловіком Дмитром Михайловичем Бабінцем, з яким створила сім’ю, народила сина Ігоря. Це був цікавий період життя, за розповідями мами. Працювала на «первинці» та в лікарні, мала складні чергування. Стала справжнім лікарем-професіоналом.

Наша мама була дуже відданою мамусею. Вона просто «дихала» сім’єю. Також хочу сказати, що мама Таня була людиною дуже відповідальною за долю рідних. У той час, коли самим було не так просто вижити в далеких 60-х роках, взяла на утримання дітей своєї померлої старшої сестри. Протягом усього життя, як могла, допомагала їм. До останніх днів підтримувала з ними родинний зв’язок.

Потім був переїзд до Тернополя, нова робота лікарем-ревматологом поліклінічного відділення, пізніше перейшла до стаціонару. Набула практичного досвіду, стала справжнім лікарем-професіоналом. Саме як сформованого лікаря-практика нашу маму запросив на кафедру молодий професор Іван Семенович Сміян. Стала не лише успішним практичним лікарем, працювала в обласній дитячій лікарні, а також захистила кандидатську дисертацію, була викладачем кафедри педіатрії Тернопільського медичного інституту.

Ми завжди з мамою сходилися на думці, що на клінічну кафедру слід брати вже сформованих клініцистів. Хоча б п’ять років роботи за клінічним фахом робить лікаря готовим до наукової й викладацької роботи, за умови наявності в нього для цього хисту, достатнього рівня професійності, а також загальної ерудиції та культури.

Тому цей період для Тетяни Степанівни став випробуванням – йшла робота над написанням дисертації, зорганізовувала процес ведення діток для дослідження, обрахунку отриманих даних. Тоді, за відсутністю комп’ютерів, написання наукової роботи було важкою, іноді навіть копіткою справою, вимагало великих затрат часу. В той час тяжко захворів чоловік Тетяни Степанівни, з яким вони щасливо прожили 23 роки аж до його смерті. До останнього подиху вона доглядала Дмитра Михайловича, намагаючись врятувати від смертельної недуги. На жаль, мама втратила дуже гідного чоловіка, який був надійною опорою у житті.

Але ця біда скріпила сім’ю, маму та єдиного сина, мого майбутнього чоловіка. І найголовніше, що вона правильно навчила Ігоря, свого сина, бути надійною опорою рідним, зокрема, бабусі й дідусеві, які потім стали дуже близькими й для мене, молодої невістки. Я багато чого навчилася у них.

Наша мама Таня продовжувала бути невтомною трудівницею, її трудова біографія – 43 роки у практичній медицині та 25 років – у системі медичної освіти. Колеги цінували та поважали її, студенти переймали практичний досвід.

Коли я захистила кандидатську дисертацію, вона, не роздумуючи, залишила роботу в університеті. На її думку, неправильно, щоб в одному виші працювало двоє з одним прізвищем. Зробила свій вибір, не вагаючись. Тому, коли моя донька, бабусі Тані онучка – Настя, випускниця нашого університету, вирішила поїхати до Києва, не слухаючи нас про можливе подальше навчання та наукову роботу в рідній альма-матер, я зрозуміла, що це бабусині гени та не стала їй перечити. Ми завжди говорили з мамою про те, що справжня династія – це продовження традиції у професії, у справах, і не обов’язково це має відбуватися в одному виші. Навпаки, часто саме це не дає можливості поповнювати кадровий склад талановитою молоддю та сформованими лікарями-практиками без родинних зв’язків. Бабина онучка Настя сказала нам, що хоче знати собі ціну, насамперед отриманих нею знань, найкраще, щоб це було не в Тернополі, тоді зможе відчути справжню самостійність. Як це зробила свого часу її бабуся – поїхала у 50-ті роки з центрального регіону України до неспокійної на той час Західної України.

Окремо хочу сказати про високий рівень загальноосвітніх знань мами Тані. Так часто зараз доводиться стикатися з філологічною безграмотністю, відсутністю математичних та інших навичок, незнанням власної історії та ін. Люди навіть з вищою освітою майже не читають художньої літератури. Наша ж мама до останнього дня життя багато читала – пресу, художню та фахову літературу. Я завжди жартувала, що ми знаємо думки одна одної, бо читаємо одні книги.

Мама Таня була першим критиком моїх кандидатської та докторської дисертацій. І коли вона з повагою та щирою радістю двічі у житті сказала мені: «Лілю, я тебе щиро вітаю. Ти молодець!», я знала точно, що це так і є. Знаю, що мама вичитувала дисертації багатьох працівників кафедри педіатрії саме щодо викладу літературною мовою.

Тетяна Степанівна була дбайливою мамою для свого сина, для мене, люблячою й лагідною бабусею для онуків – Анастасії та Дмитра. І їй судилося дочекатися правнучки Ніни. Цей дар глибинно та віддано служити своїм рідним насправді притаманний не кожній людині. Хочу також поклонитися їй за те, що своїм близьким вона була готова віддати останнє, причому якось підкреслено щедро. У складні ж хвилини нашого життя вона дивувала швидким прийняттям рішень – віддати щось дороге матеріальне, яке набувалося важкою працею – для втілення наших планів, які не завжди могли були прогнозованими. Словом, це була справжня мама.

 Тетяна Степанівна стала вірною дружиною також і для другого свого чоловіка Мирона Петровича, з яким прожили 31 рік, сповнений взаєморозуміння, поваги й натхненною працею на дачній ділянці, де побудували невеличкий дім, посадили садочок і тішили своїх рідних щедрими дарами своєї праці. І тут мушу сказати про ще один великий талант мами – талант і чуття до землі. З її рук все росло, примножувалося на землі, було смачним і добротним. Мамині гени дісталися й моєму чоловікові. Її дорослий син, справжній полковник і надзвичайної порядності людина, легко й уміло працює на землі, садить квіти й дерева, плодові й декоративні рослини, доглядає за ними, успішно вирощує виноград, змонтував теплицю та отримує щедрі плоди. Мама з небес, гадаю, завжди бачитиме це й щиро радітиме.

Мама Таня завжди була вірною хранителькою сімейного вогнища, мудрим порадником для нас усіх, а також великим авторитетом і люблячою бабусею для онуків. Була чуйною до людей, які її оточували, справедливою у судженнях, виваженою у складних життєвих ситуаціях, надзвичайною оптимісткою, людиною слова та честі.

40 днів минуло, як немає з нами мами… Покидають нас представники дуже сильного старшого покоління справжніх людей, наших вчителів, батьків, бабусь, мудрих порадників, хранителів наших вічних людських традицій. Хотілося про це написати. Зробила це, як могла. Гадаю, що все ще буде поглиблюватися, а пам’ять буде видавати нові спогади, бо, кажучи словом поета, «велике бачиться на відстані».

Нехай мама з Богом спочиває… Ми ж намагатимемося не підвести її, бути гідними її життєвого прикладу.

Лілія БАБІНЕЦЬ,

завідувачка кафедри первинної медико-санітарної допомоги

та загальної практики-сімейної медицини ТНМУ, професорка